Сьомий Релікт

Ігор мовчки дивився на залишки вина в келиху. Його погляд був гострим та холодним.

– А це точно? – нарешті спитав він.

– Не знаю, – чесно відповів Антон. – Але у Христини були досить вагомі аргументи.

За столом вони залишились удвох. Леся терміново поїхала до універу, бо там спонтанно організувалася перездача. А Оля вирішила її підвезти, бо також мала справи і їй було по дорозі.

– В будь-якому разі, це нічого не змінює, – Ігор поставив келих і рішуче поглянув Антону у вічі. – Ми ж наче домовилися, що я буду тримати дистанцію щодо твоєї сестри. То в чому проблема?

– В тому, що тепер ви проводите багато часу разом і… – Антон якусь мить вагався, але все ж закінчив думку: – І думаю, Леся тобі подобається.

Ігор не одразу відповів. Було видно, що розмова для нього неприємна.

– Навіть якщо так, то я вмію тримати слово, – спокійно сказав він. – І мені не п'ятнадцять, тому я дам раду базовим інстинктам.

Антон теж не був у захваті від теми, яку доводилось обговорювати, але мав сказати все.

– Крім базових інстинктів, на тебе ще буде тиснути Релікт.

– Я впораюсь, – роздратовано відрізав Ігор.

– Гаразд, – примирливо сказав Антон. – Вибач, що доводиться про це говорити.

Ігор одразу опанував себе і вже спокійно спитав:

– То що я конкретно маю робити? Уникати зустрічей із нею?

– Навпаки.

– Що?

На обличчі Ігоря з’явилося щире здивування.

– Це звісно теж не точно, але схоже тільки у тебе є здатність захистити її і для цього треба майже завжди бути поряд.

Антон чекав запитання від чого ж треба захищати, але схоже Ігор краще за нього знав відповідь. В будь-якому разі найважча частина розмови була позаду і тепер можна було обговорити технічні деталі.

– Я все продумав, – по діловому почав програміст. – Я зніму для вас номер в готелі і ви поживете там якийсь час разом, поки ми не дізнаємося більше про дію артефакта.

– Ти знущаєшся? – у Ігоря був ошелешений вигляд.

– А що? Це самий логічний варіант за даних обставин, – спокій в голосі Антона говорив про те, що він не бачить нічого дивного в своїй пропозиції. – Поки Леся твоя помічниця, ви і так разом на роботі. Тобто треба лише організувати місце, де ви будете разом проводити ніч.

– Дідько, Антоне! Твоя логіка мене іноді лякає.

– А що не так? – здивувався програміст.

– Та нічого, – всміхнувся Ігор. – Просто намагаюся збагнути, коли ми встигли перейти від "Тримайся подалі від моєї сестри" до "Я зніму тобі номер в готелі, щоб ти провів з нею ніч".

– Припини. Ти ж все розумієш...

– Я розумію. Але як ти збираєшся сказати це Лесі?

– Просто поясню ситуацію.

– І скажеш все те, що й мені? – з насмішкою спитав Ігор.

– Ні. Тільки те, що вам деякий час треба побути разом, – Антон помовчав і додав: – І тебе теж прошу їй більше нічого не говорити.

– Чому? – зацікавився Ігор.

– Тому що вона може вирішити, що я просто не хочу, щоб ви зустрічалися, – неохоче сказав Антон.

– А хіба це не так? – невесело всміхнувся Ігор.

– Не так, – серйозно відповів Антон.

Якийсь час обидва мовчали.

– Гаразд. Я зрозумів свою задачу, – нарешті порушив тишу Ігор. – Тільки ідея з готелем все одно невдала. Нехай Леся просто поживе у мене.

– А тобі це буде зручно?

– Точно зручніше, ніж щодня їздити і в готель, і додому, – Ігор побачив нерозуміння на обличчі програміста, тому додав: – Вдома у мене важливі документи, які я не хотів би зберігати в офісі, тим більше в готельному номері. Крім того, у мене трьохкімнатна квартира і місця точно вистачить.

– Я ж не знаю. Раптом ти буваєш не один і квартира тобі потрібна для особистих потреб… – підшпилив Антон, згадавши колишню секретарку Ігоря.

– Для особистих потреб я можу зняти собі номер в готелі, – не залишився в боргу Ігор.

Антон лише всміхнувся.

– Тоді домовились.

Олег здалеку розглядав корпус Біологічного факультету, біле тло якого вже забарвилось у помаранчеві тіні заходу сонця. Університет Шевченка був його альма-матер. Тільки він вчився на Історичному в червоному корпусі. А це основний комплекс в центрі Києва. Саме там він займався улюбленою справою, мріючи колись про справжні відкриття. Правда ніколи не думав, що вони будуть стосуватись аж такої давньої історії…

Він ще раз охопив поглядом величезний прямокутник футуристичної конструкції, яка при вечірньому освітленні більше нагадувала приклад постапокаліптичної архітектури, аніж прогресивний модернізм, який закладали українські архітектори минулого століття. Вцілому технічний комплекс університету займав досить велику територію і славився своїми незвичними спорудами. Все тому, що архітектура комплексу більше нагадувала локацію з космічної фантастики, яку закинуло на край міста. І хоча тепер навколо розрослися досить людні спальні райони Києва, але вайб “Зони-51” тут досі зберігся.

Олег усміхнувся. Добре, що так. Швидко сюди ніхто не дістанеться, особливо в час пік. А він цього разу буде значно обережнішим…

– Це тут? – запитала Оля, оглядаючи масивний корпус.

Вона припаркувалася з іншого боку від основного входу і тепер з цікавістю розглядала цілий блок скляних теплиць, що розташувалися на даху корпусу.

– Так, – розгублено відповіла Леся, активно набираючи щось на смартфоні.

А закінчивши, швидко вискочила з автівки і роззирнулася. Оля теж вийшла й, прослідкувавши за поглядом Лесі, помітила хлопця, який здавалося випірнув з-під химерної конструкції корпусу і тепер прямував до них.

– Чого так довго, Лесько? – без привітань накинувся він на подругу. – Вже перша група пішла. Якби не я, то ти б і в другу не потрапила.

– Та заспокойся, Дімка, я встигну, – з вдаваним спокоєм сказала Леся, хоча було видно, що вона теж нервує.

– Гаразд. Але з тебе пиво, – примирливо сказав хлопець, а тоді всміхнувся і додав: – Для відновлення мого ментального здоров’я.

Леся теж усміхнулась і, відсалютувавши двома пальцями, впевнила хлопця, що все буде. Той вже зібрався йти, але раптом завважив Олю, яка стала випадковим свідком їхньої розмови.

– Прошу вибачення, пані, що не відрекомендувався, – з награним пафосом сказав він, а тоді чарівно всміхнувся і додав: – Дмитро.

– Ольга, – з усмішкою відповіла менеджерка, оцінивши те, як хлопець викрутився з незручної ситуації.

Дімка тим часом не менш вишукано попрощався і швидко пішов, бо “скоро його черга”. Оля замислено подивилась йому вслід.

– Цікавий хлопець. Ви зустрічаєтесь?

– Ні! – одразу заперечила Леся, а тоді зам’ялась і неохоче додала: – Ну може трохи гуляли разом… і були якісь плани… Але тепер вже точно ні.

Оля лише всміхнулась.