ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Путівку до Карпат під час осінніх канікул нашому класу вручили урочисто на лінійці. Але всі керівники класів глянули на мене, як на корову перед убоєм. Я зрозуміла ці погляди значно пізніше. Спочатку довго перебувала в ейфорії від подорожі, яка ось-ось мала відбутися.

— Куди тебе несе з цими красенями та красунями? – сумно питала Жанна Григорівна. – Реально спокійно жити набридло?

— Чому ви так упереджено? Вони великі, шмарклі підтирати не потрібно, шнурки зав’язувати також не треба, - заспокоювала я її. Але видно було, що жінка не на жарт хвилювалася.

— Дівчинко моя, вони справді великі. Зараз як почнеться: дискотеки, перепої та гулянки із залізанням через вікна. Я колись зі своїми до Львова їздила, то закривала на ніч у номерах. Під ключ, - давала цінні поради Зінаїда Кирилівна.

— Ви там суворіше з ними, Софіє Костянтинівно! Може, вам як помічника Валерія Семеновича відправити? – лукаво підморгувала Олена Дмитрівна.

— Боже борони! Дякую, я якось розберуся сама. А то ще з ним проблем не оберешся, - переконувала я оточуючих і саму себе.

По ходу зборів виявилось, що п'ятеро учнів мого класу не можуть поїхати. Я тихо раділа, що Агєєв через змагання не міг приєднатися до класу, бо без бійок впевнена, що не обійшлося б. Причому, почалися б ці бійки прямо на вокзалі. Загорська Настя захворіла та лежала в лікарні. Лізу Гаврилюк батьки завезли до села, аби допомагала бабусі.

Вова теж не їхав. І я цьому навіть була рада. Він не міг залишити бабусю, бо вона щороку в цей час лягала до лікарні на профілактику. Коли Новікова Олена дізналася, що Вова не їде, також відмовилася побачити красу Карпат.

Таким чином, я мала везти дев’ятнадцять учнів, а не двадцять чотири, як планувалося. Я агітувала батьків поїхати зі мною та допомогти наглядати за дітками, але ніхто не міг залишити роботу на п’ять днів.

На вокзалі з метою попередити запізнення зібралися заздалегідь, за годину до відправлення потягу. Відчувши відсутність Вови, Едік Соколов розійшовся не на жарт. Він узявся мені допомагати і бути щось на кшталт правої руки: бігав дізнаватися, на яку колію подадуть поїзд, консультував усіх у питаннях, де на вокзалі що, бо їздив на змагання часто – вокзал знав, як свої п'ять пальців. Я ініціативу та запал хлопця не гасила – нехай почувається корисним.

— Софіє Костянтинівно, хочете чебурек, такий смачний? - Едік стояв у мене перед носом й пхав майже в обличчя апетитний рум'яний чебурек. — Тримайте, це вам. Я там, у бабці купив.

— Я вражена, Едуарде, твоєю щедрістю, але вибач, я не їм такого, - відмовилася. – І тобі не раджу. Невідомо, з чого ця їжа зроблена. А ми ж у дорозі, треба з їжею обережно.

Едік ображено відступив і почав їсти куплений чебурек із подвійним апетитом. Я чула, як він щось бурчав собі під ніс. Розібрала лише: «Нормальний чебурек. Наші майже всі купили».

Які ті чебуреки "нормальні", я дізналася вже вночі. Але спочатку була божевільна посадка у потяг. Крики і суєта тривали доти, доки не видали постіль. З'явилася цікава робота, що вимагає вміння та вправності, адже необхідно було заштовхувати подушки в наволочки, які були за розміром меншими за самі подушки. Далі всі поступово розбилися по групах й затихли.

Я на деякий час забула, що вчитель, і дозволила собі пограти з хлопцями в карти (і це я грала в азартні ігри), а з дівчатами побалакали про справжніх чоловіків та про косметику. О десятій, як і належить, оголосила відбій. Дивно, але лягли всі. І навіть не галасували. Вірна ознака – веселощі чекають попереду.

Вночі мене розбудила Маша Яковенко. Вона просила пошукати якусь пігулку від болю в шлунку. Я набрала в дорогу "Но-шпи" та "Смекти", але коли побачила чергу до туалету, то зрозуміла, що проморгала ці чортові чебуреки. Довелося поратися всю ніч біля нещасних любителів фаст-фуду. Одних рвало, інші не відходили від туалету, займаючи чергу про всяк випадок одразу після того, як виходили. Дехто бігав у сусідні вагони, але незабаром провідники їх зачинили, бо не дуже їм хотілося потім вимивати після моїх якісно загаджені вбиральні.

Маші я сама особисто влила половину літрової пляшки мінеральної води та наказала викликати блювання, щоб очистити шлунок.

— Як? - переляканими очима дивилася на мене Маша.

— Два пальці глибше, і над унітазом. Вперед! – рекомендувала я. Допомогло. І о третій годині Маша вже спала. Едік знову бігав, допомагав. Незважаючи на те, що хлопець з'їв два чебуреки, йому було (слава Богу) хоч би хни.

— Мій шлунок звиклий до таких передряг. Хоч цвяхи жери, - жартував. Добре, що я сама не спокусилася тими чебуреками, інакше з моїм делікатним шлунком було б невесело. Поспати я змогла лише дві годинки, і ще годину в автобусі прикімарила, коли нас перевозили із Чернівців на турбазу «Едельвейс». Там усіх оглянула медсестра та щедро нагодувала ліками.

Хлопців я розмістила на першому поверсі, дівчат – на другому.

— А чого це так? – усе допитувався Вігура.

— Щоб ми до дівок не лазили, – здогадався Костя. Велика сила – логіка!

— Ні, так серенади співати зручніше, - пожартувала я.

Усі кімнати були двомісними. Моя також. Усіх було дев’ятнадцять, тому Едіка поселили одного. Мені також виділили окрему кімнату.

— А можна, я з вами житиму? Економія житлової площі, а? – посміхаючись, лукаво так спитав Едік, коли побачив, що моя кімната має телевізор. Доки я, шокована таким нахабством, підшукувала, щоб йому таке відповісти, Маркін Рома встиг раніше за мене:

— Ти хочеш, щоб Титаренко відірвав тобі те, що мужикам дуже потрібне? Без наркозу!

— Можна подумати, я його боюсь, - огризнувся Едік.

— А я б на твоєму місці боявся, - не здавався Рома.

— Я люблю сама, Едуарде. Щоб нікому не було прикро, – нарешті знайшла потрібні слова.

— Хоча б у гості до вас можна заходити? - ніяк не міг заспокоїтися Едік.

— Ти, Соколов, блін, нарвешся. Тобі ж сказано, отвянь, ні, він смердить і смердить, набридає, як скунс, - на Едіка напирав той самий Маркін Рома. З Ромою Соколов конфліктувати не хотів.

— Щось мені підказує, що ти дуже скоро знайдеш собі компанію набагато кращу, ніж моя, - начебто й не образливо, а таки відшила Едіка.

Турбаза «Едельвейс» розкинулася біля підніжжя красивої гори неподалік села Рокитне. Наступного ранку після сніданку нас повели в гори. І тут розпочалося. Дівчата одягли з якоїсь дурі туфлі на підборах і мало не повивертали ноги, хлопці влізли в якісь кущі й Скворцов обдерся так, що в моїй аптечці різко скінчився йод і зникла зеленка. За диким вереском дівчат я зрозуміла, що як мінімум щось когось вкусило. Ні, це Маша побачила змію, яка згорнулася калачиком і спокійно грілася на сонечку. У кого був більший шок (у Маші чи змії), треба було ще подумати.

— Дурепа кончена, чо ти кричала, не дала сфоткати, - обурювався Вігура.

— Кого? Мене? - дивувалася Маша.

— Нафіга тебе? Ти не унікальна. Змію, – розчаровано пояснював Сашко.

Коли дісталися вершини гори, відкрився премилий краєвид: вгорі молочні хмари, внизу - зелень лук і синь озера. Село з його акуратними будиночками здавалося іграшковим. Турбаза теж здавалася таким собі ляльковим макетом біля підніжжя гори. Гід, сивий чоловік приємної зовнішності, розповідав легенди краю, пояснював, як поводитися в горах. Але хлопці не були б хлопцями, якби не злякали (знайшли якийсь брудний шнурок) змією, а дівчата оглушливо верещали. Спускаючись назад, зайшли до джерела, що било просто з пня. Добре, що я вчасно встигла, не дала напитися деяким розжарілим товаришам.

