Нерозказане

ПРОЛОГ. ПОПЕРЕДНІЙ СЕЗОН

1900 р.

Полтавська Семінарія

Будівля кипіла що той казан. Мало пілястри не репали. Хлопці літали з ганчірками, пересували парти, хтось везяв мастикою по підлозі.

Ректор погладжував бороду:

— Така честь.

Колишній наш викладач, нині письменник і лінгвіст — пан Левицький, Іван Нечуй-Левицький, подарує нам лекцію про слов’янські мови.

Хлопці чекали. Сам Нечуй. У них.

******

Важкі кроки по паркету.

Пан Левицький мав років 60. Сивий, сухий, у доброму сюртуку, з важкими повіками й уважним, втомленим поглядом.

Прийшов трохи раніше.

У залі — порожньо.

Лише один хлопець.

Худий.

Чорна ряса. Білявий чубчик.

Погляд без страху.

Левицький зупинився біля кафедри:

— А де слухачі?

— Не знаю, — одказав хлопець. — Може, пішли шукати когось живішого.

Професор звів брови.

— Пане, ви наш кумир. Розкажіть не про всі слов’янські мови, а про українську.

Тиша, як лезо. Левицький клацнув нігтем по склянці, поставив на стіл теку:

— Що ж про неї розповідати… забруднена, зіпсована галицизмами. Як ваша, юначе. Москалі її не визнають як окрему мову.

******

Набилася повна зала. Професор злякався навіть шурхнути про українську.

Вів лекцію російською.

Щоб без наслідків.

Це не потрібно.

Лекція тяглася.

Довго.

Всі шкребли перами. Лише одна голова з попелястим чубчиком не зводила очей з професора.

Виступ вже котився до завершення.

Хлопець підвівся.

Почав аплодувати.

Гучно. Позірськи.

Плескав над головою.

Збив професора.

Усміхнувся кутиками губ:

— То що? Мова недороблена? Засмічена? Ким? Франком? Вона дихає, пульсує. Росте, бере в себе і з Галичини, і з Полтавщини. Це ж добре, професоре. Вона подвійна. Через те — сильна.

— Та ви, юначе, ще почніть захищати того Грушевського. З його збоченою мовою! Галицька — важка й нечиста! — вибухнув Левицький.

— Я викладаю двадцять років! Може, ви вважаєте, що галицька така ж українська, як наша?

Хлопець не підвищує голосу:

— Ви взагалі тягли царську московську мову. Чужу. Наша, жива, завжди нечиста. І так. Галицька не менша українська, ніж полтавська!

Левицький червоніє, робить кілька кроків до дверей, раптом дістає бльокнот і олівець:

— Як вас звати?

— Петлюра, — відповідає той. — Симон Петлюра.

Професор кидає колючий погляд. Виходить.

Хлопець залишається.

******

Київ

30 березня 1918.

Дегтярівські богадільні (дім пристарілих, Лук'янівка).

Кімната для самотніх старих.

Пляшка з тухлою водою. Брудне вікно, ледь ллється світло.

На панцирному ліжку сухий дід під ковдрою. Стирчить гіпс. Переламана нога.

Двері риплять.

На порозі русявий чоловік у цивільному, обличчя вузьке, очі спокійні.

Сідає на край ліжка. Нахиляється до старого.

— Пам’ятаєте мене, професоре? Петлюра… Ви ж мене в 12му згадали в книзі. Як буйного невігласа.

Старий розплющує очі, дихає посвистом, щось бубнить, губи ворушаться.

— Ви десятиліттями насаджували російську мову. Смішно. Але я зробив все. Щоб вас пам'ятали за “Кайдашеву сім’ю”.

Пауза. Симон поправляє ковдру.

— Решта не важливо.

Виходить.

В кімнату тягне димний солодкий дух весни.

> ПРИМІТКА. Це правда. І. Левицький викладав рос. мову (в Полт. семінарії, Польщі, Кишиневі). Був рупором русифікації. Боровся з галицизмами.

С. Петлюра згаданий в “Кривому дзеркалі української мови” (1912) за небезпечну мовну подвійність (3 рази).

В цій праці поруч стоять імена Петлюри, Винниченка і Грушевського.

Весь 1917р. Левицький жив за рахунок гонорару (багатотомник видали з санкції С. Єфремова і С. Петлюри).

Помер 2.4.1918р. Похований за кошти М. Грушевського і С. Петлюри.

> Ю. ШЕВЕЛЬОВ, “ВПЛИВ ГАЛИЧИНИ”: Царизм забороною друку укр.мовою переніс наше друкарство у Львів, цим посилив насичення літературної мови галицизмами.

I. ШОУРАНЕР

12 листопада 1918 р., після 14.00

Палац губернатора, Печерськ

Резиденція Гетьмана

Оля лишилася десь там, на мармурових сходинках. З суничним запахом і теплими обіймами. Вона все зрозуміла. Чоловік сказав їхати до малої. В Чехію. Значить, так треба. Тут скоро земля горітиме.

Спина зараз лусне.

Коридори блищать. Паркет що глянець. Нарешті, вбиральня. Дзеркала від підлоги. Парфуми і дезінфекція.

Швидко. Струмінь. Холодна вода.

Таблетки.

Кілька одразу.

Запити. Прямо з умивальника.

Нема часу.

Позаду знайомий голос.

— Досі. Toujours tes pilules, hein ? Où tu les planques cette fois ?

(фр. Все ще твої таблетки, га? Де ти їх цього разу ховаєш?)

Симон обертається.

Максим.

Костюм бездоганний, манжети блискучі, пахне парфюмами і далекими спогадами. Втік подихати повітрям посеред безглуздого засідання з москалями. Нормальна людина таке не витримає.

Кілька секунд мовчки дивляться одне на одного.

Максим робить крок. Перший.

Руки самі лягають на плечі Симону.

Тонка шкірянка. Пом'ята сорочка. Змерзне. Дурень. Знову кашлятиме місяць.

Обіймає. Мовчки. Тримає, як того, з ким колись були спільні тарілки і подушки.

Симон стоїть нерухомо. Не відштовхує.

Є задача важливіша. Що там у дзеркалі?

Комір рівно, спина тримається, погляд спокійний. Курточка, сорочка несвіжа. Волосся відросло. Падає на лоба. Нормальний мученик.

Зло його ловило, та не спіймало.

Підходить.

— Відпусти його, — каже Максим. Голос тихий, трохи сиплий. —

Хай їде. На чорта. Закордон.

Пише свої книги.

Qu’il lèche le cul de Lénine.

Toi, tu t’en sortiras. Sans Volodia.

Ne t’accroche pas. Vous êtes plus des gosses.

(фр. Хай лиже сраку леніну. Ти сам впораєшся. Без Володі. Не тягни. Ви вже дорослі.)

Тиша.

Вода цокає по кераміці.

Симон хитає головою.

— J’y vais. Chez lui. (фр. Я до нього.)

Максим видихає. Тихо:

— І ти дивуєшся, чому Бог не говорить із тобою.

Симон натягує рукавички, дивиться просто в очі:

— Бо він давно списав мене. Як стару шинель.

(Пауза).

— Жовніра прихисти.

Пауза.

Виходить.

Максим залишається, спирається об умивальник, проводить долонею по воді.

Легкий запах тюрми від Симонової шкіряної куртки поступово розчиняється.

II. АСИСТЕНТ

12 листопада 1918 р, після 22.00

Біла Церква

Касарні Січових Стрільців

Кімната коменданта, Є. Коновальця.

Ніч темна, вікна запорошило раннім снігом; світло лампи ховало закутки, лишило самий центр — ліжко, столик, два стільці. Режим розписано на стіні. А самотність повсюди.

Євген сидів за столом, писав. Букви лягали в ряд. Записка Болбочану. Про підготовку.

Двері тихо розійшлися.

Симон.

Матір Божа.

В тонкому осінньому пальті, підперезаний, сукно без утеплення. Пошарпане. Але колись було дуже дороге.

Чуже?

Де б він його взяв?

Він же з тюрми прямим ходом.

З-під пальта вибивалася чиста відпрасована сорочка.

Ступив крок всередину. На світло.

Худий. Змерзлий. Волосся збилося. Без шапки. Мокрі щоки. Губи побілішали.

Де тепла ковдра?

Чаєм його напувати. Чи молоком краще?

Господи. Тільки б він зараз нічого не просив. Бо Євген ладен витрусити останнє.

— Сідай, Симоне, — тихо запросив господар. — Тут, ближче до вогню. Тепліше. Я зараз притягну ще щось. Тепле. І чай.

Симон всміхнувся.

— Не треба, Жовніре. Ти вже все зробив. Nunc incipit futurum.(лат. Майбутнє починається нині).

Зняв рукавички, поклав на стіл. Пальці тонкі, чисті. Крижані. Де його чорти носили?

Сів повільно, імовірно спина нила.

Євген бачив: потрібна допомога.

Петлюра зняв окуляри. Протер.

Розтанув.

Подивився на Євгена “дитячими” розгубленими очима. Розплився в посмішці.

Все йде, як треба. Євген уже викинув з голови гнітючий компромат, всі його думки довкола пошуку додаткового ліжка, теплих ковдр і вечері. Вони не бачилися з кінця липня.

Симон скучив.

******

Ніч.

Ліжко Євген таки знайшов. Правда, ледве влізло. Зате поруч.

Євген розпитував про все: Київ, камеру.

Що казати на зборах. Про зраду з москалями. Розмову отамана з Гетьманом.

— Завтра він підпише окремішність від російської церкви. — сказав Симон, глянувши у чорне вікно.

— А післязавтра злуку з росією. І новий уряд суцільно з москалів.

Євген схилився вперед, майже не дихаючи.

— Ти думаєш… ще можна його переконати?

— Ні, — спокійно відповів Симон. — Але варто спробувати. Щоб потім себе не картати. Ти після зборів… Зайди до нього. Скажи: Петлюра дав слово. Я його пробачив. Хай іде сам.

Тиша.

Євгену здавалося, що все довкола нарешті стало на свої місця.

Поруч Симон. Трохи втомлений. Гострі плечі з-під теплої ковдри. Жовті старі синці з тюрми.

Вже засинає.

— Це все… має сенс?— вирвалося в Євгена.

Симон розплющив очі, усміхнувся кутиком рота.

— Жовніре. На тобі зараз вся історія. І Україна. Tecum sum. Numquam te obliviscar.

(лат. Я з тобою. Я тебе не забуду. Ніколи.)

І вирубився.

Євген ще сидів трохи. Допалив останню цигарку. Дивився збоку на Симона. Серце билося глухо, спокійно.

******

13 листопада 1918 р., 5 ранку

Затемна Євген згріб папери, тихо вдягся і вийшов. Був на станції на перший потяг. Плацкарта. На Київ.

Збори.

І до Гетьмана. З останнім шансом від Симона.

******

13 листопада 1918 р., після 9 ранку

Біла Церква.

Симону одне муляло: галицька делегація. Назарук і адвокат Шухевич. Жили тут. Сподівалися забрати земляків додому.

Підійшов тихо. Вітання малому Роману. Від Петлюри і Чикаленка. Але ближче до справи.

“Валіть звідси. Ваша черга буде потім. Не тепер”.

І додав:

“Як буде треба, віддам своє життя за Галичину”.

Поле зачищено.

Попереду бій.

За владу.

III. РЕЖИСЕР

Ніч 12/13 листопада 1918 р.

Київ.

Олександрівська лікарня.

Печерськ, Шовковична, 39/1

Гінекологія. Окрема палата.

Оленка тут давно. Лягла на збереження, а схопила пневмонію.

У палаті тиша, тільки кроки по плитці.

Оленка бліда, дихає важко, шкіра гаряча. Поруч на стільці Микита Шаповал. Дивиться не на свою жінку, а у вікно, на ліхтар.

Встає.

Виходить у коридор.

Кабінет лікаря. Таємний Микитин штаб. Тут тепло. Стіл в паперах: шифри, відомості, плани рухів, перелік станцій. Сідає. Починає роботу.

Молодий лікар, років 30, стоїть над ним, тримає каву. Пожовклий халат. Манжет зі слідами від застарілої крові. Срібний годинник на ланцюжку.

Посміхається.

Світло лампи між ними — не лікарняне, домашнє.

Микита дописує, притримує аркуш.

Лікар нахиляється ближче, шепоче:

— Знову те саме. Тримай. Хоч кави напийся. Ти ж не їв нічого. Тільки димиш. А як ти спиш?

Ти ж в два рази більше цієї кушетки!

Микита усміхається сухо, не підводячи очей:

— Що б я без тебе робив.

Лікар щось хоче сказати. Імовірно, вколоти. Але стримується. Поправляє комір Микиті. Розстібає верхній ґудзик. Ніби випадково, але надто повільно.

Микита цілує його долоню з внутрішнього боку. Кривить вуса. Рука пахне спиртом.

Висьорбує каву з чашки. Ставить чашку на підлогу в куток..

— Дякую тобі. І за мою. І за оце.

(Обводить рукою свій таємний кабінет).

— Ті двоє придурків доконають мене, їй-Богу. Завтрашнє пережити…

Тиша.

Кашляє хтось із пацієнток.

Лікар знімає годинник із шиї. Дивиться на циферблат. Все. Чергування закінчено.

Провертає ключ у дверях. Блискає обручка.

Під вікнами гуркоче: перший поверх. Підвезли чергових, стукають ноші, грюкають дверцята екіпажів, чути крики. Все чутно.

Микита підводить очі.

Синхронно гасить настільну лампу.

Темрява.

Лишаються тільки дві цятки — тлілі недопалки в попільниці.

І спалахи світла за шклом.

Лікар вертається до Шаповала. Торкається обличчя Микити.

Навіть цього ніхто не має бачити і знати.

А того, що буде зараз, — то й поготів.

IV. АНТАГОНІСТ

13 листопада 1918 р., після 9 ранку

Палац губернатора, Печерськ

Резиденція Гетьмана

Останній день коаліційного уряду.

Автокефалія.

Мала бути підписана Гетьманом. Закон підготували, підпис Максима теж там.

Але ні.

Злякався гніву російського патріарха.

А ще більше — Антона Денікіна.

Так і лишився текст без консумації.

Другий документ.

Розпуск коаліційного уряду.

А це вже не страшно.

Павло видихає з полегшенням:

— С завтрашнего дня, четырнадцатого ноября, вступает в действие новый Совет Министров.

Премьер Гербель. Человек благонадёжный, русский до костей.

Опытный чиновник, в дружбе с генералом Деникиным.

Русское офицерство пойдёт за ним, ибо только через воссоздание единой и неделимой России возможен порядок и спасение Отечества.

(рос. Відзавтра, 14 листопада — стуліть свої українські пельки. Навіть ширму з п’яти портфелів я приберу. Новий уряд з коханими москалями. Денікін схвалив кандидатів. Російські офіцери в захваті.)

