Нерозказане

Львів. Січень 1905р.

(Володя)

Квартира Володі

I. МАРЕННЯ

Час провисає в повітрі.

Загнав себе в кут. Не може він бути сильнішим.

Це я. Це моя роля бути першим!

Я сидів на тому тухлому з’їзді паяців і все бачив. Публіка хоче слухати ЙОГО.

Не мене, письменника, генія, якого сам Горький похвалив (отримав листа: обіцяють гонорар, запрошує до себе!).

А його, Симона-недоука. Сірого. Ніякого.

Я. Повинен.

Бути.

Першим.

Головним. Єдиним.

Не він.

З його блідою шкірою. З його потертим одягом.

Я знову це відчуваю. Його нерв. Сухожилля. Безволосе дихання тонкої випещеної попівської шкіри.

Дух тютюну і чогось мені невідомого. Та ніч, різдвяна.

Нині цей запах закарбувався в мені гірше всякої сургучової печатки.

Хочу залізти всередину. Не в тіло. В голову.

Його воля — моя. Щоб його думки — мої.

Зламаю ребра. Виверну шию. Бо слабший. А я можу.

Дивлюсь у шклянку: він сміється. Вправляє свої попелясті пасма.

Крижаний блиск. Вуста. Що чоловіку не пасують.

Я вию. Всіма нутрощами.

Хотів бути письменником. Дурень, підпис змалював з Шевченкового.

Хотів стояти поруч із клясиками. Був за крок від мрії. Франко. Я мав шанс. Сам все зруйнував.

Злякався до дрижів.

Не пішов. Якби був там, Франко би все побачив.

Хто б я був після цього?

Біль всередині. Пекло в роті. Кислячина під язиком.

Кірки сперми й запах поту на пом’ятому невипраному одязі.

Гидко. Сам собі огидний.

Ти хотів слави, Володя. Отримав ганьбу.

Череп тріщить, мов перестиглий херсонський кавун у вересні.

Він до мене приходить, щойно заплющу очі. Вночі. Іноді в одязі. Іноді без.

В окулярах. Вишуканий. Страшний.

Який я йолоп. Обірви це в собі, Володю. Припиняй.

Справжній письменник повинен страждати, але чи настільки?

Я намагався писати. Кілька малих форм: есеїв, оповідань. Заробити копійчину. Відволіктися.

Так ні.

В кожній дитині, хлопці, жінці я описую ЙОГО.

Він дивиться на мене з кожного написаного рядка.

Жінки. Йдуть перед очима суцільною розмазаною лентою.

Всяка — його примара. Поштовхами втомленої плоті я намагаюся вичавити його з себе.

З кожною. Марна справа.

Чим гірше, болячіше буде їй — тим легше мені.

Але забуття триває лише мить. Далі все по колу.

Худі, товсті, юні, старші — мені все одно.

Оця сьогоднішня, служниця. Ласі стегна, повні груди, темне волосся, як у мене.

Кінчив. Витер. Вона дивиться. Кажу: сама ж прийшла.

Ось твоя зарплата за місяць. Забирай. Це рівноправ’я.

Вона мені тіло — я їй гроші. Не моя біда думати, чи їй щось не так.

Відкинута в кутку книжка розгорнута на підлозі. “Кобзар”.

Знову ці літери.

Закладка — вишивка. Відкрив:

…Повіє вітер з Холодного Яру...

Що в цій дурній попівській голові — мені невідомо.

Я заплющував очі — і бачив його обличчя.

Коли пив — пив його дотик. Коли блював — блював його ім’я.

Ім’я в нього дійсно мерзенне. Не наше. Чуже.

Хочу прорватися крізь камінь його думок.

Хочу його сни. Його страхи. Його сумніви.

Хоча ні. Він, певно, не сумнівається.

Я завжди бачу людей. А тут — ні.

Все. Служниця пішла. Гримнула дверима. Йди до бісової матері!