— А чо це ніззззя? – поліз у пляшку Кондратюк Славік.

— Тому що холодна. Захворієш і що з тобою робити? Може, є посудина яка, то наберіть, у кімнаті нагріємо, - пояснила. Розчарування читалося на його кислому обличчі. Не пили, але вмивалися, адже згідно легенди, хто вмиється, - той омолодиться.

— Соня Костянтинівно, а ви чого не вмилися? - наздогнав мене на дорозі назад Едік. – Стали б молодшою, як ми. Прикольно!

— Боялася перестаратися й в дитинство впасти, - пожартувала. Едік не зрозумів, але запитань більше безглуздих не ставив.

Я думала, що находилися, втомились і відпочиватимуть. Не тут то було! Це я з ніг валилася, а вони бігали й дуріли ще до одинадцятої години. Один Едік не відходив від мене ні на крок, що, чесно кажучи, мене дуже дратувало. Але давав практичні поради, якими доводилося користуватися, тому що я дуже рано розслабилася.

— Йшов би ти спати, га? - різко гаркнула я на Соколова, бажаючи залишитися наодинці.

— А чо, обхід робити не будете? – безпардонно спитав хлопець.

— Добре, підемо перевіряти, чи всі у своїх кімнатах, - погодилася я. Алентової Каті в кімнаті не було.

— Хто її бачив після спуску з гір? -запитала у дівчат. Вігура прибіг, як завжди, почав жартувати:

— Катьку в горах залишили. Капець, вона дорогу до бази в житті не знайде. У неї географічний критинізм. У трьох соснах заблудиться.

— Після обіду вона познайомилася із двома хлопцями з третього поверху. З ними весь час була, - несміливо розповіла Маша. З горем навпіл я витягла з дівчат, де та кімната, і, взявши з собою Едіка, Рому Маркіна й Скворцова Діму, навідалася до хлопців, у яких, ймовірно, могла бути в гостях Катя. І треба сказати, вчасно. Її споювали троє здорових хлопців, а Катя сміялася й навіть не передбачала можливого повороту продовження гульні.

— Ну, і що вам, міледі? Що ви тут забули? – хижо зиркнув на мене один із «кавалерів», що мав на руці наколку «Коля». Катя трохи здивувалася, побачивши мене в дверях.

— Катю, я б хотіла, щоб ти якнайшвидше опинилася у своїй кімнаті, - спокійно попросила я.

— Це, мабуть, її подружка. Образилася, що її не запросили, - нахабно розкинувшись у кріслі, неприємно посміхаючись, промовив другий «кавалер», у якого Катя сиділа на колінах.

— О, моя класуха вже тут. А ми тут гуляємо, - Каті було дуже весело.

— Ходімо, гульона, - я підійшла до дівчини і, схопивши її за руку, стягнула з колін кавалера.

— Пані, е-е-е, а куди ви нашу дівчину потягли? Ми її тут годували, веселили... А хто заплатить? – невдоволено репетував мені навздогін юнак.

— Поспішаю порадувати вас, хлопчики, вона неповнолітня, - почала я. – Мені міліцію викликати чи ви неприємностей не хочете?

— Як неповнолітня? А, скажімо так, дівчина нічого так вимахала, нам втирала, що їй девятнадцять, – уже не з таким натиском сказав юнак, помітивши у дверях Скворцова та Соколова, що впевнено чухали кулаки, нюхом чуючи наближення бійки.

— Виросла нічого. Дурепа набита тільки, - вставив Скворцов, оглядаючи трьох і прикидаючи на око, наскільки сильні бички. Дімі ще хотілося напустити важливості.

— А було так весело, - ледве повертала язиком Катя.

— Було б ще веселіше, якби вони тебе по колу пустили, - нарешті вставив і своє слівце Едік.

— Як це по колу? – не розуміла Катя.

— Я тобі завтра, коли протверезієш, поясню, - делікатно відповів Едік і спитав у мене: «Куди тягти це тупе тіло?»

— До мене в кімнату. Лікуватиму. Я тут у вас скоро справжнім лікарем стану - не можна було залишати дівчинку в такому стані. І в той же час я розуміла, що ще одна безсонна ніч маячила на горизонті. Каті спочатку було погано, потім дуже погано, а потім соромно. За цей інцидент їй було соромно до кінця навчального року. Вранці Едік, як і обіцяв, провів лекцію "Що таке пустити по колу". Слухала з цікавістю не лише Катя, а й решта дівчат, включаючи мене. Хлопець так налякав, що дівчата вже не знайомилися з ким заманеться, і до кімнат хлопців не ходили, навіть своїх однокласників боялися. Я нарешті оцінила поради моїх педагогів, які вони мені давали ще до від'їзду, і на ніч зачиняла кімнати на ключ.

— А якщо я пі-пі захочу? – протестував Юра Гагарін.

— Баночки видам, - знайшла, що відповісти я. Усі дружно почали обговорювати, кому яку баночку потрібно. Скворцов прикинув, яка довга ніч, а він напився лимонаду, тому передбачливо попередив:

— Мені трилітрової може не вистачити.

— Для Скворцова відро попрошу у чергової. Все?

На третій день мої підопічні почали проситися до магазину й на екскурсії. Вігура репетував:

— Ходімте в турпохід з наметами! І щоб вогнище таке дебеле! І пісеньки під гітару на весь ліс репетувати, а?

Усі активно підтримали цю ідею. Спочатку вирішили з'їздити до Чернівців на концерт місцевих творчих колективів. Усім сподобалося, одна Стародубцева Галя обурювалася, що не в кіно пішли, а якесь шаманське дійство споглядали. Усім не догодиш. Після концерту побродили містом. По ходу забігли в кілька магазинів, і моя братія накупила цукерок, чіпсів, кока-коли, сухариків і жуйок (куди ж без них). Одним словом, затарилися гидотою, яку вони звикли споживати кілограмами. Тепер можна було жити й до турпоходу були готові, як білочка до лютої зими.

І ось їдемо автобусом назад. З кожною зупинкою народу залишається дедалі менше. А наша зупинка кінцева. На передостанній зупинці дітки мої помітили, що чоловік, який вийшов, забув на полиці велику коробку з тортом. Тоді в нашій країні про терористів ніхто не чув, тож у коробці з-під торта міг бути лише торт і нічого іншого. Тому всі дивилися на поличку, а там спокійненько лежав і нічого лихого не передбачав цілий торт. В автобусі, окрім нашого гурту, нікого не було. Мої, звичайно, розуміли, що торт буде належати нам, і його можна буде поділити. Але в кожному змагалися суперечливі почуття, адже хтось мав зважитися та взяти коробку до рук першим.

Зрештою, автобус зупинився. Приїхали… Раптом із місця підрірвався маленький, але до чортиків швидкий Вігура, вхопив коробку й зі швидкістю вітру вискочив з автобуса. Секунда заціпеніння в усіх інших. Далі чиєсь голосне:

— Тримай, заразу! Зжере і не вдавиться! Він же малий, але геить ненажерливий! Хомогусениця!

І з місць підірвалися майже всі. Тільки Яковенко Маша та Лабутко Аліна на правах урівноважених відмінниць спокійно вийшли разом зі мною на зупинці й, як на цирк, дивилися на те, що відкривалося нашому погляду. А картину навіть олією писати страшно. Вся в пилюці доріжка, яка тягнулася вгору. Невелика хмара пилу, що зникала вдалині – це тікав Вігура. Велика хмара пилюги – це табун 11-Б, який наздоганяв Вігуру. Як мені потім розповіли, Сашко швидко усік, що втекти від справедливо обуреного натовпу з великим тортом у руках у нього не вийде. Тому він на бігу розколупав коробку й почав рукою їсти торта. Ви бачили, як працює ківш екскаватора? Саме так і запустив Вігура у торт свої п'ять однієї руки. Що його й занапастило. Не помітивши невеликої канавки, він зачепився й впав. Здалеку з Машею та Аліною ми бачили, як велика хмара пилу поглинула маленьку й почала збільшуватися в розмірах, закриваючи вид на гори. Там або били Вігуру, або ділили торта.

Пройшов деякий час. Хмара пилу повільно поверталася. Вже можна було розрізнити деяких осіб, вкритих пилом та кремом. Учні оточили мене, Машу й Аліну. Едік весь у торті, але щасливий, розтис долоні й простягнув мені виваляний у пилюці шматок торта:

— Це вам! Ледве ухопив!

Я взяла, подякувала й засміялася, побачивши Сашка Вігуру, який сидів на камені і злизував крем.

— Ну що, Сашко, наївся? - запитала я, загортаючи подарований шматок у серветку. Однозначно, я його їсти не збиралася, але Едік так старався, не могла ж я викинути торта при ньому.

— Ага, - розтягнувся в посмішці Сашко. - Смачний, зараза, торт.

— А головне – усім дісталося, - іронічно зауважили Маша і Аліна.

— Приїдемо до Києва, купимо торт і нагодуємо Сашу Вігуру, щоб йому перехотілося так жадібно їсти торти, - підсумувала інцидент. - Пішли відмиватись. І чорне вугілля усім, хто їв торта з пилюкою, вжити, бо турпохід зірвете!

Послухавши спільне виття "Хочемо з наметами в гори", я пішла на поводу у своїх підопічних. Хоча період для таких вилазок відверто був холоднуватий. Але одна ніч – нехай буде, щоб було що згадати. Піднялися високо, розбили табір із п'яти наметів, узятих напрокат на турбазі разом із спальними мішками. Хлопці побігали околицями, назбирали гілок, спорудили багаття; Дівчата пекли картоплю, всі весело сміялися й розповідали цікаві історії з анекдотами. Денис співав печальні сентиментальні дворові пісні. Слово «співав» до тих завивань погано підходило, але пісні були зачотні, за душу брали добряче, аж сльозу висчавлювали.

Як стемніло, спочатку розповіли кілька страшилок, а потім розбрелися, хто куди. Більшість залізла в намети та почала освоювати спальні мішки. Але четверо поперлися гуляти. Гоша Задорожний копався у перегорілому вугіллі, шукаючи залишки картоплі (очевидно, хлопець не наївся), Даша з Ларисою пресували Дениса, щоби продиктував текст пісень. У когось знайшовся олівець та блокнот. Щось калякали, сміялися зі своїх кумедних почерків.

Минуло багато часу, а ці четверо, що пішли у темряву, так і не повернулися. Я, боячись наслідків таких пізніх гулянь, вирушила їх шукати. Знайшла. Як і думала, сиділи на пеньках, цілувалися. Споганила їм усю романтику (ще чого доброго, захопляться й перейдуть до більш серйозних занять), загнала до наметів спати: хлопців до хлопців, дівчат – до дівчат. Сама сіла на пеньок милуватися зірками. Страшно хилило в сон, тож пробралася у свій кут, закупорилась у спальнику й хотіла було заснути. Ан, ні, почувся тракторний храп із сусіднього намету, де спали хлопці. Хвилин десять цей храп дратував не тільки мене, а й усіх інших. Далі почула грізне від Дімки:

— Кондратюк, твою дивізію, влупи Задорожному чимось важким по мордяці, нехай не хропе. Люди спати хочуть!

Хтось ойкнув (мабуть, Задорожний), бо хропіння припинилося і я, нарешті, провалилася в солодкий сон. А я ще та соня. Останнім часом мені мало вдавалося поспати, тому організм вирубався капітально. Діткам довелося мене будити довго. Вони мені: "Пора вставати, мамо Соня!", А я: "Сьогодні, зараз, хвилинку, секунду, трохи". А сама далі сплю, бо такий солодкий сон сниться. Соромно комусь розповісти, але снився Вовка. Ми з ним гуляли полем. Я рвала волошки. Вовчин голос говорив мені ніжні приємні слова. Я слухала, вбираючи у себе кожен тон звуку. А потім він поцілував. Я відчула, як по тілу розтікається тепло, яке хвилювало. Стало спекотно, щоки запалали й губи відкрилися назустріч його губам, які стали вже дуже наполегливими, а потім і грубими ... Я розплющила очі й ... побачила над собою усміхнену фізіономію Едіка, що схилилася наді мною. Цей зухвалець пробрався в намет і скористався тим, що я сплю. Сон зник, наче його корова язиком злизала. Я миттю прийшла до тями, і в наступну секунду, дико заверещавши, звільнила руки зі спальника й вчепилася нігтями в цю усміхнену пику. До моїх вигуків додався його крик. Я з силою відштовхнула Едіка й вибігла з намету.

