ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Втекла! І що ж ти, дівчинко, накоїла?

Це бунт душі, протистояння світу!

Ти долі нитку вузликом в’язала,

І обламала гілку, повну цвіту.

Це була середа. Після уроків я зазвичай деякий час працювала з журналом, якщо знаходила його в учительській. Якщо ж до мене якийсь учитель встигав схопити основний документ класу, займалася іншими справами, благо, їх вистачало: стоси зошитів і самостійних робіт на листочках щодня все більшали й більшали, прибували й прибували. Процес перевірки йшов повільніше, аніж процес написання.

Виставляючи енки, я звернула увагу на те, що Миколайчук Лариса вже другий день не відвідувала школи. Лариса була єдиною дитиною у благополучній родині. Не було її в школі завжди лише з поважних причин, ніколи не прогулювала уроки, тому я подумала, що захворіла, але вирішила подзвонити, запитати, як справи. Тим більше, що попереднього дня якось проморгала її відсутність.

Виявляється, батьки вже другий день не знаходили собі місця, адже донька зникла. Мама Ларисина плакала в слухавку, тому я не стала говорити по телефону, а побігла до Миколайчуків додому.

— Оце тільки й залишила, - простягла мені заплакана Ніна Олександрівна зім'ятий листок зошита. Це була записка «Мама й тато, я пішла від вас. Ви мене не розумієте, весь час сварите. Я хочу самостійного дорослого життя. І з Сашком я зустрічатимуся, хоч він вам і не подобається. Лариса».

— До цього Сашка ви дзвонили? Питали? - поцікавилася я у жінки.

— Звичайно. Каже, що тиждень її не бачив, думав, що ми доньку зачинили в хаті, – повідомив батько Олег Данилович, майор у відставці. - Лоб, я вам хочу сказати, ще той. Це він її підбив проти нас із матір'ю. Очі б мої не бачили цього Сашка.

— А з Дашею Малою ви говорили? Можливо, Лара у неї, адже подруги не розлий вода, - хапалася я за варіант.

— І там були, говорили, і з Дашею, і з її батьками. Ні, не було. Ми всіх обдзвонили друзів. Дзвонили родичам, знайомим.

— Вона щось взяла з собою? Що зникло? - пригадала я перші кроки детективів у подібних ситуаціях.

— Свічки, ціла упаковка, красиві, подарункові, ніж і подушка з ковдрою. Це я й міліції говорила, бо питали, – мовила мама Лариси. Такий набір речей мене відверто здивував.

— Ви заяву до міліції написали? І що говорять? – питала я.

— Нам сказали, що заяву приймуть і шукати почнуть через три дні з моменту зникнення. Дільничний був у нас, довго розпитував, із сусідами теж поговорив. Сказав, щоб сиділи та чекали. Погуляє, мовляв, дочка й повернеться. Сьогодні обіцяли слідчого надіслати, - мати знову залилася сльозами. - Що з моєю дівчинкою? Де вона зараз?

Бачачи, яка розклеєна мама (воно й зрозуміло – зникла дитина!) я вмовила батька Лари Петра Григоровича (він здавався стійким і терплячим, військовий все ж таки) обдзвонити лікарні та морги про всяк випадок. На щастя, дівчат з такими даними ніде не виявилося.

Потім ми з Ларисиним батьком поїхали до районного відділку міліції, прихопивши з собою документи та фото зниклої. У відділенні Олег Данилович написав заяву. Обіцяли почати шукати, але тут же ми дізналися, що оперативник, якому доручили цю справу, через три дні йде у відпустку. На запитання: «А як же справа?», слідча відповіла, що в неї таких справ цілий стос, але це не привід позбавляти себе відпустки.

— Від вас діти біжать, як таргани від отрути, а винна міліція? Побігає й повернеться! – грізно рявкнула слідча татові- майору, і той навіть не знайшов, що відповісти. Так і закам’янів на місці.

Але ж щось треба було робити. І я згадала чудового педагога, який вів у нас курс «Дитячої психології». Він завжди казав, що у будь-якій проблемі є першопричина. Потрібно було знайти причину, чому дівчинка втекла. Вона свідомо тікала, про що свідчила залишена записка.

Наступного дня я розпитала всіх учнів свого класу, що їм відомо про Ларису за останні дні: з ким зустрічалася, що робила, що казала, місця зустрічі. Ніхто нічого не знав, крім того, що в понеділок після уроків Лару бачили з чорненьким високим красенем. Він її зі школи забрав, і вони разом кудись пішли.

— То її хахаль, Сашко. Вони вже два роки зустрічаються. Батьки проти, - видав інформацію Вігура.

— А ти звідки знаєш? – питала я Сашка.

— Тю! Так шо тут знать? Шурік, її хахаль, у нас у під'їзді живе, на третьому поверсі його хата. Він із бандюками якшається. Стрьомний пацан. Я б на місці Ларки подумав триста раз, накой мені таке щастя треба.

— Господи! Коли ви нормально говорити навчитеся? Це тому батьки Ларисині проти їхніх стосунків? – підсумувала я. І раптом згадала, що батьки Лари казали, що коли питали Сашка, чи не бачив він Лару, хлопець сказав, що вже тиждень не бачив, а тут виходило, що в понеділок, тобто два дні назад, забирав зі школи. Значить – брехав! Прийти до Сашка й спитати, де Лара – гнилий номер. Тут треба було іншим способом. На міліцію спродіватися не особливо можна було. Діти надрукували листівки з фотографією однокласниці й обклеїли ними три квартали.

— Це ви молодці, що так придумали, - похвалила я. Вовка лише посміхнувся:

— Соня Костянтинівна, ви знаєте, скільки вже втікало?

— Скільки? – реально не знала.

— До фіга! Втомилися шукати. Краскова Ігорьошу так і не знайшли. Говорили, в Одесу подався, там у нього тітка. Інші бачили, що по електричкам ходить, співає під гармошку. Невизнаний талант, твою дивізію!

— Як же так? А батьки? – розводила руками.

— А що батьки? Їхня любов – такий вантаж, що, я вас благаю. Їм не подобаються друзі їхніх дітей, бо вони, бачте, на них погано впливають. Тільки й чують дітки: «Роби уроки, лягай спати, зроби тихіше музику, де вештаєшся, прибери бардак у кімнаті, з тебе нічого путнього не вийде, ми тебе одягаємо, годуємо, ти без нас ніхто!» Ну і що, так жити в суцільній цілодобовій критиці? Тому й тікають. Ларці ось із коханим не давали зустрічатися. Порушення прав людини на бажання жити щасливо.

— Боже, як же вас пригнічують! Ну й що нам з Ларою робити? Сидіти й чекати, доки сама прийде, як сказав дільничний? А не запізно може виявитися? Заїде зараз чорт зна куди. Це ж такий дурний вік. Так, тут усі нитки ведуть до її хлопця, цього Сашка.

— Мама Соня, ти ж розумієш, що треба стежити. За Шуріком треба стежити, – Вовка лукаво посміхався, натякаючи, щоб цю роботу доручили саме йому.

— Тільки не ти. Стежитиме батько Лариси. Він майор. Шурік – бандит про всяк випадок, – попередила я.

— Я теж, начебто, не святий. Я міг би татові Ларисиному допомогти. Удвох легше стежити. Ну можна? – просив Вовка, розуміючи, що це можливість відзначитись, стати героєм.

— А уроки? – нагадала я.

— Яка ти нудна, мамо Соня, чесне слово. Які уроки? Тут однокласниця зникла, родаки плачуть, трагедія на цілий квартал. Десь над нею маніяк, можливо, збиткується, а ще чого доброго вже на органи збираються розібрати, - психологічно нагнітав Вовка.

— Припиняй цей цирк. Гаразд, тільки не геройствуй. Слухай, що Олег Данилович говоритиме.

Мама Лариси, доведена до відчаю, звернулася до місцевого екстрасенса й віщунки у п'ятому коліні – баби Марфи.

— Я думала, реально баба, ні – жінка років сорока, - ділилася враженнями Ніна Олександрівна, Ларина мама, наступного дня. Я, як тільки провела свої уроки, так одразу й до них. - Жахлива черга. Дехто шукає роками.

— Ви стояли? Чи побували у цієї Марфи? – цікавилася я. Останнім часом я майже жила у квартирі Миколайчуків і так перейнялася болем цієї жінки, що просила Бога лише про одне – щоб Лариса знайшлася ціла й неушкоджена.

— Так. Я втрачала свідомість, мене виводили надвір, але достояла. Заплатила двісті гривень, а ця жінка відкрила книжку стару-стару, запитала, коли Лара народилася, і такого наговорила, що аж страшно…

— Не варто вірити. Може, це все неправда? Більшість цих екстрасенсів - обманщики, шарлатани, - заспокоювала я жінку.

— Воно то так, але та шарлатанка, як ви кажете, усе, що з Ларою до цього часу було, точно сказала. І про Шуріка якось знала. Сказала, що цей хлопець сам того не бажаючи, багато злого Ларі зробить. А ще якийсь чоловік украде сенс життя. І додому Лара сама повернеться. Іншою. Скоро, – на обличчі Ніни Олександрівни був жах.

— Не варто вам туди було ходити, - умовляла я, готуючи каву з бутербродами. - Одним вони передбачають, а іншим брешуть, а потім як з усім цим жити?

Наступного дня Вовка наздогнав мене в коридорі й змовницьким голосом шепнув:

— Обнишпорили всю хату того Шуріка, у нього Ларки немає…

— Як обнишпорили? Ви лазили до квартири? Це ж злочин! – у мене аж у серці кольнуло.

— Спокійно. Усе нормально. Ніхто нічого не помітив. Я акуратно. У рукавичках, слідів не залишав.

— Але він може її десь ховати, - не здавалася я. Якесь шосте відчуття підказувало, що Шурік замішаний. - Він кудись ходив?

