Фаза 2: З'єднання. Марення

Цього разу темрява не була суцільною. Вона була якоюсь брудно сірою, а навколо снували напівпрозорі туманні сутності. Раптом попереду з’явилося яскраве світло. З кожною миттю воно ставало більшим та яскравішим. Лесю почало нудити. Вона впала навколішки прямо на темно сіре ніщо, яке було під ногами, і вхопилася за живіт. У вухах дзижчав набридливий звук і тиснув на мозок. Чомусь забракло повітря і вона почала задихатись…

Та раптом навколо неї почало розгорятись блакитне полум’я, що невпинно збільшувалось, аж поки вона вся не опинилась всередині дивного багаття. Холодний вогонь приніс неймовірне полегшення. Нудота відступила і Леся почала глибоко дихати. Лише неприємний звук досі настирно колупав мозок, хоч більше й не підсилювався.

Яскраве світло попереду зупинилось і перестало збільшуватись. А тоді десь з мутної сірої барви з’явилось ще два блакитних вогника і звук у вухах почав стишуватись, допоки не зник зовсім. Світло попереду почало швидко тьмяніти і раптом теж зникло, а разом із ним розчинились тьмяні сутності. Простір знову став спокійним і Леся полегшено видихнула…

– Здається, вона приходить до тями, – почулося десь зовсім поряд.

Леся відкрила очі і побачила Ігоря. Його обличчя було схвильованим, а сині очі здавалось випромінювали якесь дивне сяйво, від якого одразу ставало затишно та безпечно… Лише мить і сяйво зникло. Вона перевела погляд і зі здивуванням натрапила на не менш схвильоване обличчя брата.

– Антоне? Чому ти тут… – її голос прозвучав дуже кволо, хоч вона вже й почувала себе досить добре.

– Не важливо! – в голосі брата з’явилось ще більше стурбованості. – Головне скажи, як ти?

– Добре, – якомога впевненіше сказала Леся, але вийшло хіба що трохи краще за попереднє квоління.

– Випийте води, Лесю, – тендітна молода жінка в стильній діловій сукні простягала їй склянку.

Леся здивовано взяла келих з водою і нарешті роззирнулась навколо. Вона була у невеликій кімнаті, що по кольору стін більше нагадувала медичний кабінет, але офісний стіл з купою паперів говорив про те, що це мало б бути чиєсь робоче місце.

– Дякую, – нарешті, сказала вона, майже опанувавши свій голос.

Ще якийсь час всі піклувались про Лесине самопочуття, але дуже швидко розмова перейшла до того, що всіх хвилювало найбільше.

– То ви хочете сказати, що ці артефакти створюють якісь аномалії? – здивовано спитала Оля, вислухавши обох чоловіків.

– Така робоча теорія, – неохоче погодився Антон.

– Але напевно ми нічого не знаємо, – втомлено додав Ігор.

Оля якийсь час мовчала, а тоді нарешті сказала:

– Гаразд. Тоді у мене також є що розповісти.

Через якийсь час вже всі четверо мовчки обдумували нову інформацію.

– Але чому Леся? – нарешті спитав Ігор. – З нами все зрозуміло. Ми всі маємо ці… артефакти. У неї, в такому разі, теж мало б щось бути.

– Може це? – Леся раптом дістала з кишені невелику кульку з дивного світлого металу.

– Звідки це в тебе? – ошелешено спитав Антон.

– В кабінеті з дослідами серед мотлоху валялось, – не втрималась від усмішки Леся, спостерігаючи як двоє дорослих чоловіків наче діти кинулись розглядати металеву кульку в її долоні.

– Чому ти одразу не сказала? – брат невдоволено свердлив її поглядом.

– Та я про неї взагалі забула, – спробувала виправдатись Леся, але десь всередині щось неприємно кольнуло. Власне, чому вона справді про це не згадала. – Я просто гралася з нею від нічого робити, поки хлопці з дослідами колупались, а потім…

– А потім – вечір і ти нічого не пам’ятаєш, – закінчив за неї Антон з докором в голосі.

– Ну вибач! Я чомусь не подумала, що це має якийсь стосунок… – Леся вже й сама відчувала себе дурепою.

Пройшов ще якийсь час поки всі присутні намагались побудувати хоч якісь теорії щодо методу дії дивної кульки, та зрештою нічого не придумали і розійшлися погодивши тримати зв’язок.

Оля знову залишилась одна і спробувала сконцентруватись на роботі. Але виявилось, що зробити це було вкрай важко. Нещодавні події ніяк не давали спокою. Врешті, вона таки занурилась у пекло паперового архіву і виринула звідти лише під кінець робочого часу. Вона б мабуть і не помітила, що робочий день закінчився, якби бухгалтерка не зайшла попрощатись перед тим, як йти додому.

Сьогодні Оля збиралась піти раніше, а не як завжди, майже вночі. Вона відчувала сильну втому та виснаження від всього що сталося, але робочий день однаково затягнувся аж до сутінок.

Вона швидко зібралась і вже зачиняла свій кабінет, коли раптом побачила крізь скло бухгалтерської приймальні технолога Олега. Чоловік топтався біля ліфтів, наче на когось очікував. Зазвичай в такий час вже нікого не було. У Олі виникло моторошне відчуття. Вона не могла логічно його пояснити, але вирішила непомітно вийти через бокові двері в інший бік від ліфтів. І лише спустившись сходами на два поверха нижче, сіла у ліфт.

У дворі майже нікого не було. Співробітники ще о шостій розійшлися та роз’їхалися по домівках. Оля видихнула з полегшенням і попрямувала до своєї автівки. Але тільки встигла завести двигун, як раптом знову побачила технолога у вікно заднього виду. Той швидко прямував у її напрямку і вона, піддавшись миттєвому пориву, натисла на газ. Останнє, що вона бачила, як чоловік зірвався на біг і хотів наздогнати автівку.

Напевне, могло бути безліч причин, чому співробітник так цілеспрямовано хотів поговорити з начальницею відділу кадрів, але Олю не переставало трусити. Вона зупинилась за кілька кварталів від роботи і спробувала зібратись з думками.

Розповідати комусь зі співробітників цей дивний випадок – безглуздо. Якщо мислити логічно, то нічого страшного не сталося. Але відчуття сильної небезпеки ніяк її не відпускало. Якийсь час вона вагалась, а тоді знайшла недавно записаний номер і набрала його.

– Доброго вечора, Антоне! Я розумію, що вже пізно і моя пропозиція може здатись дивною… Та чи не могли б ми зустрітися прямо зараз?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола
22.02.2024 17:59
До частини "Фаза 2: З'єднання. Марення"
Ох, класна глава! Спочатку думав, що вона присвячуватиметься суто Лесі. До слова, її відчуття та побачене під час втрати свідомості, описані дуже цікаво. Незвичне місце та навколишній антураж. Втім не менш реалістично мені відчувся момент, коли Оля засиділися у кабінеті, а потім зачиняла його. Чомусь мені добре уявилися напівтемно офісні коридори, ліфти. Саме ця локація. Ну і звісно завершення розділу! Напружене, динамічне! Й безумовно інтригуюче! Із задоволенням читатиму далі!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше