Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
  • ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА
  • ГЛАВА 3 ДИРЕКТОР
  • Глава 4 ВІДМІННИКИ
  • Глава 5 ДЕНИС АГЄЄВ
  • Глава 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ
  • Глава 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША
  • Глава 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР
  • Глава 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
  • ГЛАВА 11 ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ
  • ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
  • ГЛАВА 14 Єлена Прекрасна
  • ГЛАВА 15 ЮРА ГАГАРІН
  • ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ
  • ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ
  • ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА
  • ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА
  • ГЛАВА 22 НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО
  • ГЛАВА 24 ПОШУК РОБОТИ
  • ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК
  • ГЛАВА 26 ДІД МОРОЗ І СНІГУРОНЬКА
  • ГЛАВА 27 ТРЕТЯ ЧВЕРТЬ
  • ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 29 СТАТТЯ
  • ГЛАВА 30 ВИКУП
  • ГЛАВА 31 ІСПИТИ
  • ГЛАВА 32 РЕМОНТ
  • ГЛАВА 33 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВОВКИ
  • ГЛАВА 34 ЛІТО
  • ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!
  • ГЛАВА 36 НОВЕНЬКІ
  • Глава 37 День учителя
  • ГЛАВА 38 РОМАНТИКА НА ДАХУ
  • Глава 39 МАКУЛАТУРА Й МЕТАЛОБРУХТ
  • ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ
  • ГЛАВА 41 В ГОРАХ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА - КРАЩЕ
  • ГЛАВА 42 ВІдлуння війни
  • ГЛАВА 43 МІСІЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
  • ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ
  • ГЛАВА 45 КУРСИ
  • ГЛАВА 46 НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ
  • Глава 47 СВЯТО КОХАННЯ
  • ГЛАВА 48 ВТЕКЛА
  • ГЛАВА 49 НЕДОЗВОЛЕНА БЛИЗЬКІСТЬ
  • ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ
  • ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ
  • ГЛАВА 52 І В ЩАСТІ, І В ГОРІ...
  • ГЛАВА 53 ЗНАЙОМСТВО З БАТЬКАМИ
  • ГЛАВА 54 УТРЯСЛОСЯ
  • ГЛАВА 55 СОФІЇВКА
  • ГЛАВА 56 ВИПУСКНИЙ. Частина 1
  • ГЛАВА 57 ВИПУСКНИЙ Частина 2
  • ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД
  • ГЛАВА 59 РОЗЧАРУВАННЯ
  • ГЛАВА 60 ВТЕЧА
  • ЕПІЛОГ
  • P.S. ЮВІЛЕЙ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ

    І цей дурдом – звичайна школа,

    Де важко чомусь здивуватись,

    Але, здається, я нею хвора,

    І не збираюсь лікуватись.

    У будь-якій роботі завжди наступає такий момент, коли зупиняєшся й намагаєшся розставити все по поличках або принаймні задати собі питання: «Навіщо все це?». Коли мене питав тато, якого біса я так парюсь в школі, відповідала нечесно, але аргументовано: « Диплом відпрацьовую!». Для тих, хто не в курсі, після закінчення будь-якого навчального закладу потрібно неодмінно попрацювати три роки за спеціальністю, щоб диплом не перетворився на красивий, але непотрібний папірець. А от собі дати відповідь, що мене утримувало в школі, було набагато складніше. Якась внутрішня потреба розвинулася, схожа на хворобу. Так, я захворіла школою.

    На другому тижні моєї роботи в школі я стала свідком цікавої ситуації. Тиждень добігав кінця й п’ятниця обіцяла завершитися увечері морозивом та смачною вечерею. На великій перерві, коли вся школа товклася в їдальні, і старші гнобили менших ( наша дідівщина починається ще з дитячого садочка!) я вирішила віднести журнал 8-А до вчительської. Почувши тихеньке схлипування під сходами, несміливо зазирнула туди й побачила п’ятикласницю Віку Золотухіну. Ця тихенька дитина ніколи не привертала до себе уваги, ніколи не помічала, щоб її хтось ображав. На мої поривання з’ясувати причину сліз, Віка відштовхнула мене й втекла. У мене залишився гидкий після смак, коли ото відкусив огірок, а він виявився гірким. Після уроків я зачинилася у себе в підсобці перевіряти зошити й стала свідком цікавої розмови чергових дівчат-п’ятикласниць.

