ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Учора мені виповнилося тридцять років. Все ж ювілей. Я спокійно ставлюсь до днів народження, але про цей не сказати не можу, оскільки він стосувався не лише мене. За три місяці до цієї дати Вовка попитав мене, який би його дружина хотіла подарунок на своє тридцятиріччя? Я ляпнула: «Машину часу. Щоб повернутися на шість років назад і побачити наш клас. Або хоча б дізнатися про усіх що-небудь».

Я дійсно цього хотіла, оскільки з того часу, як звільнилася зі школи, ні про кого зі своїх учнів нічого не чула, нікого не зустріла в місті випадково.

Хоча чому тут дивуватися? Коли народилися доньки, я майже з дому не виходила рік, а потім на три роки ми переїхали всією сім'єю до моря. Паралельно з вихованням дівчат, ми з Вовкою будували свій міні-готель. Більше, щоправда, будував Вовка, а я так, трохи допомагала, підгодовуючи працівників, яких періодично привозив мій, як виявилось, дуже хазяйновитий чоловік.

Але в мені давно спало це болюче бажання дізнатися бодай щось про когось із таких дорогих серцю вихованців. І ось нарешті я це озвучила. Вовка тоді нічого не сказав. А потім вмовив відсвяткувати ювілей у ресторані.

— У тебе що, купа зайвих грошей? - дивуючись, запитала його тоді. Місяць нив, що грошей ні на що не вистачає, а тут на тобі – ресторан та свято. Вовка звик до моїх закидонів, тож реагував адекватно.

— Ти мені потім ще дякувати будеш. Тільки домовся з мамою, щоб уночі з дівчатками посиділа, бо Владіка зі Свєтою якось смикати не дуже зручно. Ми їх і так безбожно експлуатуємо.

— Їм тільки на радість, - заперечила я. – Вони ніяк своєї доньки не народять. А тут одразу дві ляльки. А ти що, цілу ніч збираєшся у ресторані сидіти? - не помічала я за Вовкою такої тяги до гулянь.

— Ти й сама не захочеш іти, повір мені, - запевняв Вовка.

— Ага, потім виявиться, що ти притягнув стриптизера? Вова, колись, що задумав? По очах бачу, що якесь шоу намічається? - допитувалася я, але Вовка записався в партизани й стійко витримав паузу до самого дня урочистості.

Коли я увійшла до святково декорованої зали ресторану, заповненої моїми улюбленими випускниками, то мало не знепритомніла. Мої дітки! Як подорослішали та як змінилися! І кожному з них у моєму серці було відведене містечко. Я розплакалася прямо в дверях ресторану. А вони мене кинулися заспокоювати.

Виявляється, Вовка під приводом зустрічі випускників після шести років розлуки організував цей збір. Сходив за старою адресою до Маркіна Ромки, а той передав іншим. Так ланцюжком майже всіх і знайшли. Чого-чого, а такого подарунка я від нього не чекала.

Спочатку ми згадували шкільні свята та будні, потім усі розповідали про себе. А там настав час танців. Першим не втримався Едік Соколов. Його закохані очі весь вечір буравили мене своїм запитанням.

— Я прийшов тоді до школи, у вересні, а вас там уже не було. Сказали, що звільнилися. Невже не працюєте вчителем?

— Працюю, Едуарде, але в іншій школі, - він ніжно взяв мою руку в свою й сумно глянув на обручку. - Ви вийшли заміж?

— А ти не знаєш? Вовка нічого не сказав? – я здивовано подивилася на Вовку, який танцював із Дашкою. Він взагалі поводився так, ніби ми ледве знайомі.

— Про вас – ані слова! І що, чоловік гарний? – наполегливо обробляв цю тему Едуард.

— Не скаржусь.

— А чому не з вами? Не тут?

— Скоро буде. Запізнюється. Ще познайомишся, - встряв Вовка й підморгнув мені. От уже ж авантюрист. Посміхнулася та й годі.

— А ти як? – перевела розмову на Едуарда.

— В банку працюю. У відділі кредитів , - скромно відповів. – Якщо раптом треба буде – завжди допоможу вибрати найкращий варіант, без підводних процентів.

— А спорт? – поціекавилася я.

— Зі спортом довелося попрощатися, коли поїхали з хлопцями в гори. Невдало спустився на лижах. Пів року нога права була загіпсована. Натомість наречену свою в лікарні зустрів, лікувала мене вона, Любаша. Дуже на вас схожа, але все одно не така, - якось сумно сказав.

