Сьомий Релікт

Леся прокинулась у м’якому ліжку і ледве пригадала, що вона не вдома. Проте швидко отямилась, накинула худ, що лежав поряд на стільці, й вийшла до вітальні. Там нікого не було, але на барній стійці лежала записка.

“Привіт!

Маю термінові справи в офісі. Буду ввечері.

Замов собі щось поїсти, але не виходь, будь ласка, з дому”, – лаконічно значилось в ній.

Поряд лежала кредитна картка Ігоря.

– Дуже дякую, – невдоволено зітхнула Леся і відсунула картку в дальній куток барної стійки.

А тоді подумала і повернула її на місце.

– Він же це з гарних міркувань, – сказала сама до себе і знову зітхнула.

Вчора вночі здавалося, що трохи пожити в чужому домі, це досить цікава пригода. Та зараз всередині була якась моральна втома від всього, що сталося. Хотілося додому, у свій простір. Але якщо навіть Антон це погодив, то значить є серйозний привід бути тут. І це очевидно стосувалось артефакта.

Насправді була ще одна причина, чому Леся хотіла додому. Останнім часом їй стало складно знаходитись поряд з Ігорем. Не через те, що з ним було погано, а навпаки, тому що занадто добре… Здавалося він відчував все, що вона відчуває, розумів всі її думки з півслова. І в зворотному напрямку це теж працювало. Вона відчувала його хвилювання, напругу, сумніви… Це було так, наче їх з’єднали в одне ціле, але забули спитати згоди.

Звісно, якщо казати собі правду, то Ігор їй подобався. Навіть дуже. Сподобався ще в перший день їхнього випадкового знайомства. І за інших обставин їй була б дуже приємна його увага. Але зараз цей зв’язок був занадто сильним. Настільки, що коли він був поряд, Леся не могла ні на чому зосередитись. Відчувала тільки спільний простір, де вони були разом. Думали спільні думки, відчували спільні відчуття і хотіли бути ще ближче…

Вона згадала, як обіймала Ігоря в гуртожитку. Першої миті їй аж запаморочилось від приємного відчуття близькості. Легкий аромат його парфуму нагадував свіжий бриз у літню спеку. А коли їх випадково побачив однокурсник і у Ігоря напружились м’язи, щоб відреагувати на можливу небезпеку, це миттєво викликало хвилю жару в її тілі…

Вона струснула головою. Антон би сказав, що це просто гормональний потяг, який треба усвідомлювати та контролювати. Леся важко зітхнула і взяла смартфон. На екрані світилось повідомлення від брата:

“Привіт. Ти як?”

“Все добре. Прокинулась”, – відписала у відповідь і майже одразу отримала нове.

“Ігор з тобою?”

“Ні, він в офісі”...

Леся невдоволено відсунула смартфон. Відчуття, наче вони з Ігорем вже одружені. Тільки якимось дивним чином пропустили чудовий етап поцілунків та побачень і перейшли одразу до п’яти років сімейного життя.

Вона розирнулась. Квартира дійсно була затишною. Проте якогось живого хаосу в ній все ж не вистачало. Але вона звісно не буде псувати Ігорю його порядок. Досить того, що вона й так порушила його звичний спосіб життя.

Леся з цікавістю подивилася на картину олійними фарбами, що висіла на стіні. Досить цікава абстракція в синіх тонах, яка вочевидь була підібрана під дизайн вітальні. Та головне, що за цією картиною був сейф, в який Ігор вчора заховав кульку. Він хотів сказати комбінацію, але Леся зупинила його. Тоді у неї виникло чітке відчуття, що краще їй цього не знати.

