The Last Embers: Історія тих, хто вижив

2 роки до падіння Людської Імперії

Система - Крайній Космос

Остання Надія вийшла з гіперпростору в далекій, безлюдній системі. Довгі місяці подорожей і кровожерливих битв залишилися позаду.

Адмірал Обра, що вимушено прийняв командування після останньої засідки Скрадів, запускає сканування системи. Він більше не може дозволити собі фатальних помилок — минулого разу вони коштували занадто багато життів.

Двадцять найдовших секунд у його житті. Сенсори нарешті показують: жодних ворожих кораблів. Полегшено зітхнувши, він оглядає команду пілотів та інженерів, що зібралися на містку. Всі вони — останні. Ті, кому вдалося вижити.

Їхні втомлені, сповнені запитань погляди спрямовані на нього. Він — останній з керівників, хто залишився живим. Єдиний, у кому вони бачать надію. Єдиний, хто може дати їм шанс вижити.

— Кевіне, відправляйся перевірити кріокамери, — гучно промовляє Обра, звертаючись до старшого інженера Кевіна Все-По-Силі. — Тандаро, перевір двигуни, нам потрібно знати, чи зможемо ми зробити ще один стрибок у випадку, якщо доведеться драпати звідси.

Невисокий старий чолов'яга швидко зійшов з містка, тихо бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Кожен його крок давався йому важко. Він ніколи не був марафонцем, а після поранення в системі Жак-1 його хода стала ще більш непевною. За ним поспіхом рушили його сини — Ганс і Деріл, дорогою підбираючи сканери зі столика біля дверей.

— Доро, перевір наш реактор, я не хочу, щоб повторилося те, що сталося на Жак-1, — додає Обра, дивлячись услід дідугану, який шкандибає з палуби.

Зробивши кілька кроків до оглядового вікна, адмірал відчув, як рана знову починає боліти. Схопившись за ліву ногу, ледь утримав рівновагу, після чого дістав стимулятор і без вагань увів собі чергову дозу.

— Це вже восьма поспіль... — подумав він. — Сподіваюся, протримаюся ще кілька днів. Залишилося зовсім трохи... Треба лише посадити цю посудину на планету, і я зможу відпочити...

Жовта зірка наповнює місток теплим світлом, даруючи надію всім, хто на ньому присутній. Удалині видніється крихітна точка — їхній новий дім. Останній ривок до омріяного спокою, подалі від війни, що забрала надто багато.

Ця битва триває занадто довго. Людство стоїть на межі повного знищення — вони не можуть собі дозволити програти.

Колись їхні імена увійдуть в історію як тих, хто врятував цілу расу. Але зараз, схоже, мало хто про це замислюється. Вони просто хочуть вижити. Просто хочуть ступити на тверду землю.

З роздумів капітана вирвав молодий хлопець — заступник старшого пілота Джек.

— Вибачте, що турбую, але, схоже, наш автопілот вийшов з ладу. Останній маневр його добив, тож подальший маршрут доведеться прокладати вручну. А я не можу працювати, коли тут так багато народу, — він виглядає роздратованим. — Тож, якщо ніхто не проти, я хотів би приступити до керування. Ми все ще не на планеті, і попереду ще кілька годин на досвітловій швидкості.

Він швидким кроком рушив до крісла другого пілота, краєм ока зупинившись на кріслі першого — тому самому, де колись сидів Адам, найкращий пілот, якого Джек знав. Біль стискав груди, але часу на спогади не було.

Решта команди почала займати свої місця, а всі спостерігачі швидко покрокували по своїм справам, покидаючи місток.

Зробивши звичний дурнуватий ритуал — легке поплескування по штурвалу та оберт крісла навколо осі, який вони виконували щоразу, Джек узявся за кермо й натиснув на нього, змушуючи цю махину нарешті зрушити з місця.

Легка вібрація пройшла по всьому корпусу, похитнувши тих, хто не встиг зайняти сидяче положення. Схоже, генератор гравітації також не в найкращому стані.

Корабель повільно набирав швидкість, рухаючись у напрямку нової домівки людства. Здавалося, нарешті можна було дозволити собі трохи відпочити — принаймні тим, хто зараз перебував на містку.

Здавалося б, Обра саме зараз мав би видати якусь надихаючу промову, але він не з тих, хто вмів гарно говорити. Він — простий військовий, якому пощастило вижити під час битви при Синій Завірюсі. Він ніколи не хотів керувати цивільними.

Правду кажучи, він ніколи й не взаємодіяв із ними — вояка в п'ятому поколінні, який змалку жив на військовій базі Великої Людської Імперії.

Тому він просто підійшов до крісла капітана і тихо сів, окинувши поглядом команду, яка стала для нього ближчою за будь-кого іншого.

Вони не були вояками, вони не були особливими, але саме завдяки їм усі залишилися живі. Прості люди з провінцій змогли зробити те, що не вдалося його старій команді — обманути Скрадів і втекти з, здавалося б, програної битви.

***

Кевін Все-По-Силі разом із синами вийшов з ліфта в технічному відсіку й окинув поглядом обшивку, що зазнала значних пошкоджень за останні кілька місяців.

— Схоже, ця посудина розвалюється на ходу, — пробурчав дідуган, провівши рукою по металу.

— Ой, та він бачив і гірші часи! Пам'ятаєш, як ти нам розповідав, що ви пролетіли через варп із повністю відбитим лівим відсіком, який ледве тримався? — з ентузіазмом вигукнув Ганс.

— Ага, а потім ми втратили 30% екіпажу, — песимістично прокоментував Деріл.

У повітрі повисла гнітюча тиша. Деріл завжди вмів зіпсувати настрій, навіть у найсвітлішій ситуації. Це у нього від батька — вічного песиміста, але водночас найкращого пілота винищувача, на рахунку якого сотні збитих кораблів Скрадів. А ось Ганс — невиправний оптиміст, для якого склянка завжди повна, навіть якщо в ній лишилося лише кілька крапель.

— Що було - те було. Ми тут для того, щоб таких історій більше не повторювалось. Треба закінчити перевірку кріокамер і допомогти Тандарі, — перервав тишу Все-По-Силі, намагаючись швидко крокувати до панелі керування системою, хоч і виглядало це кумедно.

— Та що з нею може статися? За останні 30 циклів ніяких змін не було. Ми тільки гаємо тут час, — сухо кинув Деріл.

— Взагалі-то, — заперечив Ганс, — це наше основне завдання: переконатися, що всі ці люди прокинуться у доброму самопочутті й без скарг. Ось уяви: ти прокидаєшся, а в тебе мізинець на лівій руці не працює. І все через те, що якийсь інженер, якому не хотілося "гаяти час", просто не перевірив, чи достатньо біодобавок надходить у кров. Я б на його місці сильно розлютився на нього за таке.

***

Добравшись до двигунів, Тандара перш за все перевірила, чи достатньо палива залишилося в резервуарах. Адже їм потрібно подолати ще близько 4,5 мільярда кілометрів до пункту призначення, а у випадку форс-мажору, можливо, і більше.

На мить вона задумалася, як там справи у "Новій Домівці" — ще одному кораблі людства, що тримав курс у протилежному напрямку. Іронічно, що саме вона проєктувала значну частину того судна, але її туди не взяли. Адже вона всього лише інженер, а не якийсь політичний діяч чи дитина впливової сім'ї. Вона — донька простої фермерки з глушини космосу. А батько її помер, коли їй і року не було.

Тихий вибух, що пролунав від одного з джамп-двигунів, миттєво повернув її до реальності. Без жодних вагань Тандара рвонула до його епіцентру.

Схоже, електроніка не витримала наслідків останньої атаки Скрадів — і вийшла з ладу.

— Чудово, — подумала Тандара. — Просто, курво, чудово. Тільки цього мені зараз не вистачало.

