Сьомий Релікт

В двері постукали і Оля знову напружилась. Сьогодні було забагато дивних зустрічей і попри всю свою професійність, найбільше чого вона тепер хотіла, так це втекти додому. А головне, забути про всі ті зламані конденсатори, що дивовижним чином стікаються до її кабінету. Але натомість вона спокійно сказала:

– Заходьте.

На порозі з’явився один з двох технологів, що були учасниками вранішнього конфлікту. Вона зібрала всю свою витримку і якомога буденніше запитала:

– Чим можу допомогти, пане Олеже?

– Вибачте, що турбую, але я щодо тої… – чоловік раптом запнувся, натрапивши поглядом на нову прикрасу начальниці кадрів. – …цієї деталі.

– Щось сталося? – напружилась Оля.

– Ні. Я просто подумав, що може таки віддати Дімці ту цяцьку, бо вона ж однаково нікому не потрібна…

– Що з вами, пане Олеже? Ви ж самі радили мені сьогодні вранці не віддавати йому цю річ!

– Так, але тепер думаю, що може так було б краще…

– Чекайте! Раз ви вже самі прийшли до мене, то проясніть для мене деякі деталі. Неофіційно звісно. Навіщо вам знадобилась ця річ? Очевидно, що пан Дмитро з незрозумілих причин прикипів до неї, – вона з усіх сил намагалась підібрати правильні слова. – Але ж ви здаєтеся людиною врівноваженою. Як же так сталося, що справа дійшла до бійки?

– Та не було насправді ніякої бійки, – інженер опустив очі, йому явно було незручно. – Я просто хотів ближче роздивитися що то таке, а Дімка раптом мене штовхнув. Я по інерції відмахнувся і почалося… Дімка наче сказився, почав кидатись на мене. Я ж весь час лише намагався стримати та заспокоїти його. А тут ще всі понабігали і от.

– Ясно, – Оля згадала поведінку Дмитра і подумала, що це досить правдоподібна версія. – А другого разу?

– Подібна ситуація, – зітхнув Олег. – З тою лиш різницею, що Дімка почав на мене кидатись одразу, бо вирішив, що я прийшов забирати в нього деталь.

– І після цього ви мені радите знову віддати йому цю річ? А як він вирішить, що всі співробітники тільки й мріють, що забрати її в нього і почне на всіх кидатись?

– Не почне, – всміхнувся Олег. – Як тільки він її отримає, то забере додому і все закінчиться.

– Звідки така впевненість? – вона уважно подивилась на інженера і на мить у неї виникло якесь дивне відчуття.

Чоловік зам’явся, але таки відповів:

– Він сам мені так сказав.

– Зрозуміло, – повільно сказала Оля і рішуче підсумувала: – Пане Олеже, я, звісно, ціную вашу турботу про психоемоційний стан колеги, але вважаю буде безпечніше, якщо ця річ залишиться у мене.

– На шиї? – здивувався чоловік.

Оля трохи знітилась, але швидко опанувала себе.

– Як виявилося, це єдиний надійний спосіб, щоб ця деталь знову не потрапила в робочий цех.

Інженер виглядав спантеличеним, але ввічливо попрощався і пішов з Оліного кабінету.

Олег сидів на ліжку в старій гостинці з допотопним ремонтом і вже втретє перечитував договір про розлучення. Він міг дозволити собі кращу квартиру з нормальним облаштуванням, але залишався в тій, в котру поспіхом переїхав одразу після останньої сварки з дружиною. Наче сподівався, що він тут тимчасово. Але пройшло два роки і в нього на руках остаточне підтвердження тому, що він більше не повернеться.

Він спробував зосередитись на тексті договору, але в голові паморочилось, наче якийсь туман огортав свідомість. Тоді він відклав папери і пішов на кухню заварити каву. А коли повернувся, то склав папери у стіл, а натомість дістав те єдине, що залишилось на згадку від дружини…

Якийсь час він крутив в руках прозору скляну кульку, розміром з ліщиновий горіх. Всередині дивовижним чином були припаяні тоненькі прутики, що перетинались в одній точці. Два дні тому вони почали світитися блакитним, а позавчора дружина надіслала йому пакет документів на розлучення…