    - Та ти шо? І ти впевнена? – питала одна.

    - Голову даю на відсіч. Всі вони інопланетяни. На себе вдягли людську шкіру, от і схожі на людей. А як поскидають, та як засвітять очима-лазарями, то спопелять до кісток, - лякала своїми фантазіями інша.

    - Чому ж не знищили усіх досі? – доречно питала перша.

    - А вчити вони кого будуть? У них потреба така – вчити, двійки ставити, лякати, щоб ми всі боялися, тоді енергію отримують.

    - І то правда. А як перевірити?

    - А підійти й здерти з голови перуку. За нею й шкіра заразом злізе, - переляканим голосом запевняла друга дівчинка.

    - А звідки ти все це знаєш? – цікавилася перша.

    - Золотухіна розказала. Вона передачу дивилася. У них тато поставив таку круглу велику тарілку, то каналів до фіга. Таке розказують…

    В цей момент у мене випала з рук ручка, бо я уявила, що по тєліку показують, дівчата почули й втекли. А я не знала: чи то сміятися, чи то плакати? Зрозуміла три речі. Перша – шкідливо мати багато каналів, бо засмічує маленький мозок несформованої психіки дитини. Друге: діти бачать в учителях інопланетян і загрозу їхньому існуванню. Третє: треба терміново піти до Золотухіної й переконати, що вчителі – не інопланетяни, тому що скоро вона переконає усю школу у зворотньому. Як перконати? Дати можливість здерти перуку.

    Пригадалося, як казала моя чудова вчителька української мови та літератури Ганна Павлівна, що в кожному класі чи то колективі є лідер, від якого залежить і настрій, і поведінка, і атмосфера класу. З ним або потрібно потоваришувати, або прибрати, щоб не заважав. Я збиралася йти й товаришувати із Золотухіною, щоб вона не лякала всіх дітей школи.

    З п’ятикласниками було не так важко. Там можна було чітко й швидко визначити і лідера, і проблему. Важче із старшими. Наприклад, у своєму класі я не бачила лідера. Ні, він був, мав бути, але я його не бачила. Усі учні класу здавалися інертною сірою масою, не здатною на керівництво.

    – За тиждень буде перевірка класних куточків, - оголосила я розпорядження завуча своєму 10-Б на класній годині. Всі ліниво подивилися на мене, от тільки не сказали вголос « а нафіга це нам?». А говорити й не потрібно було. Я це все прочитала на їхніх байдужих обличчях.

    – Потрібно оновити куточок, зробити більш яскравим, якимось дорослим, а то купа дитячих іграшок намальована. Ви вже десятий клас. Хто у вас чудово малює? – пропонувала новий фронт роботи.

    – У-у-у, - загудів клас. Посиділи так хвилин п'ятнадцять, ніхто не захотів братися за малювання. Тоді я ще не знала, що Загорська Наташа – справжній художник, та й сама Ната боялася мене, в душі вважаючи, як і Золотухіна, мінімум драконом, що ранками перевтілюється на вчительку, максимум – прибульцем з невідомої планети. Одним словом – з різних ми світів, діаметрально протилежних.

    Не скажу, що я була в захваті від того, що всі вихідні мені довелося придумувати концепцію класу й втілювати її на шматку ватману. Але я так захопилася, що вийшло дійсно непогано. Замалювала ватман темно-синьою гуашшю, накрапала білою фарбою, немов зірки, й розставила умовні планети навколо сонця. У верхньому правому кутку розмістила яскраву назву «Галактика 10-Б», нижче – список учнів, ліворуч – кишеньку для активу класу, ще нижче - місце для листівки, щоб вітати іменинників.

    Куточок 10-Б посів перше місце шкільних куточків, і мене при всій школі на лінійці вітали з чудовою роботою, вручили великого торта немов для класу, який непогано попрацював. На єхидне питання Славіка: «А коли жерти тортяку будемо?», я теж уподібнилася до рівня моїх підопічних і нахабно відповіла:

    – Ви – ніколи! Це мені за МОЮ працю!

    Не повірили. Все ж чекали, що передумаю й пригощу. Вирішила, якщо вже виховувати, то серйозно й до кінця. Тому торта забрала додому – на три вечері вистачило, влаштувала собі дольче віту, що українською – солодке життя.

