Сьомий Релікт

Цього разу темрява не була суцільною. Вона була якоюсь брудно сірою, а навколо снували напівпрозорі туманні сутності. Раптом попереду з’явилося яскраве світло. З кожною миттю воно ставало більшим та яскравішим. Лесю почало нудити. Вона впала навколішки прямо на темно сіре ніщо, яке було під ногами, і вхопилася за живіт. У вухах дзижчав набридливий звук і тиснув на мозок. Чомусь забракло повітря і вона почала задихатись…

Та раптом навколо неї почало розгорятись блакитне полум’я, що невпинно збільшувалось, аж поки вона вся не опинилась всередині дивного багаття. Холодний вогонь приніс неймовірне полегшення. Нудота відступила і Леся почала глибоко дихати. Лише неприємний звук досі настирно колупав мозок, хоч більше й не підсилювався.

Яскраве світло попереду зупинилось і перестало збільшуватись. А тоді десь з камутної сірої барви з’явилось ще два блакитних вогника і звук у вухах почав стишуватись, допоки не зник зовсім. Світло попереду почало швидко тьмяніти і раптом теж зникло, а разом із ним розчинилися тьмяні сутності. Простір знову став спокійним і Леся полегшено видихнула…

– Здається, вона приходить до тями, – почулося десь зовсім поряд.

Леся відкрила очі й побачила Ігоря. Його обличчя було схвильованим, а сині очі здавалося випромінювали якесь дивне сяйво, від якого одразу ставало затишно та безпечно… Лише мить і сяйво зникло. Вона перевела погляд і зі здивуванням натрапила на не менш схвильоване обличчя брата.

– Антоне? Чому ти тут… – її голос прозвучав дуже кволо, хоч вона вже й почувала себе значно краще.

– Не важливо! – в голосі брата з’явилося ще більше стурбованості. – Головне скажи, як ти?

– Добре, – якомога впевненіше сказала Леся, але вийшло хіба що трохи краще за попереднє квоління.

– Випийте води, Лесю, – тендітна молода жінка в стильній діловій сукні простягнула їй склянку.

Леся здивовано взяла прозору склянку з водою і нарешті роззирнулася навколо. Вона була у невеликій кімнаті, що по кольору стін більше нагадувала медичний кабінет. Але офісний стіл з купою паперів говорив про те, що це мало б бути чиєсь робоче місце.

– Дякую, – повільно сказала вона, майже опанувавши свій голос.

Ще якийсь час продовжувалось піклування про Лесине самопочуття, та все ж розмова швидко перейшла до того, що всіх хвилювало найбільше.

– То ви хочете сказати, що ці артефакти створюють якісь аномалії? – здивовано спитала Оля, вислухавши обох чоловіків.

– Така робоча теорія, – неохоче погодився Антон.

– Але напевно ми нічого не знаємо, – втомлено додав Ігор.

Оля якийсь час мовчала, а тоді нарешті сказала:

– Гаразд. Тоді у мене також є що розповісти.

Через якийсь час вже всі присутні мовчки обдумували нову інформацію.

– Але чому Леся? – нарешті спитав Ігор. – З нами все зрозуміло. Ми всі маємо ці… дивні речі. У неї, в такому разі, теж мало б щось бути.

– Може це? – Леся раптом дістала з кишені невелику кульку з дивного світлого металу.

– Звідки це в тебе? – ошелешено спитав Антон.

– В кабінеті з дослідами серед мотлоху валялось, – не втрималась від усмішки Леся, спостерігаючи як двоє дорослих чоловіків наче діти кинулись розглядати металеву кульку в її долоні.

– Чому ти одразу не сказала? – брат невдоволено свердлив її поглядом.

– Та я про неї взагалі забула, – спробувала виправдатися Леся, але всередині щось неприємно штрикнуло. Власне, чому вона справді про це не згадала. – Я просто гралася з нею від нічого робити, поки хлопці з дослідами колупались, а потім…

– А потім – вечір і ти нічого не пам’ятаєш, – закінчив за неї Антон з докором в голосі.

– Ну вибач! Я чомусь не подумала, що це має якийсь стосунок до вашої справи… – Леся вже й сама відчувала себе дурепою.

Пройшов ще деякий час поки всі присутні намагалися побудувати хоч якісь теорії щодо методу дії дивної кульки, та зрештою нічого не придумали і розійшлися погодивши тримати зв’язок.

Оля знову залишилась одна і спробувала сконцентруватись на роботі. Але виявилося, що зробити це було вкрай важко. Нещодавні події ніяк не давали спокою. Врешті, вона таки занурилась у пекло паперового архіву і виринула звідти лише під кінець робочого часу. Вона б мабуть і не помітила, що робочий день закінчився, якби бухгалтерка не зайшла попрощатись перед тим, як йти додому.

Сьогодні Оля збиралась піти раніше, а не як завжди, майже вночі. Вона відчувала сильну втому та виснаження від всього що сталося, але робочий день однаково затягнувся аж до сутінок.

Вона швидко зібралась і вже зачиняла свій кабінет, коли раптом побачила крізь скло бухгалтерської приймальні технолога Олега. Чоловік топтався біля ліфтів, наче на когось очікував. Зазвичай в такий час вже нікого не було. У Олі виникло моторошне відчуття. Вона не могла логічно його пояснити, але вирішила непомітно вийти через бокові двері в інший бік від ліфтів. І лише спустившись сходами на два поверха нижче, сіла у ліфт.

У дворі майже нікого не було. Співробітники ще о шостій розійшлися та роз’їхалися по домівках. Оля видихнула з полегшенням і попрямувала до своєї автівки. Але тільки встигла завести двигун, як раптом знову побачила технолога у вікно заднього виду. Той швидко прямував у її напрямку і вона, піддавшись миттєвому пориву, натисла на газ. Останнє, що вона бачила, як чоловік зірвався на біг і хотів наздогнати автівку.

Напевне, могло бути безліч причин, чому співробітник так цілеспрямовано хотів поговорити з начальницею відділу кадрів, але Олю не переставало тіпа ти. Вона зупинилась за кілька кварталів від роботи і спробувала зібратись з думками.

Розповідати комусь зі співробітників цей дивний випадок – безглуздо. Якщо мислити логічно, то нічого страшного не сталося. Але відчуття сильної небезпеки ніяк її не відпускало. Якийсь час вона вагалась, а тоді знайшла недавно записаний номер і набрала його.

– Доброго вечора, Антоне! Я розумію, що вже пізно і моя пропозиція може здатися трохи дивною… Та чи не могли б ми зустрітися прямо зараз?