Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
  • ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА
  • ГЛАВА 3 ДИРЕКТОР
  • Глава 4 ВІДМІННИКИ
  • Глава 5 ДЕНИС АГЄЄВ
  • Глава 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ
  • Глава 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША
  • Глава 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР
  • Глава 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
  • ГЛАВА 11 ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ
  • ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
  • ГЛАВА 14 Єлена Прекрасна
  • ГЛАВА 15 ЮРА ГАГАРІН
  • ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ
  • ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ
  • ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА
  • ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА
  • ГЛАВА 22 НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО
  • ГЛАВА 24 ПОШУК РОБОТИ
  • ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК
  • ГЛАВА 26 ДІД МОРОЗ І СНІГУРОНЬКА
  • ГЛАВА 27 ТРЕТЯ ЧВЕРТЬ
  • ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 29 СТАТТЯ
  • ГЛАВА 30 ВИКУП
  • ГЛАВА 31 ІСПИТИ
  • ГЛАВА 32 РЕМОНТ
  • ГЛАВА 33 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВОВКИ
  • ГЛАВА 34 ЛІТО
  • ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!
  • ГЛАВА 36 НОВЕНЬКІ
  • Глава 37 День учителя
  • ГЛАВА 38 РОМАНТИКА НА ДАХУ
  • Глава 39 МАКУЛАТУРА Й МЕТАЛОБРУХТ
  • ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ
  • ГЛАВА 41 В ГОРАХ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА - КРАЩЕ
  • ГЛАВА 42 ВІдлуння війни
  • ГЛАВА 43 МІСІЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
  • ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ
  • ГЛАВА 45 КУРСИ
  • ГЛАВА 46 НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ
  • Глава 47 СВЯТО КОХАННЯ
  • ГЛАВА 48 ВТЕКЛА
  • ГЛАВА 49 НЕДОЗВОЛЕНА БЛИЗЬКІСТЬ
  • ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ
  • ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ
  • ГЛАВА 52 І В ЩАСТІ, І В ГОРІ...
  • ГЛАВА 53 ЗНАЙОМСТВО З БАТЬКАМИ
  • ГЛАВА 54 УТРЯСЛОСЯ
  • ГЛАВА 55 СОФІЇВКА
  • ГЛАВА 56 ВИПУСКНИЙ. Частина 1
  • ГЛАВА 57 ВИПУСКНИЙ Частина 2
  • ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД
  • ГЛАВА 59 РОЗЧАРУВАННЯ
  • ГЛАВА 60 ВТЕЧА
  • ЕПІЛОГ
  • P.S. ЮВІЛЕЙ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА

    — Ти збираєшся навчатися? Чи це потрібно лише мені? – спитала суворо, розкривши перед Вовкою журнал на сторінці «Історія». Там за останні три уроки стояло три жирнючі двійки.

    — Я не встиг вивчити, - і не дивиться в очі, значить, або бреше, або соромно. Останнє – виключено.

    — Тричі не встиг? Історія – це не математика. Прочитати й розповісти. Що простіше? – не розумію. Сама такі предмети, які вимагали лише прочитання підручника, на перерві вчила, тоді вдома більше вільного часу лишалося.

    — Та блін, історик мене на дух не переносить. Навіть якщо я йому підручник напам’ять розкажу, скаже, що не те, - апатично відповів Вова. – Он глянь…те, у Маркіна й у Зайця також мішок двійок. Ну не любить він нас. Це у вас усі хороші й пухнасті, а в інших вчителів - так. І нічого не зробиш, - немов діагноз виписав.

    — До наступного уроку вивчи, будь ласка, теми, за якими у тебе двійки. Я попрошу, щоб до вас на урок прийшла Олена Дмитрівна. Іван Петрович не ризикне поставити погану оцінку при завучі. Тобі треба закрити ці двійки.

    — А Ромі та Андрію чо не говорите? – підозріло питає.

    — Їм я вже сказала. Вони пообіцяли вивчити, - десь у розумній книжці вичитала, що про неприємне з учнями треба говорити тет-а-тет, щоб не принижувати їхнє его в присутності інших людей.

    — То нехай соромляться. Я не буду!

    — Звичайно, Баба Яга проти. Між іншим, у твоєї бабусі за тиждень день народження. Яким буде подарунок? – давила я на найболючіше. Вова вивчив і при завучі історик не зміг опустити неулюбленого учня нижче, ніж на «4». І то добре. Заяць Андрій навіть «5» заробив. Головне, щоб діти повірили, що є вихід, можливі варіанти, їх просто потрібно знайти.

    — Завуч не буде сидіти на кожному уроці, - резонно зауважив Маркін Рома.

    — І не треба, - відповіла я.

    — Тоді Петрович нам знову наставить двійок, - обурився Рома.

    — Не наставить, коли будете вчити. Не в його інтересах, - мої учні ще не знали, що мені довелося попросити Олену Дмитрівну поговорити з принциповим істориком на тему якості навчання з його предмета. Мене, зелену, що працює перший рік вчительку, Іван Петрович не став би слухати, а повчання сприйняв би як знущання. Інша справа – завучка, сказала ще й наказом перед носом пометляла. Переконливо!

    — Ви не знаєте історика, підлий дядько, - наполягав Рома.

    — Сам собі шкодити не стане. Просто вчіть кожен параграф і часто підіймайте руку. У вас свідків цілий клас. Якщо що, я на вашому боці. Так, і гидоту про вчителя не треба говорити. Це його злить, а виливається усе на оцінках, ваших оцінках, між іншим.

    — Блін, куди не глянь, скрізь ми винні, - бурчав Рома, але ідея доконати історика піднятою на кожному уроці рукою сподобалася.

    — Вова, де твій щоденник? Чому немає щоденника? Це ж твій документ, - за день мені три вчителі пожалілися, що Титаренко не дає на оцінки щоденник.

    — Забув. Чи згубив. Я його давно не бачив, - спокійно так.

    — А домашнє завдання куди записуєш? – не відстаю на правах класного керівника.

    — На полях у зошитах чи олівцем у підручнику. Чо? Я домашки знаю.

    — Щоденник – то документ!

    — Мама Соня, ти хвора. Заведи собі собаку чи кота й не діставай мене. Мій документ — паспортпаспорт, - він витягнув із сумки паспорт, якого отримав ще в липні (у нього в одного був паспорт на весь клас) й почав виставу: запихав його в джинси й цитував Маяковського:

    Я дістаю з широких штанин

    Пишайтеся мною!

    Я – громадянин!

    Я спочатку научала Вову, потім ловила себе на думці, що моя надмірна увага до Титаренка може викликати купу зайвих питань. Заспокоювала себе: «Це просто боязнь за майбутнє чудового хлопчика, який поки що заплутався в житті. І нічого більше». Але моє серце стискалося в передчутті якоїсь невідомої небезпеки. Я навіть знала, як зветься ця небезпека. Моя турбота переростала в щось більше, принаймні для мене. Я все списувала на те, що Вова дуже схожий на Макса. Якби не ця схожість… І що? Все було б точно так само. З моїм дурним характером завжди було так.

    — Де ти був учора? Ми мали вчити геометрію. Я прийшла, ми з Тамарою Гнатівною проговорили до дев’ятої, а ти? - як завжди, сварю, а сама милуюсь його красивими очима, милуюсь таємно, боячись, що Вова помітить. Як там в улюбленому моєму фільмі «Справа була у Пеньково»: « З коханням справлюсь я сама, разом же нам не справитись…»

    — Я ж дзвякнув, що затримаюсь, - нахабно жуючи жуйку й при цьому відверто чавкаючи, відповідав Вова, тримаючи в руках Кока-Колу. – Все, політінформацію провела? Я на дискотеку.

    — Та хоч на Місяць! Жуйка на голодний шлунок і Кока-Кола – виразка твоєму шлунку забезпечена! Одну вівсянку потім їстимеш. Так тобі й треба! – сердито й на підвищених тонах.

    — А з тебе вийде нехіла мамка, - просто сміявся Вова, ніжно гладячи мене по спині. Я скаженіла й сходила з розуму, а він не визнавав мене як вчительку. Проте, щоб бабуся не хвилювалася, він займався й поступово оцінки стали кращими. Я звикла до нього, він - до мене. Часто почав називати «мама Соня». Наше спілкування перейшло на рівень «мама-син», хоча яка я мама? Старша за нього всього на шість років.

    Якось під час нашого чергового заняття я смикнула дверцята шафки, щоб дістати точилку для олівця, й ці дверцята так і лишилися у мене в руках.

    - Легше смикати не пробувала? – посміхнувся Вова. – Ти так усе поламаєш у цій хаті.

    - Доведеться майстра викликати. Нормально. Там якраз ще на кухні треба пригвинтити полички. Заодно й те зробить, - озвучила свої плани.

    - Мама Соня, ти це серйозно? – навіть очі свої красивенні округлив, продемонструвавши нечуване здивування.

    - Серйозніше нікуди. Це ж чоловіча робота. Я не вмію… - складно мені зізнаватися, що чогось не вмію, але факт є фактом.

    - А я якого рожна тут сиджу? Сказати було не можна? – ображено наїхав.

    - Мені незручно було тебе експлуатувати, - зізналася.

    - Я ж тебе експлуатую. Незручно тільки труси через ….

    - Вова! – осікла я його.

    - Ша, все зрозумів! Змотаюсь по-бистрячку за інструментами додому й скоро буду, - він кулею помчався за інструментами.

    Ось так само собою Вова став допомагати мені по дому. Своєрідна технічна допомога: там поличку приб’є, там кран починить, вікна поремонтував і заклеїв на зиму. А я його вчила, вчила, вчила… Хоча, коли говорити про життєву науку, то тут навчав мене він: як вибирати овочі на базарі, які яйця кращі, де дешевше, яке якісніше, як краще хліб зберігається? Навіть вчив готувати. Як він божественно готував!!! А головне – швидко й з таких продуктів, що я б і не додумалася, що якщо все це об’єднати, може вийти смакота.

    - Мама Соня, я прийшов вчити вашу дурнувату геометрію, - репетував Вова з порогу квартири, й моє серце приємно наповнювалося теплом і добротою. Я комусь потрібна, він прийшов, а отже - не отримає чергової двійки. Як мило він посміхався! Іноді був настільки білим і пухнастим, що я танула в його поглядах і люб’язностях. Я сприймала його як велику дитину, яка потребує уваги та знань.

    - Перевзуйся у капці й проходь до столу, - командувала я з ванної, де прала. – Ти де був три дні?

    - Гроші заробляв, - його усміхнена мармиза з’явилася у дверному отворі ванної. – Не дивись на мене так, чесно, я не крав. Кур’єром працював.

    - Бабусі на ліки? – спитала я.

    - Не тільки. Я хочу купити скутер.

    Мене немов хто по голові кувалдою огрів. Скутер… Скільки на них розбиваються, калічаться. Дорога небезпечна іграшка для отаких відчайдушних хлопчиків.

    - Він же дорогий, - зауважила, хоча думала про інше, про небезпеку.

    - Беушний не дуже, - Вова був готовий до такого факту.

    - Небезпечний.

    - Ви шо з бабою змовилися? Вона мені вчора лисину на голові проїла.

    - Ти й бабусі розповів? – дивувалася я. Зазвичай Вова оберігав бабусю від таких новин.

    - А шо тут такого? Все одно дізнається.

    - Нічого, - понуро опустила очі, думаючи, як повернути все в потрібне річище, щоб не образити Вову. Він щасливий прийшов мені повідомити про початок реалізації своєї мрії, а я? Якщо я не можу заборонити йому цієї мрії, тоді можна спробувати спрямувати його бажання в більш безпечний напрямок.

    - А тобі не здається, що такий великий дядько, як ти, на скутері буде виглядати трохи не…

    - По-дибільному? – продовжив Вова. – Я думав над цим.

    - Тобі б мотоцикл. Великий, чорний. І круто, і зручно… І престижно. Знову ж таки, дівчата заглядатимуться.

    - Знущаєшся? На таку тачку я не зароблю й за десять років.

    - Є вихід, - я витерла руки рушником і пішла до вітальні. На столі вже лежали підручники, свідчення того, що я готувалася до уроку з Вовою. – У мого старшого брата є чудовий мотоцикл, але щось там поламане. Можна відремонтувати і їздити.

    - І чо за марка? – очі вже запалали вогнем цікавості.

    - Ямаха.

    - Та ну, а звідки ти… ви взяли, що брат сам не захоче відремонтувати і їздити?

    - У нього вже давно інша іграшка. Машина! А мотоцикл, думаю, так і буде стояти в гаражі, доки не заржавіє, – я збирала блиск в очах Вови, як астроном збирає сяйво зірок. Юнак зацікавився цією ідеєю більше, ніж я б того хотіла.

    - І можна, щоб я поступово його вартість оплачував? Типу на виплат? – практично подумав про оплату Вова.

    - Можна й не оплачувати, - лихо розпоряджалася майном брата, знаючи, що мені не відмовить.

    - Соня Костянтинівна, але я буду вам зобов’язаний, - Вова був надто практичним хлопцем, тому знав, що я не забарюсь з вимогами. І якби вони були економічного характеру, то він би не так переживав, але я завжди у нього просила тільки за уроки.

    - Звичайно. Дві умови. Ти не крадеш і у табелі за десятий клас жодної двійки. У червні ти будеш їздити на своєму мотоциклі.

    - Може, я вам краще ремонт у квартирі допоможу зробити, а? – благав Вова.

    - Ні! Не крадеш і десятий клас без двійок! - стояла я на своєму, адже такий шанс впустити не можна було ні за яких обставин.

    - Без двійок, то без двійок. А ремонт все ж не завадило б зробити в цій халупі, - додав він, огледівши пошарпані стіни і якісь дореволюційні меблі.

    Я пишалася сама собою. Скільки зайців зразу вбила. Владік давно хотів почистити свій захаращений гараж, тож віддасть мотоцикл за безцінь, в цьому я була певна. Якщо вже Вова вирішив на чомусь їздити, то знайде. А мотоцикл – надійніше скутера, тому є шанс, що у Вови з’являться синці пізніше. Ну, і на одного неуспішного в цьому році у класі буде менше. Ага, і ще цей охломон буде вважати, що він мені винен, тому поводитиметься не так безсоромно й нахабно.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.