Глава 4 ВІДМІННИКИ
Кажуть, що усі шкільні відмінники
Егоїзмом славляться давно,
Що в душі вони, звичайно, мрійники,
Але вчать предмети все ж ґрунтовно…
Гордістю школи в усі часи й народи були і будуть відмінники. У моєму «зірковому» класі було аж три відмінники: Ковальчук Артур на прізвисько Дока, Яковенко Маша, яку вся школа знала як Мальвіну, і Лабутко Аліна, яку справедливо називали «ботанічка» або «заучка».
Стовідсотковим відмінником я б назвала лише Артура. Він постійно виконував домашні завдання, часто підіймав руку на уроках, викрикував, якщо не питали, а правильна відповідь з нього аж вискакувала назовні. В класі його поважали. Він міг написати десятка два творів з літератури на одну тему в різних варіаціях для всього класу. Просто тому, що попросили. Йому не важливо було, яку оцінку він отримає, хоча переважно були п’ятірки [Примітка автора – система оцінювання у 90-х роках була п’ятибальною], головне - докопатися до істини, знайти правильне рішення, а задля цього хлопець не гребував задовбати вчителя протягом уроку. Та що там уроку, й на перерві міг продовжити дискусію, й до дому провести, на ходу доводячи, що вічний двигун, наприклад, цілком реально можна змонтувати у його баті в гаражі, але для цього не вистачає якоїсь хреновинки, як тільки знайде – так і зробить. А ще не доведи господи виявить, що вчитель щось не так сказав, переплутав дати чи помилився у формулі — як кажуть діти, “повний амбець”. Начитається Артур книжок різних авторів з історії і дістає до печінок молодого вчителя історії питаннями на зразок “ ви знаєте, що такий-то автор вважає, що шлях “із варягів у греки” пролягав там - то і там- то”, а не там, де ви нам тут пів уроку розказуєте. Вчитель нервується, злиться на Артура, а тому тільки б розібратися хто ж правий: Крип’якевич чи Субтельний? А раптом обидва помиляються, а він же ж хоче знати?
Тому коли у вересні постало питання, кого 10-Б висуває в кандидати на посаду голови шкільного самоуправління, весь клас одностайно проголосував знову ж таки за Артура. Шкільне самоуправління претендувало на демократію. Був і парламент, представники якого визначалися за допомогою загальношкільних виборів. Вибори проходили зазвичай наприкінці вересня. Найбільш «жирною» вважалася посада голови шкільного парламенту. В цей рік вибори обіцяли бути гарячими, адже на посаду голови висувалися три кандидати. З 10-А класу прагнула стати головою Савчук Анна, з 11 -Б — Снаткіна Катерина. Обидві дівки славилися амбітністю й страшенною концентрацією кар’єризму — це я зрозуміла зразу, як тільки глянула на них. І «пощастило ж» ж до цієї когорти примкнути й моєму Кості. Хоч йому допомагав весь клас, і у Кості була найкраща програма, все одно до другого туру вийшли дівчата. Обидві були кращими подругами... правда, лише до виборів. Як тільки почалася вся ця політика в мініатюрі, розплескали таємниці, пересварилися й навіть у бік одна одної не дивилися. Мій клас був на боці Снаткіної. І не тому, що Катя була чимось кращою за Аню, просто не можна ж бути “за” зразу двох кандидаток. Один має бути “улюбленцем”, а іншого треба люто ненавидіти! Чого тільки мої виборці не творили, і всі їхні сили йшли переважно на те, щоб більше гадості зробити Анні, а не афішувати переваги Каті. А люди облаштовані так, що співчувають скривдженим. Тому, напевне, й виграла Анна. Аня обійшла Катю не набагато, і від цього було ще образливіше.
