Фаза 2: З'єднання. Зв’язок

– Як ви взагалі опинились на цьому заводі? – Антон навіть не глянув на Лесю, але вона точно знала, що це питання до неї.

Разом з Ігорем вони всі прямували до імпровізованого паркінгу у внутрішньому дворі. І хоч Леся йшла позаду брата, здавалося, що він свердлить її своїм металевим поглядом навіть через потилицю.

– Це я винен, Антоне, – поспішив втрутитись Ігор. – Я згадав, що обіцяв до обіду завезти Ользі документи. А Леся сказала, що не дуже поспішає, тож я подумав…

– Не захищай її! Вона кому завгодно голову задурить!

– Проблема ж не в тому, що ми заїхали на завод, – нарешті озвалася Леся. – Вся справа в тому, що сталося щось дивне. То може про це і поговоримо? – і вона рішуче глянула на брата.

Антон різко зупинився і обернувся до неї. Тепер його металевий погляд зовсім не уявно пронизував Лесю наскрізь.

– Проблема в тому, що ти опинилася у небезпеці через свою легковажність!

– Я опинилася у небезпеці через оце! – різко сказала Леся, витягши з кишені металеву кульку. – Тобі не здається, що якби ви про все розповіли мені раніше, то я була б у більшій безпеці! – і в її очах з’явився сталевий відблиск.

– До речі, про безпеку, – втрутився Ігор, аби хоч якось зняти напругу. – Чи варто Лесі тримати це у себе?

Леся обернулась до Ігоря і подивилась на нього з такою щирою розгубленістю, наче вони гралися разом в одній пісочниці, але він не захотів поділитися з нею відерцем та лопаткою.

– Просто очевидно, що твій артефакт явно потужніший, – спробував виправдатися Ігор, бо раптом відчув себе саме тим поганим хлопчиком у пісочниці. – Принаймні, ніхто з нас, включаючи Олю, свідомості не втрачав.

– Але ж не відомо чи справа у кульці… – по дитячому забелькотіла Леся, наче в неї забирали улюблену іграшку.

– Ігор має рацію, – спокійно сказав Антон. – Віддай йому кульку. Нехай краще буде подалі від тебе, ми живемо занадто близько.

Леся простягнула руку з кулькою з такою образою на обличчі, що Ігорю аж стало незручно. Він взяв артефакт і швидко заховав в кишеню.

– Тобі теж краще не носити її з собою, – додав Антон. – Невідомо наскільки вона небезпечна.

– Не хвилюйся, я про це подбаю, – впевнено сказав Ігор.

Антон кивнув, а тоді перевів погляд на Лесю і вже більш м’яко спитав:

– Як ти себе почуваєш?

– Вже все гаразд, – насупилась сестра.

– Я однаково відвезу тебе додому і решту дня ти будеш відпочивати.

– Сьогодні не можу. У нас перезалік лабораторної.

– Ввечері?

– Добре, що не вночі, – насупилась Леся. – Ми ледве вмовили ту навіжену практикантку, щоб вона дозволила нам спробувати ще раз провести досліди.

– Гаразд, я тебе відвезу, – невдоволено погодився Антон. – Тільки щоб ніяких святкувань до ночі.

– Навряд чи буде що святкувати, – сумно зітхнула Леся, згадавши як феєрично вони всією групою завалили залік лабораторних перед офіційною перевіркою і якою злою після того була практикантка.

Перше, що зробив Ігор, коли повернувся до офісу, це заховав металеву кульку до робочого сейфу. Доступ до нього мав тільки він, тож можна було вважати цей сейф особистим.

Анєчки вже не було, тому він сам пішов готувати собі каву. Заразом згадав, що треба переглянути кандидатів на посаду секретаря. Закрившись у своєму кабінеті, він сів за стіл, зробив кілька ковтків кави і спробував зосередитись на документах. Та це виявилось вкрай важко і кава схоже не дуже допомагала. Такої сильної втоми він давно не відчував. Якийсь час Ігор ще сподівався побороти її, але таки вирішив, що ефективніше буде виділити п'ятнадцять хвилин на короткий сон.

