Фаза 1: Уламки. Зіткнення

Це був один з тих дивних випадків, коли дві автівки не розминулись на порожній дорозі. Звісно, це можна спробувати пояснити. Наприклад, що один з водіїв занадто заклопотано виїжджав з підземного паркінгу, а другий, не дивлячись на дивну поведінку першого, все ж вирішив, що у того є очі…

Переліченням саме цих аргументів тепер і займалися двоє молодих чоловіків, що роздратовано оглядали пошкодження своїх автівок.

– Добре, давай швидко все це замалюємо і викличемо поліцію, а тоді нехай страхові розбираються, – невдоволено зітхнув власник червоної мазди, нервово поглядаючи на годинник.

– Зараз в додатку самі все зробимо, – спокійно сказав водій смарта, діставши телефон.

– Слухай, айтішнику, немає часу на ці забавки з вашими додатками. У мене важлива зустріч і я запізнююсь, – сині очі чоловіка почали грізно свердлити опонента.

– То може варто було б обережніше виїжджати з паркінга і не створювати іншим проблеми, – відповів власник смарта, не припиняючи набирати щось у смартфоні.

– А може варто було відірватись від своїх ґаджетів і глянути на дорогу, – засичав водій мазди, а його сині очі аж потемніли від гніву. – Тоді можливо спромігся б об’їхати єдину автівку на вулиці.

Власник смарта поклав телефон у кишеню шортів і пронизливо глянув на розлюченого водія. Його гострі сірі очі наче підкреслювали лаконічний напис на графітовому тлі футболки: “Don't touch me”.

– ДТП вже оформлене і для поліції, і для страхової. Але можеш подзвонити і потеревенити з ними, якщо маєш зайвий час.

На обличчі водія мазди з’явилося щире здивування. Він розслабив краватку і полегшено зітхнув. Десять хвилин на пекучому сонці давались взнаки і запалу на безглузде з’ясування стосунків теж не було.

– То що тепер? – примирливо спитав він.

– Нічого. Можемо роз’їжджатись, – водій смарта ледь помітно всміхнувся.

– Непогано, – молодик в костюмі також усміхнувся і простягнув руку. – Ігор.

– Антон.

Ігор був роздратований з самого ранку. Мало того, що вчора він коцнув автівку, так ще й зірвалась зустріч з власником заводу. Сьогодні довелося перекроїти всі плани, щоб знайти час для зустрічі та заїзду на СТО. Автівку він вирішив віддати ввечері. Вона, звісно, була б не зайвою цього тижня, бо справ більше ніж треба, але наступного він має їхати до Львова, тож тут без варіантів.

Виїжджаючи з підземного паркінгу, встиг подумати, що кумедно все складається. Зустріч знову на одинадцяту. Він уважно поглянув на дорогу і зі здивуванням помітив знайомий смарт. Придивився… Не може бути! Автівка зупинилась за кілька метрів до виїзду. Ігор усміхнувся, блимнув фарами і почав виїжджати на дорогу. Але смарт раптом рушив з місця і впхнувся йому в бік, у те ж саме місце, що й вчора.

– Та ти знущаєшся! – Ігор вискочив з автівки, не знаючи, навіть, що казати.

Водій смарта спокійно вийшов і, невдоволено глянувши на місце зіткнення, почав щось набирати у телефоні. Він був у тій самій сірій футболці з написом “Don't touch me” і у Ігоря на мить виникло відчуття, що це якийсь “день Бабака”. Та він швидко взяв себе в руки.

– Агов, Антоне! Якщо це такий жарт, то взагалі не смішно!

– Звідки ти знаєш моє ім’я? – сірі очі молодого чоловіка набули гостроти, але в них читалось щире здивування.

Ігорю стало не по собі.

– Ми познайомились з тобою вчора на цьому ж місці, – якомога спокійніше сказав він. – І, власне, при тих же обставинах. Невже не пам’ятаєш?

По виразу обличчя айтівця було видно, що не пам’ятає.

– Не знаю що сталося з твоєю пам’яттю, але вм’ятина на капоті мала б її освіжити. У тебе ж була вм’ятина?

– Так, – нарешті погодився власник смарта.

Ігор видихнув з полегшенням.

– І ти не знаєш звідки вона?

– Знаю. Вчора зачепив паркан в дворі, коли намагався втиснутись біля сусідського джипа.

– Цього не може бути! І ти зовсім не пам’ятаєш мене?

– Звідки? Я тебе вперше бачу. А твої розмови спонукають викликати швидку, а не поліцію.

– Чекай! Тоді чому ти зупинився перед паркінгом? Ти ж пропускав мене?

– Ні, прокладав маршрут. GPS раптом збився.

– Але ж ти бачив, що я виїжджаю? – Ігор відчув, що закипає.

– Так. І що? – водій смарта також напружився. – Ти мав мене пропустити. Чи виїзд з паркінгу вже став головною дорогою?

Тепер Ігор відчував, навіть, не злість, а страх. Або світ навколо збожеволів, або це з ним щось негаразд. Він глибоко вдихнув і зробив останню спробу:

– Де ти був вчора в цей же час?

– Яке це має значення? – в голосі айтівця почулось роздратування.

– Просто дай відповідь.

– Не пам’ятаю… Мав забрати сестру з універа…

– І забрав?

– Так, але запізнився… Мабуть були затори… – невпевнено закінчив він.

– Якою дорогою ти їхав?

– До чого ти хилиш? – погляд сірих очей став небезпечно різким.

– Тут проїжджав? – не звертаючи уваги, продовжував Ігор.

– Напевно. Я завжди їду через цей провулок, коли забираю сестру.

– Але не пам’ятаєш?

– Що не пам’ятаю? Деталі дороги, якою їхав сотий раз? – айтівець вже не стримував роздратування.

Ігор розумів, що ця розмова гарно не закінчиться, але що ще він мав робити в подібній ситуації. Та сталося дещо непередбачуване. Водій смарта раптом схопився за голову, заточився і мало не впав. Ігор підхопив його під руку і притулив до авто.

– Що з тобою? Погано?

Чоловік кілька секунд стояв мовчки, опустивши голову, а коли підняв очі — здивовано спитав:

– Ігоре? Що сталося?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола
10.12.2023 10:04
До частини "Фаза 1: Уламки. Зіткнення"
Ух, захопливий розділ! Хоча цю главу ще пам'ятаю, але читалося неначе вперше. Сподобався зокрема найперший абзац, й стиль у якому описана автопригода. Як на мене, атмосферний момент де Антон та Ігор залагодили конфлікт, й у певному сенсі потоваришували. У здивування Ігоря я повір, так само, як і у нерозуміння його візаві. Діалоги занурили. Те що сталося наприкінці, змусило хвилюватися, і водночас дало надію, що нові знайомі зможуть розібратися із дивацтвами, які трапилися. Із задоволенням читатиму далі! Про стиль автора та здатність максимально цікаво, й без води передати цікавий сюжет неодноразово згадував у “Сазі про мандрівців”. Але не можу не повторитись, адже на мій погляд це вміння помножене на фантазію автора і роблять історії до яких поринаєш.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше