Сьомий Релікт

Нова квартира Олега була значно більшою та сучаснішою. Не порівняти з тою, в якій він провів останні два роки. Однокімнатна студія в недавно збудованому ЖК це був зовсім інший рівень. У нього самого б на таку грошей точно не вистачило, але його новий патрон назвав це “тимчасове рішення, поки не знайдеш собі щось комфортніше”.

Насправді, Олег до кінця не міг зрозуміти задум нового знайомого. Але очевидно, що зараз німець був на його боці. Така поведінка була б дивною для звичайної людини, але він теж носій “уламка”, тож… Певно “коригувальник” відчув його силу і вирішив приєднатись до правильної команди. Що ж, залишається довести йому, що він не помилився з вибором і показати, хто насправді володіє силою, а хто є лише її заручником, як ці новоспечені аматори.

Антон з Олею вже були самі. Христина хоч і затрималася на довше ніж збиралась, але все ж пішла у своїх справах.

– Ми не можемо їм про все сказати, – нарешті порушив мовчання Антон.

– Але нічого не сказати, ми теж не можемо, – спохмурніла Оля. – Принаймні їх треба попередити, – після паузи додала вона.

– Гаразд, я поговорю з Ігорем, – погодився Антон.

Насправді його хвилювали не тільки можливі романтичні стосунки сестри та засновника “Астра Технолоджіс”. Вони всі разом мали проаналізувати наявну інформацію і щось вирішити. Але зробити це буде вкрай важко, якщо не торкатись останньої теми. Його думки перервала Оля.

– Написали, що затримаються через термінові справи Ігоря, але ненадовго, – вона ще раз поглянула на телефон. – Просили почекати.

Антон лише втомлено зітхнув і відкинувся на спинку диванчика. А тоді подивився на Олю і на його обличчі з’явилась легка усмішка.

– Може лобстерів, раз ми вже тут?

Оля лише іронічно всміхнулась.

– А не боїшся маніпуляцій Релікта? Що як ти вже дієш за його сценарієм? – підшпилила вона.

– Ну раптом що, то сингулярність ми не створимо, тому планета в безпеці, – не залишився в боргу Антон і підняв руку щоб покликати офіціанта.

Затишний тінистий сквер став для Христини гарним порятунком від спеки. І хоч до дитячого садка доньки було лише пару кварталів від місця зустрічі, проте сонце робило цю відстань втричі довшою. Вона могла взяти таксі, але хотіла спокійно подумати, тому вирішила пройти цей шлях пішки.

Сквер був майже порожній. Здавалося липнева спека запровадила в Києві неофіційну “сієсту” і тому мешканці вирішили з’являтися на вулиці виключно після заходу сонця. Христина знайшла затишне місце під великим каштаном і, присівши на різьблену лаву, дістала пляшку з водою. Але раптом відчула легке запаморочення. Могло здатися, що це наслідки втоми, але вона добре знала це відчуття. Помилки бути не могло, це “присутність”...

Її кинуло в жар. Невже Олег? Жінка швидко роззирнулась. Поблизу нікого не було, але відчуття “присутності” наростало…

Вона розстібнула ґудзик на блузі й поглянула на свій кулон. Тонка металева паличка стала майже прозорою і заграла блакитним сяйвом. На шкірі під кулоном відчулося тепло і незначне поколювання. Христина ще раз уважно оглянула лави та доріжки скверу. І на цей раз побачила двох людей.

Молоді чоловік та жінка у ділових костюмах швидко прямували через парк, про щось активно розмовляючи. Христина непомітно пересіла на дальню лаву, яка вдало ховалася за квітучими кущами і не привертала зайвої уваги. Проте чоловік, не дійшовши до місця її схованки, раптом зупинився, взяв молоду жінку за руку і уважно поглянув у бік пишних кущів. Він напевне помітив би Христину, але сліпуче сонце, що вилискувало на білих квітах, не давало жодного шансу побачити хоч щось у затінку.

Христина з цікавістю подививлася на відкрите і досить привабливе обличчя чоловіка. Та найбільше її зацікавили очі. Вони були настільки синіми, що здавалося випромінювали якесь сяйво. Та вона добре знала – їй не здавалося…

– То ось ти який, “капітане”... – тихо промовила вона. – Сподіваюсь, ти здатен захистити свій корабель.

Лобстери дійсно були смачними і в комплекті з гарним білим вином, почали поступово знімати напругу. Проте щось не давало Антону спокою.

– Ти довіряєш Христині? – нарешті спитав він.

Оля деякий час мовчала, а тоді спокійно відповіла:

– Впевнена, що вона не сказала нам все, що знає. Але те, що сказала, думаю, правда.

– Можна стільки не сказати, що навіть правда змінить своє значення, – погляд Антона став гострим.

– Або спеціально сфокусувати увагу на чомусь менш важливому, – замислилась Оля.

– Що ти маєш на увазі?

– Не знаю. Але в мене виникло дивне відчуття, коли вона говорила про зв’язок Ігоря та Лесі.

Антон лише запитально поглянув на неї.

– Мені здається, Христина знає про цей зв’язок значно більше.

Оля сама намагалась зрозуміти, на що було схоже те відчуття… В думках почали спливали уривки розмови: “умовна назва”, “захист”, “керування”... До чого тут взагалі “керування”? Але думка не встигла сформуватися.

– У вас тут що, побачення? – весело запитав Ігор, красномовно поглянувши на пляшку “Совіньйон Блан” і тарілки з великими лобстерами, прикрашеними лимоном та гілками розмарину.

– Ні. Побачення у нас заплановане на наступний раз, – спокійно сказав Антон, в той час як Оля мало не захлинулася білим вином. – То що там у вас? – вже серйозно спитав він, показавши офіціанту, що потрібні ще два келихи.

– Схоже Дітмар грає у свою гру, – спохмурнів Ігор, автоматично відсуваючи стілець для Лесі.

– І мабуть не він один, – задумалась Оля.

А тоді з цікавістю подивилась на Ігоря і спитала:

– А як давно ти заснував “Астру”?