Сьомий Релікт

Діма сидів на сходах перед гуртожитком і замислено споглядав тиху вуличку, якою час від часу неспішно проїжджали місцеві автівки. Він важко зітхнув і спробував зібратись з думками.

З одного боку, історія, яку він щойно почув, швидше скидалась на фантастику аніж на притомне пояснення недавніх подій. З іншого – все, що відбувалось останнім часом з Лесею, було більш ніж дивним… Її термінове влаштування на роботу, де вона займається якоюсь офісною рутиною. Вона ж хотіла залишитись на кафедрі й продовжити дослідження з молекулярної біології та біосинтезу. І ця дивна поведінка на концерті… Не кажучи вже про директора компанії, який вночі забирає з гулянок своїх співробітників на особистому авто…

Хлопець ще раз задумливо подивився на вулицю, а тоді дістав з кишені невелику металеву кульку. Вона була майже така ж як та, що він випадково знайшов перед концертом біля речей подруги. Тільки ця була на вигляд трохи менша й здавалася холоднішою на дотик. І ця дивна річ мала якось врятувати Лесю і решту людей від катаклізму планетарного масштабу.

Його новий знайомий захоплено розповідав про глобальну систему знань, надрозвинені цивілізації та надпотужні артефакти, які вони залишили. Але Діму в цьому всьому цікавило лише одне: як вберегти Лесю від впливу одного з таких артефактів. І цей дивний чоловік, що представився археологом, дав відповідь на це питання…

По суті нічого кримінального від нього не вимагалось, тому навіть якщо все це повна маячня, то ніхто не постраждає…

Ігор припаркувався біля свого дому і втомлено вийшов з автівки. Збирався витратити на дорогу не більше двадцяти хвилин, а пройшла вже година. Дуже сподівався, що Леся не образиться. Хоча зараз у нього був значно більший привід для хвилювання…

Він швидко піднявся на потрібний поверх і відчинив ключем двері. Не хотів даремно турбувати свою гостю на випадок, якщо вона вже вечеряє. Але зазирнувши до вітальні, побачив, що Леся сидить за барною стійкою і щось набирає на телефоні. Помітивши Ігоря, вона відклала смартфон.

– Вибач. Затримався, – винувато зітхнув Ігор.

– Нічого. Доставка теж затрималась, – усміхнулась Леся. – Тому ти майже вчасно.

Ігор з цікавістю поглянув на пласкі коробки, що лежали на барній стійці.

– Я знайшла у тебе в барі пляшку гарного італійського вина і вирішила замовити щось, що буде до цього пасувати.

Вона відкрила першу коробку.

– Цю піцу готує один дуже крутий італійський кухар у справжній печі за автентичними неаполітанськими рецептами, – а тоді схвильовано поглянула на Ігоря і спитала: – Чи ти такого не їси?

– Я їм все, – одразу всміхнувся Ігор, ледве отямившись від приємної несподіванки. – А на вишукану кухню італійських майстрів взагалі обмежень не маю.

На обличчі у Лесі засяяла та чудова відкрита усмішка, яка вже не раз вибивала Ігоря з колії. Але зараз він зробив зусилля і неохоче відвів погляд від блискучих кришталевих очей.

– Щось подивимось? – по діловому спитав він.

– Може “Зоряні війни”? – всміхнулася Леся.

– Чом би й ні, – легко погодився Ігор, беручи штопор щоб відкоркувати пляшку. – З якого епізоду почнемо?

Леся задумалась лише на мить.

– Давай з першого. За хронологією.

– Згадаємо, як гарні хлопці переходять на темний бік сили? – не втримався від іронії Ігор.

– Ну це ж заради кохання… – у Лесі з’явився вдавано мелодраматичний вираз обличчя.

– А, ну тоді можна, – всміхнувся Ігор.

Він кинув погляд на барну стійку, на якій досі лежала його кредитка.

– З карткою проблем не виникло? – обережно запитав він.

– Не виникло, – Леся весело усміхнулась. – З картками не виникає проблем, коли ними не користуєшся.

Ігор важко зітхнув. Міг би здогадатися, що Леся не з тих дівчат, що поспішають бути залежними від хлопців, навіть у дрібницях.

– Слухай, давай я хоч за вечерю кину тобі гроші на картку.

– Не треба. Я пригощаю.

– Може навпіл? – зробив останню спробу Ігор. – Так буде чесно.

– Так теж чесно, – не відступала Леся і з усмішкою додала: – Я знаю скільки коштує це вино.

Ігор знову важко зітхнув. Не дивлячись на розуміння всіх сучасних тенденцій, йому завжди подобалось відчувати контроль над своїм простором, зокрема фінансовим. Не всі так мислять, але в глобальній стратегії, хто платить гроші – той і контролює ситуацію.

Та зараз мова йшла не про контроль. Він просто хоче попіклуватися про дівчину, яка йому подобається… Ні, не так! Про людину, яка йому небайдужа і важлива… Дідько! Так теж не можна… Схоже він вже втрачає контроль над ситуацією…

– Я і так завдала тобі клопоту, – наче відчувши його думки, сказала Леся. – Просто хочу теж про тебе попіклуватися, – щиро додала вона.

– Дякую, – тільки й зміг сказати Ігор, відчуваючи, що просто не здатен чинити опір цій щирості.

Перша година перегляду пройшла швидко. Мабуть тому що піца дійсно була дуже смачна і чудово пасувала до витриманого італійського вина. Ігор відчував наче раптом перемістився у паралельну реальність, яка була в тій самій “далекій далекій галактиці” відносно турбот напруженого дня. Але все ж було те, що не давало йому спокою…

– Я маю тобі дещо розповісти, – нарешті наважився Ігор, коли вони зробили перерву, щоб взяти фрукти.

– Я теж, – напружено сказала Леся.

Ігор здивовано поглянув на неї.

– Гаразд. Тоді кажи ти.

– Я сьогодні розмовляла з Олегом, – майже випалила Леся.

– Що?! – не повірив у почуте Ігор.

Упорядниця замку тактовно постукала у двері старовинного кабінету.

– Щось трапилося, Берто? – відірвався від паперів чоловік, сидячи за громіздким антикварним столом.

– Все гаразд, гер Дітмар, – запевнила жінка. – Лише прийшла сказати, що ваш український партнер підтвердив свій візит і завтра ввечері вже буде у Мюнхені.

Чоловік одразу спохмурнів.

– Берто, зв’яжіться з нашими українськими друзями і організуйте їм приватний переліт на ранковий час, – рішуче сказав він, а тоді помовчав і додав: – Вони мають покинути своє місто якомога швидше…