Фаза 1: Уламки. Одна деталь

Бухгалтерка принесла вже котрий стос паперів, що досягав їй аж до підборіддя і поклала Олі на стіл.

– Це вже останній, – прокоментувала вона віддихуючись.

Оля подивилась на свій, недавно робочий, а тепер завалений паперами, стіл і втомлено зітхнула.

– Звідки це? Я ж наче всі документи забрала у вас ще на початку?

– Так директор сказав, щоб я й архівні вам віддала.

– Зрозуміло, – молода жінка невдоволено насупила брови. – Гаразд, я щось придумаю.

Бухгалтерка зачинила за собою двері, а Оля невесело подивилась на величезні стоси документів. Підбадьорювала лише думка, що скоро програмісти зроблять з цієї макулатури зручну базу даних і вона як нормальна людина буде користуватись пошуком, а не перекладати по ночам папірці.

Від думок відволікло повідомлення на смартфоні. Один з програмістів писав, що терміново їде на рік до Німеччини на релокейт. Така вимога на основній роботі. Тому він вибачається, але змушений відмовитись від проєкту.

Оля швидко набрала другого айтівця, але той сказав, що без частини, яку мав зробити колега, його робота взагалі не має сенсу.

– Та ви жартуєте! – не витримала вона, коли поклала слухавку.

Притуливши холодний екран телефона до голови, вона спробувала зібратись з думками, а заразом вгамувати біль, що вже починав колупати скроні.

– Ольго Дми… Пані Ольго! – виправилась залетівша у двері бухгалтерка.

Певно згадала, що рекрутерка просила не використовувати звернення по батькові. Насправді ж, Оля просила взагалі називати її лише на ім’я, але це було занадто незвично для тутешніх людей, тому погодили “пані Ольгу”.

– Що тепер сталося? – втомлено спитала Оля.

– Хлопці побилися! – випалила бухгалтерка.

– Знову?!

Оля вже вдруге сиділа перед двома чоловіками і не знала з чого почати. Їй допоміг Олег. Він мовчки поклав на стіл те, що знову стало приводом до конфлікту. Оля не повірила своїм очам. Перед нею знову лежала нікому невідома деталь, яку вона вчора викинула у смітник. Вона, навіть, сіпнулась перевірити корзину, але вчасно зупинилась.

Розмова була недовгою і закінчилась тим, що Оля знову залишила собі горе-артефакт. А коли чоловіки виходили, Олег затримався і тихо сказав:

– Не віддавайте це йому знову, будь ласка.

– Та я ж… – почала Оля, але чоловік швидко наздогнав колегу в дверях, щоб не привертати зайвої уваги.

Оля ще кілька хвилин приходила до тями, безглуздо розглядаючи зловісну деталь, а тоді підвелася і рішуче пішла перевіряти смітник. Корзина в кутку була вже порожня. Мабуть, прибиральниця вранці все викинула. Або… Вночі приходив Дмитро і колупався в її смітнику. Хоча швидше рано вранці, бо так допізна як вона, тут ніхто не залишається… Все, годі! Оля зупинила себе, бо це була якась маячня. Має бути більш притомне пояснення. Може є багато подібних деталей, і з невідомих причин вони розкидані по всьому заводу?

Оля подивилась на скляну колбу з металевими намотками з обох боків і біль у скронях підсилився. Вона могла закластися, що це та сама деталь. Той самий наповнювач, що ледь помітно мерехтить якщо придивитись… Чомусь було важко відвести очі і про щось думати. Оля зробила зусилля, встала з-за столу і пішла до вікна. Думки трохи прояснились і виникло просте рішення, яке мало припинити цю містику.

Вона зняла з шиї свій сердоліковий кулон і витягла з нього красивий дизайнерський ланцюжок. Тоді знайшла в старій радянській аптечці спирт, продезинфікувала деталь і повісила її замість кулона. Вийшло напрочуд непогано. Оля зі здивуванням відмітила, що цей “поламаний конденсатор” виглядає дуже навіть стильно у ролі прикраси.

– Більше ніякої чортівні!

– Це ви про що, Ольго? – біля дверей, наче нізвідки, з’явився директор заводу. – Можна?

– Звісно, пане Віталію! Ви до мене у справі?

– Так. Хочу вас познайомити з моїм новим партнером. У нас тут намітилась плідна взаємовигідна співпраця по вашому, до речі, проєкту…

На цих словах, директор жестом запросив когось позаду. В дверях, неочікувано для Олі, з’явився молодий, сучасно одягнений, чоловік. Це неабияк здивувало, бо всі, з ким їй доводилось тут перетинатися, чи то керівники відділів чи партнери, були людьми, так би мовити, “старої школи”.

– Знайомтесь, Ольго, це – Ігор. Його компанія збирається стати одним зі спонсорів астрономічного конвенту і йому потрібне особливе оснащення для радіотелескопа.

– Дуже приємно, пане Ігорю! – здивування на обличчі Олі швидко змінилось робочою усмішкою і вона рішуче потисла руку чоловіку.

За тиждень роботи тут, в неї вже склалось враження, що доручений їй проєкт знаходиться в паралельній реальності від всього іншого світу. І єдині події, що тут можуть відбутися, так це сварки інженерів за нікому невідомі деталі.

– Ольга – наш новий начальник відділу кадрів, а також активний реформатор нашої системи ведення справ. Вам з нею має бути комфортно, – продовжив директор, дружньо всміхнувшись. – Крім того, саме зараз Ольга веде напрямок обладнання для радіотелескопів і ви можете узгодити з нею всі деталі замовлення.

З цими словами директор потис руку Ігорю і поспішив до дверей, на ходу відповідаючи на дзвінок.

– Прошу, сідайте! – схаменулась Оля, коли за шефом зачинились двері. – Тож, вам потрібне особливе оснащення… – почала вона, намагаючись швидко зібратись з думками і не відлякати перспективного клієнта.

– Так, – здавалося чоловік теж був здивований побачити таку молоду начальницю відділу кадрів на подібному підприємстві. – Основною подією заходу буде введення в експлуатацію сучасного радіотелескопа і ми взяли на себе частину його оснащення. У мене є документація щодо всього потрібного, – він простягнув теку з паперами і додав: – Якщо треба більше інформації, я дам контакти наших технічних спеціалістів.

– Гаразд. Я віддам це інженерам і завтра зможу зорієнтувати вас по строкам виконання.

– Це було б чудово, – чоловік усміхнувся і додав: – І швидше ніж я міг очікувати.

– Ми стараємось, – легко усміхнулась Оля, хоча всередині вся напружилась від думки, як саме вона буде забезпечувати таку оперативність.

– Тоді, мабуть, все. Решту обговоримо після визначення основних строків.

– Звісно.

Чоловік вже піднявся щоб іти, але раптом щось привернуло його увагу. Він зупинив погляд в області її декольте, а тоді схаменувся і поспішив пояснити:

– Перепрошую! Звернув увагу на вашу незвичну прикрасу.

– Це… це, насправді, зламаний конденсатор, – неочікувано для себе сказала Оля і одразу пошкодувала про це.

Подумає, що вона якась пришелепкувата.

– Я хотіла сказати, що він здався мені оригінальним…

Оля з надією подививлась на ошелешеного чоловіка і з розпачем констатувала, що зробила, схоже, тільки гірше.

– Так, це досить оригінально, – нарешті, сказав він, а тоді неочікувано додав: – Насправді, у мене випадково опинилась схожа річ. Її надіслала моя знайома, а я ніяк не міг зрозуміти що це. Тепер знатиму, що її треба носити на шиї.

Прийшла Оліна черга ошелешено дивитись на нового партнера. Він же, тим часом, дістав ключі від автівки і показав їй. До них, дійсно, було прикріплене щось дуже подібне до її нової прикраси. Тільки цей артефакт був з камінчиком.

– Дійсно, схожа, – спантеличено промовила Оля.

– Мабуть, це зараз у тренді, – першим прийшов до тями чоловік.

Він сховав ключі, по діловому всміхнувся і, побажавши всього найкращого, швидко вийшов.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола
18.02.2024 09:58
До частини "Фаза 1: Уламки. Одна деталь"
Оце поворот! Коли відбуваються подібні, неочікувані зустрічі, як на мене - це круто! Діалог між Ольгою та її гостем здався мені чуттєвим. Склалося враження, що вони були приємно здивовані побачити сучасників поміж цих стін. Також передалося відчуття здивування героїв, й намагання його приховати одне від одного. На мій погляд, вийшов чудовий розділ, як власне й усі попередні! Події розвиваються, і читається легко та цікаво!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше