ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Повагу силою не матимеш ніколи,

Хоч бий, хоч ріж, хоч репетуй.

Ти у дитини цю повагу заслужи,

Душі нащадків не мордуй!

Таких дітей, як Настя, називають непримітними. І риси зовнішності вона мала невиразні, й пересувалася непомітно, й в класі її часто просто не помічали. Але я її помітила зразу. Тому, що вона нагадала мені себе в шкільні роки. Її очі! Кажуть, що очі – дзеркало душі. Це були цікаві допитливі оченята, обрамлені густими віями. Якщо інші дівчатка непомітно підфарбовувались, то Настя – ніколи не користувалася косметикою. Коли я щось розповідала, Настя слухала завжди уважно, її очі сяяли внутрішнім сяйвом, й в них світився вроджений розум.

Батьки Насті – звичайні працівники: мама - посудомийка в ресторані, тато – виконроб на будівництві. У Насті була ще менша сестричка Катя, яка вчилася у дев’ятому класі, й брат Сергійко, який навчався у сьомому класі. Я викладала в усіх цих класах, тому придивилася до дітей і виявила, що всі троє доволі тямущі особистості. А ще я помітила, що в дітей забагато синців на тілі. Якщо Настя майстерно гримувала синці, то менші не особливо то старалися щось приховати. На мої питання «хто вас бив?», діти в один голос відповідали, що впали, забилися, буває. І коли якось після трьох днів відсутності Настя прийшла до школи з синцем біля рота, я не втрималася й затіяла надто відверту розмову.

- Тато у нас як вип’є, то б’ється, - зізналася дівчина, ховаючи очі.

- А що мама з цього приводу говорить? – я розуміла, що чоловік так самостверджується, але ж у дітей ще була й мати. Вона не могла не бачити, що відбувається. – Вона зверталася до міліції?

- Ні. Ви що, вона нам суворо забороняє кому-небудь навіть говорити про це. Батько буде сердитися. Дуже сердитися.

- Він і матір б’є? Чому ж вона терпить? - мені, що виросла у родині, де батько з матір'ю носився, як з королевою й пилинки з неї здував, було невтямки, як можна жити інакше.

- Мама заробляє небагато. А батько вдвічі більше. Вона боїться, що нам ні на що буде жити, коли він кине нас. Та й коли він проспиться, то завжди вибачається. Він хороший, коли не п’є. Подарунки купує.

- Чудовий подарунок,- я ледь торкнулася кінчиками пальців жовтувато-синьої плями біля рота дівчинки. – Не можна мовчати, Настя, навіть якщо це твій батько. Сьогодні синець, а завтра й вбити зможе. Я знаю, про що говорю. Це насильство, дівчинка, домашнє насильство.

- Вас теж били? – тихо й несміливо, немов хтось міг підслухати, спитала Настя.

- Ні, мої батьки жили й живуть за іншими законами. Я жила у раю, як виявилося. Але одній моїй однокласниці не так пощастило, як мені. Її батько, як був злий, часто бив. Якось не розрахував сили свого удару – це був останній день у її житті. Вас більше, ніж він один. І ви вже не надто маленькі. Потрібно опиратися.

Я розуміла, що треба щось робити, але що? Не хотілося нашкодити родині й водночас розуміла, що самі вони ніколи не розірвуть цей вузол. В таких ситуаціях я завжди радилася зі своїм батьком. Він – директор великого заводу, мав великий авторитет у нашому містечку серед людей, тому що вмів знайти підхід до кожного. Іноді збоку здавалося, що він чинить погано, неправильно, але час показував – це було єдино правильне рішення.

Цього разу тато рішуче застеріг мене від будь-якого втручання до чужого сімейного життя. Ця жорстка заява стала предметом не однієї моєї суперечки з батьком. І що цікаво, його аргументи були міцними, адже він боявся, що в усій цій ситуації можу врешті-решт постраждати саме я.

- Соня, ти вирішила стати вчителем чи адвокатом? – серйозний татів голос у слухавці телефону і радував, і напружував.

- Вчителем не вийде бути з позицією «моя хата скраю, знать нічого не знаю», таточку,- нагадала йому його ж постулат.

- Перевіряй зошити, проводь батьківські збори, підтирай шмарклі своїм вихованцям і не прися туди, куди не варто, - порадив батько.

