ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Ой, здалось, що нещаслива,

Все не склалось, не зрослось,

Виявилось, що даремно

Сумувати довелось….

Форм відпочинку учнів та вчителів дуже багато. Найчастіше це вихідні, які проходять зазвичай нераціонально. Очікуючи ці дні (чомусь усі вважають їх необмеженими у часі) усю найскладнішу роботу ми залишаємо саме на суботу та неділю. З цієї причини такі довгоочікувані та милі серцю вихідні виявляються найбільш насиченими та заваленими нецікавою, але потрібною рутинною роботою.

Далі у списку – свята. Найпомітніші й наймасштабніші – зимові й травневі. Їх багато, вони схожі на яскравий, але нетривалий феєрверк. Інша річ – канікули. Осінні та весняні в один тиждень – це як дорогА, але одна цукерка: з'їла, а хочеться ще. А вже ні, не отримаєш, бо розпочалася інша чверть. Зимові – це як кому пощастить. Мені щастило, доки була ученицею. Як виросла, метушня з ялинкою та столом швидше стали напружувати, ніж дарувати масу задоволення.

Отже, літні канікули – це відпочинок, про який мріє кожен учень з першого вересня до тридцять першого травня. Повірте, вчителі мріють не менше, тільки виду не подають, бо скромні. Вчителі у період літніх канікул мають ще й відпустку. Це той «золотий» час, коли забуваються і уроки, і шкільні нескінченні справи, і зошити, і книги… Його так багато, що вчителі встигають скучити за школою, інакше вони не витримали б ще один навчальний рік. Якщо дослідити лігвістику слова «відпустка», то можна простежити головну думку – час, за який тебе встигає відпустити.

Складається враження, що все продумано. Насправді ще в далекі часи до нашої ери римський сенат оголошував дні відпочинку в спекотну літню пору, коли зірка Сіріус (латинська назва цієї зірки читається як «канікула») з'являлася на ранковому небі. Тому літніми канікулами ми завдячуємо спеці. Коли мозок у голові зварено, то яке вже там навчання? Лише на холодну голову можна думати.

Як я хотіла відчути солодкий присмак слова «відпустка». Відчула лише шістнадцятого червня після іспитів. Вимили ми з класом кабінет, і я вручила кожній дівчинці по квіточці на утримання до вересня. Ритуал такий.

— А якщо у мене цей калачик не доживе до вересня? – передбачливо запитала Алентова Катя.

— Це невибаглива квіточка. Поставиш на підвіконні й раз на три-чотири дні поливатимеш. Що складного? - не розуміла я, - Адже у вас вдома є квіти?

— Калачиків немає. Кіт Матвій зжер. Це його делікатес, – зізналася.

— Так, поміняйся з кимось квіткою. Кота калачиком не годуватимемо, жирно для нього такі делікатеси їсти. Ось, Аліна дай Каті кактус, а тобі калачик. Удома коти є? - про всяк випадок запитала Аліну.

– Ні. А чи можна мені розсадити його буде? Він дуже великий розрісся, а горщик маленький? - запитала дівчинка.

— Можна. З квітами та горщиками можна робити все, що хочете, головне, щоб на момент кінця серпня вони були живі та виглядали більш-менш добре. Якщо раптом що – замінюємо іншою квіткою, яку не шкода віддати до школи. Якщо у когось є кактуси, несіть. Ця рослина вбирає негативну енергію, тому в приміщенні панує порядок і гармонія, – завантажила інформацією учнів. Дивлюся, стоять і на мене дивляться здивовано – чи вірити, чи сміятися. – Це я вичитала у журналі «Юний натураліст», – переконую фактами.

— А ви ще й "Юний натураліст" читаєте? – підозріло Рома Маркін запитує.

— А по-твоєму Рома, якщо вчитель літератури, то крім художніх творів нічого іншого й не читає? – обурююся. – Мій улюблений предмет у школі була біологія, між іншим.

— Це тому, що вчитель був класний? - шукає причини.

– Ні. Просто подобався предмет – і все. Самоосвіту ніхто не відміняв. Не подобається вчитель – беремо книжку й вчимо. Книга – нейтральна річ.

Вимили кабінет, видала табелі й розбіглися у передчутті відпочинку. Ото треба було їхати додому, не нариватися на Лєнині «компліменти». Хоча, з іншого боку, не було б того гарного світанку та риболовлі. Завжди так: щось хороше змінюється чимось не дуже, смужка біла, смужка чорна, закон зебри.