Максим чує безодню.

Годинник цокає, ніби хтось відраховує решту годин влади.

Збоку перегортають папку:

— Конгрес УНС також заборонено.

Рішення одностайне. П’ятеро з опозиції — утрималися.

Краще він поки Олю відвезе до Чехії. А там видно буде.

> ПІДРУЧНИК Історія України, 10 клас:

12 листопада Гетьман здійснив одвічну мрію всього українського народу. Підписав закон про незалежність Укр. Церкви.

> МОНОГРАФІЯ. Гетьман не наважився поставити підпис. Законопроєкт Лотоцького, підписаний міністрами, так і лишився без підпису.

В січні 1919р. закон про Автокефалію підписала Директорія.

Петлюра не злякався російських церковних ієрархів.

V. ЕКШН-КОМАНДА

Збір республіканців.

Коли

13 листопада 1918 р.

Час: Вечір (з 20:00 до 22:00 приблизно)

Де

Бібіковський б-р (нині Шевченка), 34. Будинок Міністерства шляхів.

Колишнє майно Терещенків. Міністр закордонних справ росії і Член Директорії П'ятьох, Михайло Терещенко, виріс прямо в цих кімнатах.

Співпадіння?

******

Чому тут

Зійшлося все.

Лояльний міністр шляхів Бутенко, начальник департаменту Андрій Макаренко з власним кабінетом і ключами.

Можна втекти: є чорний вихід у двори.

А головне, корпус залізничної охорони на чолі з ген. О. Осецьким саме тут (республіканець, від початку в змові).

******

Конспірація

Жандарми знали, що плануються збори.

Треба шифруватися з подвійною силою.

Видали наказ про повторний арешт Петлюри! Наче він самовільно втік, а не був звільнений міністром.

Тож, таємне нічне засідання.

Всі приходять пішки.

По одному.

З різних вулиць.

По всьому кварталу розставлені спостерігачі.

Пароль: “Третя колія, шостий кабінет”.

З кабінету таємні двері на чорні східці.

Світло: не вмикати, одна гасова лямпа на всіх. Гардини спущені.

На балкон не виходити!

Пісень не співати.

******

Команда

Володимир Винниченко (aka лідер республіканців, в т. ч. соціал-демократів)

Микита Шаповал (лідер есерів)

Федір Швець, Олександр Янко, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський (масовка).

Петро Дідушок (від Стрільців), Ростислав Лащенко (хроніст, автор спогадів)

Олександр Стокоз (менеджер простору)

Євген Коновалець — запрошена зірка.

Симон Петлюра — відсутній через загрозу арешту.

Борис Бутенко — міністр, спостерігач.

*

Склад: нелегітимний.

Підстава для рішень: революційна доцільність.

******

Екшн

Всі на місці. Винниченка нема.

Ледве дочекалися.

20:45. Запізнився. Сумний.

Протокол не ведеться.

Друкарська машинка нікому не потрібна.

Винниченко веде засідання.

Поруч Швець і Дідушок. Шаповал ходить, курить.

Вступ Винниченка: “Беремось за зброю”.

Обговорення складу Директорії.

Варіанти:

- 3 особи

- 5 осіб

- 28 (Президія УНС) — одразу ні.

Три чи п'ять?

Другорядне.

ГОЛОВНЕ:

що по Петлюрі?

Слово бере Є. Коновалець.

— Він передав: приймає запрошення. Буде в Директорії і Кошовим отаманом. Військом керуватиме.

Ура!

Він погодився!

Аж полегшало!

Щастя-то яке!

А що скаже лідер опозиції, голова зборів?

Слово В. Винниченку.

— Так. Він не проти обійняти посаду. Ми з ним спілкувалися. Вчора. Я буду Головою, він Отаманом.

Ура!

Ура!

Ура!

Батько погодився!

Гучні аплодисменти.

Можна розходитися.

Стійте. А хто ще буде?

Треба плюс трьох.

Може, покликати Грушевського? Першого президента?

Микито, що скажете?

Шаповал розвертається.

Розправляє вуса.

— Грушевський вже не актуальний. Це перше. А по мені…

Самовідвід! Я керуватиму Національним союзом. В гробу я бачив вашу Директорію.

Як же ж так?

Микито, ми так на вас розраховували!

— Ні. Так сказав Симон. Переможемо, буду міністром. Хочете офіційну причину?

(Микита регоче)

— Пикою не вийшов! Підходить? Ні?

Тоді ще страшніше. Антанта мене не сприйме. Я лівий радикал. Викреслюйте!

Троє обраних.

До Винниченка-Петлюри:

- Федір Швець (УПСР, Селянська спілка)

- Андрій Макаренко — залізничники, безпартійний.

- Опанас Андрієвський — УПСС (соціалісти-самостійники).

Голову не обирали.

Сказав Петлюра, що Володимир Кирилович головний — так воно і буде.

Даремно час витрачати?

Та і спати вже хочеться.

Жодних документів.

Ніяких протоколів.

Близько 22:00 — додому.