І взагалі щось в ній змінювалось. Вона стала гостріше відчувати присутність “уламків”. Видіння стали більш осмисленими, хоча досі незрозумілими. А всередині все частіше пульсувала та дивна сила…

Останнє видіння взагалі було дуже дивним. Вчора вона не все розповіла Ігорю. Він мабуть і так вдосталь насміявся з її сну, хоча зовні й не подавав виду. А якби почув продовження, то вже навряд чи зміг би стриматись. Та, не дивлячись на очевидну безглуздість наснившихся подій, щось її бентежило в тому видінні…

Леся згадала, як уві сні взяла кульку з коробочки, яку так романтично запропонував друг, і свідомість одразу почала тьмаритись. В тілі з'явилася неймовірна слабкість і вона відчула, що падає… А коли отямилась, то побачила, що вже летить в імперському зорельоті. Руки й ноги в неї були зв’язані, а сама вона сиділа на підлозі біля якихось ящиків. Поряд стояв Дімка і неприємно посміхався. Він нахилився до неї зовсім близько і сказав:

– Тепер ти будеш належати тільки мені. Й цьому більше ніхто не завадить.

А тоді почав палко її цілувати, паралельно розстібаючи ґудзики у неї на блузці. Вона намагалася пручатись, але тіло не слухалось, а свідомість знову почала тьмаритись, аж поки не настала повна темрява…

Навіть їй було смішно від цієї недолугої еротичної фантазії. Не кажучи вже про те, що уявити Дімку в подібній ролі було вкрай важко. Тим більше, що друг для неї зараз точно не був об’єктом подібної уваги. Було б вже логічніше, якби наснився Ігор. Але його в цьому сні не було. Так, наче його взагалі ніколи не було в її житті… На якусь мить Леся відчула дивний сум…

Вона знову струснула головою і взяла смартфон. Треба написати Дімці й дізнатись як він. Ігор теж про це говорив учора. Його хвилювало, що друг може стати невільним об’єктом для переслідувань навіженого технолога. Але Леся впевнила його, що без кульки Дімці нічого не загрожує. Принаймні так їй тоді здавалось…

“як справи?” – швидко написала в месенджер.

Якийсь час відповіді не було, хоча друг був онлайн. Леся вже почала хвилюватись, але сама себе зупинила. Це вже якась параноя. Просто займається своїми справами чи з кимось розмовляє.

“все ок”, – нарешті висвітилась відповідь.

Леся видихнула з полегшенням. Проте дивна тривога не зникла. Вона чекала, що друг ще щось напише. Хоча б спитає, чи вона в нормі. Але більше повідомлень не було. І це було досить дивно. Зазвичай Дімка пише більше, навіть в коротких розмовах. Вставляє якісь приколи або веселі мемчики… Хоча може просто зайнятий.

Відклавши смартфон, Леся попрямувала до іншої частини кімнати-студії. Треба було організувати собі щось на сніданок. Оминувши барну стійку, вона дісталася кухні, що також мала темно синій дизайн і природно доповнювала вітальню. Вона швидко відшукала вбудований в кухонні меблі холодильник. Не останнім в цьому їй допоміг наліплений на ньому листок із запискою.

“Чай та капсули для кавомашини в шафі. Канапки в холодильнику. Підігрій їх в мікрохвильовці”, – значилось в ньому, а поряд була стрілочка, що вказувала у напрямку наступної кухонної секції.

Леся не втрималась від усмішки. Відкривши холодильник, вона одразу натрапила на прозору тарілку з двома тостами, поверх яких лежали тонко нарізана шинка та слайси сиру. Все це було акуратно накрите скляною сферичною кришкою.

– Треба буде щось гарне замовити на вечір, – рішуче підсумувала дівчина, із задоволенням дістаючи сніданок.

Антон заплющив очі й спробував зосередитись. Він вже кілька разів намагався свідомо викликати “мапу зв’язків”, але поки що бачив лише мерехтливу сітку ліній, яка одразу зникала, залишаючи по собі неприємний головний біль. Але сьогодні він не збирався зупинятись.

Ще вранці у нього виникло дивне хвилювання. І хоча Леся написала, що все гаразд, йому досі щось не давало спокою.

Він ще раз зосередив увагу на внутрішньому чорному екрані й спробував візуалізувати сяючу геометрію. Цього разу мерехтлива сітка нарешті стабілізувалась. Крім одного зв’язку. Одна з тонких ліній продовжувала мерехтіти, набуваючи то блакитного, то червоного забарвлення. Але головним було інше. Такого зв’язку раніше не було…