Фаза 1: Уламки. Зіткнення
Це був один з тих дивних випадків, коли дві автівки не розминулись на порожній дорозі. Звісно, це можна спробувати пояснити. Наприклад, що один з водіїв занадто заклопотано виїжджав з підземного паркінгу, а другий, не дивлячись на дивну поведінку першого, все ж вирішив, що у того є очі…
Переліченням саме цих аргументів тепер і займалися двоє молодих чоловіків, що роздратовано оглядали пошкодження своїх автівок.
– Добре, давай швидко все це замалюємо і викличемо поліцію, а тоді нехай страхові розбираються, – невдоволено зітхнув власник червоної мазди, нервово поглядаючи на годинник.
– Зараз в додатку самі все зробимо, – спокійно сказав водій смарта, діставши телефон.
– Слухай, айтішнику, немає часу на ці забавки з вашими додатками. У мене важлива зустріч і я запізнююсь, – сині очі чоловіка почали грізно свердлити опонента.
– То може варто було б обережніше виїжджати з паркінга і не створювати іншим проблеми, – відповів власник смарта, не припиняючи набирати щось у смартфоні.
– А може варто було відірватись від своїх ґаджетів і глянути на дорогу, – засичав водій мазди, а його сині очі аж потемніли від гніву. – Тоді можливо спромігся б об’їхати єдину автівку на вулиці.
Власник смарта поклав телефон у кишеню шортів і пронизливо глянув на розлюченого водія. Його гострі сірі очі наче підкреслювали лаконічний напис на графітовому тлі футболки: “Don't touch me”.
– ДТП вже оформлене і для поліції, і для страхової. Але можеш подзвонити і потеревенити з ними, якщо маєш зайвий час.
На обличчі водія мазди з’явилося щире здивування. Він розслабив краватку і полегшено зітхнув. Десять хвилин на пекучому сонці давались взнаки і запалу на безглузде з’ясування стосунків теж не було.
– То що тепер? – примирливо спитав він.
– Нічого. Можемо роз’їжджатись, – водій смарта ледь помітно всміхнувся.
– Непогано, – молодик в костюмі також усміхнувся і простягнув руку. – Ігор.
– Антон.
Ігор був роздратований з самого ранку. Мало того, що вчора він коцнув автівку, так ще й зірвалась зустріч з власником заводу. Сьогодні довелося перекроїти всі плани, щоб знайти час для зустрічі та заїзду на СТО. Автівку він вирішив віддати ввечері. Вона, звісно, була б не зайвою цього тижня, бо справ більше ніж треба, але наступного він має їхати до Львова, тож тут без варіантів.
Виїжджаючи з підземного паркінгу, встиг подумати, що кумедно все складається. Зустріч знову на одинадцяту. Він уважно поглянув на дорогу і зі здивуванням помітив знайомий смарт. Придивився… Не може бути! Автівка зупинилась за кілька метрів до виїзду. Ігор усміхнувся, блимнув фарами і почав виїжджати на дорогу. Але смарт раптом рушив з місця і впхнувся йому в бік, у те ж саме місце, що й вчора.
– Та ти знущаєшся! – Ігор вискочив з автівки, не знаючи, навіть, що казати.
Водій смарта спокійно вийшов і, невдоволено глянувши на місце зіткнення, почав щось набирати у телефоні. Він був у тій самій сірій футболці з написом “Don't touch me” і у Ігоря на мить виникло відчуття, що це якийсь “день Бабака”. Та він швидко взяв себе в руки.
– Агов, Антоне! Якщо це такий жарт, то взагалі не смішно!
– Звідки ти знаєш моє ім’я? – сірі очі молодого чоловіка набули гостроти, але в них читалось щире здивування.
Ігорю стало не по собі.
– Ми познайомились з тобою вчора на цьому ж місці, – якомога спокійніше сказав він. – І, власне, при тих же обставинах. Невже не пам’ятаєш?
По виразу обличчя айтівця було видно, що не пам’ятає.
– Не знаю що сталося з твоєю пам’яттю, але вм’ятина на капоті мала б її освіжити. У тебе ж була вм’ятина?
– Так, – нарешті погодився власник смарта.
Ігор видихнув з полегшенням.
– І ти не знаєш звідки вона?
– Знаю. Вчора зачепив паркан в дворі, коли намагався втиснутись біля сусідського джипа.
– Цього не може бути! І ти зовсім не пам’ятаєш мене?
– Звідки? Я тебе вперше бачу. А твої розмови спонукають викликати швидку, а не поліцію.
– Чекай! Тоді чому ти зупинився перед паркінгом? Ти ж пропускав мене?
– Ні, прокладав маршрут. GPS раптом збився.
– Але ж ти бачив, що я виїжджаю? – Ігор відчув, що закипає.
– Так. І що? – водій смарта також напружився. – Ти мав мене пропустити. Чи виїзд з паркінгу вже став головною дорогою?
Тепер Ігор відчував, навіть, не злість, а страх. Або світ навколо збожеволів, або це з ним щось негаразд. Він глибоко вдихнув і зробив останню спробу:
– Де ти був вчора в цей же час?
– Яке це має значення? – в голосі айтівця почулось роздратування.
– Просто дай відповідь.
– Не пам’ятаю… Мав забрати сестру з універа…
– І забрав?
– Так, але запізнився… Мабуть були затори… – невпевнено закінчив він.
– Якою дорогою ти їхав?
– До чого ти хилиш? – погляд сірих очей став небезпечно різким.
– Тут проїжджав? – не звертаючи уваги, продовжував Ігор.
– Напевно. Я завжди їду через цей провулок, коли забираю сестру.
– Але не пам’ятаєш?
– Що не пам’ятаю? Деталі дороги, якою їхав сотий раз? – айтівець вже не стримував роздратування.
Ігор розумів, що ця розмова гарно не закінчиться, але що ще він мав робити в подібній ситуації. Та сталося дещо непередбачуване. Водій смарта раптом схопився за голову, заточився і мало не впав. Ігор підхопив його під руку і притулив до авто.
– Що з тобою? Погано?
Чоловік кілька секунд стояв мовчки, опустивши голову, а коли підняв очі — здивовано спитав:
– Ігоре? Що сталося?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!