Сьомий Релікт

Простора тераса перед факультетом була гарно освітлена і, не дивлячись на пізній час, заповнена гучним натовпом студентів. Частина з них ще стояли з конспектами, нервово гортаючи сторінки, але більшість вже були у веселому настрої й одягнені точно не для навчання.

– Хто взагалі придумав організувати перездачу в день студентського рок концерту?

Дімка тримав у руках два пластикових келиха, в яких пінилося крафтове пиво.

– Наче казали, що це був єдиний день між відпустками лаборантів… – спробувала згадати Леся, але так і не закінчила думку.

Натомість взяла один з келихів і зробила великий ковток. На її обличчі з’явилась задоволена усмішка. Друг послідував її прикладу.

– Як би там не було, а справу зроблено, – бадьоро сказав він, а тоді підняв келих і весело додав: – За успішний кінець нескінченної практики!

Насправді сьогоднішній концерт, як і більшість подібних заходів, проходив на Фізфаку. Влітку перед корпусом факультету було вдосталь місця для сцени, а для зимового часу були зали з гарною акустикою. Тому всі збиралися там. Але враховуючи перездачі й те, що до місця дійства було недалеко, біологи вирішили гуртуватися біля свого факультету.

Леся глянула на телефон. Була вже восьма вечора, але літні сутінки не давали настати темряві.

– Скільки в нас ще часу? – спитала вона.

– Офіційний початок за півгодини, але справжній думаю буде не раніше дев’ятої. Поки розігріються, потім потягнуть час… Коротше, це ж рок концерт, – весело закінчив хлопець, а тоді поглянув на Лесю і додав: – До речі, у тебе ще є час перевдягтись.

– Перевдягтись? – здивувалась Леся.

– А ти збираєшся йти на рок концерт в офісному прикиді? – не втримався від усмішки друг.

Леся тільки зараз збагнула, що дійсно виглядає, м’яко кажучи, не тематично.

– Але я нічого з собою не брала, – зітхнула вона.

Хлопець на мить задумався, а тоді рішуче сказав:

– Пішли у гуртожиток. Там щось знайдемо.

– Наприклад що? – скривилась Леся. – Хлопчачі лахи?

– Думаю в твоєму випадку, краще вже футболка оверсайз, ніж офісний костюм, – з насмішкою сказав Дімка і потягнув її за руку, виводячи з натовпу.

Ігор вкотре намагався зосередитись на роботі, але з голови ніяк не йшла розмова з Антоном. Він навіть не знав, що його більше хвилює: те, що тепер їм з Лесею доведеться жити разом, чи те, що й так “заборонений плід” став остаточно забороненим без будь-яких варіантів. І слідкувати за його безпекою має він сам.

В двері кабінету постукали, а через мить там з’явився молодий менеджер. На прохання Ігоря, крім своїх обов’язків, він ще мав тимчасово зустрічати партнерів, які приходили до офісу. Насправді, це були обов’язки особистої помічниці. Але так як справжньої помічниці у нього досі не було, то доводилось якось викручуватись і розповідати співробітникам, що стажерка виконує інші доручення. Проте коли він згадував Анєчку, то приходив до висновку, що краще вже зовсім без помічниці, ніж з такою.

– Пане Ігорю, до вас прийшли, – офіційним тоном сказав хлопець, даючи зрозуміти, що гість десь поряд.

– Запроси, будь ласка, – втомлено хитнув головою керівник “Астри”.

Тільки незапланованих зустрічей йому сьогодні не вистачало. Але побачивши в дверях гостю, Ігор напружився ще більше.

– Щось сталося? – одразу запитав він, коли менеджер зачинив за собою двері.

– Все гаразд, – заспокоїла його Оля. – Я тут у справах. Робочих справах, маю на увазі, – з усмішкою додала вона і поклала на стіл теку з документами.

Ігор полегшено видихнув. Відкривши теку, він кинув погляд на заголовки і схвально хитнув головою.

– Вибач. Забув, що у нас є ще й робочі справи, – всміхнувся він. – Каву будеш?

– Так, дякую.

Ігор майже автоматично запустив кавомашину, будучи зануреним у свої думки. Оля прослідкувала за його діями і ледь помітно всміхнулась.

– Не складно без помічниці?

– Без тої, що була, тільки легше, – невесело сказав Ігор і простягнув їй філіжанку кави.