Після закінчення танцю мене, дякувати Богові, забрали дівчата в свою компанію, а то б Едік одними очима з'їв. Тут, як і раніше, зіркою була Новікова Лєна. Від неї взагалі очей неможливо було відвести. І шість років тому вона була красунею, а тепер – зірка екзотичного розарію. За своєю наївністю я спочатку подумала, що причина її квітучого вигляду – щасливий шлюб. На жаль, ні. Лєна встигла вискочити заміж, розлучитися з чоловіком після двох років спільного проживання. При розлученні втратити дитину, про що розповіддала зараз із жалем:

— Я навіть не знала, що вагітна. Цей урод мені такі вирвані роки зробив, такий стрес, що з кровотечею в лікарню забрали. Нічого, його моя мама ледве до інфаркту не довела. Одне я зрозуміла у цьому житті – на чоловіків покладатися не варто. Треба самій ліпити себе, - голосно заявила та розповіла, що пішла на курси перукарів і тепер працює у дорогому салоні краси. Справді, де такій ефектній жінці працювати, як не в салоні краси? Логічно.

Історія Маркіна Роми боляче різанула по серцю. Виявляється, він за пів року після закінчення школи таки не втримався і скоїв крадіжку, за що сів на три роки. Відсидів, усвідомив і тепер важко влаштувався на роботу в ремонтну фірму. Відчаю в очах не побачила, тільки віру, що все буде добре, прорвемося. Рома завжди все сприймав оптимістично.

Гаврилюк Ліза стала шеф-кухарем у японському ресторані «Якудза», що дуже вплинуло на її і так колобкувату фігуру. Але в очах щастя від того, що займається улюбленою справою. Мене не обдуриш, тільки цілком щаслива жінка дихає такою аурою гармонії. У розмові скромно так зазначила, що незабаром виходить заміж за власника цього ресторану - російськомовного японця Чао Лу. Екзотично, однак.

Від присутніх у залі ресторану дізналася, що Задорожний Гоша поїхав до Ізраїлю з батьками й там працює водієм таксі, а Кондратюк Славік продовжує їздити на змагання з плавання, а у вільний час від спорту тренує дітей у критому басейні. Таня Висоцька закінчила педагогічний інститут і вже рік працює учителем молодших класів. Моя відмінниця Лабутко Аліна «вдало» одружилася з солідним бізнесменом, який посадив її вдома і від цього Аля глибоко нещасна. Чоловік і дітей заводити не хоче, і працювати дружині не дозволяє.

Дуже вразила мене історія мого розумного та розважливого Ковальчука Артура. Ну чому відмінникам так нещастить у житті? Що за доля? Навчався хлопець в інституті іноземних мов, але кинув навчання на третьому курсі, бо спіткало шалене кохання. Лавсторі закінчилася хворобливим розривом та незакінченою освітою.

— Ти хоча б спробуй відновитись, - радила я, прослухавши історію зоряного у школі хлопчика.

— Навіщо? Щоб над перекладами зранку до ночі корпіти? Я працюю на СТО. Заробляю добре. Машини ламаються і ламатимуться. Тому робота забезпечена, - чути це від Артура було сумно, але це було його життя. Тільки ось в очах якась незадоволеність. Розуміла, що це він переді мною малюється, а насправді шкодує, що покинув інститут. Ну чому успішні у школі діти в житті рідко так само успішні? Якийсь незрозумілий закон підлості.

А ось Вігура Сашка з маленького худорлявого та крутючого трієчника-клоуна у школі витягнувся до успішного підприємця.

— Чим займаєшся, Сашко? - запитала я свого колишнього учня, вловивши хвилинку між його телефонними дзвінками по мобільному.

– Три точки на Дарницькому ринку, куртки та спортивне взуття, – чітко, точно і з усмішкою відповів Сашко. Гордий за себе та свою справу. Далі порився в барсетці, знайшов візитку й пообіцяв знижку 50% на покупки в його кіосках.

— Знижки реальні, а не ті, що у нас на табличках пишуть, - підморгнув, енергія через край. Яким був, таким живчиком і лишився.

По зовнішньому вигляду Скворцова Діми я здогадалася, що п'є і дуже сильно. Темні кола навколо очей не прикрашали колишнього симпатягу – хлопця. Лєна Новікова розповіла, що у Діми виявили виразку шлунка, а він ще й додає проблем своїми щоденними пиятиками з друзями. Чим займається, так і не сказав, але грошей не потребує – це було видно, і Лєна підтвердила.

— Я думаю, що щось нечисте, - тихо прошепотіла мені Лєна й відразу перевела увагу на Вовку. - А Титаренко досі у вас закоханий по самі вуха. Так зиркає, що аж мороз по шкірі. Він класним мужиком став, правда?

