Сьомий Релікт

В дверях з’явилась секретарка і зацокотіла високими підборами:

– Ігорь Міхайловіч, вам посилка.

Ігор підняв очі від документів і втомлено подивився на протеже маминої подруги. “Анєчка – очень ответственная дєвочка”, – щебетала тітка Марина за вечерею якогось разу, коли він приїздив до мами у Харків. Тоді вирішив, що чому б не допомогти дівчині облаштуватись у Києві. Сам добре пам’ятав як це, починати з нуля в столиці.

– Аню, ми ж наче домовлялись, що досить лише імені, – це “Міхайловіч” його неабияк дратувало. – Більш сучасно і не плутає наших західних партнерів.

– Канешна, канешна, – закліпала довгими війками блондинка.

– А це що? – він глянув на невелику коробку з Нової Пошти.

– Нє знаю, – байдуже смикнула плечиками секретарка, а тоді грайливо усміхнулась і повільно пішла до дверей, звабливо хитаючи стегнами.

Ігор лише важко зітхнув. Бідолашна студентка Анєчка виявилась сексапільною лялькою з пухкими губенятами та томним поглядом. І пішов не один день на те, щоб пояснити їй, що в офіс варто одягатись та фарбуватись трохи інакше ніж у нічний клуб, а на ділових зустрічах не можна фліртувати з усіма його партнерами чоловічої статі. Досить вже того, що весь офіс був переконаний, що Аня з’явилася в компанії лише з однією місією – вдовільняти шефа в горизонтальних розвагах. І довести протилежне було вкрай важко, бо обов’язки секретарки вона виконувала просто жахливо.

Розпакувавши коробку, Ігор почав розкладати вміст на столі і потроху здогадуватись звідки посилка. Сонцезахисні окуляри, панамка з тропічним принтом і ще кілька пляжних дрібниць. Згадка про веселі вихідні у друга в Одесі викликали усмішку. Він витяг магніт “Одесса тебя любит!” і вирішив, що це вже все, але раптом помітив ще щось дивне у кутку коробки.

Це була маленька скляна колба, запаяна з обох боків металевими дротами. Ігор спочатку вирішив, що Стасик випадково склав йому щось зі свого арсенала адміна-айтівця. Але дріт зверху загинався у невелике вушко для ланцюжка, а внизу був впаяний синій камінець. Тепер це вже більше скидалося на якусь прикрасу. Він набрав друга.

– Не варто було перейматись цим дріб’язком, Стасику! – сказав він у слухавку.

– Як же ти без своїх улюблених окулярів? – почувся веселий голос.

– І то правда, – усміхнувся Ігор. – А що то за сувенір ти запакував?

– Я ж знаю, магніти твоя слабкість, – загиготів друг.

Ігор пропустив повз вуха тролінг. Стасик чудово знав про його ненависть до магнітів.

– Навіть не знаю щоб я робив зі своїм сумним холодильником. Але я не про це. Що то за дивний шматок невідомо чого? Щось з твоєї адмінської колекції?

– Який шматок? Ти про що, Ігорьку?

– Така скляна колба з дротами…

– Яка колба? У вас там в Києві теж сильно припікає? – знову загиготів Стасик, а тоді додав: – Тут доречі Лєра заходила, – він зробив виразну паузу. – Питала чи не збираєшся знову якось приїхати на відпочинок.

– Може наприкінці літа, бо зараз ніяк. Завал на роботі.

– От же бездушний! Тут дівчата марніють, а в нього робота.

З пам’яті виринув нещодавній спогад. Порожній нічний пляж, купання голяка у теплому морі та дзвінкий сміх Лєри… Все це солодким маревом пропливло перед очима Ігоря і викликало усмішку. Шкода, але вихідні скінчились, а робота як ніщо тверезить голову.

– То колба з дротами точно не твоя? – наостанок спитав він, але почув тільки регіт у слухавку.

Ігор ще раз роздивився дивну річ. Камінчик, хоч і був маленький, але якось дуже яскраво вигравав на сонці. Схоже, Стасик тут дійсно ні до чого. Може Лєра щось вкинула, але однаково дивно. Він ще трохи покрутив кулон в руках, а тоді причепив до ключів від автівки. На згадку про гарно проведений час...