В кабінет залишаються члени Директорії та військові.

Ритуал “Вибори” закінчено.

> МОНОГРАФІЯ. Щодо виборів Директорії немає точної інформації. Дата варіює від 13 в спогадах Винниченка до 15 від Шаповала. Коновалець не фігурує ні в кого, крім Шаповала. Кількість присутніх під питанням. Деякі дослідники заперечують сам факт цих виборів.

> В. ВИННИЧЕНКО, ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ: Я (примушений домаганням Січових Стрільців, єдиної військової опірної сили) запропонував йому [Петлюрі] взяти участь в акції [повстання], він погодився.

> М. ШАПОВАЛ, ВЕЛИКА РЕВОЛЮЦІЯ: Петлюру включили, бо всі члени УНС наполягали на введенні його у владу ще з вересня, коли він сидів за ґратами.

> ПРИМІТКА. Є. Коновалець про свою участь в цьому заході в “Причинках” не згадує.

Грушевського не включили, бо в нього з Шаповалом була давня ворожнеча.

VI. ІНТИМНА ВЗАЄМОДІЯ

Ніч із 13 на 14 листопада 1918 року.

Три кімнати.

******

ВОЛОДЯ

Київ, маєток Чикаленка.

Мансарда.

У вікні темрява, тільки ліхтар хитається від вітру. Володя підіймається дерев'яними сходами, звично.

Усе як завжди: плед, книги, фрукти на таці, жінка біля ліжка. Чикаленкова Оля. Харлампійович вже не може регулярно.

Володя кладе руки їй на зап’ястки, хитає головою.

— Сьогодні — ні.

Чому? Оля не знає.

Він стає біля вікна, дивиться на темне місто. Дим охоплює кімнату. Цієї ночі він повинен народити текст, який змінить історію.

******

ЄВГЕН

Київ. Квартира Максима.

Тьмяне світло.

Євген у дверях. Максим мовчить. Треба перебути. Так сказав Симон.

Максим дістає пляшку, два келихи.

— Вип'єш? — спокійно, як про погоду.

Євген хитає головою.

Тиша.

— Симон у владі, — каже Максим, наче ставить діагноз.

— Завжди там, — відповідає Євген.

Говорити нема про що. Робити нема чого. Тільки чекати завтра.

******

МИКИТА

Олександрівська лікарня.

Тиша.

Оленка на ліжку. Плаче.

Дитини вже нема. Кров, біль. Але минулося.

Микита сидить поруч, не торкається.

Дивиться на стіну.

Говорить рівно, без гніву, але смертельно тихо:

— То чиє воно хоч було?

Оленка відвертається.

— Або твоє, або його. Не відаю.

Краплі води б'ють не по кераміці, а по голові.

Він бере її руку.

Стискає — надто сильно.

І відпускає.

******

Треба витримати.

Дожити до ранку.

VII. ПРОМО МАТЕРІАЛИ

14.11.1918 р.

1. ВСІ ОФІЦІЙНІ ВИДАННЯ.

ГРАМОТА

Ясновельможного п. Гетьмана всієї України Павла Скоропадського.

Серед частин Росії на Україну випала щаслива доля. Сюди не дійшли більшовики.

На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави.

У цій федерації Україні належить одне з чільних місць.

Україні першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення великої Росії.

Закликаю всіх об’єднатись навколо мене і стати грудьми на захист України і Росії.

Новосформованому нами кабінетові я доручаю виконання цього великого та історичного завдання.

Павло Скоропадський,

Гетьман всієї України.

2. ВСІ ПРИВАТНІ ТИПОГРАФІЇ

Готують наклад. Завтра буде на всіх стовпах.

******

Відозва Директорії Української Народньої Республіки

(15 листопада 1918 р.)

____________________

Громадяне!

Генерал російської служби П.Скоропадський захопив владу й скасував Українську Народню Республіку.

Останнім актом про злуку з Росією український народ віддається на цілковите поневолення.

УНС вживав всіх заходів, щоб без пролиття крови одстояти права народу.

Настав час залишити мирні заходи.

Од імени української демократії, ми, Директорія Української Народньої Республіки, оповіщаємо:

Генерал П. Скоропадський є насильник і узурпатор.

Пропонуємо генералу залишити захоплені посади. Без пролиття крови.

Всім російським офіцерам пропонуємо виїхати з України.

Громадянам заявляємо:

Всі повинні стати проти ворогів і злочинців й тоді здобутки революційної демократії будуть повернені.

Разом з тим Директорія закликає всіх стежити за порядком.

Українські республіканські війська підходять до Київа.

До зброї, громадяне, й до порядку.

Голова Директорії Української Народньої Республіки__В.Винниченко

Члени Директорії

С.Петлюра, Ф.Швець, П.Андрієвський.

VIII. МАСОВКА

14 листопада.

Ранок.

Київ. Резиденція Гетьмана.

Євген іде до Ясновельможного.

Ще не бачив грамоти, не читав тексту.

Хоче вмовити: не підписувати федерацію.

Просить дозволу на передислокацію Стрільців.

