ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я уже не чекала нічого,

Звикла майже до кави й самотності,

Натякнули із сумом дзеркала:

Ми в полоні невідворотності…

Мені було всього двадцять три роки, коли я стала вчителем, класним керівником десятого «Б» та вихователем молодого покоління. Хоча, прокручуючи події того часу, не раз запитувала себе: «Хто кого виховував?»

На класичне питання моєї мами: «Як докотилася до такого?», я тоді не могла дати чітку відповідь. Тепер можу! Просто хотіла самостійності та незалежності від батьків, хотіла справжнього дорослого життя, відповідальності та класичної професії для жінки – вчитель. Якщо слухати мого тата, то він вважав, що в родині я одна така непрактична. Всі мої родичі аж до сьомого коліна мали професії грошовиті й «престижні», типу директор, інспектор, бухгалтер, на лихий кінець просто працівник торгівлі, тож не знали браку грошей. Я ж, як біла ворона, вирішила стати вчителем. Досі на питання учнів: «Чому стали вчителем?», чесно кажучи, не зовсім розумію «А таки чому?» Знаю тільки, що відчувала, що маю стати саме вчителем і саме літератури. По-перше, я страшенно люблю читати. Починаючи з десяти років я читала, все, що книжкою звалося й потрапляло мені до рук. Могла почати читати книжку о шостій вечора й отямитися, коли перегорнула останню сторінку о третій чи четвертій ночі, а то й зранку на світанку. Коли я в полоні сюжету – час наді мною не владний. А по-друге, я ще змалечку гралася у вчителя. Спочатку збирала ляльок і вчила їх за саморобними партами і за них писала у саморобних зошитках маленькими олівчиками –така собі ілюзія класу. Коли навчалася в школі – спостерігала за тим, як проводять уроки різні вчителі й помічала цікаві методи та прийоми «метрів» шкільної освіти – на щастя в моїй школі таких іменитих вчительок було навалом. А ще вчилася, як «не треба» робити у менш іменитих «антиметрів» все тієї ж школи – таких були одиниці, але все ж були! Тому робота вчителя не вивяилася для мене в диковинку. Коли десь поруч вимовляли слово «школа», я уяваляла таку собі чималеньку будівлю, купку дітей і поважну серйозну вчительку. Але я завжди уявляла перед собою клас з малими дітьми, аж ніяк не п’ятнадцятирічних юнаків і дівчат, до того ж зріст окремих з них перевищував мій власний, хоча мій зріст теж залишав бажати кращого – метр шістдесят п’ять. Як для вчителя старших класів – замало.

Все почалося з мого візиту до такої дивної установи, як РОНО. Завідуюча була зайнята і про це мене повідомила молоденька секретарка, тому я від нічого робити вешталася біля дверей биті півгодини, вивчаючи стенди та візерунки на стінах. Аж раптом до вітальні просто увірвалася гіперенергійна жінка. Я на мить подумала, що у неї батарейки десь приховані. Вона заговорила з секретаркою Лізою, як давня приятелька, і спитала, чи можна до завідуючої. Ліза жестами й мімікою попередила, що краще не треба – дуже зайнята.

- О, а хто це тут у нас? – перекинула свою увагу енергійна жінка на мене. Видно було, що ця жіночка панічно не виносила спокою. Сісти для неї на стілець, певно, означало здохнути тієї ж миті.

- Ця дівчина хоче працювати вчителем, - за мене відповіла секретарка Ліза, одночасно щось друкуючи й гортаючи якийсь записничок.

- Вчителем? Так-так, - зраділа енергійна жінка й за п’ять хвилин розповіла мені й про школу, в якій вона завуч, і про те, що у них вже рік немає вчителя хімії. Я просто перейнялася її проблемами та готова була шукати вчителя хімії просто зараз, невідомо лише де.

- Я за освітою філолог, - умудрилася я вставити слово у той потік, який безкінечними солов’їними трелями вилітав з уст жінки.

