ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я дуже скучила

За всіма й тобою,

Але треба бути гордою,

Треба бути німою!

За літо я відпочила, набралася сил і божевільних ідей, які обов’язково хотіла реалізувати. Мені було цікаво, наскільки дорослими прийдуть до одинадцятого класу мої вихованці? Багатьох я побачила ще наприкінці серпня. Самі прибігли Ліза Гаврилюк із Лабутко Аліною. Через день майже половина класу заявилася: хто отримувати підручники, хто скучив і просто хотів поговорити. Запланована помивка класу на пів дня відбулася лише за півтори години. І все дякувати масовості. Знесли квіти, які я видавала на літо. Мабуть, все ж таки не ті, що видавала, — дуже підозріло багато було кактусів. Я не стала акцентувати уваги, похвалила, помилувалася діточками й квіточками й перших обійняла, других розставила по підвіконнях.

Після гучної першовересневої офіційної лінійки всі вирушили по своїм класам. Я теж зібрала свій тепер уже 11-Б на перший урок. Тиша – і всі слухають сорок п’ять хвилин. Трохи сама не розсміялася. Коли це було? Та ніколи! Вперше! Після уроку всі збилися в пари та групи, обговорювали, як минуло літо. Багато хто, особливо хлопці, за канікули серйозно виросли, стали іншими. Денис Агєєв уже мав третій юнацький розряд і солідно косився на однокласників.

Обособлено трималися лише двоє новеньких – Борисюк Діма та Соколов Едуард. Це були спортивні хлопці, які перебралися до столиці, щоб присвятити себе спорту. Вони поки що уважно вивчали контингент, серед якого збиралися навчатися.

Миколайчук Лариса та Мала Дашка традиційно сіли на задню парту вдвох. Лариса перефарбувала волосся в рудий колір, а Дашка примарафетилася пірсингом. Крім кільця у вухах, Даша причепила невелике колечко в носа і таке ж саме - на кінчик язика. Я навіть бачила, як дівчинка задирала свою білу блузу й показувала однокласницям блискуче колечко в пупі. Найбільше дісталося вухам – в кожному вусі красувалося не менше шести дірочок, у яких були одягнені металеві прикраси. По Даші було видно, що вона чекала, коли я почну критикувати її зовнішній вигляд, але я вирішила зайняти позицію спостерігача. Розглядала, як колись у зоопарку дивного карликового пінгвіна – й усе.

Надала можливість покритикувати однокласникам. Як багацько коментарів Даша почула на свою адресу від своїх і майже вдвічі більше, але вже не таких делікатних, від «ашників»! Я думаю, мої коментарі були б тут просто зайвими.

— Дашка - знахідка для металошукача, - іронізував Діма Скворцов, крутячи біля скроні вказівним пальцем.

— Та будь-який металошукач зламається, коли наша Мала до нього наблизиться, - іржав Маркін Рома.

- На сепя сьнацьала пасатли, тюдо плилоды, - огрызнулась Дашка, шепелявя из-за того, что ей мешало кольцо на языке.

- То нашей Даше нечем было заняться летом. Развлекалась, - присоединилась к плеяде критиканов Катя Алентова, которая теперь уже не так сильно выделялась своим высоким ростом, как в прошлом году. Были и повыше ее.

- А ты сьто, все лето книськи цитала, та? Клюпськая насьлась! – огрызалась Даша. Но это было более смешно, чем, если бы она молчала.

– На сєпє споцятку пасиль, тюдо плілоти, – огризнулася Дашка, шепелявлячи через те, що їй заважало кільце на язиці вимовляти правильно слова.

— То нашій Даші не було чим зайнятися влітку. Розважалася, - приєдналася до плеяди критиканів Катя Алентова, яка тепер уже не так сильно вирізнялася своїм високим зростом, як минулого року. Були й вище за неї.

— А ти сьо, всє літо книські цітала, та? Клюпська наслася! - огризалася Даша. Але це було смішніше, ніж, якби вона мовчала.

— Крупська! Ги! – засміявся Славік Кондратюк. – Це ти мощно задвинула, Мала….

Я знала, що Катю обзивають Крупською через старомодну косу й ще через те, що дівчинка весь час носила синю спідницю за коліна. Але тепер Катя змінилася майже на всі сто відсотків: коротка стрижка й клітчаста спідниця-плісе до колін зробили її схожою на англійську школярку.

Найбільше моє потрясіння сталося, коли десь у середині першого уроку до класу зайшов Сашко Вігура. Я звикла бачити його в джинсах та сорочці незрозумілого кольору, а тут він був у справжньому «дорослому» костюмі при білій сорочці та краватці, та ще з букетом гарних гладіолусів у руці. Мало того, що він постукав у двері, увійшов і вибачився за запізнення, то він ще галантно подарував мені гладіолуси й відважив комплімент:

— А ви, блін, Соня Костянтинівно, така стали... - далі він усі епітети розгубив, почервонів і зніяковів. Клас поповз під парти, а в мене, мабуть, щелепа до самої підлоги відпала. Вже коли він сів на вільне місце біля колишньої товстунки Лізи, яка, не знаю вже якими дієтами, за час канікул добре схудла й тепер виглядала просто чудово, я змогла сказати:

— Саша, я тебе не впізнаю! Приємно вражена!