А я лишився. Оголений на підлозі. Заснув, притулившись до стіни, впершись у вологу подушку.

II. РУКАВИЧКИ

Розплющив очі.

Сходить зимове сонце.

Напівсиджу, напівлежу на підлозі, спиною до шорсткої стіни, прикритий якоюсь ганчіркою.

Тіло — мішок із брудом.

Мав би мерзнути — підлога застуджує кістки, але щось горить, пече, обпікає нутрощі зсередини.

Мої масивні пальці безпорадно лежать на колінах.

Дивлюсь на них — і відчуваю огиду.

Вони повинні записувати мої думки, тільки де їх взяти?

Ранковий пульс внизу живота, між ніг — все як завжди.

Заплющую очі. Відчайдушно. Втекти. Загасити сором і спрагу.

Але пізно.

Беззвучно прочиняються двері.

Невже я якійсь дівці дав ключа?

Погано бачу після вчорашнього. Розмита тінь падає на мене.

Впираюся поглядом у чорні високі чоботи. Прямо біля мене.

Підводжу чавунну голову.

Симон стоїть наді мною.

Не впізнати. Світле волосся зачесане назад. Темно-синє приталене пальто, як з картинки, з хутром на комірі.

Руки. Чорні шкіряні рукавиці. Пальці туго обтягнуті строченими по шкірі швами.

Між рукавами і чорною шкірою білішають зап’ястки.

Він нікуди не поспішає.

У лівій руці тримає лист розгорнутий — той самий, від Горького, лежав на креденсі.

“...Наконец-то, Володенька, вы согласны писать для всех, на всем понятном языке! В честь такого события повышаем вам гонорар! Не обессудьте! Будете у нас, на Капри — заезжайте!”

Симон повільно підносить праву руку до губ.

Сині очі на мене.

Міцно стискає зубами самий кінець середнього пальця.

Різкий порух руки вниз. Випльовує рукавицю.

Перекладає лист у праву руку.

Білі, тонкі, випещені пальці. Чисті. Делікатні. Оксамитові.

Я застиг. Моє тіло зраджує мене вдруге: пульсація між ніг стає нестерпною.

Сором забиває дихання.

Він дивиться на лист.

На мене. На моє збуджене єство.

Погляд ковзає повільно. Холодний. Невблаганний.

І тоді ще повільніше опускається навприсядки.

Коліна розведені.

Фалди вовняного пальта м’яко осідають на паркет.

Чоботи риплять, мов натягнутий нерв.

Обличчя навпроти мого.

Очі в очі.

Все стискається в одну точку. Пульсує. Б’є. Рветься.

Я захлинаюсь соромом. Страхом.

І в цій тиші я кінчаю.

Як баба, сказав би мій батько.

І мав би рацію.

Йому байдуже.

Він встає. Рух плавний, стриманий.

Коли він вирівнюється, бачу: в його очах — суцільна крига.

Чиста. Рівна. Непробивна.

Ні гніву. Ні жалю.

Він рве лист на шмаття — спокійно.

Папір сиплеться на підлогу попелом.

Струшує руки.

Наче скидає з себе чужу гидоту. Дивиться згори на мене.

Порожньо.

І каже сухо:

— Вставай, раб Божий Володимир. Революція почалася.

У цих словах немає ні прощення.

Ні запрошення.

Тільки вирок.

> ПРИМІТКА. Революція 1905 р. почалася 22 січня розстрілом мирної ходи (200+ убитих), що вимагала поліпшення економічних умов. Очолив і повів людей випускник Полтавської семінарії Георгій Гапон.

> ПРИМІТКА 2. Згадки про неповну освіту С. Петлюри (Полтавська семінарія) постійно трапляються у В. Винниченка. Сам Винниченко також не мав повної освіти: був виключений з Київського університету на 4-му семестрі.

> ПРИМІТКА 3. Революція відкрила українцям вікно можливостей.