Сьомий Релікт

Антон сонно позіхнув і зробив ковток щойно завареної кави.

– Давайте почнемо без Лесі, щоб не втрачати зайвий час, – запропонував Ігор, теж беручи собі горнятко гарячого напою. – Те, що я розповім, вона знає.

– Гаразд. Але нагадай, чому ми взагалі зібралися о п’ятій ранку? – невдоволено спитав програміст.

– Тому що о сьомій у нас літак, – спокійно відповів керівник “Астри”, але було видно, що ця ситуація його теж не радувала.

– Мені здавалося, у вас вечірній переліт, – здивувався Антон.

– Так і було, поки помічниця Дітмара не замовила для нас квитки на чартерний рейс, дуже рекомендуючи покинути Київ якомога швидше.

Антон напружився.

– Вона пояснила чому?

– Ні. Тільки сказала, що ми будемо в більшій безпеці, якщо скористаємось турботою пана Дітмара.

– Зрозуміло… – повільно сказав програміст, міркуючи над почутим. – Але може варто поговорити щодо цього із самим Дітмаром?

Ігор мовчки простягнув свій телефон, на якому світилося повідомлення:

“Мені шкода, що доводиться змінювати ваші плани, але прошу довіритися моєму рішенню і якомога швидше покинути місто.”

– Ясно, – хитнув головою Антон. – Давайте тоді швидко підсумуємо все, що у нас є на цей момент, – і, не чекаючи схвалення, продовжив: – То виходить, що вам із Лесею сказали одне й те саме…

– Не зовсім, – Ігор неохоче згадав нахабну посмішку технолога під час розмови у підземному паркінгу. – Мені він сказав, що поки Леся тримає у себе “ядро”, вона в небезпеці. Тому я терміново маю віддати йому кульку. Звісно ж, щоб урятувати її від жахливих наслідків, – із сарказмом додав він.

– Прямо рятівник Всесвіту, – іронічно прокоментував Антон. – А Лесьці що сказав?

– Що я в небезпеці поки у неї цей артефакт, – невдоволено зітхнув Ігор. – Тож вона має терміново “рятувати” мене.

– Ну це типова маніпуляція, – спокійно підсумував програміст.

– Очевидно, – погодився Ігор, а тоді спохмурнів. – Але схоже Леся це сприйняла досить серйозно…

Антон задумався.

– А звідки взагалі у технолога її телефон?

– Невідомо. Але він вже не раз дивував нас своєю аж надто гарною обізнаністю, – в голосі Ігоря чулося роздратування.

– Думаю, я знаю звідки, – раптом втрутилась Оля, яка до цього тільки слухала розмову.

Чоловіки здивовано поглянули на неї.

– Мабуть Христина дала йому наші контакти, – спокійно продовжила менеджерка, відповідаючи на невимовлене запитання співрозмовників.

– Чому ти так думаєш? – нарешті отямився Антон.

– Вона мені дзвонила і сказала теж саме, що сказав вам технолог, – відповіла Оля, неабияк здивувавши всіх. – З тою лише різницею, що їх треба рятувати обох.

На деякий час у вітальні зависло мовчання. Першим його порушив Антон.

– Я відвезу вас в аеропорт, – рішуче сказав він.

– Навіщо? – здивувався Ігор. – Я вже замовив таксі.

– Про всяк випадок, – спокійно відповів програміст. – Щоб ніхто з вас раптом не почав рятувати один одного.

– Та не хвилюйся. Все під контролем… – почав був Ігор, але до вітальні зайшла Леся.

Вона була у легкій літній сукні, а в руках тримала чоловічі шорти.

– Можу спакувати твої речі, – звернулась вона до Ігоря. – У мене ще є місце у валізі.

Керівник “Астри” одразу зніяковів.

– Це не обов’язково… Я сам… тобто…

– Мало часу. Я спакую, – перервала його Леся. – Якщо захочеш – перекладеш, – додала вона і пішла до іншої кімнати.

Ігор хотів щось відповісти, але дівчина вже зникла в коридорі. Програміст лише всміхнувся.

– То як там з контролем базових інстинктів? – підшпилив він.

– Іди до дідька, Антоне!

В ілюмінаторі яскраво світило сонце. Сьома ранку в липні це не світанок, а вже початок спеки, тому стюардеса запобігливо запропонувала тонування вікон і прохолоджувальні напої.

– Дякую, – хитнув головою Ігор і простягнув Лесі цитрусовий коктейль з льодом.

– Це ж треба, навіть “перший клас”, – відкинулась у кріслі дівчина. – Але чомусь у мене погане передчуття.

– “Перший клас” це не завжди підступ, – всміхнувся Ігор. – У нас теж мав бути “перший клас”.

– Серйозно? – щиро здивувалась Леся. – А хіба ти не маєш економити на ділових поїздках?

Ігор лише зітхнув і теж відкинувся в кріслі. А тоді дістав телефон й увімкнув додаток із симуляцією, яку встановив Антон. Покрутивши трохи сяючу стереометрію, він знайшов лінію, що була забарвлена у білий колір.

– Антон вважає, що Дітмар – нейтральний елемент. Але статуси весь час можуть змінюватися, тому маємо бути готові до всього…

– Дуже чітка інструкція, – всміхнулась Леся, а тоді поглянула на свій телефон і спохмурніла.

– Що? – одразу спитав Ігор.

– Три пропущених дзвінка від Олега і ще одне повімлення.

Ігор теж спохмурнів.

– І що пише?

Леся показала йому телефон.

“Нам треба терміново зустрітись. Тільки нікуди не їдь із Києва. Це вкрай важливо для безпеки Ігоря!”

– Не зважай, – Ігор вимкнув екран телефону. – Це точно не варто сприймати серйозно.

Леся хитнула головою, але було видно, що її це продовжує турбувати.

– Подумай краще про замок, – спробував перевести на інше Ігор. – Це звісно не Нойшванштайн, але теж мабуть вражаючий.

– Знущаєшся? – всміхнулася Леся.

– Як я можу…

Чорний лімузин неспішно під’їхав до вхідних воріт величної старовинної споруди.

– Все готово, гер Дітмар, – неголосно сказала управляюча замку.

Вона на мить зам’ялась, але спитала:

– Ви певні, що хочете особисто зустріти гостей?

– Це буде не зайвим, – спокійно відповів чоловік і попрямував до відкритих дверей авто, біля яких очікував водій.

Наостанок він обернувся і сказав:

– Берто, підготуй, будь ласка, вечерю на восьму годину в головній залі, – власник “Дойче Оптік” на мить задумався і додав: – І прослідкуй, щоб нас ніхто не потурбував.

– Звісно, – хитнула головою жінка.