Було видно навіть неозброєним оком, що Сашкові дуже незручно в костюмі, носити який він не звик, оскільки хлопець весь час смикав піджак і поправляв краватку, яка наче його душила.

— Мамка сказала, що на перше вересня треба по-парадному, - виправдовувався Сашко.

— Я вдячна твоїй мамі, Саша, за те, що долучає тебе до правил етикету, - сказала й помітила, як Сашко загордився не так собою, як мамою. Якій дитині не буде приємно, коли про батьків говорять добре?

Так, я пишалася кожним учнем свого вже дорослого 11-Б класу, але себе не обдуриш, мої очі наполегливо шукали Вовку. Тамара Гнатівна зателефонувала ще у серпні й сказала, що Вовка трохи затримається, доки прибере врожай на плантації, але обіцяла, що зробить він це протягом тижня, не більше. Щодня я приходила до школи й все сподівалася побачити Титаренка, але його не було. Я гнала від себе це нав'язливе бажання бачити його, говорити з ним, сміятися разом із ним. На черговому уроці літератури у своєму класі, наголошуючи на відсутніх, знову поставила навпроти рядка «Титаренко Володимир» енку й важко зітхнула. І тут же пролунав коментар із класу:

— Вован завжди наприкінці вересня лише підвалює. Не хвилюйтеся, - співчутливо повторив Маркін Рома.

Після уроку, коли всі вийшли, лишилася Новікова Олена. Я думала, що знову доведеться почути на свою адресу багато приємних відгуків, але вона зовсім нейтральним тоном повідомила:

—Він навряд чи скоро з'явиться. У бабусі радикуліт прихопив. Вона у Києві. А Вовка своїм фермерством займається.

— Це він тобі сказав, що до школи не збирається? - запитала.

— Він? Мені? Я тепер у нього ворог номер один. Як ви звалили з дня народження його, так він мене й виставив. І заборонив з'являтися перед очима. Дуже треба. Я собі крутого знайду з тачкою та баблом. А він ще лікті буде гризти. Так і передайте, - й пішла так, наче шукати крутого.

Після уроків я одразу помчала до Тамари Гнатівни. Жінка ледве вставала з ліжка. Поговорили ми з нею по душам про життя, я допомогла поприбирати в квартирі, збігала в магазин за продуктами й забрала речі, що вимагали прання.

— Соня, що ти, цього ще не вистачало, - голосила жінка мало не плачучи.

— Тамаро Гнатівно, мені брат пральну машинку встановив, тож ніяких моїх зусиль це не вимагатиме. Заштовхала, натиснула на кнопочку, дістала та розвісила. Я ж молода, мені не складно, а вам свіженьке, приємно ж надіти.

— Так? Тоді дякую. Пробач мені, що навантажую, але з'їздь до Вовки на дачу, забери його, а то сам не приїде. Так виріс. Соня, ти з ним суворіше, бо він мене не слухається. Гони його до школи. Останній рік, важливий же. Він порозумнішав. Все літо читав, і кросворди мені допомагав розв’язувати. Соня? – Тамара Гнатівна змовницьки пошепки привернула мою увагу. – Тільки ти йому не кажи, що я розповіла. – Вовка вірші пише. Читати не дає. Мабуть, закохався. Я так думаю, що у когось у школі. Все літо на дівчат не звертав уваги. Там такі красуні на дачі з'їхалися, а він книжки читає і з собакою водиться.

— Що тут дивного? Виріс, - говорю, а саму в жар кидає. Соромно мені зізнатися Тамарі Гнатівні, що, швидше за все, свою недолугу вчительку любить її онук.

У суботу вранці вирушила я електричкою до Соснівки, на дачу до Титаренка. Всю дорогу до Соснівки я їхала, немов окрилена у передчутті зустрічі з Вовкою. Яким він став? Наскільки змінився? Вийшла з електрички й прямісінько до дачі з помаранчевим дахом.

Вовка грався із серйозно підрослою Багірою на ганку, коли я підійшла до хвіртки. Він справді змужнів. Дитячість майже зникла, але на її місце прийшло чоловіче. Коли він відкривав хвіртку, на його обличчі можна було прочитати всі емоції разом:

— Які люди завітали? Соня Костянтинівна власною персоною. Бабуся, мабуть, поскаржилася. Або скучили? - він свердлив мене своїм пильним поглядом.

— Приїхала допомогти тобі впоратися з урожаєм, щоби ти до школи якось прийшов. Там усі вже навчаються. І все ж таки краще тобі біля бабусі бути, а не охороняти город.