- А-а-а!!! Вчителів літератури у нас аж три. Це не є дефіцит. От якби ви та були вчителем хімії….. – і понеслося. Я страшенно зраділа, коли двері до кабінету завідуючої відчинилися й вона, сердита та заклопотана, визирнула, щоб повідомити секретарці, що сьогодні її нема ні для кого. Оба-на, а я? Стільки простовбичити перед кабінетом, щоб піти ні з чим?

- Марино Сергіївно, а якже наше питання? – нагадала енергійна жінка.

- Я вам завтра зателефоную з приводу цього питання, - відповіла завідуюча. Я навіть не ризикнула питати щось. Двері клацнули і я, соромлячись свого становища суцільної непотрібності, попрямувала до дверей, на вихід. І зразу ж почула ззаду знайомий голос:

- Чекайте, дівчино. Я вам допоможу, - енергійна жінка, яку до речі звали Лариса Львівна, схопила телефон, що стояв поруч з комп’ютером секретарки, і почала телефонувати до шкіл району. Я була здивована, адже вона обдзвонила п’ять шкіл, телефони знаючи напам’ять. Скрізь, напевне, їй говорили, що не потребують послуг вчителя літератури. І ось нарешті, я почула:

- То як, нехай приїздить? Чудовенько, Олена Дмитрівна. А ви часом не знаєте, де можна знайти вчителя хімії? Та все та ж проблема. Ну попитайте, попитайте. Коли що – телефонуйте. За мною не заіржавіє. Ладненько. Завтра на нараді зустрінемось.

Ось так мене відправили до школи № …., не важливо якої, типової київської школи, в якій знайшлася вакансія вчителя літератури.

Чесно кажучи, школа знаходилася в якомусь закапелку, заставленому старими хрущовками з купою п’яти- та дев’ятиповерхівок. Від квартири, яку я знімала, до школи можна було під’їхати автобусом дві зупинки, а можна прогулятися неспішно і за півгодини дістатись бажаного навчального закладу – залежно від настрою.

У десятому бе класі, як на зло, не було класного керівника на початок року. Директор не сказав істинної причини відсутності класного керівника, а завуч Олена Дмитрівна лише розхвалювала, які чудові спортсмени Заяць Андрій та Кондратюк Славік, і що клас має трьох відмінників, які йдуть на срібну медаль.

- Вони дорослі. З ними менше возні, аніж з п’ятикласниками. Беріть, не пожалкуєте, - підтакував директор школи Петро Іванович в унісон завучу Олені Дмитрівні, - І зарплата буде більшою, і до відпустки три дні зайві будете мати, - аргументи, чесно сказати, вбивчі. Точно знали, на що давити.

І я, наївна, погодилася. Якби я тоді знала, яке ярмо я добровільно повісила собі на шию? Пригод мені, дурепі зеленій, було мало. Але, кажуть, після бою руками не машуть.Тут навіть бою не було. Був тактичний маневр з боку керівництва школи. По-простому, мною закрили зразу дві кадрові дірки на початок навчального року: вчителя літератури і класного керівника.

Як я не боялася, але до класу йти довелося. Директор, статечний чоловік в літах Петро Іванович Тигров ( діти його завжди проз очі називали чомусь Тигриком) завів мене демонстративно в кабінет літератури й представив, як цінного молодого спеціаліста, який бажає наповнити голови молодого покоління знаннями, а не тим мотлохом, який зараз у вищезазначених головах знаходився.

- Прошу любити і жалувати, Соломіна Софія Костянтинівна, ваш класний керівник і вчитель літератури, - відрекомендував директор і зник за дверима класу, а я, як жертва на язичеському алтарі, залишилася в класі, де двадцять дві пари очей вивчаюче мене розглядали, як метелика лепідоптеролог перед тим, як повисмикує крильця, і готувалися «любити і жалувати».

- Отже, нам доведеться з вами провчитися ці два непрості роки в стінах школи, тому давайте познайомимось. Я читатиму ваші прізвища та імена, а ви вставатимете. Гаразд? – вирішила я розпочати знайомство, але помітила, що журналу немає. І тут я згадала, як завуч попереджала, що в перші дні журналів не буде. Це ж я маю його потім оформити та понаписувати списки на кожен предмет.

- Ну давай, читай! – єхидно мовив кучерявий юнак, що безпардонно розвалився за першою партою. Це був, як я пізніше дізналася, Заяць Андрій, спортсмен і гордість класу та школи.

- Щоб читати, треба спочатку написати. В інституті що, не вчили? – пролунав голос з останніх парт. Дівчата засміялися, хлопці заржали, оцінивши гумор. Одна я знітилася, але вмикнула режим «акторка», додала режим «лікар на хворих не ображається» і почала вилазити із дурнуватого становища. Що там великий Макаренко віщав? Мені ближче слова Карлсона: «Спокойствіє, і тільки спокойствіє!»

- Дійсно, ви праві, журналів поки що немає. Тому, напевно, ви будете вставати по черзі й називатися. А я буду записувати ваші імена та прізвища на листочок, - знайшлася я. Мені така ідея подобалася. Але виявилося, що подобалася ця ідея тільки мені одній. Весь клас істерично заржав. Я ж густо почервоніла.

- Я не сказала нічого смішного, -ображено потягла, - невже так важко представитися? От тебе, приміром, як звати? – спитала чорнявого вертлявого хлопця з другої парти біля вікна.

- Юра Гагарін, - посміхаючись, мовив юнак, і клас знову зайшовся реготом. Я зрозуміла, що наді мною знущаються. А хлопця, між іншим, і справді так звали – Юра Гагарін.

- Гаразд, залишимо знайомство на потім. Почнемо урок. Відкрили зошити, записали число «Перше вересня» і тему уроку, - я забула, як звучить тема і зазирнула в свої конспекти, - Література – джерело людських культурних надбань, - вивела я гарним рівним почерком на дошці. Але ніхто в класі й не збирався записувати тему до зошитів. Я зошити, чесно кажучи, не у всіх спостерегла. Нічого, проковтнула і це, намагаючись зберігати рівновагу та спокій, але всередині мене вже починав клекотіти вулкан. Поки що маленький, і я його всіма можливими способами задавлювала. Довелося пригадати методику літератури, де на кожному кроці великі педагоги радили не акцентувати уваги на проявах дитячої так званої «перевірки вчителя на профпридатність». Тому вирішила поговорити з учнями про вже їм відоме, вивчене в попередніх класах.

- Давайте згадаємо імена письменників, яких ви вивчали у дев’ятому класі, - з артистизмом видала я. А в класі - тиша. Таке враження, що ніяких письменників ніхто не вивчав і не збирався. А «діти» навіть не ховали очей від незнання – вони нахабно дивилися прямо мені у вічі й посміхалися самим поглядом. І що там в такому разі пропонує педагогіка? Та нічого!!! Педагогіка як наука в інституті така далека від практики в школі, що рятуйте мене всі, хто може. І те, що я за всі три курси здавала педагогіку на «відмінно» - не означає, що я її знала. Тобто теоретично я її знала, а от з практичною педагогікою – слабо. А тут, кажуть, як корабель назвеш – так він і попливе. І я розуміла, що як я зараз поставлю все – так і буде.

Які варіанти дій? Можна зараз побігти і пожалітися директору, завучу, можна битися в істериці, з піною в роті доводити, що я дипломований спеціаліст, а вони, ті, що сидять за партами, поки що ніхто, хоча й корчать з себе велике цабе. А толку? Тільки розсмішити нинішніх учнів цим можна. Тому, оцінивши дану ситуацію, я вирішила підійти нестандартно. Мені тоді так здалося. Я згадала, як ще на першому курсі вивчала красиві вірші, які вичитувала в літературних журналах. Тихо я почала декламувати поезію, яку вичитала в якомусь журналі, і вона мені настільки сподобалася, що я її швидко вивчила. Бог дав чудову пам'ять, тому коли мені подобався якийсь вірш, я його вивчала, ледве прочитавши п’ять разів. Поступово в класі запанувала тиша. І, о диво! Всі слухали мене.

