ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Коли і слів не треба,

І думки про одне,

Щоби коханий поруч,

Ось щастя неземне!

— Ну-ну, я хочу подивитися, що залишиться від цієї ідилії за два роки, а то й за рік, - сердито гудів мій тато, коли ми з Вовкою скромно розписувалися в київському Палаці для молодят. Жалоба по Вовиній бабусі не дозволила відразу зіграти весілля. Та ми сильно й не прагнули. Незважаючи на те, що тато був страшенно незадоволений моїм вибором чоловіка, все ж таки не тільки благословив, але й закотив весілля наступного літа за повною програмою. З'їхалися всі родичі: і ті, яких я знала, і ті, про яких тільки здогадувалася, що вони там десь існують.

Столи ломилися від різносолів та всіляких страв. Веселий і дзвінкий тамада нікому не давав нудьгувати, а іноді відверто діставав своїми безглуздими конкурсами. Весілля вийшло занадто гучним. Дочка директора найбільшого заводу в окрузі виходила заміж – це ж подія! Як на мене, все це було зайвим, але переконувати батька не стала – боялася образити. Нехай розважається.

— А чесно, що ти татові сказала, що він погодився? – не вгавав Владік. - Не інакше, нам племінника незабаром чекати, - він все намагався за туго затягнутим корсетом мого весільного вбрання відшукати хоч якісь ознаки вагітності.

— Сказала, що до монастиря піду черницею, - звучало, як жарт, але й цим теж довелося погрожувати. - Доки Ванькою задовольняйтесь. Племінники пізніше будуть.

— Тю-у-у, - розчаровано потягнув Владік, що вже трохи перебрав. - Піду Вовці догану випишу, погано старається, - і пішов.

І чому всі дівчата мріють про довгу пишну весільну сукню? Як у ній незручно, я відчула тільки тоді, коли вдягла цю хмару фатину: ні повернутись тобі, щоб щось не зачепити, ні пройтися, ні по-людськи влізти в машину. А ще мене дуже бентежила загальна увага. Відчуваєш себе дорогою лялькою на вітрині. А гостям що, вони танцювали, пили, їли та розважалися. А я спостерігала за цим весіллям, ніби була не наречена, а кореспондент, запрошений для чергового репортажу.

Вовка всіх убив наповал своїм шармом та почуттям гумору. Вони з тамадою дуетом таке витворяли, що я іноді губилася у здогадках, хто з них виконує цю місію – розважати народ. Ставлення до Вовки у мами було двояке: він їй подобався, але в той же час були моменти, які, як будь-яку тещу, її бентежили:

— З таким чоловіком будеш усе життя ревнувати, доню. Може втекти. Дітей не спішіть заводити. Почуття перевірити треба.

— Так вже наперевірялися. Скільки можна? Ти тата не ревнувала хіба? – нагадала я мамі її безкінечні докори по молодості. Але найбільш показовим був випадок, коли батько примчав додому, поїв нашвидкуруч і весь в милі знову помчав, кинувши на ходу: «Буду пізно. Нарада!» Мама схопила мене шестирічну – і айда за батьком. Видно, хотіла заскочити на гарячому. А тато дійсно проводив нараду… з робочими… у гаражі… і навіть напився тоді з ними за компанію. Зате будівництво було здане в потрібний термін. Мама прибігла додому і плакала. Я тоді не розуміла чому. Тепер розуміла. Ми часто не слухаємо серце, довіряючи очам і підступним здогадкам.

— Ревнувала, - не приховувала мама. Видно, я в маму така ревнива.

— І що, він кудись дівся? Тато?

— Поки що ні…

— От і Вовка, сподіваюсь, нікуди не дінеться. Ти ж знаєш, що страхування у сімейному житті немає. Ніхто поки що не придумав. І мені здавалося, що Вовка тобі подобається.

— Боюсь наврочити, але дуже подобається. Ти подиви, що творить. Він заговорив навіть Галю. Що їй можна було сказати, щоб ця царівна-несміяна так мило гиготіла? Давно не бачила її такою. Та з роду-віку я її такою не бачила!

— Чого-чого, а анекдотів Вова знає багацько. Обхихочешся. І я так розумію по рожевим щокам тітки Галі, що розказує він якісь доволі непристойні анекдоти, от гад, - здогадалася я і тут же спіймала Вовчин благальний погляд, в якому просто читалося: «Забери мене від цих тіток!» У відповідь заперечно похитала головою, що означало: «Сам викручуйся!»

Моїм тепер вже чоловіком незадоволений був лише батько. Хоча майже усі родичі вважали мене страшенною дурепою, яка вирішила вийти заміж за красунчика. Деякі ще на весіллі вирішили висловити свою думку:

— Гарний чоловік – не твій чоловік! – так і ляпнула мені тітка Рая, таткова старша сестра. Їй було видніше, оскільки перебувала у третьому шлюбі. Я змовчала. Знали б усі вони (і тато теж!), за кого я виходила заміж! Я категорично заборонила і Вовці, і Владіку, і Дімі (тільки вони були в курсі) говорити, що Вовка – мій колишній учень. То було страшне табу. На запитання знайомих, де ми з Вовкою зустрілися, ми в один голос брехали, що випадково й тікали від цієї теми.

Я ревно помічала, як фліртують з Вовкою мої двоюрідні сестри. А він, бестія, або щоб мене позлити, або щоб дівчаток до кондиції довести, відповідав на їхнє кокетство, танцював і підтримував бесіди, що ні до чого не зобов'язують, але потім повертався до мене і, як змій-спокусник шепотів:

— Коли все це маппет-шоу закінчиться, і нам можна буде звалити до спальні?

— Потерпи. Тепер це буде твоїм шлюбним обов'язком, може й набриднути.