- Які шмарклі, па? У мене клас з п'ятнадцятирічними дітьми. Це – десятий клас! Дорослі особистості, які фальшу не приймуть,- нагадала.

- Сонь, напиши заяву до соціальної служби й нехай цією родиною вони займаються. Це повноваження саме їхні.

Не дивлячись на пораду батька і мовчанку Настиних сестри та брата, я твердо вирішила поговорити з Берецьким Антоном Петровичем, батьком Насті. Під приводом питань щодо навчання дівчинки, я викликала Антона Петровича до школи. Це був приємної зовнішності сивуватий повний чоловік. За пів години розмови з ним я не виявила жодного підозрілого негативу. І коли я розповіла, що викликала його, бо турбуюсь про Настю, адже вона чудова учениця, але останнім часом надто замкнена і весь час у синцях, він не приховував, що це його рук справа.

- Дівка вже доросла. Хлопці дзвонять. А нам з дружиною не вистачало, щоб у пелені принесла. Своїх три роти.

- То ви її б’єте через те, що вона зустрічається з хлопцями? – здивувалася я.

- Хто зустрічається? Хай тільки спробує. Так, для профілактики.

- А менших теж для профілактики? – поцікавилася я.

- А до чого тут менші? Ви ж керівничка Насті. Про неї й говоримо. Я чогось не розумію, Софія, як вас там?

- Костянтинівна, - нагадала я.

- Так от, Софія Костянтинівна. Ви дітей маєте?

- Ні, поки що.

- От як заведете, то мене зразу зрозумієте. Їх лупцювати треба, доки вони на шию не сіли. Боятися мають. Бояться – значить поважають, - недолуга логіка якогось неандертальця, чесне слово.

- Ви знаєте, мене батько ніколи не бив, але я його завжди поважала й буду поважати. Вже за те, що не бив. А вас батьки також побивали для профілактики?

- А як же? І я радий, що вибили усю дур своєчасно. Софіє Костянтинівно, до вас у Насті було п’ять керівників і жоден не пхав свого носа у наші родинні справи. Як виховувати своїх дітей, я буду вирішувати сам,- от і домовилися, от і побачила справжнє обличчя цієї нікчеми. Він хоче, щоб його поважали. А я замість того, щоб плюнути йому межи очі, маю спокійно пояснювати, що він мерзота, причому, культурними словами.

- Антон Петрович, ви працюєте будівельником на фірмі «Будіндустрія», це так?

- Так! А що? На роботу підете жалітися? – в очах спалахнув вогник ненависті.

- Ну що ви так зразу. Я вірю, що наша розмова залишиться в стінах цього кабінету, і ми зрозуміємо один одного. Ви свою роботу якісно виконуєте? Нічого не завалилося? На якість не жалілися?

- Я багато отримую, тому за роботу тримаюсь. Родина велика, годувати треба, намагаюсь робити усе на совість. Ніхто ще не жалівся,- не зрозумів, куди я хилю.

- Я теж хочу свою роботу виконувати якісно, хоча й не можу сказати, що отримую багато. У ваших руках цегла й будматеріал. А як ви думаєте, у моїх що?

- Зошити, указка, журнали, підручники, що ж ще? - знову не зрозумів.

- Ні! Душі підлітків. І якщо я їм зараз у ці душі плюну, як вони на мене будуть дивитися? Як вірити моїм словам? Як на зрадницю. Ви ж хочете, щоб вас поважали? І я теж хочу!

- Ви в кожній родині ТАК колупаєтеся? – все одно своє гне, непробивний тип.

- Ні. В моїй компетенції усього двадцять дві родини. Пробачте, але в обов’язки вчителя Міністерство освіти поки що увело такий пункт, як інформування батьків про права та обов’язки їхніх дітей, а також їх самих. Я, Антон Петрович, відповідаю за життя й здоров'я вашої доньки, тому якщо ще раз побачу синці чи інші сліди насилля на тілах ваших дітей, змушена буду повідомити про цей факт до соціальної служби. Я вас чесно попередила й сподіваюсь, що ви мене зрозуміли.

- Зрозумів! – сердито відповів тато Насті, зле глянув мені прямо в очі й пішов.

Більше я не помічала у Насті синців, але вона так і лишилася тихою, неговіркою, мало посміхалася. Якось в особистій розмові прохопилася, що тато їх, тобто дітей, не б’є, а маму – б’є.