    – Діти, в п’ятницю генеральне прибирання в класі, - оголосила я в четвер, наперед знаючи, що ніхто не прийде. Нічого, я сама під музику поприбирала, а в понеділок на уроці наголосила, наскільки в класі стало чистіше й свіжіше. Можливо, мені здалося, але в декількох очах я прочитала сором.

    – Через чотири дні конкурс патріотичної пісні. Що співатимемо, а головне – хто? – повідомила й чекаю реакції. Ніхто в класі не відреагував. Я вже почала сумніватися в дієвості методу «вчи на власному прикладі». Мені ця гульня нагадувала стару добру казку «Колосок». Півень паше, а мишенята казяться від дурі. Підійшла до завуча й пояснила, що клас у огляді патріотичної пісні участі брати не буде, бо нічого не хочуть робити.

    – Да ви що? Як не хочуть? На концерті гості з РОНО будуть. Примусьте їх як-небудь. Вплиньте! – чекала мене відповідь.

    – Але ж як їх можна примусити? – розгублено розводила руками я.

    – Не знаю. Чому вас там в інституті вчили? Придумайте щось. Робіть що хочете, але номер має бути!

    І що тут поробиш? В перші дві години в мене була легка паніка з внутрішнім монологом: «А не кинути всю цю школу до чортів і жити вільною та щасливою?». Потім, повільно простуючи додому, купила морозива й, насолоджуючись смаком полуничного «зимового десерту», переглянула свої позиції.

    Невже я даремно вчилася у музичній школі по класу фортепіано? А як я співала на капусниках в інституті! Всі замовкали й слухали, слухали… А потім бігали за мною й просили заспівати ще. Причому, більшість пісень я складала сама. Які були творчі часи! Ну, і щоб я та не знала патріотичної пісні? Та скільки заманеться! Коли дісталася квартири, то кинулася шукати в пісенниках текст улюблену «Баладу про мальви», Навіть якщо б не знайшла у зошиті, до якого вписувала усі пісні з нотами, що особливо подобалися, все одно в пам’яті чітко відтворилося:

    Заснули мальви бiля хати,

    Iх мiсяць вийшов колихати.

    I тiльки мати не засне, мати не засне,

    Жде вона мене.

    I тiльки мати не засне, мати не засне,

    Жде вона мене.

    О, мамо рiдна, ти мене не жди,

    Менi в наш дiм нiколи не прийти.

    З мойого серця мальва проросла,

    I кров’ю зацвiла.

    Не плач же, мамо, ти ж бо не одна –

    Богато мальв насiяла вiйна.

    Вони шепочуть для тебе восени:

    «Засни, засни, засни, засни...»

    Декілька разів залишилася після уроків і прорепетирувала в актовій залі з молодою вчителькою музики Зоєчкою, випробувавши шкільне піаніно.

    Коли від усіх класів виступили, я набралася хоробрості, вийшла й оголосила:

    – На жаль, учні мого класу не знають жодної патріотичної пісні, грати ні на чому не вміють і співають абияк. Тому я взяла на себе таку місію, - і, не давши оторопілому завучу втратити свідомість, заспівала. Про що страшенно пожалкувала. З того часу, коли потрібно й не потрібно було просили співати й виступати. Ініціатива карається. Переконалася вкотре.

    – Ну і нафіга було так ганьбити на всю школу? – сердито спитав Рома.

    – А як з вами? Наступного тижня КВК між десятими та одинадцятими класами. Мені накажете теж за всіх вас віддуватися? – роздратовано питала у своїх підопічних. Ті опустили голови.

    – Ну чо зразу сама? Збацаєм ми команду. І назва вже готова - «Шалені бешники».

    З того часу лід, як кажуть, тронувся. Не всі, не раптом, як мені того хотілося, а поступово, приглядаючись, з боязню ці звіркуваті діти починали жити шкільним життям.

    Тільки все почало налагоджуватися з моїм десятим класом, як зійшов з котушок 8-А. Їм здалося, що я була надто суворою й вимогливою, коли виставила десять двійок за самостійну й примусила її переписати, тому зі мною почали боротьбу, як з колорадським жуком. Зміст боротьби полягав у дитячому принципі: вона нам робить погано – ми їй зробимо теж погано, тільки втричі гірше.