— Ходив. До магазину та в інститут. Тато Ларин за ним у цей час стежив. А я по квартирі пробігся. І жодних слідів, що в ній є дєвка.

— Стривай, а що він купував у магазині? - йапитала я. Вовка округлив очі і розгублено відповів:

— Я тут не в темі. Тато стежив, у нього й питай… те, - виправився Вовка й помчав далі.

— Дві ряжанки, тортик, чотири булочки, літрову пляшку «Кока-Коли», дві пачки сухарів і упаковку свічок, - прочитав з папірця Олег Данилович відповідь на моє питання. – Це явно набір для двох. З продуктами зрозуміло, можливо, у хлопця шалений апетит, жор напав, але свічки навіщо? – міркував вголос.

— Куди він ходив після магазину? – пробувала прокручувати можливі сценарії дій Шуріка.

— То-то й воно, що нікуди. А в квартирі Вовка все облазив – нічого не було. І як би він її тримав вдома, коли з батьками живе? Не схоже, що батьки з ним заодно.

— А звідки ви за ним стежили? – спитала я.

— З парадного протилежного будинку. У мене бінокль є, - одразу було видно, що людина військова. Думає прямо й шалених здогадок не припускає. Вовка швидше здогадався, тому вже після обіду пішов обстежувати горище.

— Блін, нічорта немає, - розчаровано замазуючи садна й подряпини, констатував факт юнак. - А Ларка з дому теж брала свічки, і Шурік купував свічки...

— Підвал! – одночасно вигукнули ми з Олегом Даниловичем. Велика штука логіка!

У одному з кутів підвального приміщення багатоповерхівки ми знайшли комірчину, збиту з дощок та фанери. Таке собі містечко для вечірніх тусовок й прогулів школи. Тут були й залишки свічок, і Ларіні речі, і частина набору продуктів, який купував Шурік. Тільки Лари ми там не знайшли. Скільки не бігали лабіринтами сирого підвалу, скільки не кричали, просили відгукннутися, нічого, а головне нікого, не знайшли.

А дурне дівчисько було так близько - воно просто сховалося в бетонну нішу, коли почуло чиїсь кроки. Якби їй вистачило тоді розуму вийти – вся ця історія закінчилася б більш-менш нормально. Але Лара хотіла дорослого життя поряд із коханим, який «попіклувався» про неї, поселив у підвалі, серед мишей та щурів. Годував котлетами, принесеними з дому, і тортиками з кока-колою, купленими в магазині, і так радів її крутому вчинку. Щоправда, чомусь не хотів приєднуватися до коханої, бо жив спокійно собі вдома, у теплі та затишку. А вечорами приходив до Лариси у підвал, і вони проводили час разом десь до десятої вечора. Потім Ромео йшов додому, а Лара лягала спати на надувному матраці. Щоб не було страшно, горіли свічки. Романтика! Виходили вони зовсім з іншого парадного, тому їх і не вистежили.

У п’ятницю після уроків я забігла до Миколайчуків, щоб разом з Олегом Даниловичем та його друзями (Ларин батько домовився з товаришами по службі, щоб допомогли витягти доньку) зробити засаду біля каморки й вистежити втікачку. Але усього цього робити не довелося. Плакала Ніна Олександрівна, печальним був Олег Данилович – донька вночі повернулася. Сама. Вона мирно спала у своїй комірчині на надувному матраці, коли на неї натрапив п'яний бомж. Він її зґвалтував і втік. А Лара повернулася додому, зла на батьків, на нареченого, на себе й на весь світ. І нікого не хотіла бачити. До школи Лара теж не ходила, боячись, що насміхатимуться.

Ніна Олександрівна ледве вмовила дочку сходити до лікарів обстежитись. Рани фізичні залікувалися, а от душевні... Лара місяць відсиділа вдома. За цей час я провела в класі стільки розмов, як треба поводитися з Ларою, щоб чогось не накоїла дівчинка поганого, що діти просто ходили, як зомбі, боячись сказати зайве слово.

Вчителям я теж заборонила порушувати тему зґвалтування за будь-яких обставин. Від фізкультури у Лариси було звільнення. Начебто потроху усе почало устаканюватися. Ні! Виявилося, що Лариса вагітна й, судячи з усього, від ґвалтівника-безхатька. Переривати вагітність станом здоров'я дівчинці було не можна, тому на сімейній раді було вирішено, що вона народить дитину й залишить. Вже перед випускним (батьки не пустили її на свято) дівчинка по секрету зізналася мені:

— Соня Костянтинівно, а дитина не від бомжа…

— Дурненька, а чому ж ти брехала? – не розуміла я.

— Батько приб’є, якщо дізнається, що ми з Сашкою… ну… того… Я коли народжу, тоді умовлю забрати малюка.

Тільки не судилося Ларі доносити цю дитину. Чи через антисанітарні умови у підвалі, чи, найімовірніше, гвалтівник заніс інфекцію, але плід загинув. Відбувся викидень. Це я вже потім від Даші Малої дізналася все в червні. Ось так дівчинка погралася у доросле життя.