— Ти що, приколюєшся? - пирскав зі сміху Вовка.

Коли весілля було в самому розпалі, десь о дванадцятій годині, ми з Вовкою все ж таки втекли. Просто набридло грати роль акторів – щасливих молодих. Вовка допоміг мені звільнитися з полону весільного вбрання і … обнявшись, як два ведмедики в барлозі, ми заснули. На більше сил не вистачило: і фізично, і психологічно вимотало це весілля. Нічого, вранці Вовка надолужив втрачене. А потім прошепотів:

— Як добре, що ми зустрілися, що ти прийшла саме до нашої школи, саме до нашого класу, - він пройшовся поцілунками по моїй шиї, обдаровуючи порцією неймовірного збудження. Вовка швидко дослідив моє тіло, визначив ерогенні зони і тепер користувався цим за першого ліпшого випадку.

— Адже точно, я могла б піти працювати в іншу школу. Можливо, і не до школи, - таке припущення холодом пробігло по всьому тілу.

— Ми зустрілися б в іншому місці, - наполягав Вовка. - Ми неодмінно зустрілися б. Я б не пройшов мимо такої, як ти. Ти б теж навряд чи мимо мене спокійно пройшла б, - нагадав Вовка, на кого він схожий.

— Я пам'ятаю, як ти діставав мене перші місяці. Був момент, я навіть хотіла тебе прибити чимось, - зізналася. – Такий пакосний був, капець.

— Це тому, що ти мені з першого погляду страшенно сподобалася. Треба ж було якось вийожитися, щоб ти звернула на мене свою увагу.

— А наче ти був таким непомітним… - Вовка не дав мені договорити, закривши рота солодким поцілунком. Які могли бути розмови, коли у нас починався медовий місяць.

***

З дня нашого весілля минуло не два роки, а усі п'ять. Вовка завершив навчання у туристичному інституті. Рік він якось відучився на стаціонарі, а потім все ж таки перевівся на заочне відділення, оскільки ми вирішили пожити в Криму, заодно й будиночок упорядкувати. Рік тому повернулися до Києва, і вже пів року, як мій благовірний - головний менеджер туристичної фірми «Пегас». Насамперед Вовка організував поїздку до Єгипту для Владіка, Світлани та Ваньки. Як вони потоваришували з Владіком – словами не описати, таке відчуття, що не лише я сестра Владіку, а й Вовка йому брат.

— Це типу подарунок на День народження? - запитав у мене здивований Влад, показуючи недешеві путівки.

— Ні, Владе, це наш Вова так борг віддає. Пам'ятаєш, як ми його з бандитського болота викуповували?

— Та я вже й забув, чесно кажучи, - чухав невелику залисину мій братик.

— А він не забув. Не хоче бути винним. Тому прийми і ні про що не питай, - порадила я.

— Так а що тут питати? Я його перше тоді як побачив, коли мотик пригнав, – зрозуміло все з вами стало. Я ще тоді збагнув, що не просто він учень.

Вовка спить і бачить себе директором власної туристичної фірми. І я вірю, що стане, дуже вже цілеспрямований. Мій батько пропонував йому стартові гроші для реєстрації та відкриття своєї фірми, але Вовка не взяв – гордий. Після того ушана бруду, який мій тато на нього вилив, добре, що взагалі один з одним розмовляють.

Нашим донечкам-близнючкам Дашці та Машці вже чотири рочки. Вовка – чудовий тато. Він знаходить час і для мене, і для роботи, і у вихідні погуляти з нашими принцесами. Дівчата – татові до кінчиків пальчиків, геть на Вовку схожі, як під капірку зроблені.

Пропрацювавши рік у Наташчиному журналі, дуже скучивши за дітьми, я все ж таки не витримала. Все та ж Наташка (за обіцянку не кидати рубрику «Любовний детектив») знайшла мені невеличку гімназію з поглибленим вивченням англійської мови. Привабило в цій школі мене не те, що вона світла й чиста, обставлена новими меблями, а класи наповнені всім необхідним. Ні, не цим «купила» мою душу педагогічну. Тут немає класного керівництва. Тому що кожен клас має окремого педагога-куратора, який виконує обов'язки класного керівника. Лише класного керівника. Ці жінки (чоловіків на цій посаді в гімназії немає) ведуть документацію та проводять весь навчальний день разом із дітьми, особливо уважно стежать за підопічними на перервах. Я ж викладаю лише зарубіжну літературу та поетику в старших класах, зовсім не побоюючись, що мене змушуватимуть взяти класне керівництво. Я назавжди залишуся мамою Сонею для своїх двадцяти чотирьох вихованців, до яких прикипіла душею, яких вважаю хоч трохи, але своїми дітьми. То був мій єдиний клас, єдиний випуск. Мій особливий клас. В той же час я займаюсь улюбленою справою і отримую від цього задоволення.

Вовка навчив мене гарно готувати. Виявляється, я і кухня – сумісні речі! Особливо гарно виходять пиріжки, тістечка, тортики, прянички й булочки.

Я щодня дякую Богові, що ми з Вовкою разом, що в мене вистачило тоді сміливості піти всупереч громадській думці й послухати голос серця. І, може статися, Вовка колись знайде іншу, як каже мій тато, піде з сім'ї чи ще щось погане (ніхто не застрахований від такого), але то буде колись, якщо взагалі буде, в чому я дуже сумніваюся. А я живу сьогоднішнім днем, живу на повні груди. Ми пережили з Вовкою період шаленої пристрасті (люди кажуть, що це медовий місяць, здається, до року затяглося), тепер у нас період спокійного кохання. Поки мій тато виявився неправим – ідилія триває, незважаючи ні на що.