Нерозказане

Київ. Травень 1907р.

(Володя)

I. ЗА ҐРАТАМИ

Лук’янівка — не тюрма, а сцена для бездарного фарсу. Травень тягне вогкістю й глиною: двір видає пару після дощів, на черепках блищить брудна вода. Нудна реміснича околиця Києва, де щебінь сиплеться просто під ноги.

За мурами, по той бік трамваїв, завод Млошевського*: товчуть каміння, грюкають залізом. Що саме виробляють ніхто не знає. Лише видно, як брудні люди-мурахи віддають на тому заводі своє життя, ніби так і треба. Дурні.

Заглушений гуркіт завис, як вирок.

Сиджу втретє, саме тут вдруге. Тепер офіційно: політичний в'язень. Ідейний. Як він. По справі “Українська змова”. Тут нас троє: я, Єфремов і Степанківський.

Наша камера носить горду назву "Третя Політична".

Віта нова, так? Страждання за ідею — не про нас. Старий корпус. Понад сто років, мабуть. Високі цегляні мури, щоб я раптом не втік. Глибокі віконні зіниці. Світло ледь пробивається, ковтає пилюку. Піч псує київський пейзаж кіптявою. Мокрою потилицею відчуваю вогкість цегли, старий піт і брунатну тишу.

Дні намотуються на пальці.

Єфремов уявляє себе знавцем літератури. Нікчемність у пошуках “нової літературної краси”. Шкребе дрібним почерком, бурмоче свою маячню вголос.

Що він знає про красу? Про тіло? Про жагу до життя? Він навіть у жінці своїй не розгледів. Йому Онися з животом була мадонною, іконою. Чолом бити і вклонятися. Семінарист чортів. А вона просто хотіла. Сама сказала. Навіть з пузом. Щоб її брали. До мокрих очей.

Я їй це дав. Я можу.

Вагітні.

Вони віддаються, як востаннє. У них навіть смак інший.

Дитину втратила. Він коли дізнається, звалить все на мене. Уявлятиме сам процес. Як я вибивав собою їхнє дитя.

Сам винен, йолоп у пошуках краси. Хай і далі молиться.

Володимир Степанківський, той самий, що Маркса на нашу переклав, нудний, обмежений обиватель. Мовчить, перекидає картки зі словами. Хоч якийсь зиск: ми з ним разом штудіюємо англійську. Уже третій місяць. Може знадобитися. Все інше застигло.

Я не сплю. Я не думаю. Я гнию. Мені не холодно. Не тісно. Нічого не болить.

Майже.

Хочеться тіла поруч. М’якого, теплого, солодкого. Притиснутись пахом до гладенького стегна. Уткнутись пальцями в кисле. Щоб дихало, рухалось, стискалось. Для забуття. Для сну. Це дивно. Тіло хоче жінку.

Я не можу писати. Я пробував. Але як тільки беру грифель, він тріскає.

На допитах я щось заявив їм всім про літературу. Про те, що я не політик, а людина з пером. Вони кивнули, записали. Це не були виправдання.

Мене записали.

Не соціалістом. Письменником.

Потім подумав: так навіть краще. Менше зобов’язань. Менше ланцюгів. У тексті завжди легше сховатися. Я ж на юриста вчився, поки не відрахували.

Дістаю його. Листа.

Без підпису.

Знаю почерк. Знаю запах.

Папір сухий. Почерк той самий, з характерною високою буквою Т у формі хреста.

Я тремчу.

Руки як у алкоголіка.

Я відкриваю.

Говорить. Він.

II. ЛИСТ

Mon cher génie,

Ти саме там, де так довго мріяв бути. Новий досвід. Цього разу в позі мученика. Ecce homo, як колись зронено устами Пілата. Яке влучне амплуа для тебе: можеш гордо мовчати, можеш пафосно страждати, можеш тішити себе уявою, що ти — безвинний герой, якому всі заздрять і якого всі бояться. Певен, у своїй голові ти вже пережив усіх зависників, як ти їх називаєш.

Соціаліст… ха-ха. Мені вже розповідали, як ти на допитах відмовлявся від партії. Вищав, як сучка: “Я не соціаліст, я просто письменник! Тільки не бийте!” Quelle délicatesse. А що ж таке, Володю?

Що сталося, сміливцю? Твоє вічне крикунство раптом впало… і як же це личить тобі, mon cher génie — c’est ravissant (фр. це чарівно)

Зате як звучить: геніальний письменник гниє за ґратами. Fiat ars, pereat veritas. ( лат. Нехай буде мистецтво, навіть якщо загине правда). Гарна поза. Ти вмієш написати себе, я знаю — n’est-ce pas? (фр. чи не так?)

Я більше не маю до тебе питань.

І не маю бажання щось коментувати. Я тебе почув, тоді в Києві, у мене. І все бачив. Тобі сподобався мій зрив.

Ти хотів. Ще.

Глибше залізти в голову.

Насолоджувався.

Запам'ятовував кожен ракурс. Кожну інтонацію.

От такий ти був — чесний з собою. Можеш більше не сподіватися.

Ці пів року. Я керував. Я видав шість номерів “Вільної України”. В Пітері. Потім тут. В “Раді” у Чикаленка.

Вертаюся в Пітер. Житло є. Я не сам. Є з ким бути, є кого кохати. Маю тепло поруч щодня.

І водночас готуюся: на мене чекає нове життя. Воно вже простягає руку. Я впевнений, все складеться.

Одразу відповідаю на твої питання: я не шукаю циганські пристрасті. Я люблю щоб спокійно і тихо. І одна рідна людина в ліжку. Щодня.

Але тебе це не стосується.

По роботі.

Втомився за ці роки від партій. Від посад. Від людей, які постійно щось від мене хочуть і треба вирішувати їхні проблеми. Мені буде 28, а я повинен відповідати за сотні людей.

Я хочу просто жити. Тихо. Спокійно. — C’est tout ce que je demande (фр. це все, чого я прошу).

З видавництв я піду. З політики теж. Може, і з партії. Те, чого я хотів, я вже досяг.

Пишу. Багато. Як оглядач. Мистецтво в усіх його проявах — моя царина. Ти ж знаєш, що я обожнюю театр, музику, окрім літератури. Я пишу про те, в чому кохаюся. Моє слово допомагає українській культурі говорити, коли їй затикають рота. Я не геній. Проте я працюю в іншому напрямку. І живу.

Я вже зробив для української мови достатньо. Бог все бачить.

А ти досі автор. Досі вихаркуєш з нутра слова, щоб залатати тишу. Я знаю.

До речі. Бачу, знову тобі не йметься. Зради захотілося. Пишеш російською. Як там новий театр, з Горьким... і Леніним? Достатньо приємно лизати сраки росіянам? Est-ce que ça sent la rose? (фр. пахне трояндами?) Соціалістично?

Не плач, Ярославно. Витри сльози кохання. Я ж тебе, генію, не облишу.

Знаю, чого ти хочеш. Аж трусишся.

Ти ще на коліна стань, тобі це пасує. Випроси до себе увагу.

Буде тобі. Кілька речень. Щоб українська література не закінчилася.

Ти ж цей лист будеш сто разів перечитувати і дрочити на кожну букву. Так, я тебе занадто добре знаю. Генія. Це ж скільки років вже.

Хочеш знати, як я тепер виглядаю? Щоб “мати образ” перед очима. Що ж тобі ще лишається?

Малюй.

Клей до стіни.

Кінчай текстом.

Хай вистрілить не тобі в руку, а густими літерами на папір. Тож тримай. Можеш уявляти. Прямо зараз.

НАЙКОРОТШЕ ОПОВІДАННЯ ГЕНІЯ

“Симон сидів за письмовим столом в своїй пітерській квартирі. Тіло ще парувало після душу. Шкіра свіжа і солодка, пахне лавандовим милом. Пасма сірого волосся спадали на лоба, трохи вологі. Не поправляв. Нехай сохне саме. Він знав: навіть у цьому — достатньо, щоб зводити з розуму того, кого треба.

