Частина І

У будинках навпроти електричними вогнями запалювалися вікна. Хтось щойно повернувся додому, хтось тільки збирався виходити, останнім поглядом позираючи на газову плиту та крани у ванній. Старше покоління вмощувалося перед телевізорами, аби переглянути надцяту серію мильно драматичного мексиканського телесеріалу, чи послухати ще одне запевнення прем’єра, що пенсії виплатять вчасно. Молодше, навпаки, виривалося з задушливих стін, бо юність потребувала простору. Бари, ресторани, дискотеки, нічні клуби, гулянки до рання, шепіт закоханих на лавах у сквериках, перший хміль і перші дорослі образи – все це втратить зміст за кількадесят років, коли захочеться сісти ось так перед телевізором і послухати запевнення чергового прем’єра, що українцям з його приходом житиметься ліпше. Коли людині ще й двадцяти літ годинник не відстукав – важко змусити її засинати о десятій вечора...

У цьому ж будинку зібралися юнаки віком від вісімнадцяти до двадцяти трьох, останніх, щоправда, називали «лижниками» та «косарями». За вікнами бурлить життя, твої ровесники щось затівають, приваблюють вогні нічного міста та сміх дівчат, котрі не поспішають розходитися по домівках. А хлопці не можуть скласти їм товариства, хоч і зовсім не проти цього. Однак у них режим, розпорядок дня і залізна дисципліна – захисник вітчизни має рівно вісім годин на сон...

― Рівняйсь! Струнко! Дембелям вийти зі строю. Слухай наряд на завтра.

Скільки разів ці слова викликали панічний прояв страху, примушуючи вуха прислухатися до найменшої нотки командирського голосу, аби не прослухати чого та зайвий раз не перепитувати, підписуючи цим собі ще гірший вердикт. Якщо ти недотепа-глушмак – матимеш найгірше, що може спіткати... Загнаним звіром метушиться думка: на який маршрут закинуть? У яку зміну, на який пост? Хто твої напарники? До оголошення наряду прислухаються всі без винятку. Якщо наряд складав хтось чужий, невтаємничений у внутрішній розподіл – у такому випадку нічого з того не вийде. Незрозуміло чому все летить шкереберть і збільшується кількість хворих. Краще не займати святая-святих, а доручити цю справу комусь посвяченому, хто чітко знає, що і скільки визначено терміном служби.

То тільки з екранів телевізорів розповнілі офіцери вищого командного складу переконують наївних у тому, що військовослужбовці з однаковим званням рівні між собою Насправді ж усе далеко не так: обов’язки кожного з них вирішують викреслені місяці, впродовж яких ти поступово зменшуєш регламент проведених тобою робіт, починаючи з найважчих. В міру того, як у календарику викреслено більше половини днів, починаєш розслаблятися. Не ми встановлюємо ці неписані закони, але вже не одне покоління рекрутів старанно їх дотримуються.

Якщо ти щойно пройшов курс молодого бійця та прийняв присягу, навіть не задумуєшся, що заготоване тобі назавтра. Байдуже: найнезручніший маршрут чи перша зміна, наряд на кухню чи по роті... Куди б тебе не поставили – основна робота впаде на тебе. А робота не проста...

Десь у військах протиповітряної оборони чи військах зв’язку люди два роки відсиджують на все можливих «крапках», потайки, а то й зовсім не криючись, попивають самогон та розбещують довірливих сільських дівчат. В окремого підрозділу швидкого реагування Національної гвардії України завдання зовсім інше. На те вони елітні війська. Будь-хто сюди не потрапить – беруть найздоровіших. Найсильніших. Найвитриваліших. От і доводиться розплачуватися здоров’ям за такий прояв довіри рідної держави до своєї скромної персони.

«На вас покладена висока місія бути захисниками України, стояти на сторожі її суверенітету, спокою та добробуту» – лунають напутні слова під час присяги. А ти стоїш у парадній формі, стрункий та підтягнутий – результат кількатижневих фіззарядок та затяжних марш-кидків на виживання, сповнений гордості, що тобі заздрять усі присутні в цивільному одязі. Ще б пак: камуфльована уніформа, черевики на добротній платформі, смугастий натільник, малиновий берет... Куди там якійсь задрипаній авіації, з її кирзовими чоботами, шинелями та допотопною формою-галіфе. Мине небагато часу, а тут він злітає неймовірно швидко, і вдома за тобою сходитимуть з розуму всі сусідські дівчата. Поважні, авторитетні люди скидатимуть шапку, навипередки пропонуючи свою дружбу, адже прийоми рукопашного бою досконаліші за будь-яку зброю у невмілих руках. А силові єдиноборства в поєднанні з володінням зброєю? Ціни тобі нема. Завжди знайдеш роботу, поки на світі є багаті та бідні, а найближчим часом прірва між першими та другими нікуди не зникне... Так думають собі всі необтесані рекрути, а перші враження завжди оманливі.

Усі тут рівні, всі однакові під невсипучим оком командирів. Ніхто не намагається підскочити вище себе та принизити інших. Усе порівну і по-братськи, тільки часу нема, аби бодай рядочок додому написати. «Мамо, не переживайте, мені тут краще, ніж удома. Годують, одягають, навіть зарплату дають», – пишуть новобранці додому, викроївши вільну хвилину, навіть не здогадуючись, що є ще інша правда у військовій службі.

Перші ілюзії райського життя зникають тоді, коли тебе, нашпигованого домашніми харчами, обцілованого на прощання, наївного та добродушного, переводять у бойовий підрозділ, де тобі призначено проходити подальшу службу.

Одразу впадає у вічі ідеальна чистота, вражає цілковита тиша, немов тут ніхто не живе. Вирівняні у шеренгу ліжка, смуги на них, немов під лінійку... Яка сила їх так вирівнювала? Відбиті кантики на матрацах, та так, що пальці поріжеш, ніде ні пилинки, ні павутинки і, зовсім неймовірне: квіти у вазонах. Мимоволі прокидається гордість, що служитимеш саме тут. За нею і не зауважуєш, як пильно тебе розглядають дві когорти людей. Одна неймовірно збуджено та радісно, з вигуками: «Нарешті»!, «Дочекалися»! та друга – вовкувата і колюча, котра так і поїдає очима. Іноді з другої ватаги підійде хтось до новобранців з незрозумілим запитанням: «Ти чий»? «Нічий», – відповідає здивований новачок. «Будеш моїм, я тебе забив», – і відходить убік. А ті перші, так і лізуть просто в душі, цікавляться, чи є щось солоденьке, домашнє... ділишся з ними маминими випічками, цигарками на фільтрі, намагаєшся подружитися, під злі погляди інших. Як добре, коли в тебе є друг у новому, незнайомому колективі. А нові товариші здаються такими щирими, усіх і про все знають, починають навчати різноманітним тонкощам. Новобранці ще не знають, що це такі ж, як вони. тільки півроку прослужили, з ними ще ніхто не рахується у цьому середовищі, але вони вже «фазани». Це стає зрозумілим тоді, коли важкою металевою пряжкою на ремені новачків переводять у «духи» – найнижчу касту військовослужбовців. З того часу між призовами виростає стіна. У кожного свої права та обов’язки. Хтось із самого ранку за холодну воду не береться – і так впродовж цілого дня; хтось вдає, що виконує певну роботу, треті беруть на себе найлегшу, а комусь доводиться відпрацьовувати за себе і за «тих» хлопців.

Усе починається з зорями, а точніше – з зарядки, на яку, якщо нема командирів, виходять лише наймолодші. «Дембелі» ще не думали вставати, «діди» шифруються, а «фазани» вийшли перекурити. Тільки «духи» намотують круги та віддуваються за всіх. Лише мертві не пітніють.

Далі слід встигнути застелити своє ліжко та зо два чужих, повимітати всі «бички» з-під ліжок, помити підлогу, повідбивати кантики та вирівняти смуги на ліжках... Так і наводиться славнозвісний армійський лад. А ще тому голку з ниткою подай, тому зубну пасти принеси, господарське мило розшукай, нове лезо для гоління... Бігаєш туди-сюди, як білка в колесі. Тільки після того, як все вилискується, коли старші призови закінчили ранковий туалет, можна заходити у кімнату для вмивання. А черговий по роті вже подає команду: «На ранковий огляд ставай»! І спробуй пояснити, чому взуття не начищене, шия не голена, ґудзик відірвався, а комірець брудний. Поки ти з наймолодшого призову – зобов’язаний встигати. Снідати заходиш останнім, підбираєш те, що залишилося, а шикуватися вибігаєш першим, дарма, що хліба з маслом так і не надкусив... З часом всюди встигаєш.