Тиждень школу лихоманило від катаклізму, що звався – вибори. Агітаційні листівки розвішувалися на стінах в коридорах, у їдальні замість меню, в туалеті на кабінках. Одним словом, скрізь, де око рядового учня нашої школи могло побачити потенційного керівника шкільного самоврядування. Діти були зайняті виборами, директор з адміністрацією спостерігали за всім цим і лояльно не перешкоджали, вчителі робили свою звичну справу – одним ліпили у щоденники та журнали двійки, інших нагороджували п’ятірками. Тільки прибиральниці сварилися зранку до вечора, згрібаючи велику кількість паперу по школі.
- Що ж ви їх вчите, вчите, а вони такі тупі? – задала мені риторичне питання прибиральниця тітка Рая. Доволі колоритна особистість в школі. Дивитися на її спілкування з халамидниками спокійно було неможливо. Я просто опишу декілька епізодів, а ви, сподіваюсь, зрозумієте ступінь її креативності.
Тітка Рая мила бокові сходи, які вели з першого на другий поверх. Напевно, в її планах було все ж встигнути домити до дзвоника на перерву. Не встигла. З класу вискочило двоє найбільш прудких індивідуумів і кубарем покотилися сходами донизу. Куди так спішили? В їдальню! Організм, що росте, хоче їсти на кожній перерві. І останні десять хвилин уроку тільки й мріє про коврижку, яку купить у їдальні, а щоб усі не розгребли, бо кожен хоче їсти, а харчів у їдальні обмежена кількість, треба першим встигнути прискочити у їдальню. Такої перепони, як прибиральниця, що нахилилася для миття сходів, хлопці на своєму шляху не очікували. А тітка Рая мала габарити справжньої жінки – не об’їдеш, не обійдеш, на всю ширину сходів. Проте й хлопці мали неабияку реакцію: відштовхнулися від спини прибиральниці, як при перескакуванні фізкультурного снаряду під непристойною назвою «козел», і далі побігли. Лише втекти далеко не вийшло – тітка Рая розігнулася й, не довго думаючи, пожбурила у того, що останнім біг, брудною мокрою ганчіркою, якою ялозила активно сходи усього хвилину назад. І попала! Якісно так попала.
— І коли ж ви, іроди, культурно ходити навчитесь, плем’я мавпяче? Бабуїни дикі!– прокоментувала на додачу. Хлопчак вилаявся, скинув ганчірку з себе і втік, проте, вже не в їдальню. Жалітися мамці на обурливе ставлення з боку техперсоналу школи.
А ще тітка Рая вважалася у школі неофіційним борцем з паліями цигарок. Заходжу якось до завуча, щоб планування поурочне підписати, і стаю свідком розборок мами семикласника й тітки Раї.
- Ви навіщо моєму Ромочці згодували дві цигарки? – ображено на підвищених тонах мама.
- Бички твій Ромочка по школі розкидав. Насвинячив,одним словом, як останнє гидке поросятко,- пояснювала своєю робочо-селянською мовою тітка Рая.
- І через це калічити дитину? – не розуміла проблеми мама.
- Я не поняла, ти мене чуєш чи ні? Твоє чадо у сьомому класі палить! Ти розумієш, палить! Такий шибздик, а смалить, наче паровоз!
- Ну то й що, що палить? Навіщо йому в рота заштовхувати цигарки? Яке ви право маєте? Це – фашизм!
- А-а-а, розбирайтеся з цією пришелепкуватою самі. Я, між іншим, так своїх трьох синів відучила від цигарок. І не жалкую. А ти трави свого, дурна баба! Потім не питай, чому онуки кволі, хворі й нещасні, - і, грюкнувши дверима, демонстративно видалилася з кабінету.
