Юний пан в тіні/ The Young Master in the Shadows

Варта королівського замку кричала й намагалась прорубати великі двері своїми сокирами, але жоден їх удар не залишив навіть сліду на їх поверхні.

— Ідіоти. невже ви справді думаєте, що зможете прорубати ці двері так просто? Їх розробили найкращі майстри королівства, не просто щоб захистити скарби...

Старий обвів поглядом приміщення і тяжко зітхнув, високі стелажі повні заборонених книг, а між ним захищені численними бар'єрами лежали прокляті магічні артефакти.

—А щоб не дати їм вирватись на волю. Що ж. Вже прийшов час.

Він знову зітхнув і пішов до великого магічного кола накресленого на підлозі та біля якого на постаменті лежав великий кристал, а в центрі лежала чорна книга.

— Шляху назад більше немає.

Він криво посміхнувся і повільно нахилився за книгою ледь не падаючи на підлогу. Старі кістки тріщали від його рухів, а м'язи більше не мали минулої сили. Його остання надія це сила цієї книги.

"Повернутись у минуле та змінити свою долю, без жодних гарантій на успіх. Тільки божевільний зважиться на таке, або той кому нічого втрачати."

Старий криво посміхнувся. В нього більше нічого не залишилось і він був у цьому світі зовсім один. Кожен ранок починався з того, що він пив цілу купу ліків та з великим зусиллям вставав з ліжка.

— Ну після того. що я зробив, мені більше не доведеться цього терпіти!

Він підняв руку до гори й трохи радісно посміхнувся, добре знаючи, що якщо нічого не вийде його голова без проблем злетить з плечей і буде зручно сидіти на одному зі списів на замковій брамі.

— Так, годі вагатись.

Старий на розспів почав читати заклинання і кристал поступово зменшувався вивільняючи безліч енергії вливаючись у коло, що безліччю ниток поєднувалось з книгою. Вона почала світитись затьмарюючи своєю божевільною інтенсивністю кілька магічних світильників. перш ніж все поглинуло світло.

— Угх. Чого так болить голова? І де це я? Чого не чути крики варти?

Він оглянув дивну кімнату, яка пробуджувала у його голові давні давно забуті спогади, які зрідка приходили до нього у кошмарах. Простора кімната була вигадливо прикрашена, але в ній не було майже нічого, що могло б хоч слово сказати про її власника, лише кілька комплектів нової одежі та кілька дорогих іграшок які здавалось ось зламаються.

— Стоп, це ж. Це ж. Моя кімната. В батьківському маєтку.

Біль у його голові посилився і він схопився за неї руками коли в його свідомості пробігали спогади. За кілька хвилин він вже лежав спітнілий та задиханий на своєму ліжку.

— Невже, я справді повернувся?

Він схопився з ліжка і підбіг до великого дзеркала у кімнаті відчуваючи давно забуту легкість. Там на нього дивився гарний юнак з блідою шкірою та темним фіолетовим волоссям.

— Невже це справді я?

Не вірячи очам він доторкнувся до свого обличчя. перш ніж тихо розплакатись. В його голові промайнуло майбутнє яке зараз вже стало минулим.

"Я Віктор фон Вайзе..."

Він молодший син другої офіційної дружини його батька Елени, в нього є старший брат і дві сестри одна старша інша молодша. Він провів кілька років в будинку батька поки не стався один інцидент і його не відправили в спеціальну школу для хлопчиків з якої він повернувся всього за кілька днів до церемонії.

У сім'ї його особливо не поважали через те, що він не здобув видатних результатів у сімейному мистецтві, а також своєму хворобливому здоров'ю. Більшість вважали його ганьбою і думали, що він не переживе церемонію, але йому це вдалось нехай і результати були в край не задовільні. Він досі пам'ятає холодний погляд батька з маленькими вуглинками тепла в глибині.

"Далі було трохи гарного часу."

Коли на нього не покладали великих сподівань і відсунули на дальній план він в перше зміг відчути свободу. Його захищав батько і він був вільний робити все, що хоче, але йому не сиділось на місці він хотів всім чогось довести та це стало причиною його краху. Одного разу заради друга він втрапив у велику халепу з якої його ледве витягли старший брат і сестра з батьком.