— Правда, - погодилася я. Ще б пак, я працювала над його іміджем щодня.

— Ви не знаєте, у нього дівчина є? - запитала Лєна, і я вкотре підтвердила свої побоювання: вона ніколи не переставала його любити. Мене ці недомовки починали пригнічувати. Чому Вовка не розповів усім, що ми одружені? Навіть Лєні. І обручку зняв. Що це за гра?

— Є, - ховаючи очі від Олени, відповіла я. З роками мені довелося навчитися бути стриманою, тому моїх ревнощів перша красуня класу не помітила.

— Якась модель чи просто лялька? - допитувалася Лєна. Я вже збиралася розповісти їй про останні шість років свого щасливого шлюбу з Вовкою, як до зали увірвався Андрій Заєць з величезним оберемком білих троянд. Він трохи мене не задавив у міцних уже по-справжньому чоловічих обіймах.

— З днем народження, мамо Соня! - вигукнув і пішов вітати всіх однокласників, які вже перебували трохи напідпитку. Потім він повернувся, і вже від нього дізналася, що Алентова Катя загинула рік тому в автомобільній катастрофі, коли вони з нареченим їхали на море відпочивати. У моїй пам'яті виплив світлий образ високої дівчини зі смарагдовими очима – такою я її збережу у своїй пам'яті.

Коли всі зібралися біля естради фотографуватися на згадку про цю неординарну подію, до зали вбіг Дімка Калашніков. Він став адвокатом після п'яти років успішного навчання у юридичному. Він радісно сказав, що приїхав Боксер. Всі кинулися надвір, і я за ними. Моє серце завмерло, коли побачила вражаюче блискучий BMW X5, з якого вийшов широкоплечий чоловік. Я ледве впізнала у цьому чоловікові Агєєва Дениса. "Таки став бандитом", - защеміло в серці. Інакше я не могла пояснити походження такої дорогої автівки. За Денисом двоє битих молодиків несли величезний кошик із червоними трояндами. Він діловито підійшов до мене, обійняв і видав:

— Мама Соня, ви – найкраща! Жодної краплі не змінилися. Хоча є мальок. Ви щаслива! Очі світяться. Куди так надовго зникли, га? Якби не Вовчик, я б вас не знайшов би.

— А ти дуже змінився. Морди б'єш? Хоч не вбиваєш? - вирішила відразу дізнатися правду.

— Б'ю морди. Регулярно. Майже щодня, - розтягнувся в посмішці Агєєв. – Але не вбиваю. Чисто спорт. Прикиньте, мені за це ще й гроші платять. Все офіційно! Ніякого криміналу, слово честі.

— Слава Богу! - вирвалося в мене, адже так хотілося, щоб у всіх моїх колишніх учнів все в житті склалося чудово.

Денис розповів, що Загорська Наташа народила п'ять місяців тому донечку та з чоловіком живуть у Харкові у його батьків, а Юра Гагарін після служби в армії так і залишився служити.

Як тільки все ж таки фотосесія відбулася, моїм вухам представилася історія Борисюка Діми. Він розповідав, як зайнявся фермерством у селі Нове під Києвом, вдало одружився й разом із батьками дружини тепер вирощують помідори, огірки та квіти у п'яти великих теплицях.

Нічого не змінилося у Ніколайчук Лариси. Дівчинка так і не змогла оговтатися від втрати дитини і свого першого кохання. На запитання однокласників «Чим займається?» відповіла сухо й коротко: «На ринку. Торгую». Лара та Мала Дашка, як і в школі, трималися разом, весь час шепотіли та обговорювали, хто в чому прийшов. Особливо критикували жіночу половину класу. Новіковій дісталося більше за всіх зауважень. Кажись, і мою сукню трошки покритикували. Я не образилася, мені самій вона не дуже подобалася, але Вовка купував і дарував – свята річ!

Інформація про Стародубцеву Галю була дуже неоднозначною. Одні казали, що вийшла заміж за іноземця, інші – поїхала працювати до Туреччини та зникла. Треті бачили у місті. Нічого ніхто не знав і про Яковенко Машу з Берецькою Настею.

— Якщо хочете, я вам, Соня Костянтинівно, про них усю інфу нарию, - запропонував Рома. – Є один знайомий слідак.

— Буду дуже вдячна, - дійсно дуже хотілося знати не заради цікавості, як мої дівчатка живуть, а щоб переконатися, що допомога не потрібна.

— Соня Костянтинівно, а хочете, я вас влаштую завучем у приватну школу на Печерську? У мене там директор знайомий, - запитав Едік, вкотре присівши біля мене.