Усі мої учні сиділи біля затухлого вогнища, як індіанці на раді, і дивилися на мене здивованими очима: а що відбулося? А типу вони нічого не знають!

— А що трапилося, Софіє Костянтинівно? – спитав Діма.

— Нічого. Ведмедика побачила, - збрехала я, спостерігаючи за Едіком, який виповз із намету слідом за мною. Усі перевели погляди на нього. Наївна, я чекала пояснень, але Едік посміхався й вихвалявся, що йому вдалося мене розбудити. Усі питали, як? Едік витримав паузу і єхидно хвалькувато відповів:

— А це наша з Сонею Костянтинівною таємниця.

Поки я спопеляла Едуарда поглядом, Рома Маркін спокійно сказав:

— Головне, щоб про цю таємницю Вова не дізнався. Бо, боюся, ховати нічого буде від твого, Едік, дурного тіла. Ти це, жартуй обережніше.

За день до нашого від’їзду, на турбазі з'явилася компанія молодих людей: троє юнаків та троє дівчат. Я не одразу роздивилася у цій групі Славіка. Ми з ним навчалися в одному класі й тоді він відверто «дістав» своїми приколами, на зразок намазати щось клеєм, зав'язати шнурки в кедах перед фізкультурою. Після восьмого класу він пішов навчатись у технікум, і я його так більше й не бачила.

— Соломіна, ти? – не вірячи своїм очам, обізвався Славік. Я уважно придивилася до симпатичного хлопця й ледве впізнала свого однокласника.

— Лавров? Слава? А ти як тут? - тішилася й хвилювалася одночасно. З трьох дівчат за столиком їдальні я швидко вирахувала, де його дівчина (спопелюючий смертоносний погляд «Це моє!») і мило посміхнулася, виявляючи зразок миролюбності та толерантності. Славік забрав мене до своєї компанії й тепер уже на правах гарної знайомої ми з ним спокійно розмовляли. Очі Славчиної дівчини Тані просяяли добротою та люб'язністю, тому я заспокоїлася й не відразу помітила, що в протилежному таборі, де зібралися мої учні, кипіли пристрасті, оскільки вони ні сном, ні духом не знали, що це за «качок» забрав їх Соню Костянтинівну й мило з нею розмови розводить.

Рома Маркін виріс поруч із столиком, як привид. Нічого не говорив, тільки сердито дивився на Славіка. Потрібно віддати належне, Лавров швидко збагнув проблему:

— Це твій? - запитав колишній однокласник, і я озирнулася. Рома кипів.

— Так, це мій учень Рома Маркін, - представила я Рому. - Щось сталося, Рома?

— Мені треба вам щось сказати. Важливе. Відійдемо?

— Давай відійдемо. Слава, вибач, я зараз, - я відійшла, відведена Ромою до сходів.

— Це ваш кавалєр? – спитав безцеремонно Рома.

— Хто? - не зрозуміла я.

— Кент оцей. Де він узявся?

— Це мій колишній однокласник. Ми разом навчалися, за партою довго сиділи. А чого це тебе так турбує? І що це за тон? Я що, маю перед тобою звітуватися? З якого дива? – мене це відверто нервувало.

— А як же Вовка?

— А до чого тут Вовка?

— Ви думаєте, якщо його тут немає, то можна з Едіком цілуватися, із цим за столиком милуватися...

— Чекай, ти що ж, за мною наглядаєш на його прохання? - здогадалася я і розсміялася. А я ніяк не могла знайти пояснення його постійному погляду, що вивчав. – Не хвилюйся і Титаренку передаси – Едік так екстравагантно будив, за що щедро отримав стусанів, а Славік… зустріла однокласника, поговорили, згадали минуле, однокласник має свою дівчину. Після того, як посиділи, розійшлися кожен до своєї кімнати. Біля кімнати моєї чергуватимеш?

Рома стояв і винувато шукав, щоб його сказати. Я вирішила піти раніше, ніж він прийде до тями.

— Ну і добре. Я пішла до друзів, і ти не сумуй.