Сьомий Релікт

Вже в автівці Ігор отримав повідомлення від Антона: “Коли звільнитесь, повертайтесь в офіс. Треба поговорити.”

– Їдемо в офіс Антона? – спокійно спитала Леся.

Ігорю аж стало не по собі, настільки відстороненим був її голос. Коли він вперше зустрів Лесю, це була яскрава весела дівчина, а тепер здавалося її обтяжив якийсь невидимий обов’язок. Мабуть вони всі змінилися за останній час. Та одне Ігор знав напевне. Які б зміни з ним не сталися, він зробить все можливе і неможливе, щоб ані Леся, ані будь-хто з тих, хто покладається на нього, не постраждали.

– Так, – коротко відповів він.

– Давай спочатку заїдемо до тебе і заберемо кульку, – тим же спокійним голосом сказала Леся.

І це не було схоже на пропозицію. Швидше констатація того, що необхідно зробити.

– Вона у мене в офісі.

Леся зблідла.

– Тоді швидше.

Роман озирнувся, запитально глянувши на шефа. Ігор коротко хитнув головою і водій круто повернув у найближчий провулок.

За десять хвилин вони вже зупинились на порожній парковці перед заводом. Була лише чверть на десяту, але майже не освітлена безлюдна територія створювала відчуття, що вже друга ночі.

– Скажи хоча б, чому ми так поспішаємо? – нарешті запитав Ігор, чекаючи поки охоронець підійде до вхідних воріт території заводу.

– Він вже тут, – коротко відповіла Леся.

– Це неможливо. Його б не пустили на територію… – Ігор не договорив, побачивши охоронця.

– Вітаю, пане Ігорю! Щось іще сталося? – спитав він.

– А що вже сталося? – напружився Ігор.

– Та нічого такого, – зніяковів молодий охоронець. – Просто приходив ваш помічник і просив відкрити офіс, бо ви забули там якісь папери.

– І ти відкрив? – очі Ігоря аж потемніли від гніву.

– Звісно ні, – поспішив запевнити охоронець, переляканий реакцією шефа.

– То де цей помічник зараз? – вже спокійніше запитав Ігор.

– Десь на території… – невпевнено почав охоронець. – Він сказав, що йому треба подзвонити і попросив скористатись телефоном на прохідній…

– Дідько, Сашко, – не витримав Ігор. – Який, в біса, телефон на прохідній? Той що не працює вже двадцять років? Кому взагалі потрібно дзвонити з цього антикваріату у вік смартфонів і старлінків.

Сашко отетеріло дивився на шефа, здавалося сам не розуміючи як він повівся на таку маячню.

– Гаразд, – взяв себе в руки Ігор. – Викликай поліцію. Скажи, що було незаконне проникнення на територію.

Він швидко пройшов до каптерки охоронця і заглянув всередину.

– У тебе щось є? – запитав він і багатозначно глянув на хлопця.

Охоронець одразу дістав з-за пояса тактичного ножа і простягнув Ігорю.

– Ще є палиця і шокер, – з готовністю додав він.

– Не треба, – Ігор взяв ножа і обернувся до Лесі. – Залишайся з ним.

– Я піду з тобою, – раптом сказала вона, наче все, що відбувалося, пройшло повз неї.

– Не підеш, – з натиском сказав Ігор.

Його очі небезпечно замерехтіли. Леся знала, що ще трохи і вони запалають синім вогнем. Та це її не лякало, навпаки – пробуджувало всередині якусь невідому силу.

– Піду, – спокійно сказала вона. – Один ти не впораєшся.

А тоді взяла з рук Ігоря ножа і віддала охоронцю.

– Краще без нього, – погляд Лесі був рішучим і не терпів заперечень.

Хлопець з охорони ошелешено дивився на те, що відбувалося. На його подив, шеф ніяк не відреагував на свавілля дівчини, лише невдоволено сказав:

– Гаразд. Пішли.

– А поліцію викликати? – уточнив охоронець, покосившись на Лесю.

– Звісно, – роздратовано кинув Ігор і швидким кроком попрямував до прохідної.

В приміщенні було майже темно. Тільки тьмяне місячне сяйво лилося крізь скляні двері прохідної. На території заводу світло вмикалося централізовано і тільки в робочі години. Ігор подумки вилаявся, згадавши скільки разів вже піднімалося питання щодо переводу заводських приміщень на приватне користування електроенергією. Враховуючи, що завод вже давно не працює і майже всі приміщення здаються під офіси, це мало бути зроблено вже давно. Але найбільше, чого він досяг, це відвоювати свій поверх.

Ігор поглянув на сходи. Вони губилися десь у повній темряві. Увімкнувши ліхтарик на телефоні, він взяв Лесю за руку і пішов першим, тримаючи її трохи позаду.

– На сходах його немає, – тихо сказала Леся. – Він вже на твоєму поверсі.

Ігор роздратовано видихнув, але вголос лише спитав:

– Знає про нас?

– Тільки те, що ми на території. Так чітко як я, він не відчуває.

– Ясно, – хитнув головою Ігор і ще сильніше стиснув її руку.

Більше вони не розмовляли, піднімаючись сходами якомога тихіше. А коли дісталися сьомого поверху, Ігор майже нечутно прошепотів:

– Знаєш де мій сейф?

Леся хитнула головою. Він дістав з кишені невелику зв’язку ключів, підвішену на дорогий металевий брелок, і виокремив один з них.

– Це від мого кабінету, – сказав він, а тоді вказав на самий короткий ключ. – А цей від сейфу.

– А як зайти в опенспейс? – пошепки уточнила Леся.

– Все автоматично відкриється за моїми відбитками.

Ігор помовчав і тихо додав:

– Він десь в коридорі. Я відкрию офіс і відволічу його, а ти забери кульку і сховайся у мене в кабінеті.

– Гаразд, – прошепотіла Леся і, підсунувшись зовсім близько, додала: – Тільки будь обережним.

– Не хвилюйся, – спокійно сказав Ігор, намагаючись зосередитись на своїй задачі, а не на тому приємному відчутті, що виникло від її гарячого дихання на його шиї.

Далі все відбувалося швидко. Як тільки Ігор приклав руку до панелі керування офісом, із-за кутка випірнув темний силует і кинувся до Лесі. Ігор перехопив його і швидким рухом відкинув нападника.

Не гаючи часу, Леся заскочила в опенспейс і побігла до кабінету в кінці скляного офісу. Відчинивши його, вона закрилася зсередини і полегшено видихнула. Тоді швидко підійшла до потрібної ніші в стіні і відкрила ключем перші дверцята невеликого сейфу. Наступним був цифровий замок. Вона набрала комбінацію, яку Ігор написав їй на руці, і другі дверцята теж відчинилися.

Ззовні почувся глухий удар. Леся на мить завмерла, але згадавши слова Ігоря, швидко взяла кульку, закрила сейф і сховалась за диваном.

Як тільки Ігор відкинув невідомого до стіни, сенсори увімкнули резервне живлення. Тьмяне світло вихопило з темряви обличчя нападника. Ігоря звісно не здивувало, що ним виявився Олег, але на мить стало не по собі від виразу обличчя технолога. Той виглядав справді навіженим. Зціпивши зуби й паскудно посміхаючись, він кинувся на Ігоря. Але потужний удар у щелепу глухо припечатав його до стіни.

Побачивши, як чоловік опустив голову і сповз вниз, Ігор навіть подумав, що перестарався. Але технолог неочікувано скочив на ноги. Тепер в його руках блищало лезо ножа.

– Трясця, Лесю! – не витримав Ігор, згадавши чому саме він не може зараз урівняти шанси.

Але вже нічого не вдієш. Ігор напружив м’язи і приготувався до наступного нападу технолога. Той недобре посміхнувся і одразу зробив випад. Кілька увертань допомогли Ігорю зрозуміти тактику супротивника, але довго так продовжуватись не могло. Тому він ризикнув і кинувся навперейми. Перша спроба вийшла не дуже вдалою і вартувала йому розірваної сорочки та кількох подряпин на плечі. Але Ігор швидко перегрупувався і, скориставшись моментом, сильно штовхнув супротивника до стіни, одночасно заблокувавши його руку з ножем. Ударивши ще кілька разів зап’ястком в стіну, Ігор нарешті вибив ніж з рук технолога і ногою відкинув його подалі.

У цей момент почувся шум. В коридорі почали з’являтися бійці оперативної групи. Вони швидко скрутили Олега, хоч той і намагався пручатись. Наостанок технолог зробив кілька шалених ривків, але це не пішло йому на користь.

– Ви керівник цього офісу? – запитав поліцейський, підбігши до Ігоря.

– Так.

– Покажіть, будь ласка, документи.

Ігор дістав телефон і показав паспорт в Дії.

– Дякую, – поліцейський помітив кров на плечі та шиї чоловіка. – Ви поранені?

– Нічого серйозного.

Поліцейський кивнув, а тоді поглянув на ніж, що лежав неподалік.

– Користувались холодною зброєю?

– Ні. Це ніж нападника.

– Добре. Тоді можете не йти з нами до відділка. Зайдете потім у зручний час, щоб дати свідчення.

– Звісно.

– Охоронець говорив, що з вами була дівчина.

– Так, це моя помічниця. Я сказав їй сховатися в моєму кабінеті, щоб вона не постраждала.

Поліцейський схвально кивнув і вже збирався приєднатись до оперативників, які волокли технолога до сходів, але раптом спитав:

– Вона може розпізнати нападника?

– Не впевнений. Було темно, – чесно відповів Ігор.

Найменше, чого він зараз хотів, так це вплутувати в усе це Лесю. Досить того, що вона і так мало не постраждала.

– Зрозуміло, – задумався поліцейський. – Але приходьте краще разом до відділку. Чим більше свідчень, тим більше шансів, що нападник отримає заслужене покарання.

– Звісно, – хитнув головою Ігор. – І дякую за швидке реагування, – щиро додав він.

Хоч Ігор і впорався з технологом, але невідомо, чим ще був екіпірований той навіжений. А дякуючи Лесі, протиставити цьому було б нічого… Раптом щось кольнуло всередині. Леся!

Ігор кинувся до свого кабінету і неголосно погукав її, але відповіді не отримав. У нього похололо всередині. Він почав швидко заглядати в усі закутки, де вона могла б сховатися, і нарешті зазирнув за диван.

Леся лежала на підлозі з широко розплющеними очима. В руках вона тримала кульку, що яскраво світилася блакитним сяйвом…