Сьомий Релікт

Леся притислась до вікна заднього виду, але наче навмисне знову полив дощ і роздивитись щось на вулиці було майже неможливо. Попередні дві зливи вона вдало перечекала у гуртожитку та під навісом Фізичного корпусу. Але тільки зараз нарешті відчула себе в безпеці. Єдине, що її досі хвилювало, це відчуття присутності…

Вона спробувала придивитись краще і їй здалося, що біля виходу з провулка промайнула постать. Але вже наступної миті вулиця знову була порожня. Леся невдоволено зітхнула і сіла рівно на задньому сидінні. Якийсь час всі їхали мовчки.

– Ігоре, зупинись, будь ласка, біля гуртожитку, – порушила тишу Леся, вказавши на сусідню будівлю. – Маю забрати у Дімки речі. І закинемо його додому.

Це були перші слова з того часу, як вони сіли в автівку, не рахуючи короткого “Дякую!”. Ігор нічого не питав, щоб дати студентам оговтатись. А Лесю занадто хвилювало неприємне відчуття, що Олег досі десь поруч, тому думки були зовсім про інше.

– Гаразд, – погодився Ігор, починаючи паркуватися недалеко від входу до гуртожитка. – Але підемо тільки ми з твоїм другом. Тобі краще зачекати в машині.

– То ви знайомі? – здивувався Діма.

– А ти думав, я до всіх впідряд в автівку сідаю? – всміхнулась Леся.

– Ну, в нашому випадку, вибір був невеликий, – невесело сказав друг, але теж всміхнувся і напруга спала.

– Знайомся, це Ігор. Мій шеф, – бадьоро продовжила Леся.

– Ого, – не втримався Діма, але одразу опанував себе. – Дмитро. Однокурсник.

– Приємно, – хитнув головою Ігор, на мить обернувшись до студентів. – То що, йдемо? – додав він, поглянувши на хлопця.

Цього разу Ігор не збирався повторювати помилку з пригодою на заводі. Він швидко дістав з бардачка мисливський ніж і, всунувши його собі за пояс, поклав до внутрішньої кишені піджака дозвіл на холодну зброю. Дмитро вражено спостерігав за його діями.

– А нам це знадобиться? – нарешті спитав він.

– Сподіваюсь, що ні, – спокійно сказав Ігор і вийшов з автівки.

На четвертий поверх вони дійшли мовчки. І тільки перед самими дверима блоку, хлопець раптом зупинився і рішуче поглянув на Ігоря.

– Я розумію, що Леся певно тобі довіряє… – почав він, ретельно підбираючи слова.

– Але ти не дуже, – закінчив за нього Ігор.

– А як я маю довіряти мажору, який приїжджає за нею на останній моделі “мазди” мало не вночі, – не витримав Діма, сам не очікувавши від себе такої відвертості.

– Це не остання модель, – спокійно сказав Ігор. – Остання ще їде з Європи, – з усмішкою додав він і вже серйозно продовжив: – І я не мажор. Мажори мають гроші й нічого для цього не роблять. А мені за свої довелося суттєво попрацювати.

– Вибач, – одразу зніяковів хлопець. – Мабуть просто хвилююсь за Леську…

– У вас щось трапилось? – перейшов до справи Ігор.

– Та ні… Тобто не встигло трапитись, – додав Діма, важко зітхнувши.

Він коротко розповів про те, що сталося на концерті. Ігор одразу спохмурнів.

– Ти знаєш цього типа? – спитав хлопець, помітивши його реакцію.

– На жаль… Але не хвилюйся. Я попіклуюсь про те, щоб Леся відтепер була у безпеці.

– Охорону приставиш?

– Щось таке, – невизначено відповів Ігор, оглядаючи коридор біля блока.

Хоча відчуття присутності в нього вже не було, але варто було оцінити місця потенційної небезпеки. Аж згадалися настанови тренера з ножового бою й тренувальні бої з хлопцями на закинутих локаціях, на кшталт старих заводів та занедбаних недобудов. Було це ще в студентський час, але навички не раз стали у нагоді.

– А чим ти взагалі займаєшся? – перервав його роздуми Дмитро. – Я так зрозумів, маєш якийсь бізнес?

– Так. Заснував невелику компанію.

– І що робите?

– Збираємо високоточні прилади для астрономічних досліджень.

– Ого, – вразився хлопець. – Я знаю тільки одну компанію в Києві, яка займається подібним. Це “Астра Технолоджіс”.

– О, ти про нас чув, – всміхнувся Ігор.

– То ви засновник “Астри”? – не повірив Дмитро.

– Так. А чому одразу на “ви”?

– Ну це ж круто!

– Не настільки як здається, – Ігор не втримався від усмішки. – Тому можна продовжити на “ти”.

Діма теж всміхнувся. Було видно, що хлопець суттєво змінив думку про нового знайомого. Він увімкнув світло в коридорі блоку і попрямував до своєї кімнати.

– До речі, хотів взяти білети на ваш конвент, – продовжив він, відкриваючи двері. – Але вже всі розібрали, – невесело закінчив він.

– Так, їх було небагато, – автоматично відповів Ігор, слідкуючи за входом до блоку.

– Шкода, – підсумував Діма, заходячи до кімнати.

– Це не проблема, – Ігор повернувся увагою до хлопця. – Напиши мені на пошту. Я надішлю особисте запрошення.

Він дістав з гаманця візитівку і простягнув її Дмитру.

– Вау! Навіть не знаю як дякувати.

– Не переймайся, – всміхнувся Ігор і одразу додав: – То де речі, які Леся хотіла забрати?

– Все що на стільці, – і хлопець вказав на куток біля свого ліжка.

Ігор взяв акуратно складений стос одежі й вже хотів іти, але Дмитро його зупинив.

– Краще в щось загорни, бо раптом знову дощ лине, – сказав він, звільняючи пакет від нещодавно купленої техніки. – І от ще дивна штука була поряд, – додав хлопець, діставши з кишені металеву кульку. – Але я не впевнений, що це Лесіне.

Ігор на мить аж закляк, забувши і про речі і про пакет.

– То це її? – байдуже спитав Дмитро, не звернувши увагу на дивну реакцію нового знайомого.

– Думаю так, – якомога буденніше відповів Ігор, обережно взявши до рук кульку. – Я їй віддам, – глухо додав він, відчуваючи як від дотику до холодного металу запаморочилось в голові й почало стукати в скронях.

Він швидко поклав кульку до кишені піджака і запаморочення пройшло, але тиск в скронях досі відчувався. А найгірше, знову з’явилась тривога… І тепер він точно знав, що це означає.

Не гаючи часу, Ігор запхав речі в пакет і, кинувши через плече “Бувай!”, щодуху побіг до найближчих сходів.