І ось коли я залишилася без планів та зошитів, а головне – без щоденного головного болю «що ж мої сьогодні наробили?», мені стало… нудно. Виявляється, я вже встигла звикнути до бедламу й постійного авралу, які, як наркотик, отримувала порціями, тому пристрастилася. Буває.

Мама, щоб якось розвіяти мене й показати всім знайомим, яка в неї дочка виросла, провела по всіх магазинах містечка. Начебто щось шукали, а що – не зрозуміло. В результаті все ж накупляли різного, як продуктів, так і речей. Також заглянули на базар, де я потрапила на очі однокласниці Машці. Від неї дізналася, що за тиждень готується зустріч випускників нашого класу. Шість років, як лишили стіни рідної школи, майже ювілей.

— Соня, обов'язково треба піти. Адже ти на жодній зустрічі не була. А щороку, між іншим, ваші збираються, - напутнє слово мами.

— Цього ще щастя не вистачало! Я уявляю цей аукціон хвастощів «хто чого домігся?», - мені стало не по собі, оскільки всі мої однокласниці вже давно поодружувалися, народили дітей і вдало, причому так само масово, як виходили заміж, розлучилися. Надька Іванова вже вдруге примудрилася вийти заміж. Це все я дізналася від тієї ж Машки, яка продавала на ринку сорочки й все знала достеменно. Питається: навіщо пертись на зустріч, якщо я й так усе про всіх знаю?

— Соня, тебе бачили у місті, тому якщо не підеш, подумають, що ховаєшся чи то уникаєш, - умовляла мама.

Чесно кажучи, я не хотіла йти на зустріч випускників тому, що, за мірками нашого містечка, мене спокійно могли віднести до розряду невдах. У школі я вважалася найгарнішою й найрозумнішою – золота медаль як не як. Були такі, що вважали: медаль мені дали, бо батько – директор великого заводу. Але я знала, що нагорода чесна. Золотих медалісток у нас у класі було дві: я та Валя Горіна. І якщо Валі Горіній оцінки натягували і з фізкультури, і з хімії, то я все реально вивчала, а з фізкультури заліки здавала. Але не в цьому суть. Мірилом щастя будь-якої дівчини нашого містечка була не медаль, а сімейний стан. Краще вийти заміж і розлучитися, ніж взагалі не побувати в тому заміжжі. Тому я приготувалася відповідати на запитання щодо особистого життя. Робити із себе жертву та грати роль нещасної – не для мене, тому вирішила зіграти роль найщасливішої. Сам того не підозрюючи, мені допоміг у цьому Діма. Він з'явився у нас вдома у п'ятницю, за день до зустрічі випускників. Вони довго про щось говорили з моїм батьком, а потім Діма залишився на вечерю. Я знала, що це по мою душу.

— Поїхали завтра на річку, - запропонував Діма, майстерно впоравшись із курячою ніжкою на тарілці. Він так віртуозно володів ножем та виделкою, що я не втомлювалася вражатися, сама тримаючи ніжку в жирній руці й відкушуючи, як це робила первісна людина. Не бачила сенсу видєлуватися – за столом були усі свої.

— Ні. Завтра не можу, – повідомила я.

— У тебе ж відпустка, - дорікнув Діма.

— У мене зустріч випускників. Мама насватала, подякуй. Хочеш, можу запропонувати зіграти роль розкішного кавалєра? – ідея народилася спонтанно, язик її згенерував швидко.

Дімі тільки свисни – завжди готовий! Убрався в дорогий костюм, начепив перстень-печатку й сонцезахисні окуляри - досить загадковий принц вийшов, якщо не вважати, що його в місті кожен собака знав. Та що його, всю родину Дімину до сьомого коліна – вони ж корінні мешканці. Попитай будь-яку бабцю, розкаже краще, ніж екскурсовод у краєзнавчому музеї.

— Поїдемо на машині чи пішки? - запитав і посміхнувся голлівудською усмішкою. Який він дивакуватий, коли ось так дуріє.

— Ти машиною хочеш похвалитися? Чи ходити вкрай розучився? – колюче питання, ми завжди так один одного щипали.

— Там калюжа велика на підході до ресторану. Загидитися можна. А так черевики чисті будуть і не обляпаємося, - далекоглядно, у цьому весь Діма.