"Я тоді думав, що втратив все."

Він жив життям сповненим саморуйнування десь на задвірках суспільства не розуміючи свого щастя під сумними очима близьких. Це тривало поки він не втратив усіх хто його оточував повільно один за одним вони йшли та зникали з його життя.

"Поки не прийшла Розплата."

Розплата це світова подія яка перевернула світ з ніг на голову. Поки всі думали, що робити він упивався силою і бажанням довести власну цінність. Він кидався на всякого монстра якого зустрів поки не дістався до сімейного острова всіяного тілами померлих. Кілька днів і ночей він блукав збираючи до купи тіла померлих і ховаючи їх у могили. Це єдине, що він міг для них зробити. Перш ніж знову покинути.

Віктор блукав кілька років повністю розбитий поки не втрапив у маленьке містечко, що дивом вистоялу в новому хижому світі. Там він і зустрів її таку добру і ніжну жінку, що прийняла його. І він міг провести там все життя просто бувши поруч з нею, але хтось дізнався секрет.

"Секрет мого роду."

В наступні кілька років за ним почалось полювання, що забрало життя всіх його нових друзів, а маленьке містечко, що його прихистило втопили у крові, а його схопили разом з сім'єю.

— Останній з фон Вайзе. Ти знаєш як довго я тебе шукав?

— Хто ти в біса такий?! Навіщо це все?! Що тобі треба?!

— Так багато питань! На яке ж відповісти?

Чоловік посміхнувся, але його очі були холодні як тисячолітній лід.

— Я Герой, що рятує цей світ від такого мерзенного існування.

— Але ж я тобі нічого не зробив!

— Ти ні, але ось твоя сім'я так і цього я ніколи не забуду. Навіть після того, як вирізав їх усіх.

Віктор зблід і затремтів дивлячись на нього.

— Але тут я не через це мені потрібен твій родовід.

— Мій родовід?

— Так.

— Якщо я його віддам, ти відпустиш інших?

— О так. Звісно.

З проблиском надії Віктор подивився на чоловіка перед собою і погодився, за кілька днів його звільнили посеред міста пустки де тіла формували гори, а його крик губився серед каркання ворон. Знесилений розбитий він ліг на землю чекати долю, як раптом нізвідки в його тілі з'явились нові сили. І ось розбитий, але ще живий він витратив кілька місяців перебираючи та оплакуючи кожного хто колись йому допоміг обіцяючи помститись. Люди героя не проявили милосердя катуючи та ґвалтуючи усіх, та особливою розвагою була його дружина.

За кілька років старий, побитий і втомлений Віктор знову прибув на сімейний острів, що продовжував залишатись пусткою яку обмивало море. Там він дізнався багато таємниць і подробиць його власного життя яке, а також світу. Старі документи мародерів цікавили менше ніж кістки його роду, але все вони забрати не змогли.

"Тоді я тільки продовжив свої муки"

Він не тільки дізнався таємниці сім'ї, про які не здогадувались навіть деякі старійшини, а ще й отримав шанс прожити трохи довше. Завдяки численним експериментам і кісткам близьких він зміг продовжити своє існування на кілька сотень років. Блукаючи світом. що поступово повертався до життя він шукав можливості для помсти як раптом він дізнався про одну книгу.

"Книга Часу. Артефакт Рангу X"

Попри свій ранг і дію цей артефакт для багатьох був не більше ніж прикрасою колекції. Він повертав душу господаря у минуле, але всього на кілька секунд витрачаючи божевільну кількість енергії на заряд. Але для Віктора це був шанс, який не можна було упустити, бо він знайшов лазівку. І ось його нова мета повернутись в минулу і все виправити. Користуючись своїми зв'язками друзями він дістався до таємничої книги потроху збираючи можливості для своєї мети.

"Хах, це було довше ніж я думав. Схоже моєму тілу доведеться ще деякий час пристосовуватись до змін у душі."