- Ні, ну ви бачили? Як вона може тут працювати? Я пишу заяву на ім’я директора, нехай її звільняють! – розійшлася мама. Завуч трохи охолодила її запал:
- А підлогу в школі хто буде мити? Може, ви? Я погоджуюсь, методи у Раїси Сільвестрівни не ахті, але проблему з палінням вашого сина у стінах школи доведеться вирішувати, інакше хлопець буде виключений з школи,- уміло перевела розмову у потрібну площину завуч. І п’яти хвилин не минуло, як мама принишкла, пообіцявши провести з Романом роботу по боротьбі з нікотиновою залежністю. Коли мама учня пішла, я нагадала про мету свого візиту.
- Я не просто так лишила вас, Софіє Костянтинівно, подивитися цю сцену. У довіреному вам класі також багато курців. Наступного тижня мені потрібно буде надати сценарій заходу, який ви проведете в межах тижня боротьби з палінням. Це може бути лекція, може бути розповідь якогось затятого курця, що покаявся у безцільно прожитих роках, вікторина, перегляд ілюстрацій. Все, що хочете, головне, щоб діти почули про те, що палити – це шкідливо.
Я, звичайно ж, написала план виховної години й провела її у вівторок після уроків. Починалася вона так, як починається звичайна класна година для галочки. Завалила діточок за зростом таких, як я, а то й вище невтішною статистикою й назвала причини, чому не варто палити. Не забула розповісти, що пасивне паління ще гірше, аніж якщо самі палять. Клас, втомлений від уроків, не сильно іронізував, але й не слухав. Нарешті їм набрид мій печальний монолог, і з останньої парти пролунало питання:
- Софія Костянтинівна, а ви самі палили у школі?
- Ні! І, якщо чесно, навіть пробувати не хотілось, щоб не звикнути й не стати залежною від гидкої речовини. Жалко витрачати стільки грошей на отруту, яка буде псувати організм. Краще морозиво чи то шоколад з’їсти.
- Значить, були пай-дівчинкою? І стопудово – відмінницею? – у питаннях відчувалася іронія.
- А що поганого у тому, щоб слухати батьків і добре вчитися? – бесіда набирала особистісного відтінку, але без цього, певно, нікуди.
- Зуб даю, що й тато з мамою у вас правильні! – це вже Славік підключився. Дивне явище – спортсмен, а палить, як паровоз.
- Тато у молоді роки пробував палити, але дід відучив, - намагаюсь казати правду.
- Опаньки! А як, не розкажете? – цікавляться. Це вже добре. Я була готова до цього, тому розказую, як дід робив спочатку батьку «корисні» цигарки, виготовляючи їх з сухих шалфею, подорожника, звіробою, чебреця, листків суниці та волоського горіха. Слухають, деякі щось записують. - І давайте так домовимося, в школі не палити, а якщо вже засмерділися тютюном, зажовуйте жуйкою, а то тхне від деяких гірше, ніж від безхатченків.
В найближчий тиждень пів класу активно почали жувати жуйки. Невже стільки курців? Навіщо це їм у такому юному віці?
Директор профілактику паління проводив у формі змагань. Маючи «вікно» ( П.А. вчительська лексика; відсутність уроку між іншими заняттями), я сіла в учительській перевіряти зошити, але почула звуки урочистої промови у роззяплене вікно. Визирнула – двір школи, немов на долоні. І що ж постало перед моїми очима? У дворі проходила спартакіада. Керував цим дійством сам директор, репетував у мікрофон, а підсилювачі та динаміки завершували свою гучну справу. Діти активно бігали у мішках, стрибали у висоту, перетягали канат та робили ще безліч ефектних вправ. Зацікавилася, оскільки й своїх декілька учнів побачила у команді старшокласників. І тут зрозуміла, що змагання ж проходять між командами восьмикласників та збірною 10-11 класів. Мали бігти. Я навіть відзначила про себе, що це якось несправедливо, нерівні вікові категорії. Але прозвучав старт і … програли старшокласники. А ось тут і виховний момент, заради чого директор все це шоу влаштовував, гучний підсумок:
- Ось! А винне ваше паління! Малишня вас за пасок заткнула!
