Нерозказане

ТРИ ШАНСИ

Володі 27 - 37 р.

1907-1917

Париж, Канни, Відень, Женева, Капрі

Він не тікав з тюрми — його викупили. Під заставу, яку Чикаленко виклав так, ніби платив за друкарський верстат. “Мій хлопчик страждає”, — зітхнув, як про збитки на складі. Цього разу Геній страждав за свободу.

Гроші все пояснили. Слідчі підписали. Володя був на свободі.

Попереду Європа, кавʼярні, маніфести. Він говорив про нову мораль. Про людину майбутнього. Про вільне кохання й чисту совість.

Париж, Відень, Женева — він входив у кожне місто, як у свою книжку. Салони, вечори, вино, шепіт. Він був бажаний. Розумний. Гарний. Вільний.

А ще невгамовний. Після тюремної спраги тягло до тексту. До жінок. Кохати можна хоч п’ятьох — скільки витримає тіло, — писав. І вірив.

Так з’явилась Люся Гольдмерштейн. Женевська зима. На два роки старша. Одружена. З донькою. Дивилась із беззастережністю — це збуджувало. Він дозволив їй закохатись. І поїхав далі — в Париж.

А вона лишилась вагітна.

Роби аборт. Надіслав грошей. Писав рівно, ввічливо. Він хотів залишити по собі слід, але не зобов’язання. Гроші вона взяла. І вирішила по-своєму. Народила сина. Назвала Володимиром. Через три місяці — смерть.

Вона написала: Володік помер не випадково. Ти його задушив, коли приїхав подивитись спадкоємця (який від тебе спадок, Володю?). Я кричала. А ти мовчав.

Лише Чикаленкові нашкряб: “Останнім часом я мав багато тяжких переживань… син… помер при <закреслено> обставинах. Почуваю себе дуже погано.”

Йому справді було зле. Він втратив баланс, комфорт, опору. Але був задоволений — бо знову міг писати. Творець має страждати.

І написав. Memento. П’єсу про художника, який залишає небажану дитину в холоді, бо вона заважає свободі. Дитина вмирає. Люся прочитала. І замовкла.

А потім знову написала: вагітна вдруге. І знову від Володіньки. Успішно тоді провідав “спадкоємця”.

Цього разу вона “сама вирішила питання”. Аборт. Не спинив. Не втрутився. Навіть не спитав.

Другий шанс. Змарновано.

“Дітей треба заводити з тими, кого кохаєш! А я тебе, Люся, не кохаю і нічого тобі не винен.” І поїхав — у Париж.

Там зустрілася нова любов. Розалія Ліфшиць. Донька купця. Європейська освіта. Лікарка. Міцна, розумна, неординарна. Він називав її Коха, бо Кохана. Вона вивчила українську, жила з ним як з чоловіком, якого треба терпіти, підтримувати, лікувати.

Він, як жест довіри, запропонував вільний шлюб. Це був не діалог — диктат. Залишив право зраджувати. Бо митець. Бо геній.

Він усюди кричав, що кохає Розалію. Писав, говорив, згадував. Але це було таке саме кохання, як його партійність у Лук’янівці: красиве вголос, порожнє на ділі. Не відданість — риторика.

І Бог знову торкнувся його життя.

Розалія завагітніла. Володя чекав на дитя. Готувався до батьківства. Але зверху Бог вирішив по-іншому.

Дикий біль. Позаматкова. Розрив труби. Загроза життю жінки.

Лікарі вирізали все. Стерильність назавжди. Крапка.

На Володю знову зійшло натхнення. Букви били, як голка швацької машинки.

Навздогін Memento з мертвою дитиною з’явився Кирпатий Мефістофель — з Клавдією Петрівною, матір’ю, яку зневажають. Яка бере гроші, але аборт не робить. Народжує дитину в шлюбі — від коханця, що хоче вбити дитя.

Потім — По-свій. Наташа, в якій немає жодного завтра.

Він мав три шанси.

Дитина, що з’явилась без дозволу — і померла.

Дитина, яку він вирішив не помітити — і яку вбили без нього.

Дитина, яка могла стати його — але вже не стане нічиєю.

Дві жінки. Три спроби.

Три життя, яких він не прийняв.

Натомість написав.

Memento.

Кирпатий Мефістофель.

По-свій.

Три тексти. Три тіні.

Його відповідь на дар.

Симона не було в жодному з них.

А Бог мовчав.

Дивився згори.

Усміхався.

Так, як усміхаються боги, коли знають:

все було дано.

І все втрачено.

Добровільно.

> ПРИМІТКА. Люся (Людмила) Гольдмерштейн в дівоцтві Максимович. З тих самих Максимовичів, де були професори, історики, Шевченко малював портрети членів родини, а дід був першим ректором Київського університету. Люся українською майже не розмовляла, але намагалася писати.

> ОСТАННІЙ ЛИСТ Л. Гольдмерштейн до В. Винниченка. Він вже жив з Розалією.

"Вірю, що тебе кохають, вірю, що ти, нарешті, зустрів свій "ідеал". Всьому вірю, тільки одне мене зводить з ума: у тебе будуть діти? Інакше я не розумію слова "сім’я".

ЛЕСЯ

Симону 32 р.

Москва. Второй Волконский пров.

1911 р., 25 жовтня.

Це сталося ввечері.

Кімната була напівтемна — тільки жовта пляма гасової лампи на столі.

Симон сів до письмового столу.

Написав рівно:

“Певно з газетних відомостів, а може й з якихсь приватних джерел, Ви чули про заходи української кольонії в Москві…” [реальний лист, орфографія реальна].

Оля ввійшла тихо, тримаючись за живіт. Була трохи нижча за нього, округла, ніжна. Тонкі руки. Біле хвилясте волосся спадало до плечей, а з лагідного обличчя дивились великі чорні очі. Вони робили її вираз загостреним — не жорстким, а цілісним. Вона йшла повільно, обережно, маючи в собі найдорожче в світі.

По підлозі тяглась тонка, ледь помітна цівка води, прозора, мов тінь. Вона зупинилась, сперлась об одвірок, злегка зігнулась. І тоді глянула на Симона. Просто, спокійно. Як дивиться той, хто давно любить і вже не потребує слів.

— Води відійшли, — сказала вона.

Симон не зрозумів одразу. — Ще ж зарано, ще кілька тижнів? Може, здалося?.. Полежи. Минеться…

Оля скривилась, притислась лобом до дверей і прошепотіла: — Kurwa mać… Чому мені ніхто не казав, що буде так боляче?..

Їй ніхто не сказав, бо не було кому. Сирота. Мати вмерла в пологах. Є лише дальші родичі в рідній Полтаві і ще хтось в Києві.

Симон не відповів. Він не боявся появи дитини. Але і не планував. Відпустив себе. Коли вона сказала, що вагітна — він лише знизав плечима: так Бог дав. Якось буде. А тепер бачив: не Бог. Він. Це “якось” болить. І часом убиває. Її маму вбило.

Що робити? Вони двоє в чужому місті. Фельшерка є, але до неї треба когось послати. Та і не прийде вона швидко. Дав гроші сусідському хлопчику: біжи, викличи. Прямо зараз!

Увійшов на кухню — і вдарив. У косяк, кулаком, різко. Дверця хруснула. Кров пішла одразу, проступила ниткою. Який дурень. Знайшов штоф, сьорбнув з горла. Щоб не наробити дурниць. Щоб загасити той тремтливий клубок у грудях, який починав ворушитися ще до того, як Оля щось сказала.

І поки стояв, його накрило. Вся та памʼять, що спала десь роками, прокинулася без попередження.

Полтава. Цегляна хата на околиці. Низька, з похиленим дахом і вузькими вікнами, крізь які тягнуло сирістю. За хатою сад. На подвір’ї кури. Маленька кімната, завішена ряднами. Мати лежали на ліжку, дихали уривчасто. Баба Варка в ногах, знявши хустку. Малі сестри по кутках. Його не пускали — казали, це не для козаків. Але він ховався за дверима. Сидів, згорнутий, і не відривав погляду від щілини. Бо боявся, що мама помре. І що він нічого не зможе зробити.

Він чув усе. Крики, лайку, таку, якої навіть дід не вживав. Плювки, вогкий пар, хрипкий шепіт. Різкий запах оцту. Ковдра, яка завжди ставала чорною. Так було щороку — щоразу, коли з’являвся новий брат чи сестра.

Він був не старший, але найвразливіший. Йому було найстрашніше. І водночас, він не міг відійти. Не міг відвести очей. Його щось тягло до того болю — майже фізично, наче хтось розтинав йому груди і тягнув нерви до дверей.

І тепер — знову. Пар. Оцет. Кров. Жінка. Не мати, інша. Але тло те саме. Та сама близькість до болю, та сама безпорадність. Він дорослий чоловік. А стоїть — і нічого не може зробити.

Fiat voluntas tua, Хай здійсниться воля твоя — майнуло, ніби хтось чужий прошепотів йому зсередини, з темного, давно не відвідуваного закутка пам’яті.

Він поставив чайник. Роздивився полиці — і побачив пляшку. Олія. Стара, густа, з осадом. Витягнути затичку не зміг — зірвав зубами. Смак і запах накрили одразу — терпкий, гіркий, тваринний. Так пахли руки баби Варки. Так пахло щось до історії, до слів.

Він налив у чашку, вмочив пальці. Вже знав: може знудити. Не через кров чи запах — через саме уявлення, що доведеться доторкнутись. До шкіри, що рветься. До місця, де починається нове життя. Треба буде не просто зробити — а ще й не здригнутись. Не образити. Не дати їй побачити, як йому страшно й бридко.

Він зможе. Бо більше нема кому.

Оля глянула, й лице їй сіпнулось.

— Ти що, курку патраєш?.. З глузду з’їхав? Ще й маститься…

Вона скривилась, намагалася відсунутись, але живіт схопив її так, що згорнулася навпіл.

— Не лізь до мене з тим мастилом, чуєш? Розігнався… Я тобі лоба ним зараз… вмащу.

Оля хотіла ще щось сказати. Хитнула головою. Але передумала.

Він мовчав. Тільки стояв. І дивився.

— Ну то роби вже. Як знаєш. Тільки зробиш боляче — вкушу..

А це ж лише початок. Ще ціла ніч.

Він курив. Як завжди. Цигарка за цигаркою, не глибоко, щоб не тряслися руки. Повітря не вистачало, очі пекли. З вечора він погано бачив, окуляри десь на столі, а тепер усе розмазувалось у димі й напівтемряві.

Вона кликала — він підходив. Подавав ганчірку, клав долоню. Якось простягла руку. Він узяв. Тримав, поки не відпустила. Потім знову сам. І знову дим.

Вона стояла на колінах, сперта на лікті, обличчям у подушку. Потуги йшли важкі, повільні, закручували її зсередини. Вона хиталась, дихала уривчасто, стискала ковдру. Симон сидів на підлозі, трохи збоку, не зводив погляду від стіни. Він не хотів бачити, але чув усе: подихи, напругу, тишу перед вибухом.

Коли пролунало щось глухе й мокре, він зрозумів, що це сталося. Його знудило. Швидко, різко. Він відвернувся, витерся рукавом, набрав повітря й обернувся назад.

Дитина лежала на ганчірці. Тепла. Слизька. Жива. Він підповз, простягнув руки, обережно взяв її.

Тільки тоді в нього з’явилося розуміння. Це не хтось інший. Це буквально він. Не образ. Не продовження. Просто він.

У тілі. В руках. Тут.

******

Пуповина була слизька, важка. Він обпалив лезо, стиснув її мотузкою і різонув. Метал ковзнув, зачепив дитяче черевце. Не порізав, але залишив тонку червону смужку. Дитина сіпнулась.

— Йосип драний… — прошепотів він, відсахнувшись.

Дихає. Жива.

Вдруге не схибив.

Sanguis est vita, — майнуло в голові. Не як цитата, не як думка — як дотик. Як шепіт шкіри під пальцями.

Кров — це життя.

Дитина ворушилась у нього в руках, як рибина. Він обгорнув її фланелею й подав Олі.

А тоді стукіт у двері. Прийшла фельдшерка. Невисока, в пальті, в рогових окулярах з важкою сумкою. Озирнулась, кивнула. Сіла до Олі, обережно заглянула між ніг. Вимила й обробила руки. Послід був ще всередині… Ще одна хвиля. І все.

Допомогла. Коли скінчилося, зітхнула й сказала німецькою, напівжартома: — Schere wird nicht mehr gebraucht. (нім. Навіть ножиці вже не потрібні).

Симон відповів також німецькою, сухо: — Ich hab' das schon mal gesehen. (нім. Я це вже бачив.)

Потім перевірила дитину, поплескала по грудях, поправила пелюшку. — Sieben einhalb Pfund, mindestens, — буркнула, більше до себе. — Ein schönes Mädchen wird das. (нім. Сім з половиною фунтів. Гарна буде дівка).

І врешті дістала з сумки грубу зшиту книгу в полотняній обкладинці. Відкрила десь посередині. Написала декілька рядків, повільно, чітко.

Вони були в кімнаті. Симон — із дитиною на руках, стояв біля вікна. Оля лежала на ліжку, з оцтом у мокрому злиплому волоссі. Вулиця була темна. Перший сніг летів боком, як пил.

— Мале українське дитя проросло в чужій Москві, — посміхнувся він.

— Леся, — прошепотіла вона. І заплакала тихо від утоми.

Дитина спала, загорнута в пелюшки. Обличчя зморщене, темне, але в кутиках рота щось здригалося — тінь. Симон тримав її легко. Руки тремтіли, тонкі пальці пахли оцтом, почорніла кров збилася під нігті.

Він дивився на маля, як на вирок, що прийшов у тілі дитини. Мовчазна кара за всі відмови, за всі тексти, за всі втечі. І вона дихала — прямо тут, на нього.

У тридцять два життя ще не закінчувалось, але вже вимагало сплати — за все відкладене, знехтуване, відкинуте.

Його трирічна втеча від України закінчилася. Він вертався в обойму. Відчував, що мав бути в справі.

Vita nova, — подумав він, дивлячись на зморщене, темне обличчя дитини.

Оля спала. Леся дихала рівно.

Симон сидів на підлозі, мовчки.

Пахло оцтом, молоком і залізом.

Вранці він допише:

“...Щодо мене — я знову в справі.

Якщо треба — працюватиму без гонорару. Бо знаю, що тепер мушу.”

(Лист до Михайла Грушевського, 1911 р.)

Симон вертався до професора.

До політики.

А передусім, до України.

Тої самої, яка тільки мала народитися.

> ПРИМІТКА. Доньку Симон і Оля назвали на честь Лесі Українки (Лариси Косач). За документами вона була Лариса Петлюра, скорочено Леся.

> ПРИМІТКА 2. Симон дійсно в ті дні писав лист Грушевському про фінансовий бік відкриття видання в Москві.