Мені все подобалося у Дімці: ставлення до життя, погляд на сім'ю, почуття гумору, й те, що коли треба, він ставав дуже серйозним та відповідальним. Коли ми були дітьми, я й подумати не сміла, що з такого несерйозного розгильдяя може вийти шикарний чоловік. Іноді я навіть сварила себе за те, що не виправдовую очікування своїх та його батьків і ніяк не можу закохатися в цього «перспективного» юнака, як казав мені батько. Діма просто був другом. Я його дуже добре знала, й навіть у страшному сні не могла уявити в ролі коханця. Я й поцілувати його не змогла б ніколи, хоча сама здогадувалася, що Діма (дозволь я йому це), не тільки поцілував би, а й у ліжко поклав за хвилину. Еволюція його ставлення до мене виглядала так:

«Ми просто друзі. Класні друзі!»

«А ти нічого. В принципі, ти мені дуже подобаєшся»

«Очманіти! Соня, мені найкращої дружини, блін, не знайти. І тато так каже»

«Так, дружили, але ж час іде. Хто забороняє й надалі дружити? Але паралельно можна спати разом. І корисно, і приємно»

«Ні, це несерйозно. Інститут ти закінчила. Що ти там у тому Києві знайшла? Школи скрізь однакові! Давай одружуватися й бебіків варганити!»

– А після зустрічі випускників до мене? - почав будувати плани Діма.

– Діма, я сказала роль кавалєра, а не… Ти зрозумів. Пограємось, пилюку в очі попускаємо і по домівках, ага? Наїсися, попіжонишся - і все. Це те, що ти любиш: шик, блиск та краса. Післязавтра в РАГС не підемо, не мрій!

Я знала, що ми з Дімою опинимося в центрі уваги, але щоб такий фурор? Колишні однокласники роззяпили роти, як тільки ми з Дімою увійшли до ресторану. Так з розкритими ротами й сиділи, поки ми сміялися, танцювали й співали в караоке. Ще більша розвага почалася, коли ми розповідали про своє життя. Брехав Діма, брехала я, як і домовлялися вдома. Гіркий біль розчарування підступив до самого серця, коли Діма привіз мене додому. Я сиділа в затишному салоні його машини, що стояла біля мого парадного, і мало не ревіла. Дімка пропонував «Кагор», заниканий у бардачку.

— Не треба. Я не п'ю, коли паршиво на душі. Якби не знала тебе, вирішила, що споюєш, - відмовилася, хоча пропозиція була привабливою: напитися й забутися.

— Не хвилюйся, Сонь. Все буде пучком! Колись і в тебе буде свято. Хоч ми всі й тиснемо на тебе своїми планами, але ти правильно робиш. Ну і що, що побралися? Потім майже всі розлучилися. А кожен хоче, щоб на все життя. Ось мене не обдуриш. У тебе хтось є, - Діма змовницьки підморгнув.

— Ні, Дімо. Коли не стало Макса, я втратила свою половинку, - так, Діма на правах найкращого друга усе знав про Макса, я сама розказала.

– Я теж так думав. Думав, зачекаю, сама зрозумієш, що наш союз – це найоптимальніший варіант і прийдеш по добрій волі й за згодою наших батьків у РАГС. Я не врахував одного «але».

– Ти? Щоб ти й не врахував? Ти все завжди прораховував на десять ходів уперед. Пам'ятаєш турнір із шахів? А я пам'ятаю. Ніхто не сподівався, що ти таким розумним виявишся. Навіть Козлова обіграв. Він трохи коня дерев'яного не згриз. Тримався з останніх сил, а потім таки жбурнув у тебе якоюсь там фігурою, пам’ятаєш?

– Ага, а я на нього водички з графинчика, щоб охолов. Не вмів програвати достойно, ідіот. І зараз такий імпульсивний. Побили його на днях за оборудку липову. Козел, містечко мале, тут усі один одного знають, усе, як на долоні. Це не шахи, Сонь. Це життя. Не врахував я, що на обрії з'явиться другий Макс, - печально мовив Дімка.

— Що за дурощі? Який другий? Ти багато випив? – схвильовано спитала я, подивившись на спустошену на чверть пляшку. – Ану дай сюди. Верзеш чорт зна що.

— Якби ж то! – пляшку не віддав, хоч і пяний, а сильний, зараза. - А той хлопчик, який часто проводить тебе зі школи додому? - Діма прямо з горла ковтнув "Кагора". Я не вірила своїм вухам. Діма був у Києві, стежив за мною та бачив, як Вовка проводжав мене додому. Оце відкриття!

— Не дивися на мене так. Я все знаю, - він ще відпив спиртного, - Якось вийшло вибратися у справах, думав до тебе заїхати. Побачив його, аж захололо усе всередині. Мабуть, на вашому святі я зайвий. Сорян.

— Ну й що, що він схожий? Він інший, - ніби виправдовуючись, казала я.

– Я спостерігав. Такий самий, тільки молодший. І ти це бачиш. Тож не йдеш за мене заміж. Тільки ти розберися: він тобі подобається чи ти любиш Макса в ньому. Тому що ти йому дуже подобаєшся. Хлопець не на жарт закоханий. Це я тобі, як чоловік, говорю. Я коли дивився на вас, то милувався, наскільки ви гарна пара.

— Діма, припиняй пити й нести всяку нісенітницю. Він мій учень. І взагалі, я пішла додому, викликаю тобі таксі, - забрала ключі від машини й вийшла. - І дякую, що взяв участь у цьому маппет-шоу.

— Хоч ти й не будеш моєю дружиною, що вже зрозуміло, але я твоїм другом спробую залишитися. Звертайся, якщо що. Розворушимо це болітце. Соня, якщо той пацан тебе не завоює, я чекатиму. Я вмію чекати, - кричав навздогін п’яний Діма.

— Я б на твоєму місці не робила цього, - зникла за дверима під'їзду. Ступивши на поріг рідного дому, почула від тата:

— А що так рано? – і це о дванадцятій ночі. А коли ми з Максом засиділися до дев'ятої години вечора, батько лаявся «Чому так пізно?» Як усе змінюється з роками. Напевно, якби я прийшла під ранок, батько був би радий, бо це означало, що я провела ніч з Дімкою. Як вони з мамою хотіли цього шлюбу!

— Нормально. Па, подзвони та виклич Дімі таксі. Він випив.

— Він віз тебе п'яним? - батько на очах починав сердитися. – Зовсім здурів хлопець!

— Ні. Ми приїхали і він потім випив, доки говорили, - зняла всі підозри з Діми.

— Ти йому вкотре відмовила, якщо хлопець напився, - здогадався батько. - Адже могло все так чудово скластися. Подали б заяву, через місяць весілля. Та що там місяць, я сказав би, так і завтра розписали.

— Па, ти коли з мамою одружився, твій батько так само сватав ту, яка йому подобалася? - вирішила відверто запитати. Батько замовк і більше не промовив жодного слова.

— Ти залишила Діму в машині й не запросила до будинку? – голосила мама. Вискочила надвір, перевірила, що Діму таксі забрало й розчаровано повернулася назад. Через деякий час подзвонила Діминим батькам і переконалася, що «хлопчик» вдома вже спить. Прийшла до мене розказувати, який неймовірний шанс у житті я втрачаю. Тепер треба було розбиратися з мамою. З мамою було простіше – розповіла, хто, у що був одягнений на випускному, що їли та пили, пару гарячих пліток – мама переключилася й з питанням термінового заміжжя заспокоїлася.

Щоб якось оздоровити свій дух, я на два тижні поїхала в село до бабусі. Сіновал, коров'яче молоко, свіжі щойно знесені теплі яйця та колодязна м'яка вода відновили мої сили та бажання жити. Не шкодуючи рук і сил, почала я допомагати бабусі на городі, особливо старанно намагалася боротися зі шкідниками: колорадський жук окупував картоплю, гусінь обсіла капусту. Першого пирскали отрутою, другу – притрушували попелом.

Бабуся вирішила навчити мене складному ремеслу - закатування варення та закривання різносолів. Тільки встигала я мити банки та вибирати огірки з помідорами. Ось за цим заняттям застав нас із бабусею Владік. Вони з дружиною Світланою та синком Ванькою вирішили вирватися на відпочинок до Чорного моря в Алушту, тому прихопили й мене для повного комплекту.

Ця поїздка мені була потрібна, як бальзам на рану, хоча спочатку я не хотіла їхати. Неподалік Ялти в невеличкому курортному містечку проживала баба Маруся – тітка мого батька. За часів мого дитинства ми часто до неї їздили. Чотири роки тому баба померла, залишивши будинок нашій родині. Батьки тільки й чекали на вдалий момент, щоб продати цей будинок.

І якщо їхали на відпочинок до Криму, то до пансіонатів, але не до будинку баби Марусі.

На море я їздила майже щороку, тому нічим здивуватися не довелося: купання в морі, насолода молочною вареною кукурудзою, самсою та пахловою, а також делікатні «відшивання» чоловіків, що чіплялися, немов реп’яхи до кошлатого песика, – традиційна програма. Тепер я ще милувалася стосунками Владіка та його дружини Свєти.

Я знала свого брата все своє життя й неодноразово дякувала Богу та всіляким вищим силам за те, що він у мене був і є. Спочатку він був шкідливим підлітком (між нами різниця в десять років), потім красенем-старшокласником, за яким стільки дівчат бігало, що мама хапалася за голову й не знала, що робити з телефоном, який не замовкав. А одружився він з непримітною Свєткою. Я не відразу роздивилася в ній добру, порядну, а головне - сімейну людину. Вона не нав'язувалася Владіку, як інші дівчата, просто жила своїм життям, іноді потрапляючи в поле зору мого братика.

— Влад, а за що ти Свєтку любиш? - якось лежачи на шезлонгу, поки Світлана купала в прибережній косі Ваньку, запитала я у брата.

— За все. Вона – моя жінка. Я чудово її розумію, і вона мене теж. Ти знаєш, у нас не було шаленої пристрасті. Тихе, спокійне кохання. Але зараз я її ні на кого не проміняю. Мені з нею затишно й комфортно.

— І ти не боїшся, що зрадить? – тихо спитала я.

– Я про це взагалі не думаю. У житті, звісно, всяке буває. Хочу, щоби було класно. А тебе що, батько додавив із заміжжям? Дімка дочекався?

- Причому тут це? Просто запитую. Я в пошуку. І явно не Дімки.

- Ну-ну, шукай, Київ великий. Тільки, сестричка, не виходь за будь-кого. Краще почекати та знайти своє. Щасливий шлюб – багато важить. А до Дімки я б на твоєму місці придивився. Цікавий екземпляр. І майже як рідний.

Прийшла вся мокра Свєтка, витерла Ваньку й посадила грітися на сонечку. Владік дбайливо одягнув синові панамку й провів долонею по мокрому плечу дружини.

— Гарна водичка? - запитав у Свєтки.

— Так. А ви чого не плаваєте? Соня, кидай валятися на рушнику, там такий хлопчик плаває – захитаєшся. Все на тебе поглядає.

— Може, мені погладшати, щоб на мене не вирячалися? - роздратовано відповіла я, але подивилася на ділянку моря, куди показувала Свєтка. Хлопчик був нічого, але його самовпевнена посмішка мене вже дратувала.

— Встигнеш ще погладшати. Я он Ваньку як народила, одразу фігура споганилася, - сумно констатувала Світлана, оглянувши з легкою заздрістю мою фігуру.

— У кого споганилася? У тебе? Брехня! Ти в мене найпрекрасніша! Може комусть і подобаються супові набори, але мені краще, коли є на що подивитися, - похвалив Владик, і Свєтка засяяла, як сонечко з-за хмарки. А я вкотре замилувалася стосунками в сім'ї брата.

Відпочинок на морі пролетів швидко. Щоденні сніданки, пляж, обіди, пляж, вечері, дискотеки, прогулянки набережною, екскурсії вже набридли, тому поверненню додому були раді. А вдома здивував тато. У нього з моторошним токсикозом до лікарні на збереження поклали секретарку. Жінці було вже за сорок, і це була її перша вагітність, про яку мріялося і неюсамою, і її чоловіком багато років поспіль, тому жодна робота не могла перекрити цього щастя. Поки батько підбирав протягом двох тижнів собі нову секретарку, цю погану у всіх відносинах посаду довелося тягнути мені. Це вдома тато був добрим та ласкавим. Як тільки починався робочий день, він перетворювався на розумного диктатора з купою вимог. А вічне брязчання телефону мало не зробило з мене істеричку. Як я зраділа, коли з'явилася нова секретарка! Ні словами сказати, ні пером описати. Подумки я була вже в школі й розмірковувала, чим займуся протягом тижня перед першим вересня. Коли я оголосила батькам, що повертаюся до Києва, батько сердився (він сподівався прищепити смак до роботи на заводі), але не став відмовляти. Працюючи із папірцями на заводі, я зрозуміла, що мені подобається бути вчителем, бо усе пізнається в порівнянні.

Як я хотіла побачити весь свій клас, обійняти кожного й намилуватися, як усі виросли, змінилися! Найбільше я хотіла бачити Вовку. Надія, що за літо інтерес до його персони зникне, розбилася вщент. Тепер я точно знала, що в моєму серці нахабно й безкомпромісно оселилося кохання. І це була любов не до Макса, а саме до Вовки.