Віктор зітхнув і обперся на стіну поруч зі дзеркалом і подивився у темне вранішнє небо. Йому вдалось провернути одну божевільну справу, але це лише тільки початок. Йому потрібно захистити себе та рідних. Краєм ока він викликав систему, але перед його очима нічого не з'явилось. Він спробував зробити це ще раз і ще раз. поки на його губах розповзалась посмішка.

"Я звісно підозрював, що з'явився вчасно, але щоб настільки..."

Він підвівся та роззирнувся кімнатою, щоб біля ліжка знайти свій телефон. Віктор хотів би без проблем розібратись, але він так давно ним не користувався, що витратив кілька хвилин просто, щоб пригадати, що до чого. Коли він закінчив перевіряти останні події, то відклавши телефон з ніжністю та ностальгією провів по задній панелі, де на золотому фоні був намальований його улюблений персонаж. Цей телефон йому колись подарувала мама, на церемонію закінчення школи.

"Тепер мені потрібно..."

Але його думки перервав легенький стук у двері. Віктор насторожено сіпнувся і схопивши світильник подивився на вхід у кімнату.

— Юний пане. Це я Адель. Мій пан наказав розбудити вас і повідомити, що сніданок буде подано до столу за пів години.

— Так. Так сніданок. Я зрозумів. Дякую.

Жінка на іншій стороні дверей насторожено сіпнулась та нахмурилась.

— Все гаразд, юний пане?

— Так. Все гаразд.

— Можна я зайду?

— Так. Звісно. Заходь.

Двері відчинились і до кімнати зайшла красива служниця. Вона уважно оглянула кімнату, але нічого не помітила і подивилась на Віктора. Він сидів у спідній білизні посеред ліжка з телефоном у руці, а один зі світильників на приліжковій тумбі стояв не на своєму місці.

— Все гаразд?

— Так, а що?

— Нічого, юний пане. Але вам варто поспішити.

— Звісно, я буду вчасно.

Жінка ще роз уважно роздивилась кімнату, але швидко похитала головою та вийшла з кімнати. І щойно вона вийшла він відкинувся у вже холодне ліжко і видихнув.

"Мені потрібно заспокоїтись. Ще не час розкривати всі карти."

Він швидко прийняв душ та переодягнувся згідно з етикетом в білу сорочку і чорні штани з чорними шкіряними туфлями. Сонце вже вийшло з-за горизонту коли у його двері роздався стук.

— Юний пане?

— Так, що сталось?

— Моя пані, попросила мене перевірити, чи готові ви до сніданку.

Віктор похитав головою, впізнаючи голос однієї зі служниць його матері та підійшов до дверей.

— Я готовий ходімо.

Служниця провела Віктора до їдальні поки він відчайдушно намагався пригадати сімейний статут. Невдовзі він представ перед великими дверима і швидко перевівши дихання увійшов у кімнату. За великим столом сиділи його мачухи й зведені брати. Перша і третя дружини його батька сиділи ліворуч від поки що порожнього місця господаря дому, а біля них сиділи їх діти, його зведені брати.

"А ось і вони. Мама. Лара. Я стільки хочу вам розповісти. Я хочу вас захистити."

Віктор нарешті після кількох сотень чи десятків років знову побачив свою власну матір і сестру, що сиділи праворуч від головного місця. Безмежна ніжність і бажання захистити вирвалось з нього чим він дещо здивував розгублену мати з сестрою, але ця ідилія не могла тривати вічно. Легкий кашель першої матері привернув його увагу.

"Ви. Ви кляті суки і їх кляті виродки. Я хотів би прикінчити вас просто тут і зараз. Цими самими руками."

Його погляд сповнений гніву, люті й вбивчого наміру змусив жінку проковтнути власні слова. Кімната на кілька секунд поринула в невимовну тишу, а повітря можна було різати ножем, але легкий кашель Елени повернув його до тями й він швидко заховав все за незграбною нервовою посмішкою.

— Вітаю, першу мати. Вітаю, другу мати. Вітаю, третю мати.

Віктор з усіх сил намагався привітатись більш менш нормально як завжди, але це було важко.

— Вікторе, швиденько сідай поруч з нами. Твій батько скоро повинен прийти.

Його мати ніжно заговорила вказавши на місце поруч з маленькою дівчинкою. Він бачив стурбованість у її погляді та невелику тугу, сьогодні ще одна її дитина збиралась покинути її. Мачухи і його зведені брати повернулись до норми та дивились на нього з хижою. посмішкою і презирством. Вони не могли вплинути на його старших сестру й брата і зривались на ньому з Ларою.

" Я вам обов'язково відплачу за все. Але ви не моя найбільша проблема."

Віктору не потрібно було здогадуватись, що було у їх головах. Сьогодні після церемонії він більше не буде під крилом матері та вийде у великий світ сімейних інтриг. Там вже давно велась братовбивча війна під маскою загального спокою і миру. Багато хто не міг змиритись з рішенням давно минулих років і це вогнище активно роздували агенти інших сил. На кілька митей він повернувся до свого серйозного настрою, щоб швидко повернутись до свого незграбного і нервового образу коли двері прочинились і до кімнати зайшов його батько.

"Це він. Теодор фон Вайзе."

Всі у кімнаті встали, щоб привітати Теодора згідно з сімейним протоколом і повернулись на місце, коли він зайняв своє. Віктор подивився на свого батька, що попри поважний вік зберігав свою, чарівність, що могла захопити серця молодих дівчат і відчував до нього двоякі почуття від вдячності до зневаги та презирства. Це був жорстокий світ сили й він добре знав його правила, але все одно не міг прийняти дії батька. Закривати очі на страждання дітей та інтриги, що пронизують його будинок, шкодять його дітям і нічого не робити та при цьому турбуватись про них. Коли Віктор зрозумів, що занадто довго дивився на батька поки слуги розносили їжу він перевів погляд на старого слугу та Адель, що обслужувала його батька. Вони двоє найвірніших його слуг, один захищає пана, а інша оберігає місце яке він вважає домом.

"Дядько Джордж майже не змінився. Саме такий яким я його пам'ятаю."

Він чудово знав старого і його долю, коли прийшов час його вигнання. старий слуга був одним з небагатьох хто його оберігав та відвідував, але і він зник в один момент. Джордж виконав свій обов'язок повністю віддаючи своє життя за Теодорове.

— Вікторе, ти готовий до церемонії?

— Так батьку.

Віктор вирвався зі своїх думок і тихо відповів ледь помітно трясучись. Хоча інші могли сприйняти це як страх, насправді це було хвилювання і передчуття.

"Це буде, ще одна гра зі смертю. Але якщо спрацює..."

За багато років досліджень він дізнався кілька цікавих речей про світ і про можливості якими ніхто не міг скористатись в минулому майбутньому. Коли світ змінився змінились і його правила, але зараз він повернувся на кілька століть назад і в нього є шанс скористатись лазівками.

"Але щоб все спрацювало мені потрібна вона."

Віктор нишком подивився на одного зі своїх братів і посміхнувся. Ключовий елемент плану, що допоможе йому змінити долю принесуть ті хто ненавидить його.

— Справді? Це чудово. Човен прибуде близько полудня і ми відправимось на церемонію. І незалежно від результатів ти станеш повноцінним членом сім'ї.

Теодор знову перервав думки сина, через, що той кинув на нього невиразний погляд. Віктор бачив, за байдужими очима батька нотку смутку, той же давно втратив на нього всяку надію. У звичних обставинах без усіх його знань він би погодився, але після всього, що він дізнався, єдине бажання яке в нього було це розбити голови усіх старійшин його сім'ї.

"Стільки років живуть, а знань як кіт наплакав. Не дивно, що ми стали головною мішенню."

І поки він трясся проклинаючи долю, один з братів помітив, як він трясеться і посміхаючись заговорив.

— Ах, батьку, ви можете, ще щось розповісти про церемонію?

— Джоне не став питання на які й так знаєш відповідь. Церемонія це сімейна таємниця і я сам розповім тобі все коли прийде твій час.

— Так. Так, батьку. Я просто турбувався про свого брата. Я чув, що церемонія доволі небезпечна...

Він не встиг договорити коли Теодор, що ще кілька митей тому навіть не дивився на нього, різко ударив по столу і примруживши очі дивився на нього.

— Я тобі ще нічого не говорив, Джоне. Звідки ти знаєш?

— Старший брат розповів...

Ледь чутно видавив з себе переляканий Джон в цей момент він боявся навіть подивитись на Теодора.

— Старший брат. Хм. Після сніданку я хочу з тобою поговорити.

— Так, батьку.

Джон схилив голову і мовчки дивився у тарілку він помітно тремтів, а на краях його очей виступали сльози, поки його намагалась заспокоїти мати. Інший його зведений брат не міг упустити такою можливості та вирішив підхопити розмову.

— Невже на церемонії є щось небезпечне?

— Люк, ти хочеш також відвідати нашу розмову?

— Ні. Ні Батьку. я просто турбуюсь за здоров'я свого брата Віктора.

Люк панікуючи замахав руками коли холодний погляд Теодора впав і на нього.

— Ризик є завжди, але з ним приходять і великі можливості.

Коротко відповів він після того, як хмикнув, повертаючись до сніданку, кинувши на останок швидкий співчутливий погляд на Елену. Люк посміхнувся і подивившись на Віктора з певною ніжністю заговорив.

— Ти чув, брате, там може бути небезпечно. Будь обережніший.

"Невже я справді був настільки дурний, щоб вірити у його турботу?"

Це питання яке він безліч разів ставив сам собі після того, як дізнався правду і зараз дивлячись на свого брата він знову його задав. Зараз все здавалось таким очевидним цей вбивчий погляд і єхидна посмішка з фальшивою ніжністю в голосі.

— Дякую за турботу, брате.

Хоча ці прості слова були майже такими ж як і в минулому вони на кілька миттєвостей привернули увагу всіх у кімнаті. В них не було нічого, що могло б дати хоч якісь підказки й про них з легкістю всі забудуть вже наступної миті. Але не Теодор в цю саму мить коли він знову подивився на Віктора, той здавався йому зовсім іншим.

— Вікторе, після сніданку я розповім тобі про церемонію в кабінеті.

Легка посмішка вперше з'явилась на обличчі його батька з того моменту як він прийшов.

"Можливо, ще не все втрачено."

Сніданок пройшов доволі швидко і Теодор розпитував Джона, що більш менш заспокоївся про його успіхи зрідка перевіряючи Люка та Віктора. Останньому особливо важко вдавалась ця гра він знав набагато більше, а правильні відповіді які він знав не могли бути прийняті через низький рівень знань його сім'ї.

Невдовзі батько і син прийшли до кабінету де залишились на самоті. Теодор неспішно сів у велике розкішне крісло, що стояло за масивним чорним столом.

— Ти справді виріс з того час як ми в останнє бачились. Схоже кілька років в школі добре на тебе вплинули. Але якби я хотів поговорити про щось настільки банальне в нас було б безліч часу в будь-який інший день. Сьогодні день твоєї церемонії й від неї залежить твоя доля. На тебе буде спрямовано багато очей через твого брата і сестру, що продемонстрували чудові результати.

Теодор на мить замовчав і подивився на мовчкуватого сина примруживши очі, але швидко похитав головою.

— Хоча я повинен сказати, що очікую від тебе не менш видатних результатів, насправді я не маю таких надій. І прошу лише про одне. Зроби все, що у твоїх силах. Ти мене зрозумів?

— Так, батьку.

— Сподіваюсь так і буде.

Теодор відкинувся на крісло дивлячись на тремтячого Віктора і тяжко зітхнув.

"Може все ж здалось? Але. Ні поживимо і побачимо."

Він відігнав свої думки, щоб не тішити себе марною надією й жестом попросив Віктора сісти у крісло перед столом.

— Вікторе, ти по собі знаєш, що в нас є багато суворих правил які всі повинні дотримуватись. Але ти хоч раз думав чого вони існують?

— Змусити нас страждати?

Коли Теодор почув його відповідь він посміхнувся і розсміявся.

— Я давно не чув чогось подібного і хоча мені важко сказати, щось проти цього це все ж неправильна відповідь. Насправді вони існують, щоб зачистити вас і дати вам можливість, а також захистити таємницю яка маже перевернути світ з ніг на голову.

— Що?

Віктор вдав розгубленого поки його батько широко посміхався. І наганяв таємничу атмосферу.

— Так, в нашій сім'ї є древня таємниця яка передається з покоління в покоління про яку світ ніколи не повинен дізнатись і найкращий спосіб це пояснити. У нашому світі є правила рольових ігор.

— Що правила? Рольових ігор?

— Ну так. знаєш там характеристики, навички й так далі...

Вже наступної миті на Віктора полилась історія його сім'ї. Як його видатний предок знайшов у печері дивну кулю, яка зробила з нього гравця і заповів нащадкам зберігати цю таємницю. Для Віктора ця історія була напрочуд смішною, він вже давно знає правду про свою сім'ю і що його предок ніяк не міг бути простою людиною, але йому нічого не залишалось окрім вдавати здивування та захоплення.

— Звичайно якби ми були самі проголосити себе богами та правити світом не було б проблемою, але на жаль є й інші.

— Інші?

— Так інші кілька десятків прихованих сил, що з давніх-давен існують по всьому світу. І таким чином вони стримують один одного. кожна з цих сил має артефакти, що допомагають їм пробудитись у гравців...

Віктору було нудно слухати батька, особливо зараз коли він чудово знав правила і правду світу. У світі існує система, ніхто не знає як і коли вона з'явилась, але за допомогою артефактів вона могла дати силу яка і не снилась простим людям. Перші пробуджені дійсно прийшли і правили світом як боги поки не сталась війна. І світ перевернувся з ніг на голову. З тих часів залишилась мало записів, але більшість з них говорили, тримати існування системи під таємницею від простих людей, а пробудженим не з'являтись відкрито у світі.

"Про ті часи дійсно мало записів, навіть у королівській бібліотеці."

Церемонія секрети якої так уважно оберігають заснована на артефакті, що є в кожної сім'ї та здебільшого вони вимагають певних умов активації, а результати залежать від різних факторів. Артефакт його сім'ї дає додаткові очки за чистоту крові, і це одне з розчарувань, яке він дізнався після страждань і болю його. Всі у сім'ї вважали його родовід неповним і навіть відсутнім через те, що він не зміг повноцінно завершити навіть кілька кроків у сімейному мистецтві.

"Я страждав через те, що ніхто у сім'ї не міг розрізнити, що я чистокровний фон Вайзе."

На відміну від інших дітей у сім'ї він був рідкісним виключенням, що народився чистокровним, і сімейне мистецтво було йому ні до чого

— ... І запам'ятай уважно, щоб не було найголовніше це отримати як можна більше повноважень..

Віктор раптом повернувся до реальності коли його батько розповідав йому про церемонію. Артефакт спочатку оцінить його, а потім дасть трохи часу розподілити очки характеристики й найважливішою характеристикою були повноваження. Вони відповідали за все від рівня, до можливості використання артефактів, чи талісманів. Але при пробудженні вони вирішували його долю. Якщо він не зможе отримати жодного пункту, то точно помре. Якщо отримає один пункт стане напівпробудженим, або напівгравцем, як це модно називати в цю епоху. І тільки якщо він отримає два або більше він зможе стати повноцінним гравцем.

— Що ж це все, що я можу тобі розповісти до церемонії. Якщо виживеш, то дізнаєшся набагато більше.

— Так, батьку.

Віктор який нарешті помітив, що їх розмова добігла кінця бадьоро посміхнувся Теодору, який зумів витиснути з себе лише незграбну посмішку.

— А тепер йди, мені, ще потрібно обговорити дещо з твоїм братом, а тобі потрібно підготуватись і попрощатись з сестрою і матір'ю. І не забувай ти нікому не можеш нічого розповісти інакше будеш покараний і навіть не думай тікати.

Але Віктор вже майже не чув останніх слів батька, коли швидко виходив з кабінету. Наче дозволив би собі просто так втратити цей шанс.