“Українське військо має бути в Києві”.

Гетьман нервово посміхається.

Галичани не українці.

Євген передає слова Симона:

“Я тебе пробачив. Випущу. З усім. І з майном, з родиною. Не лий зайвої крові.”

Гетьман слухає, мов крізь воду.

Усміхається, але не чує.

Завтра — новий уряд, новий порядок,

ніяких стрільців у Києві.

Все ще гірше.

Навіть слово Гетьман не тримає. Присягався всіх галичан випускати на допомогу Львову. Але почав арешти.

12 листопада злапали Степана Коновальця, рідного брата!

Прямо в казармі.

Серед ночі.

А він хотів їхати у Львів. Захищати нову республіку від поляків. Гетьман мстився Симону, а тепер йому.

Євген не розуміє такої політики.

Це зрада.

******

ОСТАННІЙ ШАНС. ТЕЛЕФОН.

15.11.1918 р. Ранок.

Дзвінок до Палацу.

Євген говорить спокійно, але в кожному слові лезо.

— Пане гетьмане, відмовтеся.

Скасуйте рішення.

Січові Стрільці залишаються вам вірними.

В іншому випадку ми складаємо з себе відповідальність за подальші дії.

Гетьман мовчить.

Кладе слухавку.

Усе.

Лінія обірвана.

Діалог не відбувся.

******

ВИХІД З КИЄВА

15.11.1918 р. Після обіду

Весь день Володя змовляється з типографіями. Поширення Відозви Директорії по максимуму.

Щоб жодного чистого стовпа чи паркана в Києві не лишилося. Дає фінальні настанови. Розу закордон.

Євген зустрічається з Дмитром Донцовим і Шеметом. Обидва були за гетьмана. Дмитро сьогодні звільнився з Гетьманської посади, вже не голова Телеграфної аґенції. “Не хочу мати з ним від сьогодні нічого спільного”.

Микита їде окремо на авто — з якимось офіцером.

Євген і Володя разом.

Останнім потягом на Білу Церкву. В формі залізничників. Чорні кашкети. Графітові кітелі. Малиновий кант. Не впізнати.

Володимир Кирилович щасливим не виглядає. Як так?

Сідайте в купе, Голово Директорії.

Рушаймо.

Три години — і на місці.

На нас обох. Чекає.

Симон.

Починається новий розділ історії.

ЕПІЛОГ. СУФЛЕР (Флешбек)

12 листопада 1918 р. після 15.00

Київ,

вул. Маріїнсько-Благовіщенська

Маєток Є.Х. Чикаленка.

Мансарда.

Тісна кімната під дахом.

Ліжко, стіл, тумба.

Скошена стеля, лампа низько, як груша на гілці. Стати в повний зріст — тільки посередині.

Володя сидить на розстеленому ліжку. Вовняна біла піжама в бежеву смужку. З коміром, на ґудзиках. Теплі в'язані шкарпетки. Працює. Втомився.

Поверх ковдри — аркуші. Півколом.

Чернетки виборчої промови і звернення.

Якщо буде союз з росією. Гетьман темнить.

Кілька разів перекреслює “зрада” і замінює на “помилка”.

На тумбі чорнильниця, ціле яблуко, кухоль із ранішнім вистиглим чаєм.

Двері скриплять. Молода жінка. Оля Чикаленкова.

Зиркає на нього. Позіхає.

Хапає тацю.

Приносила обід. З’їв.

Виходить мовчки.

Володя не дивиться. Тиша.

Вікно завішене туманом.

Читає вголос, перевіряє, як звучить:

— “Українська держава — наша головна спільна задача.”

Пауза.

Киває сам собі.

Все зрозуміло: треба домовитись із Гетьманом, по-дорослому, нормально.

Володя ходить до нього. В палац.

Учора і позавчора. І ще піде.

Невже він не бачить, що біла офіцерня його зневажає?

Для них він — хохляцьке посміховисько. Непорозуміння в Київській губернії государства російського.

Крові не треба

Дозволить Конгрес — буде мир.

Володя пропонує Гетьману:

міняємо вашу монархію на Республіку. Будете президентом. Чесно. Влада за вами, Павле.

Гетьман відмовляє.

Микита вже не вірить у переговори, але Володя мусить спробувати.

******

Гучні кроки сходами.

Кілька людей. Гупають.

Дерево рипить, не витримує їхнього щастя.

Хтось сміється.

Ручка дверей клацає. Очі б не бачили.

Входить Чикаленко. В’язаний жилет поверх сорочки.

Гучний, веселий:

— Дивись, Володю, кого я тобі привів! Не можу нарадуватися.

Це ж наш Петлюра! Герой!

Суки його мордували, та він не здався.

За господарем — тінь у дверях.

Симон.

Вдвох не поміститись — кімната замала.

Без курточки. В чистій відпрасованій білій сорочці.

Поправляє окуляри. Усміхається.

Страждалець, що переміг зло.

Чикаленко сяє.

— Дійшов пішки, з Лук'янівки! Біднесенький, голодний такий. Я його вже нагодував борщиком.