— Я теж за вами дуже скучив, - Вова обдарував мене своєю фірмовою усмішкою й суто чоловічим поглядом, який змусив мене згадати, що я все ж таки жінка. - Ви дуже вчасно. Я салат з помідорів, огірочків та цибулькою зробив. Картопельку підсмажив на шкварочках. Свіжатина, між іншим, Петрович свого кабанчика урекав позавчора, - Вова спеціально так апетитно розповідав, загострюючи мій апетит, що й без того розігрався не на жарт.

— Ти хочеш, щоб я слиною подавилася? Нагодуєш – буду дуже вдячна.

Після обіду я по-господарськи схопила лопату, що стояла під парканом, і почимчикувала на город. Оцінивши розміри картопляної ділянки, видала:

— Я думаю, що за два дні ми з тобою впораємося, - і перевела погляд на Вовку. Тепер мені доводилося задирати голову, коли дивитися на нього, тому що хлопець став за літо трохи вищим... і ще більше схожим на Макса.

— Ви серйозно думаєте, що я дозволю вам копатися на городі? – він сів на межу між городами, зарослу густою травою. - Дудки. Он підіть погуляйте з Багірою. До лісу можна за грибочками сходити. Стільки білих цього року! Сушити – не пересушити!

— Ага зараз. Вже побігла до лісу. Давай відра неси. Споримо, що я рядок швидше викопаю, ніж ти, - все моє дитинство пройшло у бабусі на городі, тому я вміла орудувати не лише лопатою.

— Може, спершу ви б переодяглися, Софіє Костянтинівно? - Вова підозріло дивився на мій оксамитовий спортивний костюм ніжно-блакитного кольору. – Є декілька бабусиних халатиків, на вас підійдуть, думаю.

— А це мій робочий одяг, - запевнила я, схопилася за лопату і ... Вова тільки встигав наздоганяти мене. Надвечір картоплю ми вибрали, пересортували й засипали в льох. Я від незвички не відчувала ні рук, ні ніг. Поки Вова готував вечерю, я заснула на дивані. Добре, що встигла вмитися й переодягнутися в халат, який приємно пахнув якимось милом.

Прокинулася від відчуття, що хтось гладить моє волосся. На краю дивана сидів Вовка й радісно посміхався.

— Вставай Соня Костянтинівно, ти просила вчора, щоб ми з тобою в ліс по гриби сходили...

Швидко закинувши до рота два бутерброди з сиром і запивши їх чаєм, пішли в ліс. Здається, ось він зовсім недалеко. Насправді він був далеко. Дві години ми проходили лісом з Вовкою. Він знаходив гриби та розповідав мені про них. Я збирала квіточки та листочки, не помічаючи жодного гриба. Грибна шизофренія якась. Килим із різнокольорового листя приховував від мого зору все, що грибом звалося. Я бачила добре тільки шапки мухоморів і ще дві великі білі кульки – дощовиків помітила. Такі гриби й сліпі побачать.

— Як ти їх бачиш? Для мене все це суцільне листя, - я вже почала сердитись на себе. Так хотілося хоча б один гриб знайти.

— Мама Соня, перш за все, потрібно ось такі опуклості помічати. Ось бачите? - Вовка штовхнув палицею прикритий листочками горбик. Під листом стояв якийсь грибок. – Це гірчак. Поганий гриб. Ми його брати не будемо. У нас гірчаками минулого літа ціла родина травонулась. Дітей ледве врятували.

— А білі тут є? – поцікавилася я, оглядаючи Вовчину корзинку, у якій були акуратно складені підосичники та підберезники.

— Повинні бути. Зараз дійдемо до містечка, де я минулого року багато білих знайшов.

Спочатку я відчула якийсь хрускіт під ногами. Зупинилася, перевернула листя під ногами й побачила невеликий грибок, трохи розчавлений правда.

— Вова, я тут на гриб наступила, - покликала хлопця, що нишпорив у пошуках білих грибів. Той миттю примчав. Дуже зрадів, бо я, виявилося, розчавила якраз білий грибок. Після цього мій учень почав уважно вивчати прилеглу територію.

— Що шукаємо? – цікавилася я.

— Має бути ще. Тільки, заради Бога, не ступайте ніде, бо помнете. Соня, ти молодець! Такий гриб знайшла! - він осікся. Якось само собою він назвав мене Сонею, а не Сонею Костянтинівною, як завжди. Відразу насупився, а потім винувато глянув на мене:

— Можна, я не в школі вас... тебе Сонею називатиму?

— Можна, - посміхнулася я, і Вовка засяяв теж. – Але у школі…

— Та зрозуміло. Школа є школа.

Боже, як мені було затишно та цікаво з Вовкою! Ніколи не подумала б, що його товариство так позитивно на мене вплине. І справа була не в лісі й не в грибах. За ці два дні ми багато говорили. Поки видирали буряки та моркву, Вова розповідав, як провів літо, які плани на майбутнє.