Сьомий Релікт

Антон спокійно спостерігав за молодою жінкою, що сиділа у його вітальні й міцно стискала чашку з зеленим чаєм. Ольга з усіх сил намагалася триматися по діловому, але її руки помітно тряслися. Він тактовно почекав поки вона зробить кілька ковтків гарячого напою, а тоді спитав:

– То про що ви хотіли поговорити, Ольго?

Жінка кілька секунд вагалася, але врешті наважилася розповісти все, що сталося.

Антон якийсь час мовчав, а тоді нарешті спитав:

– Вважаєте цей чоловік переслідує вас?

– Не знаю, – важко зітхнула Ольга. – Може у мене просто розігралася уява і все це не вартує уваги. Напевно виглядає смішно… – було видно, що їй незручно.

– Це точно не смішно, – серйозно сказав Антон. – Правильно зробили, що подзвонили.

Ольга відчула себе більш впевнено і вирішила розповісти більше.

– Є ще деяка інформація про цього співробітника… – і вона розповіла те, що дізналась з особистої справи технолога.

– Дійсно дивно, – задумався Антон. – Тобто його основний напрямок археологія… цікаво, – він зробив ковток кави і його погляд став зосередженим. – А може підійти до цього питання напряму?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну ви могли б викликати його до себе в кабінет і спитати чому він наздоганяв вашу автівку. Скажете, що не побачили одразу, а потім не було можливості зупинитися. Він звісно не повірить, але змушений буде щось відповісти. І що б він не сказав, його реакція точно дасть більше інформації.

Антон помітив, що Ольга напружилась.

– Звісно в першу чергу подбайте про власну безпеку, – одразу додав він. – Наприклад, нехай це буде вдень, коли поряд з вашим кабінетом буде достатньо співробітників, – він помітив вагання на обличчі жінки. – Якщо хочете, я під’їду до вас у цей час.

– Правда? – щиро зраділа Ольга.

– Не бачу проблеми, – спокійно сказав Антон. – Тільки вигадайте мені якийсь правдоподібний привід.

– Це не складно, – збадьорилась керівниця відділу кадрів. – Можете тимчасово стати тим айтівцем, що має оцифрувати наш архів.

– А у керівництва не виникнуть запитання?

– Наді мною тільки директор. А він дозволив робити що завгодно, аби я тільки витягла цей проєкт з повної… – вона зупинилась і ніяково всміхнулась. – Перепрошую за внутрішні деталі.

Антон теж не втримався від усмішки. Ця незвична жінка все більше йому подобалась.

– А для співробітників якісь пояснення потрібні? – уточнив він.

– Не потрібні, – впевнено відповіла керівниця кадрами. – Ніхто з моїх колег уявлення не має, як виглядає процес оцифрування архіву. Цілком достатньо, якщо ви будете сидіти з ноутом у мене в кабінеті.

– Чудово. Тоді так і зробимо.

Він вже збирався запропонувати провести Ольгу до автівки, як раптом почувся дзвінок домофона. Було вже досить пізно, тому Антон був певний, що хтось помилився квартирою. Але з гучномовця почувся знайомий голос:

– Це я, Антоне. Вибач, що без попередження.

– Це Ігор? – здивувалась Ольга, що стояла поряд.

– Схоже на те, – Антон натиснув на відкриття дверей, відчуваючи неприємну напругу від занадто великої кількості випадковостей цієї ночі.

Ольга теж відчула себе незатишно. Вона подивилася на темряву за вікном і неочікувано спитала:

– То ви з Ігорем друзі?

– Мабуть вже так, – невесело всміхнувся Антон.

Він відкрив двері й одразу змінився в обличчі.

– Що сталося? – кинувся він до сестри.

– Зі мною все гаразд, – спробувала заспокоїти його Леся, але це не дуже допомогло.

Ігор швидко розповів про все, що відбулося після їхньої зустрічі й обличчя Антона ще більше спохмурніло.

– Мабуть цей артефакт значно сильніший та небезпечніший ніж ми думали, – нарешті сказав він. – Що ти останнє пам’ятаєш, Лесю?

– Тільки те, як записувала результати дослідів в лабораторії, – важко зітхнула сестра.

Вона досі намагалась оговтатися від того, що сталося.

– А як ти доїхала до офіса Ігоря?

– Не знаю, – впавшим голосом відповіла Леся. – Я отямилась вже у нього в кабінеті.

– Напевно ти шукала кульку, – задумався Антон.

Ігор теж про щось думав, але раптом завважив присутність Ольги.

– Вітаю! – тактовно сказав він, хоч і розумів, що суттєво запізнився з манерами. – Не очікував вас тут зустріти… о такій порі, – додав він і одразу пошкодував, бо вийшло аж надто прямолінійно.

Ольга ледь помітно почервоніла і збиралась щось відповісти, але Леся її випередила:

– Насправді ми вже йдемо, – швидко сказала вона і приязно всміхнулась. – Зі мною вже все гаразд. Ігор підкине мене додому, правда ж? – і вона виразно поглянула на свого супутника.

– Звісно. Нема питань, – підтримав її Ігор.

– Та заспокойтесь, – втомлено сказав Антон і спокійно додав: – Ми тут з іншого приводу.

Ольга почервоніла ще більше, але одразу взяла себе в руки і серйозно сказала:

– Вам теж варто це послухати.

Олег вже котру годину не знаходив собі місця. Стіни маленької квартири як ніколи пригнічували.

– Чому зараз? – з відчаєм спитав він кудись у простір, але відповіддю була лише тиша.

Раптом щось вирішивши, він дістав з-під дивана дерев’яний ящик. Це міг би бути набір інструментів, якби не наглухо забита цвяхами кришка. Чоловік якийсь час вагався, а тоді взяв невеликий ломик і відкрив його.

Він сумно подивився на стоси пергаменту, списаного старовинним письмом, а тоді дістав з кишені невелику металеву кульку і рішуче поклав її на листи старовинного паперу. Кулька одразу стала прозорою, а всередині почали спалахувати блакитні електричні розряди. Через мить вони стабілізувались і куля почала рівномірно випромінювати блакитне сяйво. Під цим світлом пергамент почав набувати металевого відблиску, а замість старовинного письма проступили сяючі лінії геометричних креслень.

– Подивимось наскільки вас вистачить, – холодно сказав чоловік і закрив ящик.