Швидко оглянувши інші частини одного з трьох двигунів, вона кинулася до запасних частин, сподіваючись знайти там щось, що допоможе підлатати цю "невеличку" проблему. По дорозі вона ледь не збила Кевіна, який якраз направлявся їй на допомогу.

— Гей, гей, мала. Куди так летиш? Вбитися можеш!

Тандара грізно глянула тому прямо в очі.

— Скоріше, мені потрібно дістатись складу. Стабілізатор напруги на першому двигуні тільки що сказав нам "допобачення".

Кевін лише і встиг, що побачити як пʼяти дівчини зникли за поворотом.

— Що ж, я явно її не дожену. Навіть у свої найкращі роки я так бігати не зміг би, — подумав він і направився до двигуна, набираючи на комунікаторі своїх синів, щоб ті закінчували з кріокамерами й прямували до нього.

***

Дора спокійно стоїть за консоллю керування реактором і проводить базову діагностику, яку вона робила вже тисячі разів з моменту початку її зміни. Це досить легка процедура, просто натисни декілька кнопок — а компʼютер зробить всю основну роботу за тебе, головне просто дочекатись результатів і звернути увагу чи будуть якісь відхилення. В цього корабля завжди щось не так, але тим не менш — він свою задачу виконує добре.

Так і цього разу — Дора запустила діагностику і, спершись об стінку, почала читати чергову главу улюбленого роману. Все проходило за планом: запусти, почекай, перевір, вільна.

Різка сирена розірвала тишу.

Від несподіваного звуку вона смикнулася, книга вислизнула з рук і впала на металеву підлогу.

У вухах завило, наче всередині голови хтось увімкнув аварійне повідомлення. Шум. Вібрація. Тиск у грудях.

Дорі знадобилось декілька секунд, щоб шум в її вухах трішки стих, а мозок опрацював те, що зараз сталось. Кров закипіла, вона швидко рвонула до консолі, щоб зрозуміти, що сталось, зовсім забувши про книгу, яку щойно читала.

— Трясця... знову цей довбаний датчик! — пробурмотіла вона крізь зуби. — Усі датчики на кораблі — ні, обов'язково цей! А я ж казала, що треба наробити ще, але ні! Хто буде слухати Дору?

— "Ніяких проблем не буде", — казали вони. "Політ пройде швидко і без затримок, адже в цій частині космосу бойових дій немає".

Ага, звісно! ЗОВСІМ НІЯКИХ!

Вона продовжувала бурмотіти, намагаючись заспокоїтися і зібрати думки докупи.

— Думай, думай... Де ще можуть бути датчики?..

Вона нервово провела рукою по волоссю, намагаючись зібратися.

Можливо, можна зняти один із тих, що на двигунах?

Ні, надто ризиковано. Що як вони перегріються, а ми не будемо знати про це?

А якщо взяти з кріокамер?

Кевін, мабуть, розірве її на шматки. "Кріокамери — це важливий механізм нашого виживання", — бубонітиме він.

— А реактор що, не важливий?! — прошипіла вона крізь зуби, але одразу усвідомила, що ті датчики й так не підійшли б, адже просто не були пристосовані до таких температур.

Таке відчуття, що її серце ось-ось вистрибне з грудей і саме замінить цей клятий реактор — тоді проблеми з датчиком більше не буде.

Стоп. Паніка — найгірший варіант.

Дора заплющила очі. Вона добре знала, що потрібно робити в таких ситуаціях. Відключити один із центрів відчуттів. Сконцентруватися.

Глибокий вдих. Повільний видих.

В голові пролунав голос батька.

— Знову впадаєш у паніку? Це лише маленька проблема. У кожної проблеми є сотні варіантів вирішення. Просто знайди їх.

І тут її ніби вдарило струмом.

— Точно!

Очі загорілися.

На першому рівні теплиць є датчик температури. Він, звісно, не пристосований до такого навантаження, але... вона щось придумає. Завжди придумувала. І зараз викрутиться.

Треба діяти швидше.