– Чому не візмеш когось нового?

– Формально я вже маю помічницю. Якщо буду ще когось шукати, це викличе запитання.

– Зрозуміло, – Оля задумалась, а тоді неочікувано спитала: – То тепер Леся буде жити у тебе?

– Так… мабуть.

Ігор явно не чекав такого запитання. Але швидко опанував себе і вже у діловому тоні додав:

– Антон вважає, що так сестра буде в безпеці.

– А ти як вважаєш? – Оля уважно поглянула на нього.

– Не знаю, – чесно відповів Ігор, а тоді рішуче додав: – Але я зроблю все від мене залежне.

Оля зробила невеликий ковток кави і деякий час мовчала, вочевидь про щось міркуючи.

– Знаєш, я думаю, що дружина технолога не все нам розповіла про Релікт, – нарешті сказала вона. – А деякі факти можливо навіть спеціально викривила. Наприклад, про ваші з Лесею елементи і зв’язок між ними.

Ігор помовчав, а тоді спокійно сказав:

– В будь-якому разі, ми не можемо ігнорувати те, що вона сказала, якщо я правильно розумію ситуацію.

– Звісно, – погодилась Оля і взяла теку з паперами.

Поки Леся шукала собі “щось пристойне”, Дімка вирішив сходити до хлопців у сусідній блок і забрати позичені конспекти. Це варто було зробити ще до того, як вони десь загубляться після святкування.

– Ти вже щось вибрала? – гукнув він ще з коридору, але відповіді не отримав.

“Мабуть не почула”, – подумки вирішив хлопець, відмітивши, що в блоці вцілому якось занадто тихо. Але тут могло бути два варіанти: або всі вже встигли піти на концерт, або ще не повернулися з перездачі. В будь-якому разі це на краще. Ні з ким зайвим не перетнуться.

Дімка заглянув до кімнати, але подруги так і не побачив. Натомість на сусідньому ліжку сидів сусід по кімнаті й грав у щось на телефоні.

– Ти Леську не бачив? – швидко запитав друга.

– Вже пішла на концерт, – не відриваючись від гри відповів сусід.

– Сама? – здивувався хлопець.

– Сказала, що чекатиме тебе біля Фізфаку.

– Серйозно? – не витримав Дімка. – Та в тому натовпі й матір рідну не знайдеш.

– Щодо матері інструкцій не було, – гигикнув друг.

Але Дімці було не до сміху. Щось тут не так. Леська не втнула б подібну дурницю просто так. Він спробував набрати подругу, але “абонент був поза зоною досяжності”.

Він ще раз глянув на свій куток. На стільці був акуратно складений Лесін костюм, а на ліжку лежали кілька його футболок.

– Мабуть таки щось знайшла, – всміхнувся він.

Хлопець вже збирався йти, але раптом помітив дещо дивне. Крім його футболок, на ліжку ще лежала невелика металева кулька. Взявши її до рук, він запитально поглянув на друга.

– Твоє?

– З чого б це, – роздратовано кинув сусід, невдоволений тим, що його знову відволікають від гри.

Насправді, Дімці було однаково, що це таке. Але якщо раптом воно Лесіне, то варто було взяти із собою. Він ще раз глянув на дивну кулю. На мить йому здалося, що всередині щось є, але заморочуватись цим не було часу, тому він швидко кинув її в кишеню.

– На концерт ідеш? – про всяк випадок спитав він у сусіда.

– Ні, їду додому. Скоро потяг, – лаконічно відповів хлопець, а тоді всміхнувся і додав: – Марко теж до батьків поїхав. Тому якщо раптом знайдеш Леську, то кімната у вашому розпорядженні на всі вихідні.

– Та перестань, у нас не такі стосунки, – спробував відмахнутись Дімка. – Максимум поспить до ранку, щоб вночі додому не повертатись і брата не хвилювати.

– Ну то вже ваша справа як розважатись, – весело кинув сусід.

Дімка на це лише втомлено зітхнув, взяв телефон і вийшов з кімнати.

На виході з гуртожитку він ще раз спробував набрати Лесю, але знову не досяг особливого успіху. Вже хотів сховати телефон, але побачив щойно отримане повідомлення:

“Уходь з гуртожитку. Зустрінемось на концерті. Я все поясню.”