На столі папір. Почерк рівний, спокійний. Він писав тій, кому треба писати щиро, без вихилясів. Без хрестових Т. Без десятків мов, щоб тебе зрозуміли.

Він тільки бачив фото. Ще навіть не був з нею знайомий, а вже знав, що вони будуть разом. І вона дала згоду на знайомство.

Симон перебрав цигарку. Повільно, майже ласкаво. Якби це була шия, вона вже дихала би частіше. Стиснув, торкнувся язиком кінчика. Не запалював. Просто тримав у роті, довго, насолоджуючись.

Все. Поставив крапку. Ім’я останнє. Облизав край конверта, смакуючи, не папір, а перемогу. Заклеїв. Натиснув пальцем, як утирають сльози з чужого лиця. На конверті було написано: Олі. Симон підвівся. Пальці лишили на столі теплу пляму. Сховав лист до решти, які чекають свого дня. Рано чи пізно, але вони всі будуть відправлені.

Чергова глава його життя завершиться. Симон піде далі. Попереду нові стосунки і правда, яку не треба ховати. Він вже щасливий від самого передчуття змін.

Але і зараз Симон не страждає. Його чекає ніч. Кохання. Без хворого генія.”

КІНЕЦЬ ОПОВІДАННЯ

Ну що, сподобалося?

Схоже на оповідання генія?

Цілую твого мокрого лоба, твій оцей жорсткий чуб чорний і сподіваюся, більше ніколи тебе не бачити.

Це все між нами, Володю.

P.S. Не кінчай у жінок. Твоє сім’я не повинно прорости. Одного такого, як ти, більш ніж досить.

P.P.S. Тебе бачать. Ти це не приховав. Тебе розкривають твої штані, носи щось поширше. Не сміши людей.

P.P.P.S.

Я довго думав про твою творчість. Це ж яка місія і відповідальність. Перед всіма грядущими поколіннями. Хто я такий, щоб позбавити діточок в школах твоїх шедеврів?

Без тебе, їм не буде на що плюватися.

Тож.

Пиши.

А крім як про мене, ти ж не можеш.

Persona non grata, materia prima, я сировина для твоєї мазанини.

Дозволяю.

[Без підпису]

III. ЗНОВУ

Щоночі одне й те саме.

Читаю. Повільно. По складах. Як уперше.

Пальці тремтять, але знають шлях. Тіло — машина. Звичка.

Шурхіт паперу, волога долоня, короткий судомний подих.

Блідий слиз між пальців. Як завжди. Від слів.

Моя йому помста.

Придурок. Хтось в нього є. Зараз. А буде якась Оля.

Вийду і собі знайду. Можеш не сумніватися. Вилупок. Вони самі переді мною ноги розставляють.

Руку об матрац, витираю. Вже смердить.

Єфремов сопе. Степанківський бурмоче своє щось. А я сичу. Гріюсь ним.

Цей недоук думає, що втік. Заховався в Пітері, в Києві чи де там він.

Що написав і все.

Але ти тут. Під шкірою. В слині. Під нігтями моїх пальців.

Ти не виберешся.

Ти повернешся.

Більш за все в житті ти хочеш влади.

Подавишся.

Піде він з партії. Ага.

Смішно.

З політики.

Так і повірив!

Ха.

Найцікавіше попереду.

Актор?

Критик?

Соціаліст?

Редактор?

Я ще не знаю. Але ти все одно прийдеш.

Я тебе дочекаюся.

> ПРИМІТКА. Нині завод “Артем” на Лук'янівці

> МОНОГРАФІЯ. “Українська змова” — справа, ініційована імперцями проти видання “Рада” (Чикаленка).

Слідство тривало до жовтня 1907 р, а далі справу передали в суд.

На допитах В. Винниченко категорично заперечував належність до будь-якої політичної партії і вимагав “уважати мене винятково літератором”.