Поки ти «дух» – тобі заборонено тримати руки в кишенях, використовувати підшивний матеріал більш, як у дві складки, спати на нижніх ліжках, ходити в тапочках, носити черевики на шнурівку, одягати шкарпетки, попускати поясний ремінь... Нова форма тихо і непомітно перейшла до рук «дебелів», а самому доводиться ходити в тому, що ще якось носиться. Нові черевики перейшли до «дідів» – вдовольняєшся старими шкарбунами, які потріскали і шкіряться подертими носами. Командири цього не зауважують, або вдають, що це не їхня справа. Їм аби лад був та чистота у казармі. Покладаються на сержантів, а ті ревно виконували свої безпосередні обов’язки, послуговуючись гаслом: «Без кулака наша служба залегка». Гроші перекочували в чужі кишені, всі перекази забирали, а листи переглядали на вміст того, чого не випотрошили на пошті. Дедалі частіше молоде покоління ставили перед фактом зібрати ту чи іншу суму. Грошей не було, але шукали й знаходили, ще й собі щось перепадало. Доводилося опівночі шукати цигарки та підставляти «фанеру», якщо щось було не так. Аж дихання запирало, коли «фанера огляд пройшла».

Найважчим було те, що хронічно недосипали. З відведених восьми годин, спали три-чотири. Решту ночі доводилося повзати під ліжками, розповідати казки та анекдоти, або спльовувати червону піну чи присідати в туалеті, вигадуючи правдоподібну історію появи синця під оком чи гулі на лобі. Били по-справжньому і без правил...

Проте все витримали, крізь усе пройшли, хоч би хтось поскаржився слинявому лейтенанту, який мріяв про позачергові зірки, а не про причини биття. Та й поскаржишся тут хіба що Господу Богу – сміття з хати не виносять і рука руку миє...

Згодом дали спокій. Чи «діди» втомилися, чи їм також усе це набридло, але з кожним днем до приказу ставали все спокійніші. Віддуватися за них доводилося лише на роботах та в нарядах. Так було заведено, що найважчі роботи та наряди “духи” розподіляли між собою. Найважче було в патрулі, коли доводилося виконувати обов’язки міліції: затримувати кримінальних злочинців, п’яниць, наркоманів та повій, мирити злочинні угруповання, котрі надумали з’ясовувати стосунки серед білого дня в центрі міста. За це можна було і ножа під ребро отримати, і кулю в лоб. Перед такими патрулюваннями ніколи наперед не знав, чи повернешся живим і неушкодженим, чи зостанешся калікою на все життя. Міліція не поспішала туди, де пролягав маршрут патруля НГУ. Уже в реанімацію чи в лазарет приходили з відвідинами дільничні та оперуповноважені. З винуватим виглядом позирали на поранених хлопців і вибачалися: «Ви ж зрозумійте нас, маємо справу не з людьми, а з покидьками, не хочемо ставати їм впоперек дороги. Ви відслужили два роки – і слід за вами простиг, ніхто й не пригадає, як «крутих» в’язали. А ми у них все життя під прицілом... У нас сім’ї і діти малі»...

Дякувати Богу, пережили й це. Шість ударів пряжкою по сідницях – і ти вже «фазан». Можна руку в кишеню засунути, комірець у декілька шарів скласти, випрасувати «стійку», розстебнути верхній ґудзик... Приходять новобранці – і вже до них пристаєш з проханням поділитися чимось солоденьким.

Звільняються «діди», на прощання відбивши на тобі дванадцять ударів, здирають останню зарплату, залишають сувеніри на згадку... Зате відтепер ти у привілегійованій касті «черепів».

Настають золоті часи. Ні від кого не залежиш, робиш усе, що заманеться, куриш у спальному приміщенні, лежиш на ліжку в будь-яку пору доби...

Спливає час – і, хоч як ти собі не заказував не чіпляти молодих, починаєш учити їх розуму.

Витримавши під горою подушок удари ниткою, стаєш «дідом», віддаєш новобранцям свою порцію масла, а вони, натомість, рахують дні до приказу. До роботи тепер тебе й волами не затягнуть, та й самому палець об палець потерти не хочеться. Крикнеш: «Бажаючий”» – і проблема розв’язується моментально.

Зрештою, і останні сто днів добігають кінця – і ти «дембель». Відтепер навіть суворі командири дивляться на твої «недомагання» та «болячки» крізь пальці. Сьогодення втрачає зміст, згадуються минулі провини і складаються списки. Перша партія демобілізованих збирається додому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.