А хочеш, я тобі відкрию таємницю?

Один такий малесенький секрет?

І ти відчуєш, в чому є різниця,

Чому є римоплет і є поет.

Знай, люди зустрічаються раптово,

Буває навіть стрілись жартома,

Нічого в світі не буває випадково,

Бо випадковостей в житті нема.

Не віриш? Ну тоді хоча б послухай,

Не бійся, я тебе не обдурю,

Ти уяви, що все ж існують душі,

Що народились під одну зорю.

Їм Всесвіт замалий. На цій планеті

Вони блукають сотнями доріг,

Щоби зустрітися колись… і хоч в наметі

Їх душі Бог з'єднав, любов зберіг.

Вони не знають норм у звичному понятті,

Вони шалено вільні, як птахи,

Для них свобода навіть в міжпланетті,

Вони щасливі, наче дітлахи…

Коли я дочитала поезію, з останньої парти пролунали аплодисменти, супроводжувані коментарями:

- Молоток. Такого віршика класного вивчила. Хто автор знаєш?

- Знаєте, - виправила я. – Можливо, я не набагато від вас старше, але ж етикет вимагає, щоб ви зверталися до вчителя на «ви». Раніше в українських родинах до старших і до батьків зверталися на «ви», - прищеплювала я основи народної педагогіки. Але вуха знову різонув неприємний дратуючий регіт з останніх парт.

- Прикинь, я своїй матушці «ви», а вона в отключці зразу ж. Нафіга мені труп маман на кухні? - публічно поіронізував рудий у веснянках здоровань.

-Тебе як звати?- наважилася познайомитися я.

- Дімон Калашніков. Я, як автомат, усікла?

-Здається, усікла. Так от, Дімон. Мама заслужила щоденною роботою, щоб ти до неї шанобливо звертався. А от автора цієї поезії, на жаль, я не запам’ятала. Але я до наступного уроку цю прогалину ліквідую, - перевела я тему в потрібний напрямок.

- А забацайте ще якийсь віршик, красівий, - сміливо запропонував Гоша Задорожний, товстун в окулярах.

- Красиві віршики називаються поетичними творами. Будь ласка, сонет Вільяма Шекспіра №130.

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди,-

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Чудово, що урок триває всього сорок п’ять хвилин, а то б всіх моїх знань напам’ять не вистачило б. Тему не опрацювали, зате на уроці я прищепила любов до літератури. Принаймні, спробувала. Мої дітки дізналися, що Шекспір крім «Ромео і Джульєтти» та «Гамлета» писав сонети, дізналися, що таке сонет, а головне, що вірші не однакові – є різні жанри.

Коли останній учень виходив з класу, а нею виявилася білявка з великими сірими очима, вона інтелігентно поклала на стіл список учнів класу й зі співчуттям подивилася на мене.

- Софія Костянтинівна, це наші імена та прізвища. Я там відмітила, кого немає. Я - Лєна Новікова. Староста класу. Ви не дивіться, що всі такі. Літо, випєндрюються. Потім утрясеться. Викабенюватися буде обломно.

Аякже, утрясеться. На жаль, інститутська програма не передбачає навчання поводження з екстремальними класами та важкими підлітками. Тому цю науку мені довелося гризти самостійно. Правда, завуч рекомендувала мені брати приклад з Жанни Григорівни, класного керівника 10- А класу.

Спочатку я не розуміла, в чому гумор. Жанна Григорівна – жінка за сорок років, майже ніколи не посміхалася і весь час дивилася поверх великих окулярів, які робили її схожою на бабку. Я невеличка на зріст, але Жанна Григорівна напевне зовсім мерт п’ятдесят сантиметрів. Проте, одягалася вона завжди солідно й весь час якийсь шарфик теліпався у неї на шиї. Її девіз: «Перше – це дисципліна!» Відверто кажучи, я довго придивлялася до такого екземпляру авторитарного вчителя.