Час був майже обідній, тож навряд чи хтось прибіжить до нього з терміновою справою. З цими думками він виставив будильник і майже миттєво відключився. А коли відкрив очі, то за вікном вже були густі сутінки.

Ігор різко схопився і спробував зрозуміти, як це могло трапитись. Нехай він не почув сигнал годинника, але не могло такого бути, щоб за весь цей час ніхто не зайшов до нього у справі або не подзвонив. Не кажучи вже про те, що так довго вдень він взагалі ніколи не спить.

В будь-якому разі тепер вже точно треба було йти додому. Мабуть він останній залишився в офісі. Ігор швидко зібрався, але раптом почув кроки на поверсі. Невже до нього? Це було б дуже невчасно!

Він знову сів за стіл з чітким наміром перенести будь-які справи на завтра. Але двері відчинилися і він зрозумів, що цю справу перенести не вдасться. На порозі стояла Леся.

– Привіт, – спокійно сказала вона, дивлячись кудись крізь нього.

Цього разу вона була одягнена в легку літню сукню. При інших обставинах Ігор сказав би, що сукня їй дуже личить, але в поєднанні з блідим обличчям та відстороненим поглядом, все це виглядало занадто потойбічно.

Йому стало не по собі.

– Лесю, що ти тут робиш? – якомога спокійніше спитав він.

Дівчина, наче не почувши запитання, почала оглядати кімнату, а тоді раптом спитала:

– Де воно?

– Що саме? – напружився Ігор.

Леся не відповіла і продовжила повільно ходити та роззиратися в його кабінеті. Ігор якийсь час спостерігав за цим, а тоді підійшов до неї і, взявши за плечі, рішуче повернув до себе.

– Лесю, подивись на мене, будь ласка, – наполегливо сказав він, спробувавши зустрітись з нею поглядом.

Але дівчина була наче в тумані. Вона продовжувала розглядати все навколо, ігноруючи всі спроби Ігоря привернути до себе хоч якусь увагу. Тоді він взяв її обличчя в свої долоні і таки змусив поглянути на нього. Чомусь він був певний, що якщо вона подивиться йому у вічі, то це має якось допомогти.

І дійсно, як тільки погляд Лесі сфокусувався на його очах, почало щось відбуватися. Вона різко вхопилась за голову, зіщулившись наче від болю. Наступної миті її тіло розм’якло і вона почала втрачати свідомість. Ігор одразу підхопив її і всадив у найближче крісло. Та не встиг він подумати, що ж робити далі, як Леся відкрила очі, здивовано роззирнулася навколо і спитала:

– Де я?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола
25.02.2024 20:36
До частини "Фаза 2: З'єднання. Зв’язок"
Чудовий розділ! У цій главі мені добре відчулася розмова коли Ігор, Антон та Леся рухалися паркінгом. Як на мене вийшло напрочуд реалістично. Більше, ніж просто якісно прописані діалоги. Також відмітив для себе, що поринув у сцену в кабінеті Ігоря. Сама атмосфера, аура. Коли уява малює окрему локацію, і переносить тебе до неї. А ще здогадки, якими хотів поділитися у попередньому розділі де мав місце випадок з Олегом. У мене тоді було два варіанти. Або він робить це свідомо, адже його минуле пов'язано з археологією, і він такий собі лихий Індіана Джонс. І другий здогад, до якого схилявся дещо більше, й який схоже знаходить усе більше підтверджень. Річ - веде свого власника. Він певним чином залежить від неї, й сам того не розуміючи шукає. Не може дозволити собі її втратити. Ось такі припущення, відчуття. Дякую за цікаву главу!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дар'я Гребельник
    28.02.2024 02:37
    До частини "Фаза 2: З'єднання. Зв’язок"
    Дуже дякую за детальний відгук! Тішить, що локації занурюють в атмосферу. Дуже сподівалась на цей ефект :) Щодо Олега, то обидва здогади мають сенс. Але більше не скажу, щоб не зіпсувати враження)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше