Сьомий Релікт

– Ви впевнені, що хочете продовжити? – неприємно посміхнувся Олег.

Саме це питання зараз ставив собі Антон. І його дуже дратувало, що цей чоловік на крок попереду. Проте самовпевненість технолога могла бути лише блефом, щоб подовше пограти на своїх умовах. Прорахувати все він навряд чи міг.

Та найбільше його хвилювала Оля. Насправді об’єктивних причин для цього не було. Так, її немає в мережі і вона не відповіла на повідомлення. Але у неї важлива зустріч, тож могла просто не дивитись на телефон. Проте неприємне відчуття після слів технолога не давало Антону спокою. Треба було щось робити.

Дзвонити їй у присутності Олега, він звісно не збирався. Натомість одразу написав Ігорю, попросивши зв’язатись з Олею і впевнитись, що все гаразд. Та відповіді досі не було. Він ще раз поглянув на смартфон, на що технолог розуміюче всміхнувся.

– Я можу почекати, – задоволено сказав він.

“Щось таки трапилось” – пронизала гнітюча думка, хоча зовні Антон залишався спокійним. Треба закінчувати. Може він ще встигне щось зробити…

Та раптом на екрані висвітилось повідомлення від Ігоря: “Оля з нами. Продовжуй.”

– Продовжуємо, – рішуче сказав Антон і усмішка зникла з обличчя технолога.

Олег спохмурнів і довго мовчав, наче зважуючи, що варто говорити, а що ні.

– Кажіть все, – прослідкувавши за його думками, запропонував Антон. – Так буде простіше і вам і мені.

– Гаразд, – погодився технолог. – То на чому ми зупинилися?

– “Мале ядро” і ”медіатор”, – нагадав Антон і подумавши додав: – Звідки взагалі ці назви? Переклад з давньоєгипетської?

– Так, – неохоче погодився Олег. – Досить приблизний, як ви розумієте. Тут більш важлива суть.

– Тоді давайте почнемо з “медіатора”. Схоже він був вам дуже потрібен, враховуючи те, що ви влаштували в “Редукторі”.

Технолог невдоволено стис губи.

– Що? Бійка за артефакти не входила у ваші плани? – всміхнувся Антон.

– Неважливо, – роздратовано кинув Олег. – Я просто не врахував, як може подіяти “уламок” на слабкі свідомості.

– Он як, – зацікавився Антон. – А навіщо ви його взагалі на завод принесли?

– Це був експеримент.

– І, як я розумію, невдалий. Раз, в результаті, він потрапив до керівниці відділу кадрів.

– Не такий вже й невдалий, – недобре посміхнувся технолог. – Завдяки цьому я знайшов основне “ядро”.

Антон напружився.

– Тож вашою головною ціллю від початку була моя сестра?

– Не ваша сестра, а “ядро”, – холодно сказав чоловік. – Мені байдуже, хто з ним пов’язаний.

– Гаразд. Повернемось до основної концепції, бо мені набридло з вас по слову витягувати.

Антон вже починав втомлюватись від цієї безглуздої гри. Було очевидно, що технолог тягне час і намагається сказати йому якомога менше. Потрібна була додаткова мотивація.

– Давайте так, – вирішив змінити тактику Антон. – Щоб вам було цікавіше зі мною співпрацювати, я готовий поділитися деякими результатами наших експериментів. Ви ж також всього не знаєте, раз вам аж так була потрібна моя сестра.

– Все що мені було потрібно від неї, я вже дізнався. Тепер у мене питання лише до вас.

– Домовились, – і Антон гостро подивився в очі технологу.

Чоловік першим відвів погляд. Цього разу його обличчя було серйозним та зосередженим.

– Гаразд. Скажу найголовніше, – нарешті почав він. – Якщо “уламки” потрапили до вас випадково, то краще віддайте їх мені.

Антон не втримався від іронічної усмішки.

– Тоді в мене є зустрічна пропозиція. Віддайте свій “уламок” та манустрипти і ми самі з усім розберемося. Навіть можливо відновимо вашу роботу в “Редукторі”.

– Та ви не розумієте з чим маєте справу! – вигукнув технолог, втративши витримку.

– То поясніть, – холодно сказав Антон.

– Вам не вдасться їх контролювати, – вже більш спокійно продовжив Олег. – Вони поглинуть вашу свідомість.

– А вашу поглинули? – серйозно спитав Антон, поглянувши чоловіку у вічі.

– Можливо, – зітхнув технолог. – Але я знаю як з цим справлятись.

Схоже Олег вперше говорив щиро. На мить Антону навіть стало його шкода.

– Ви через це розійшлися з дружиною? – обережно спитав він.

– Вона просто не розуміє, що від наслідків не можна втекти. І краще бути частиною цього, ніж випадковими жертвами.

– Про що це ви?

Щойно сказане більше було схоже на параноїдальну маячню навіженого, проте Антону раптом стало не по собі.

– Час Сьомого Релікту настане і затишного місця на цій планеті більше не залишиться, – з приреченням у голосі закінчив технолог.

– Годі, – зупинив його Антон. – Якщо ви хочете щось від мене дізнатись, то раджу почати пояснювати.

Чоловік раптом недобре всміхнувся.

– Я і так дізнаюсь від тебе все, що мені потрібно.

Антон хотів щось сказати, та раптом відчув неймовірну слабкість в усьому тілі, а в голові – сильний тиск і запаморочення. Він спробував чинити цьому спротив, але тиск в голові лише збільшився.

– Не витрачай даремно сили, – спокійно сказав технолог. – Просто дай мені потрібну інформацію.

“Тож протидіяти цьому якось можна”, – промайнуло в думках у Антона і він спробував зосередитись. Внаслідок відчув лише ще один імпульс болю. Олег невдоволено скривив губи.

– В першу чергу мені потрібна “мапа зв’язків”, – з натиском сказав він.

На цих словах перед очима Антона спалахнули безліч неонових ліній. Частина з них були блакитними і вели до сяючих геометричних об’єктів. Інші були червоними і губилися десь у нескінченності. А були й такі, що повільно змінювали колір. Антон зробив зусилля і віртуальна картинка почала тьмяніти.

– Не зли мене, навігаторе, – роздратовано сказав технолог і в голові у Антона знову запаморочилось.

Він відчував, що довго так не витримає. “Як я міг так попастись”, – картала себе його згасаюча свідомість. Та раптом Олег на щось відволікся і тиск зменшився.

– Дідько! – вилаявся він.

Технолог швидко взяв свої речі і попрямував до виходу з кабінету. Антон видихнув з полегшенням, але досі не міг поворухнутись. “Головне не втратити свідомість і нічого не забути”, – пульсувало у нього в голові.

Антон зробив зусилля і спробував підняти голову. В кімнаті він вже був сам. “Що ж так налякало покидька?” – пробилася крізь затуманену свідомість думка. Він спробував зосередитись, але в голові знову запаморочилось. А коли реальність майже повністю поринула у туман, почувся знайомий голос:

– Антоне, отямся!

– Леся?

Він вже нічого не бачив, але відчув дотик рук, що обвили його шию.

– Тримайся, – почулося десь дуже близько і туман почав розсіюватись.

Свідомість поверталась і Антон знову міг бачити кімнату. Крім Лесі, що заглядала йому в очі, поряд були Оля та Ігор.

– Ти як? – схвильовано спитала сестра.

– Схоже я дістав нам якусь “мапу”, – кволо всміхнувся Антон.