Так, вікові категорії нерівні. Видно, восьмикласники ще не почали так активно палити.
Повертаючись до теми “відмінники”, однозначно можна сказати, що книжковим черв’яком і доволі сумною ученицею вважалася Лабутко Аліна. Скільки діти її знали, стільки вона й була “кращою за всіх”. Її щоденник ще у третьому класі був красивою картинкою, а не озером, в якому плавають одні “пташки -лебеді”. Її батьки показували щоденник Алі батькам інших дітей, а тим дітям, в свою чергу, попадало від своїх батьків, яким нав’язливо демонструвалася як приклад гарна дівчинка Аля. Природно, що любові до Алі її однокласники не відчували, і на дівчинку почалися гоніння. Крім цієї неприязні, Аля завжди мала купу інших проблем. Адже в мирний час з нею спілкувалися мало, крізь зуби, а на контрольних вона ставала найпотрібнішою. Як тільки контрольна проходила, вона знову ставала ніким. Від цього у неї наростала образа на однокласників, вона сварилася з ними і йшла на першу парту, щоб не бачити нікого, крім учителя й дошки. Щоб чимось себе зайняти ( друзів не було, тільки “колеги”), Аліна ще більше заглиблювалася у навчання, її рука не опускалася на уроках, але списувати вона вже не давала, чим викликала ще більший спротив однокласників. Але їй вже було “синьо-фіолетово”, бо вона виросла й поставила собі мету, шлях до якої — наука.
Яковенко Марія являла таку собі “золоту середину” між Артуром і Аліною. Вона була відмінницею не з перших класів, а потяг до “гарних оцінок” у дівчинки з’явився десь у класі сьомому. Вона приклала максимум зусиль і вибилася у “передовики”, проте більшу частину прихильності вчителів Маша досягала за допомогою підлабузництва. Таким шляхом Марія прихилила до себе майже всіх вчителів, які навіть якщо дівчина чогось і не довчила — все одно завищували бали, посилаючись на її попередні “подвиги”. Ключовим успіхом Марії вважали її роль Мальвіни у шкільному спектаклі. Так і прилипло це прізвисько, хоча Маші воно нагадувало її зірковий тріумф, який відкрив у ній драматичний талант. Мама Маші знайшла десь костюм Мальвіни й ясно-блакитного кольору перуку, тому такої гарної Мальвіни Маша й сама від себе не чекала. Пам’ять у дівчинки була чудова, тому великий текст вона вивчила швидко, але на сцені під час прем’єри забула слова. Режисер - постановник педагог-організатор Людочка ледве штори не з’їла, коли побачила спантеличену Мальвіну, готову розплакатися прямо на сцені. І раптом Маша зібралася й видала приблизну до основного тексту репліку. Так для Маші відкрився цікавий шкільний закон: якщо чогось не знаєш – говори приблизно, головне – щось - таки говори. Тепер Марія, коли забувала текст, просто імпровізувала. Глядачі навіть не помітили заминки, зате як аплодували.... Більше зіркових ролей не було ( а й не треба!), адже вчителі та учні запам’ятали її неперевершену роль Мальвіни й тепер постійно згадували при першій ліпшій нагоді.
Сиділа Маша теж за першою партою від вікна, але, на відміну від Артура й Аліни, ніколи не викрикувала й не тягла руки. Просто стандартно покачувала головою в такт словам вчителя й тримала весь урок відданий погляд услужливої болонки. Але якщо Машу спитати – відповість. Дивовижно, але навіть не знаючи правильної відповіді, вона все одно щось буде намагатися говорити, загальними фразами, корявенько, але двійку поставити буде неможливо, проте, й до високої оцінки далеко. Тверда трієчка, але відмінниці ставити таке незручно, тому під чесне слово дозволяли вивчити й перездати. І Маша вивчала, і перездавала… Завжди. Бо марку відмінниці мала витримувати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!