ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Валентинку подарую,

Щастя, радості бажаю,

Я нічого не мудрую,

Просто я тебе люблю…

Відсвяткувавши Різдво з родиною, я якось поспіхом почала збиратися назад до Києва.

— А що, канікули хіба не до одинадцятого січня? – підозріло спитав тато. Він, як і більшість пересічних громадян нашої країни, вважав, що канікули – то відпочинок не лише для школярів, а й для вчителів. Ні, на канікулах вчителі працюють.

— Мені треба бути дев’ятого на педраді. Я ж декілька днів за свій рахунок взяла, - виправдовувалася. Але тато – живий рентген, обдурити який надто складно.

— А що там мені Дімка молов, що в тебе наречений якийсь завівся? І не показуєш? – якщо так каже, то щось знає. А Дімку можна й прибити. - У вас з ним серйозно?

— З ким? З Дімкою? Ні! – хотіла віджартуватися. Ага, зараз.

— То я вже второпав. З тим, київським джигітом?

— От коли буде серйозно, тоді й познайомлю, - відбрехалася.

— Якщо Дімку бортонула, значить серйозно. Я не відмовився б подивитися на цього героя, поки ти там таємно з ним не повінчалася. Нинішні звичаї - це щось із чимось, - тато як завжди випив, і йому трохи розв'язало мову.

— Обіцяю, що без твого відома та благословення ні заміжжя, ні вінчання не станеться, - йому потрібні були гарантії, і я згодна була їх йому дати, аби відчепився з дражливою темою.

— Ще одне питання, а який подарунок ти купила? Гроші у банку зберігати не можна довго, поцуплять, - резонне питання.

— Ото якраз збиралася купувати.

— І що це? Шубка? Пів магазину косметики?

— Ні, таточко. У тебе, можливо й ненормальна донька, але це буде комп’ютер з принтером і сканером. Я дізнавалася, грошей якраз вистачить і ще на помадку буде. Опановуватиму технології майбутнього. Курси вже пройшла.

— Неочікувано, доця. Мати, а ми з тобою розумних дітей виховали, виявляється, - і пішов до своєї кімнати відсипатися. Все спитав, усе, що хвилювало, дізнався. Порядок.

Приїхала й справді зайнялася вивченням нових пропозицій на ринку комп'ютерної техніки. Щоб не було нудно, зателефонувала Вовці:

— Привіт, потрібна твоя допомога.

Вова підключив якогось свого знайомого, який розбирався в комп'ютерах дуже добре. Цей Денис допоміг і вибрати комп'ютер, і програми потрібні на нього встановити, і принтер зі сканером підключив. Я, зрозуміло, не поскупилася, всі його послуги сплатила.

— Ти впевнена, що тобі стільки всякого потрібно вдома? - оглянувши заставлений оргтехнікою стіл і павутину чорних шнурків під столом, спитав Вовка.

— Більш ніж. Хочеш, розповім те, що нам на курсах розповідали? Це офігенна штука! Тобі сподобається.

Ще б йому не сподобалося? Очі горіли, і було видно, що зацікавлений, але спочатку явно не комп'ютером. Йому подобалося сидіти поруч, торкатися моїх рук, слухати, як розповідаю. А потім Вовка полюбив гру «Маріо», і тепер йому вже подобався комп'ютер. Маленький чоловічок бігав від павуків, збирав якісь коштовності й переходив із рівня на рівень. Навіть коли почалися уроки, Вовка годинами просиджував за цим неподобством. Тепер він мав привід частіше з'являтися в мене вдома.

— Я чудіка, можна, поганяю? От як розкручуся, собі такий самий комп придбаю, - говорив Вовка. Спостерігати, як він грався, було диво дивне. Я ніяк не могла зрозуміти, кого я в ньому більше люблю: хлопчика чи чоловіка?

На початку лютого мій клас чергував по школі. Все йшло спокійно. Навіть якось підозріло спокійно. Щодня чекала на «сюрприз», а його не було. Здивувалася до коріння волосся. Потім у програмі було чотирнадцяте лютого, у народі День усіх закоханих. Мені пощастило допомагати вчителям англійської мови у проведенні музично-літературного вечора, тому я заглибилася у витоки цього свята. Дивно спостерігати, як діти радісно сприймають запозичені в інших народів свята й навіть адаптують їх.

Ще у понеділок тринадцятого лютого працювала загальношкільна пошта. Старшокласники (і не тільки) підсуєтилися й добре підготувалися. Хтось накупив уже готових валентинок (благо, їх у кожному кіоску ще за місяць до свята було валом), хтось довго й ретельно виготовляв свої.

Я боялася, що Вова щось учудить. Але він ходив надто спокійний, обравши позицію "а я подивлюся на твою реакцію".

А я… просто потопала в морі подарованих мені валентинок. Дівчатка, які розносили пошту цього дня, зіпсували останні уроки. На четвертому уроці, коли я розповідала у сьомому класі тему: «Маленький принц» Антуана де Сент – Екзюпері», а саме характеризувала образ Маленького принца, двері відчинилися й усміхнені Валя й Таня з 11-А видали валентинки, які адресувалися учням сьомого класу, а потім висипали мені на стіл близько трьох десятків валентинок. Діти зраділи, і поки я приходила до тями, хтось навіть примудрився порахувати червоні й рожеві серця.

На п'ятому уроці, коли в дев'ятому класі я говорила про Маргариту з «Фауста», дівчата висипали ще з два десятки сердечок, а на шостому уроці занесли великий плакат, на якому було наліплено двадцять чотири валентинки.

— Від вашого класу, Софіє Костянтинівно! – урочисто повідомили. Дев'ятий клас піднявся й зааплодував. Було приємно й защеміло у грудях. Але настрій уроку, не кажучи вже про тему, були зім'яті.

Після уроків перед тим, як йти додому, я перечитала всі валентинки, задавивши в собі внутрішій порив виправити помилки в коротких текстах. Сконцентрувалася на змісті послань. Це подарувало мені ще більше енергії. Хвиля вдячності дітям за їхнє тепло та доброту накотила на моє серце й накрила його сповна. Але залишалася якась порожнеча – від Вовки навіть жодної валентинки. Це було так не схоже на нього. І його спокій, і безпардонність якось не пов'язувалися із загальним перебігом подій. Він не міг не скористатися цим святом, щоб не нагадати про себе і про те, як його мучить кохання. Але ж і я не ризикнула намалювати йому серце. Хоча б таємно.

І тут мій погляд упав на кіпу щоденників, які я зібрала у свого класу для перевірки та виставлення оцінок. Рішення якось само собою відвідало мій мозок. Дорогою додому я зазирнула в перший кіоск «Преса», що трапився на шляху, і купила двадцять чотири валентинки. Мені було приємно уявляти, як наступного дня кожен учень мого класу замість виставлених мною оцінок (вирішила цього місяця двійок не виставляти), побачить валентинку. Тоді і маленьке серце, яке від мене отримає Вовка, не видасться підозрілим і ненормально відвертим.

Перед дверима квартири, яку винаймала, я стояла, як вкопана, хвилин п'ять, поки прийшла до тями. Під ногами, де колись лежав замучений сіро-буро-незрозумілого кольору килимок, тепер був рожевий у вигляді серця з білим написом «Люблю». Я забрала килимок, не дуже хотілося витирати ноги об це красиве «Люблю». На дверях було наліплено з десяток червоних валентинок. Я їх відліпила й зникла за дверима. А всередині валентинок були вірші про кохання. В одній просто написано: "Подивися у вікно на кухні, і ти зрозумієш, хто це накоїв".

Наче я не знала, хто це накоїв? З побоюванням підійшла до вікна кухні, й ноги злегка підкосилися: на бічній стіні гаража, який псував весь краєвид своєю вічною іржею, тепер красувалося на пофарбованому блакитною фарбою намальоване балончиком червоне серце з написом у середині: «Шалено люблю!» та підпис «Вова». Це серце було схоже на те, що перемогло у конкурсі «Малюнок на паркані».

Так, умів Вова дивувати, вселяти надію й робити це якось індивідуально, особисто, так, щоб інші не бачили. Коли я прокинулася вранці п’ятнадцятого лютого й підійшла до вікна, щоб переконатися, що все це мені не наснилося, серце було зафарбоване червоною фарбою, тому напис «Шалено люблю. Вова» зник за шаром червоної фарби.

— Від сусіда Ростіка тобі привіт. Дякує за гараж. Давно збирався пофарбувати, - як тільки видалася нагода, сказала Вовці.

— Так я не для нього старався, - посміхнувся Вовка, тримаючи у руках щоденник, відкритий саме на тій сторінці, де я вклала валентинку.

— І коли ти тільки встиг? – ніяк не могла зрозуміти, адже весь день був у школі, а після уроків репетирували шоу «Кохання з першого погляду», де Вовка разом із Новіковою брали участь від нашого класу.

— Мені друзі-байкери допомогли. Гараж фарбували, – лукаво тихо промовив Вовка. - Ну і як?

— А сердечко теж байкери малювали? – попитала акуратно.

— Ні. Сердечко я сам. А що?

— Нічого. Просто десь я вже таке бачила. Паркан. Конкурс…. Стріли, правда, не вистачає.

— Блін, проколовся. Треба було трояндочку малювати. Та ладно, я то був, я. Задоволена? Стріла – то коли нерозділене кохання. А у нас з тобою все гаразд, ага?

— Приємно. Відчуття: як мінімум – принцеса.

— Бери вище, королева! А хочеш, сьогодні серенаду заспіваю? – він світився від щастя, очі блищали, а я сварила себе за те, що заохочувала весь цей дурдом.

— Дякую! Вистачить і вчорашніх подарунків. Усе має бути до місця, а головне – в міру. Ще за березневого кота приймуть і відро води на голову виллють. Як йде підготовка до гри «Кохання з першого погляду»? – перевела я тему.

— Все пучком. Ви й так сценарій знаєте. Лєнка обере мене, я її – і буде романтична пара. Лєнці приємно, а нашому класу бали. Ага? - він питав мене, а очі говорили інше.

— Вона хороша дівчинка. Тобі підходить, – тихо промовила я.

— Як у вас все складно. Кажете одне, а відчуваєте інше. Це і є світ дорослих, світ лицемірства?

— А ти хочеш, щоб я репетувала на кожному перехресті, як я тебе люблю? І всі дивилися б як на душевнохвору. І так ганьблять на всіх кутах.

— Непогане прикриття. Красива ширмочка Лєна. Нехай буде так. Оригінально думаєте, мамо Соня. А прикол із валентинками у щоденниках я зацінив.

Все трапилося так, як і передбачав Вова: Лєна вибрала його, він її, і вся школа аплодувала найкращій парі, яку тільки можна було уявити: красуня Лєна, і не менш прекрасний Вова. Валерій Семенович не преминув словесно вколоти:

— Ось вона, мінлива молодь, учора освідчувався в коханні неземному, а сьогодні закрутив із Новіковою. Ви бліді, Софіє Костянтинівно, на вас немає обличчя, — він казав так, щоб я добре чула.

— Щось принудило, відійдіть, щоб я ваш смокінг не зіпсувала, - парирувала я. Жахливішої людини чоловічої статі не зустрічала.

Заради мого спокою останнім часом Вова все більше уваги приділяв Лєні: проводжав її після уроків, на шкільних вечорах був поруч і знову перебрався сидіти з нею за однією партою. Я помітила, що демонстрація власницької поведінки стосовно Вови почала руйнувати хороше ставлення хлопця до Лєни. Вона його відверто дратувала. Дедалі частіше ці двоє сварилися. Можливо, саме тому я не ревнувала.

Не знаю, до чого все дійшло б, але Олена Прекрасна зустріла своє «велике кохання» й охолола до Вовки. Я трохи з стільця не впала, коли наприкінці лютого, виписуючи з Новіковою оцінки (дівчина сама напросилася), вона вирішила довірити мені свою таємницю, яка, мабуть, просто розпирала її зсередини:

— Я закохалася, Соня Костянтинівно, - ніяк не приховуючи свого дикого захоплення з цього приводу, випалила Лєна.

— Вчергове у Титаренка? Я це вже чула, - дратівливо відповіла я.

— А що, в світі один лише Вовка? Є чоловіки й крутіші, - тепер, напевне, вона не бачила в мені конкурентку, тому так вільно розповідала про обєкт своєї пристрасті – солідного двадцятипятирічного спортсмена Влада.

— І що за вид спорту? – цікавилася я.

— Баскетбол. Він такий високий, - хвалилася Лєна. – Дуже вихований і галантний.

— Дивись, щоб кохання не заважало навчанню, все ж таки останній рік, вступ на носі, - наставляла я.

— Влад каже, що відразу після випускного одружимося, - ще одне феєричне зізнання. – Мені це кохання не заважає, скоріше навпаки. Коли любиш – більше сили, щось робити хочеться. Раніше тільки в мене закохувалися. Було не цікаво. А тепер я люблю. Щоправда, він набагато старший від мене. Але такий серйозний.

— Це нормально, Лєно. Чоловіки повинні бути старшими за жінок, - сказала я і згадала Макса. Хвиля ніжних приємних спогадів прокотилася тілом. А я ж давно його не згадувала. Його образ майже витіснив Вовка.

— Правда? А мама каже, що йому від мене тільки одного й треба, – сором'язливо поділилася інтимним дівчина. Треба ж, вона вміє червоніти. Це було для мене відкриттям.

— І як, мама права? Було? – якщо вже пішла така розмова, то варто було її доводити до кінця.

— Звісно ж, було. Соня Костянтинівно, зараз не модно бути дівчинкою. І я не шкодую. Принаймні він дуже в цьому питанні досвідчений. А що?

— Нічого. Це твій вибір, - а що я мала сказати Лені, коли їй вирішувати, як жити, які кроки робити, а з якими почекати. Дівчина не збиралася чекати. І зупиняти таку дуже складно. В принципі я її розуміла, бо сама такою була.

Коли ми виставили всі оцінки, заповнили бланки і я оформила всі сторінки в журналі, то подякувала Новіковій.

— Дякую, одна б я ще годину точно сиділа й коптіла над цими писульками. Класу пощастило зі старостою, та й мені теж.

— Усе гаразд, Соня Костянтинівно. Я знаю, що рідкісний «подарунок». Мамині гени. Адже з вами теж цікаво. Незвичайна ви людина, легка, - вона зібрала свої речі й вже у дверях повернулася, щоб остаточно приголомшити:

— А Титаренко тепер вільний… Можете забирати…

Мені хотілося сказати їй, що вже давно невільний і вже давно забрала, але я промовчала, мило посміхнувшись щасливій Лєні.