    Ініціатором бойкоту став Вітя Лобов, в класі просто Лоб – міцний сильний, але, як би так висловитись коректніше, не дуже розумний та працелюбний лідер. Він запропонував класу( мені потім розповіли учні все того ж 8-А): «Братва, коли літераторша зайде в клас, то ми її не бачим і не чуєм, зрозуміли? Кричим, розмовляємо, пишемо, читаємо. Робимо маленький бедламчик. Нехай репетує – не реагуємо. Перевірка на вошивість».

    А це був на всяк випадок п’ятий урок. За попередні чотири я дико втомилася. Отак увійшла, а там мініармагедон: галас неймовірний, на мене ніхто ніякої уваги не звертає. По очам дітей, по фальшивій їхній активності я здогадалася, що все це цирк чистої води, от тільки дресированих ведмедів не вистачає для колориту. Через що це все завелося, мені було зрозуміло. Не хочуть переписувати самостійну.

    Внутрішнє «я» питало: що робити? І дійсно, а які варіанти? Крику й погроз діти чекали, тому сто відсотків, що не відреагують, так само, як на вмовляння й прохання «помилувати» та не виносити мозок втомленому замученому педагогу. Кликати когось з начальства для присмирення – себе втратити в очах того ж начальства й в очах дітей. А потім, що ж тоді на кожен урок кликати директора?

    Креативність підказувала й інші варіанти. Наприклад, вдати втрату свідомості: завалитися тут посеред класу й нехай побігають. Або два пальці в рота й свиснути не гірше Солов’я-розбійника (я ж умію!) – щоб люстри закачалися й у діток щелепи до підлоги поприлипали. Діти цього не чекали стопудово, на п’ять хвилин стовбняк гарантовано. Але де тоді етика? Я ж вчитель, приклад для наслідування. Знову паличка-виручалочка: хитрість – якісна дипломатія. Думала рівно п’ять хвилин, спокійно сидячи на стільці( перед цим перевірила його на наявність кнопок, клею та інших приколів). Дякувати, Бог наділив мене фантазією. Як казав мій старший братик: «Соня, ти особистість творча: то твориш, то витворяєш, а головне – не зрозуміло коли що саме ти обрала».

    Знайшла шматок крейди й великими літерами вивела на дошці: «Хвилину вашої уваги. Хочу вам подякувати». Діточки здивувалися, затихли: вони мені урок зривають, а я їм хочу дякувати за щось – невидане дійство.

    – Ви насолити мені хочете, дурня валяєте? Але справа в тому, що мені від цього тільки користь. Звичайно, мені трохи неприємно від такого вашого ставлення, але в будь-якому випадку мені будуть платити зарплату, хоча я нічого вам не пояснюю й економлю сили та голос. Зараз посиджу на стільчику, відпочину, а зарплата мені йде, стаж для пенсії також – все так, немов би я вам пояснювала урок.

    Через деякий час інформація дійшла до їхніх егоїстичних мізків і на обличчях проступила легка форма ненависті: от гадина, як чудово влаштувалася – пояснює, не пояснює, все одно зарплату отримує…» Потім найкмітливіший Вітя Лоб (недаремно він у них лідер!) все ж таки не витримав, поцікавився:

    – А якщо дєрік зайде? Ми орем, а ви сидите?

    – А мені то що? Уроку ж немає не тому, що я не хочу, а тому, що ви казитесь, я не винна – ви винні. Влетить вам, - вдало перевела стрілки. – Я ще й доповідну напишу, що ви мені урок зірвали.

    – То значить вам гірше, якщо ми сидимо тихо, а ви пояснюєте?

    – Виходить, що так. Тому казіться, я відпочиватиму.

    – Все, братва, мовчим, хай пояснює, нормальний урок, - покомандував Вітя Лоб, і клас затих. Навіть витягли книжки та зошити, і дехто записав число й тему уроку слідом за мною.

    Весь урок я думала тільки про одне: а чи спрацював би такий хід в моєму десятому класі? Навряд чи. Напевне,довелося б свистіти. Уявила себе солдатом у касці та бронежилеті. І довго мені так воювати з цими дітьми? Невже завжди? Цікавенька робота. Хоча щодня пишу на дошці «Класна робота», напевне, для аутотренінгу та самозаспокоєння, що вона реально класна. Завжди здавалося, що працювати вчителем – найлегше: прийшла, поговорила, указкою помахала, зошити зібрала, після обіду перевірила й вільна, як птах. І що цікаво: більшість людей, відправивши своїх дорогоцінних чад до школи, саме так і думають.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.