1
Видихай… Випусти все повітря з легень - щоб раптом усвідомити, що можеш дихати. Знову. На повні груди. Під водою. Це природно, легко, ніби вода нічого не важить, і ти вдихаєш її, як повітря.
На мить приходить усвідомлення: це сон. І ось міраж руйнується, розсипаючись на частини, змінюючи форму, щоб перенести тебе до нового світу. У вир подій, де немає часу замислитися про його сенс. Але цього разу ти вже обережний і раз за разом розпізнаєш ілюзію.
Й ось ти на сімейному святі. Навколо щасливі обличчя родичів, і ти впізнаєш кожного з них. Радість переповнює тебе. Схоже, святкують День народження когось із рідних, й усі зібралися разом. Ідилія.
Але варто лише придивитися до незнайомих облич, як усвідомлюєш: це лише подоба твоїх близьких. Дім, хоч й схожий, а все ж не той, де ти виріс - лише окремі деталі нагадують про щось знайоме.
У цей момент все завмирає. Присутні у приміщенні люди повертають до тебе погляди - порожні, відчужені, мов чекаючи чогось від тебе.
- Це сон? – запитую у тиші, що поглинула кімнату.
- Так.
- Ви не моя родина?
- Ні.
- Ви реальні?
- Так.
Я прокинувся.
Мокрий від холодного поту, я лежав у своєму ліжку. За вікном вже світало й було чутно шелест дрібного осіннього дощу, який падав на дах й стікав струмками води у ставок у дворі нашого будинку. Поглянувши на годинник, я побачив, що прокинувся за дві хвилини до будильника.
“Як вчасно”, - з посмішкою подумав я.
Будильник я скасував, але вибиратися з теплого ліжка не хотілося. Засинати знову у вологій футболці теж не мав жодного бажання. Я обережно підвівся, намагаючись не розбудити кохану. Вона все ще спала, затишно загорнувшись у ковдру. Легка усмішка на її обличчі підказувала, що її сни були значно приємніші за мої.
Неспішно вдягнувши свіжу, суху футболку, я натягнув штани й вийшов у вітальню. За скляними дверима, що вели у внутрішній двір, на мене дивилися дві пари очей. Марко і Поло, наші коти, які за звичкою всю ніч десь гуляли, терпляче чекали, коли я відкрию скляні двері, як шлюз між холодною сирістю осені та затишком квартири.
Відчинивши їм, я пропустив їх усередину. Вони були мокрі до самих кінчиків хвостів. Поло голосно бурчав і наче скаржився на погоду. Марко просто терся об мою ногу, підстрибуючи назустріч долоні, вимагаючи попестити його. Звісно, їх потрібно було негайно погодувати. Лише після цього я зміг би зайнятися звичною ранковою рутиною.
За кілька хвилин я вже сидів за кухонним столом із чашкою кави в руках і замислено дивився на сіре листопадове небо за вікном.
“Що ж зі мною відбувається…”
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!