— У неї нормальна робота у шикарній школі. Не піде вона до твоєї приватної, ага, Соня? - звідкись виріс Вовка. Коли я за пів години до цього тихенько спитала його, навіщо він влаштував цей цирк із непорозумінням щодо нашого шлюбу, Вовка відверто зізнався, що не хотів бути на цьому святі особливим, а хотів бути просто одним із однокласників. Я зрозуміла, але тепер настав момент, коли замовчати наш шлюб було неможливо.

— А ти б не ліз, - знову два лідери збиралися сваритися. І я зрозуміла, що настав час виводити всіх зі стану суцільного незнання. – Вона сама вирішуватиме. Може, з чоловіком порадиться, але не з тобою так точно. Ти ж їй не чоловік?

У залі запанувала тиша, коли я голосно сказала:

— Чоловік, Едік! Уже шість років, як чоловік!

Це як фінал п'єси «Ревізор» – німа сцена. А далі – вибух оплесків та привітання. І тільки в очах Новікової Лєни та Едіка – неприхований смуток. Двоє безнадійно закоханих назавжди втратили ілюзію та надію.

— Ні, ну ми знали, що він вам подобається, але щоб заміж за нього ..., - Едік не знаходив слів для того, щоб сформулювати свою лавину думок, вихор почуттів, що його охопили. – І не шкодуєте?

— Якби повернути шість років назад, я зробила б так само, - запевнила Едіка, а разом з тим і всіх, хто уважно слухав.

— Та куди б ти ділася? – Вовка обійняв мене і потіг на естраду танцювати.

Як завжди, Вовка мав рацію: я не хотіла, щоб ця ніч закінчувалася. І коли я по одному на ранок проводжала своїх колишніх учнів, вони обіцяли мені, що будуть дзвонити, забігати в гості, і наступного року цього ж дня ми так само зберемося. Домовилися, що такі зустрічі стануть традицією. Вовка обіцяв, що збере всіх неодмінно якщо не наступного року, то через рік – точно!

Останнім йшов Едік. Поцілувавши мою руку й потиснувши Вовчину, він побажав нам довгих років разом і менше розчарувань.

— Я завжди тобі заздрив, Титаренко. І тепер – теж. Ти хоч розумієш, як тобі пощастило? - він був п'яний, тому говорив те, що думав.

— Не сумнівайся, я здатен оцінити ступінь мого везіння, - запевняв Вовка, ніжно гладячи мою спину своєю правою рукою, а Едіку показуючи світлини наших Машки і Дашки.

О шостій ранку до ресторана під'їхало таксі (свою машину Вовка залишив удома, знаючи, що питиме) і водій чемно запросив нас із Вовкою до салону, а подарунки з квітами завантажив у багажник.

— Боже, скільки троянд! Що я з ними робитиму? – скоріше питала у себе, ніж у Вовки. Але він нагадав:

— Варення звариш. Досвід уже є.

— Куди їдемо? - запитав водій таксі.

— Поїдемо за дівчатками до мами? - наївно запитала я Вовку, але по блиску в очах зрозуміла, що найближчі години ми проведемо в ліжку.

— Ні, Соня, програма трохи інша, - запевнив Вовка.

— Добре. Така програма мене також влаштовує. Поїхали, - погодилася я і назвала нашу адресу.

— Як добре, що ти розумієш усе навіть за поглядом, Соня Костянтинівно. За що я тебе й люблю, – похвалив Вовка.

— І чого це так офіційно? Соня Костянтинівна? – здивувалася я.

— Спогади навіяли. Колись ти мене лаяла за те, що я називав тебе просто Сонею, пам'ятаєш? - повертав мене в минуле Вовка.

— Чудово пам'ятаю! Але таке враження, що це було не зі мною. І в іншому житті. А за подарунок – дякую!

— Я ще не подарував, - здивувався Вовка.

— А зустріч класу? – нагадала я.

— Це так, прелюдія. Ти ж хотіла дізнатися, що, хто, як? А подарунок чекає вдома.

— І що це? - найбільше я боялася, що це буде якась тварина. Мені й Багіри з її трьома цуценятами, яких ми ніяк не могли поки що прилаштувати, вистачало з головою.

— Тиждень у Венеції. Ти ж хотіла по каналам поплавати, у палаццо пожити?

— Хотіла, - погодилася, стрибаючи в душі від щастя.

— Так от мрії повинні збуватися, - гордо заявив, і на подяку отримав поцілунок.

Фінал цієї історії….

Дякую усім, хто читав, ще більше тим, хто коментував.

Сподіваюсь, що роман сподобався.