Він нам з Олею все розповів, як було.

Змерз у своїй шкіряночці. А сорочка яка була! Жах. Зараз хоч як людина.

(Повертається до Симона. Той кивнув. Хай буде Лук'янівка).

— Головне!

Симончику, як спустишся, зайди до гардероба. Підбери собі щось тепле. Там буде відчинено.

Обводить поглядом, як дітей:

— Діточки, я такий радий. Ми знову всі разом. Як тоді, на яхті... — сміється. — Ну все, мої милі, у вас політика…я пішов.

Двері зачиняються.

Тепер без батьківської любові.

******

Симон усе ще стоїть.

Не рухається.

Дивиться.

Обличчя спокійне.

Володя не розуміє, хто перед ним: мученик із газет чи людина, яка завжди занадто близько.

Симон робить пів кроку назад, клацає замком. Провертає повільно, без звуку.

Щелепи крокодила зімкнулися.

Закидає ключ в кишеню. Погляд не змінюється.

Піднімає руку, торкається оправи.

Скло блискає. Чужі очі. Знімає окуляри.

Покручує в пальцях, звертає дужки, кладе на стіл. Плечі загострюються.

— Ну привіт.

Просто. Спокійно.

У цьому спокої щось не так.

Повітря стає густим, кімната звужується до двох подихів.

Тонкі пальці у кишені, корпус трохи нахилений — знайома постава. Володя таке вже бачив.

Ні тобі жестів, ні крику.

Тільки подих, і цей глухий спокій.

Святий зникає.

Залишається той, хто вміє відчувати страх на запах.

Два кроки — він уже поруч.

Володя відчуває цей самий запах, як завжди. Шкіра, піт, холод.

Симон зупиняється настільки близько, що між ними не залишається повітря. Але не ближче.

Впирається рукою в скошену стіну над Володіним плечем.

— То що, факел революції, — тихо, з кривою посмішкою, — бачу, скучив за мною.

Пальці лягають на шию, ковзають угору, торкаються неголеної колючої щоки.

Не ніжно — так, ніби перевіряє, чи тепла ще плоть.

Від дотику по Володі біжить судома, аж до пальців ніг. Шкарпетки починають неприємно чухати.

Володя дихає коротко, притискається до стіни, шукає опору. Смикається від сирот по шкірі.

Симон ніби вивчає це.

— Отак, — шепіт зовсім поруч. — Так і думав. Це ж навіть зворушливо.

Рука спускається нижче, ковзає по плечу, далі по тілу. Проникає в штані. Йде по шкірі.

Торкається пальцями того самого. Притискає.

Крапля вологи.

Розтирає великим пальцем.

Веде рух по колу.

Є реакція.

Стоп.

Симон завмирає.

Відтягує тканину. Володіне єство стоїть у всій розпашілій красі, пульсує рельєфним малюнком судин. Симон показує рукою.

— Глянь! Глянь, Володю!

Відступає на крок, опускається просто на коліна перед ним, руки здіймає вгору, обличчя під лампою — як з барокової ікони.

— О святий Боже, — каже ледь удаваною побожністю, — ти почув його молитви!

Воскрес! Диво чоловічої сили, тут! З нами, в цій кімнаті!

Він схиляє голову, театрально хреститься, — і регоче.

Сміх глухий, металевий, як вода по блясі.

Володя спершу застигає, а потім сам сміється. Коротко. Без повітря.

Сміх летить, наче з шматки з горла.

О Боже.

Володя, ти дурень. Він знущається, а ти регочеш.

— То що тут без мене… Все просрав?… — каже тихо, з майже поблажливою усмішкою. Підіймається з підлоги. — Нічого. У кожного бувають дурниці.

(Пауза).

— Просто твої всі завжди про мене.

Голос рівний, навіть лагідний, і від того ще холодніший.

Володя не знаходить, що відповісти.

Кров гуде у вухах, у роті — метал.

Тіло пам’ятає дотик. На шкірі пече.

Стає тільки сильніше. Споднє тисне.

Симон відвертає погляд, робить півкроку вбік.

Куточки губ злегка підняті — не усмішка, радше втома.

Голос рівний, тихий, із тією ноткою, яку він завжди вмикає, коли хоче “заспокоїти”.

— Генію, ти знову собі щось вигадав.

Він нахиляє голову, дивиться прямо в очі, ніби справді співчуває,

як лікар, що говорить пацієнтові: “Не хвилюйтесь, це просто нерви.”

— Між нами нічого нема. І не було ніколи. Забув?

Фраза падає м’яко, але відлуння ріже, як скло.

Погляд — теплий, сумний.

Той самий, який колись міг викликати довіру, а тепер розбиває її остаточно.

Володя намагається не кліпати.

Кров у вухах гуде.

Щось хоче сказати, довести, але рот сухий, і слова здаються дурними,

як спроба пояснити сон.

Сумнів осідає, важкий і липкий.

Може, справді.

Може, й не було.

Може, він усе це сам.

Симон наближається знову.

Нахиляється.

Пальці торкаються комірця піжами.

Ніби вивчає тканину на дотик, і різко стискає.

Дихає біля самого обличчя.

— Ти ж пес, випрошуєш жалість, — шепіт тепер зовсім поруч, — бо ні на що не здатний.

Пауза, подих.

— Але я тобі не лікар.

Просто тримає.

Достатньо, щоб Володя перестав дихати глибоко.

Він застібає крайній ґудзик на комірі — повільно, одним рухом.

Пальці холодні, від них тремтить шкіра.

— Розкажеш комусь — зіпсуєш усе, — голос майже ласкавий, але в ньому чути залізо.

Володя сидить нерухомо.

Тисне в скронях.

Бажання, яке щойно пекло і муляло під вовняною тканиною, перетікає у страх.

А страх у тишу.

Симон відпускає комір.

Розгладжує Володіні плечі долонею, як господар, що підправляє річ, яка йому належить.

Відходить на крок.

Демонстративно проглядається, похиливши голову вбік.

— Ось так, — шепоче, — тепер гарно. Я навіть готовий тебе пробачити. Думав, я забув вже?

А хто мене зі штабу викреслив, нагадати?

Володя рвучко відсувається.

Повітря обривається, як струна.

Руки піднімаються, але майже відразу опускаються — тіло не слухається.

Плечі тремтять.

— Ну то вдар, — хрипко. — Або поріж.

Ти ж любиш таке, Балерина. Давай. Ніж в шухляді.

Слова сиплються без сили. Володя і таке вже проходив. Шкірою відчув той шрам між шиєю і плечем. Який він спеціально ковиряв, щоб довше не гоїлося. Щоб лишився.

Симон не рухається. Грає.

Дивиться кілька секунд, як на щось цікаве.

Потім бере яблуко з тумби.

Кусає. Повільно прожовує. Ковтає шматок.

Видає:

— Не мрій навіть. Я тебе не чіпатиму.

Ти ж лице Директорії.

Маєш бути гарним, як пісня.

Папери підписуватимеш. Своїм шевченковим розчерком.

А я керуватиму.

Іншим я не дозволю. Тільки тобі, Генію.

Пауза.

Викидає яблуко Володі на ліжко.

Плечі Володі опускаються ще нижче.

Удару не буде. Крові теж.

Гірше. Його залишають цілим. Простіше, якби боліло.

Симон зупиняється біля дверей.

Навіть не обертається:

— Так краще для всіх. Я буду зверху. Власне, як завжди.

Цілий — означає доступний, контрольований, маркований. Не понівечений, не розірваний, висвячений у нову роль.

Володя відчуває, як під шкірою щось розгортається. Сором чи полегшення, змішане з гіркотою. Він сідає вище. Дивиться на руки. Один палець у чорнилі.

На ліжку аркуші лежать, як свідки: жодних змін у світі не буде. Крім того, що в нього буде посада без влади.

Приниження, назване обов’язком і повноваженнями.

За вікном осіння мрячка.

Симон зупиняється біля дверей.

З кишені витягає ключ, нанизаний на середній палець.

Поворот голови через плече — як звичка, не як прощання.

— Зробиш усе як треба —

тоді і буде тобі… щастя.

Пауза.

Погляд ковзає десь вище плеча, ніби на порожнє місце за ним.

— А поки… готуй промову.

(Регоче)

— А то раптом не виберуть.

(Регіт стає нестерпним).

Кидок голови — короткий, як знак “виконуй”.

Двері риплять.

Володя не поворухнувся.

Фраза зависає в повітрі, як наказ.

Як треба.

Щастя.

******

Двері зачиняються.

У кімнаті зависає тиша, тільки дощ стукає по даху.

Повітря густе, нерухоме, наче в закоркованій банці.

Володя стоїть посеред мансарди.

Дивиться на ліжко, на аркуші, на чорнило, яке ще блищить.

Це ті самі промови, що він писав сьогодні вранці — на збори, на обрання, на новий етап.

Фрази про демократію, волю, людську гідність.

Тепер вони виглядають смішно.

Усе вже вирішено.

Він — лице влади.

Яка і є Симоном.

Пальці беруть верхній аркуш.

Виборча промова.

Тонкий звук розриву — як вдих.

Ще один.

Іще.

Чорнила кришаться на пальцях.

Аркуші падають на підлогу, мов пір’я з убитого птаха.

— Нахрена весь цей фарс…

Тиша розтягується.

Світло блякне.

Руки зависають у повітрі, ніби ще хочуть щось утримати, та вже пізно.

Кімната спорожніє.

Тепер вона належить не йому, а тому, хто щойно вийшов.

І навіть тиша дихає Симоновим голосом.

> ПРИМІТКА. Чи не єдиний раз в своїх рядках В. Винниченко говорив правду.

“Обирали Директорію дві людини”.

Саме тому в його спогадах жодної конкретики про хід засідання немає. На відміну від “євангелій” від Шаповала і ше трьох учасників подій.

[*Правда цими 2 він визначає себе і Шаповала, але це вже творче бачення. Володя і так був гранично чесний]