Саме проводила урок у її видресируваному 10 –А класі, коли діти, як за командою, підхопилися з місць й виструнчилися, мов солдатики на плацу. В дверях з’явилася Жанна Григорівна. Вона, не звертаючи уваги на мене, пройшлася по класу й залишила пару коментарів:

- Тютін, якщо завтра не підстрижешся – оббрию під нуль. Ліфанова, школа – це не дискотека. Цю рожеву кофтинку бачу востаннє. Знайди серед пістрявого барахла вдома свою шкільну форму. Валуєва, зніми сережки. Хлопці сіли. Дівчата руки на стіл.

Дівчата синхронно виклали руки на стіл долонями донизу. Це виявляється був огляд нігтів. Нігтями «класна мама» залишилася задоволеною. Далі мала відбутися перевірка щоденників:

- Піднялися, в кого немає щоденників? – рявкнула Жанна Григорівна. Я ледве сама не почала шукати щоденник, так діяли команди Жанни Григорівни. Але вчасно схаменулася, що я вчитель, і пораділа за себе.

Встало двоє хлопців, у яких на обличчі було написано «Приречений!».

- Що таке для учня щоденник? – спитала суворо Жанна Григорівна у тих, що проштрафилися.

- Обличчя і перший документ! – чітко відповіли забудьки.

- Дзвоню батькам. Хай несуть, якщо ви телепні. І запам’ятали 10-А – школа давно вже почалася. І я стежу за кожним вашим кроком. Так, все, урок пішов. А я ще зайду на останньому, - і вона грізно обвела всіх у класі, включаючи й мене. Я відчула холодок на спині, немов і я була школяркою в цю мить. Жанна Григорівна вийшла, і діти зітхнули з полегкістю. Я також.

Ще довго я не могла зрозуміти, чому її так патологічно боялися двадцять шість учнів? А проз очі її звали Жаба Григорівна. І все одно - боялися. І мій клас її теж боявся, мовчки все виконували, бо Жанна Григорівна вела у них географію, хоча й намагалися робити різні пакості. Та вони всім пакостили. В цьому їм вигадливості не позичати.

За тиждень після того, як почався навчальний рік, я таки дізналася, чому у класу немає класного керівника. Земля ж чутками повниться, а школа – то ж клондайк для якісного пліткарства! Останній класний керівник 10-Б класу, тоді ще 9-Б, звільнилася за власним бажанням, коли її вивели й жінка вдарила учня.

- Вони їй таке творили, крий Боже, - якось розповіла мені Танечка Журавльова, вчителька літератури у п’ятих та шостих класах. Ми сиділи в підсобці й перевіряли зошити. Вона мені зачитувала «перли» з творів малечі. Потім розмова перейшла на мій клас.

- Тяжкі діти, але це й не дивно, - вона змовницьки стишила голос. –Майже всі з неблагонадійних родин. Маркіна Ромку у восьмому класі ставили на облік до кімнати міліції. Він вкрав гроші у завуча. Отак ! У них було десь з десяток класних керівників. І всі врешті-решт звільнялися. Я не збагну, навіщо директор їх вам підсунув? Молода дівчина - і це неподобство. Читали б собі свою літературу й не брали такого ярма на шию. У вас же годин виходить теж чимало – від сьомих по одинадцяті? – ствердно питала вчителька.

- Так, маю двадцять чотири години. Але ж не настільки вони безнадійні? – спробувала я захистити ввірених мені дітей, вже відчуваючи за них відповідальність.

- Вивчіть уважно особові справи - і все зрозумієте. І поспілкуйтесь з вчителями, які у них читають. Тільки завуча не слухайте. Вона у нас така не відверта. Сама у них півроку викладала, а коли стала завучем – швидко спихнула іншим. У неї там конфлікт з Новіковою був. Ото ще штучка. Шкільна красуня. У восьмому ще така одна підростає Катька Зотова. Таке мале, а старшокласники її вже по кутках затискають.

- А хто з вчителів у них викладає найдовше? – поцікавилася я.

- Жанна Григорівна. Тільки її й слухають. Директор їй хотів цей клас віддати, але вона взяла 10-А. Там її син.