Нерозказане

Київ

Липень 1918 р.

Тиждень перед ув'язненням

NO PLACE 4US

Травень - липень 1918-го у Січових стрільців все витрясли.

Надії. Сподівання. Довіру.

Збиралися. Сперечалися. Розходилися ні з чим.

Порожній мішок на мотузці.

Ніякої конфронтації.

Хотіли служити.

Були готові.

Присягнути на службу гетьману.

Але була проблема.

Самій владі були нецікаві.

Які ще галичани? Навіщо?

Без них добре. Проблем з австрійцями ще не вистачало.

Чужа кістка.

Незрозумілий акцент.

Якась “самостійність”.

Пекли світлі очі Ясновельможного Гетьмана.

Випадали з російської матриці.

Тягли свій “Галіцкій мір”.

Торочили про “національні вартості”.

У нас так не кажуть!

Стрільці не вписувалися в бачення майбутнього by Hetman.

Тяжко-важко збиті сотні розсипалися.

Хтось приписався до інших частин.

Хтось сидів без діла.

Думав вертатися.

Роль просителя милості осіла в печінці. Викликала спазми.

Надія звіяна попелом.

Скоропадському не цікаві?

Нічого страшного.

Не буде Галя — буде другая.

Та й по всьому.

Є під кого йти.

Він завжди був з ними.

Власне, і не кидав ніколи.

Симон.

> СКОРОПАДСЬКИЙ П.:

Галичани чужі “російським українцям”. Занадто фанатично ненавидять росію.

> КОНОВАЛЕЦЬ Є.:

Скоропадський – людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові дуже далека… в кожній розмові підкреслював, що керується він добром України, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад та вказівок.

I. LET'S GO

Липень 1918 р.

Київський авіапарк, Жуляни.

Київське літо.

Розпечена пательня.

Село з аеродромом.

Євген при роботі. Охорона ангарів, чистота смуги.

Мельник при ньому.

Нічого не рухалося.

Приниження кабінетів:

відправляли, як зайду. Най би їм.

Мовчав. Треба витримати.

Не цурався чорної роботи.

Працював в ангарі.

Навіть двигуни лагодив.

По вуха в мастилі.

Відчував: створений для більшого.

Ще одне пекло: чекання.

Під замкненими дверима.

“Ми передамо”, “розглядається”.

Десять чортів би то взяло.

Його у владі не хотіли.

Говорив до стіни.

Посміх за спиною.

Євген змінився.

Київська печатка.

Його звали “Михайловичем”, як місцевого. Стрільці так себе не називають. А він прийняв.

Простіше було.

Його мова стала м'якшою. Тутешньою.

А гетьманці всі — російською.

Навіть не ховаються. Падли.

Чекають білу армію.

Мова. Євгена найбільше дивував Симон. Унікальна суміш галицьких форм, полтавських зворотів і книжних інтонацій.

Незвична, ламана.

Хотілося повторювати. Намагався підлаштовуватися.

Симон не з’являвся щодня. Але коли приходив з земства — охайний, спокійний, завжди в собі — він вів. Кілька слів, один погляд, і Євген уже знав, куди рушати далі.

Симон відчував, коли треба бути тут.

Бачив у Симоні сотні облич.

Головний земський чиновник, весь в паперах, з текою.

Полум’яний трибун з чубом.

Спокійний і небезпечний конкурент з гетьманом. Вільно іноземними мовами.

З галичанами свій, хоч і не свій.

Всі обличчя були як рідні.

І в справі теж бачив.

Під Крутами зі зброєю в руках, серед загиблих.

На Арсеналі під час зачистки.

На піку жорстокості.

За кулеметом.

В крові ворога з револьвером.

З обличчям як камінь.

І це теж йому пасувало.

Євген знав і його жінку, Олю, спокійну й рівну.

І Розу Винниченкову, чужу, занадто освічену, але поруч. І самого Володимира.

Микиту. Вступив до нього в партію.

Але було ще щось.

Темний жмут історій, знайомств, імен, кінця і краю яким не було.

Євген відчував: у Симона є інші вузли, інші люди.

Краще туди не лізти.

Євген ішов за ним, бо не міг не йти.

Питав себе:

хто він Симону — товариш чи маріонетка?

Ловив погляд його очей, і всередині щось завмирало. Кілька разів бачив дивне. Очі міняли колір. З синього на сірий.

Єдна людина, у якої сірі очі були теплі.

Не міг відхараскатися від прив’язаності.

Боявся зізнатися.

Назвати самому собі: обожнювання.

Магія, в яку він вгруз, що та оса в варення.

Впізнавав Симонові кроки. Без погляду відчував, що той поруч.

…Коли Симон вийшов із кабінету гетьмана й кинув:

— Маю тиждень, —

Євген вловив подвійне: щем підозри й прилив гордощів.

Це було сказано йому.

І більше нікому.

II. TO-DO LIST

Липень 1918

Кілька днів до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Кімната стояла в напівтемряві. Вікно прочинене, важке липневе повітря лізло довгим язиком всередину, тягло за собою гул міста. За ним входив запах сирої зелені: баронів сад шелестів кронами.

Десь надворі купчилися квіти, і теплий вітер сував їхні солодкуваті ноти прямо в носа мешканцям “будинку лікаря”.

На столі розпорстався німецький блокнот у м’якій шкіряній облатці, розгорнутий нутрощами.

Кремові сторінки, рівні, хвилясті від спеки.

Чорні рядки впевнені, похилі.

Поруч з ними позначки червоним олівцем.

Збоку попільниця, пил від протягу сипався на стіл.

На підлозі нахабно лизався Марек, рудий кіт.

На розгортці було:

1. Євген.

Довести справу. Контролювати. Тримати поруч. Не дати впасти.

➤ «Був. Слухає. Йде за мною.»

2. Микита.

Провідати після арешту. Чи зрозумів? Що по справі? Чи не збився. Психічний стан? Дитина — правда?

➤ «Тримається. Веде. Нова мережа.

З поетом покінчено.»

3. Володя.

Посадити на тиждень.

➤ «Виконано. Напише геніальну п'єсу. Про страждання. Про мене. Ще подякує» (підкреслено червоним)

4. Земства.

Не певен, чи ще повернуся.

Подарунок Василеві.

Він тримав це місце.

➤ «Вручив. Здав.»

5. Компромат.

Донцов. Знаки питання. Розібратися.

➤ <порожньо>

6. Оля.

Все пояснити.

Припис: Симоне, обов’язково.

Буде важко.

➤ … (коротка риска червоним збоку, ніби рука здригнулася й далі не пішла)

Симон вийшов. Сторінка лишалася відкрита.

Тлів недопалок.

Марек розтягнувся під столом, муркотів, ніби нічого у світі не було важливішого.

А на сторінці два останніх рядки темніли порожнечею.

III. PAPARAZZI

Напередодні арешту.

Липень 1918р.

Українська Телеграфна Агенція (УТА, зараз Укрінформ)

тоді: Хрещатик, 25

Майже ніч.

В Агенції тихо. Нікого, крім Дмитра. За столом, курив і когось чекав.

Перед ним аркуш із карикатурою, російська робота.

Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоро­падський і гойдає дитину в колисці, причепленій під деревом.

В колисці (у формі німецького шолома) український козак з довгим вусом, витягнув одну руку, реве. Під карикатурою підпис: ''Баю-бай, пусть тєбє пріснітся рай"! ..

Вранці він це показував Скоропадському. Той сміявся.

Двері рипнули. Увійшли.

Євген: у скромному, напіввійськовому, без зброї. Обличчя суворе. Втомлене. З Жулян.

Симон. Біла вишиванка, свіже випране полотно, лляний блиск. Останній день у земстві. Ніби з офіційної наради. З бурбоном.

Дмитро підвівся. Теплий рух: він і Симон обійнялися, мов давні колеги. Євген спостерігав осторонь, трохи чужий у цій грі жестів. Бурбон мігрував в Дмитрові руки.

Симон одразу, сухо:

— Що ви маєте на мене.

Де матеріал. Скільки копій?

Дмитро не сів одразу.

Закурив, випустив дим убік і сказав рівно, майже буденно:

— Одна копія. У мене. “Гріх і розпуста Отамана Петлюри”. Це про чотири роки з Максимом Славінським в Пітері.

Євген завмер. Очі округлилися. Він навіть повітря втягнув різко, як від удару.

Симон засміявся.

Низько, з полегшенням.

— Ото й усе? Тільки з Максимом? А про оргії там є? Я б почитав.

Він хитнув головою, іронічно скривив губи:

— А бабульок? Душив? Гвалтував? Чи як там у того москаля достоєвського?

Дмитро примружився, пускаючи дим. Євген так і сидів кам’яний, як у клітці.

Симон різко зупинив сміх, і вже зовсім рівно:

— Видаляй. Не заради мене. Заради нього.

Кивок у бік Євгена.

Дмитро зиркнув на аркуш із компроматом, тоді на Симона:

— Якщо я це спалю — мене знищать. Гетьман мене поховає.

Симон не підвищив голосу, лише відсунув попільницю й сперся ліктем на стіл.

— Дмитре. Ти ж знаєш, ми з тобою від початку стояли за одне. Тоді ще, коли контрабанду тягнули через Перемишль. Ти й я — про соборність.

Він кивнув на Євгена, який сидів мовчки, затиснутий у цій розмові, ніби заручник.

— А тепер вона перед тобою, жива. З вусами. Сидить.

(Симон посміхнувся на “святе дитя соборності” і продовжив).

— Ціле галицьке військо в Києві. В їхніх руках майбутнє. А від тебе залежить — бути їм чи ні.

Симон закурив, погляд не відводив:

— Подумай. З одного боку: кар’єра при гетьмані. З іншого: ідея соборності.

Давай відверто: гетьману та соборність до сраки. Він ще й Василя (*Габсбурга Вишиваного) до всирачки боїться.

Тиша.

Дим повільно стелився між ними.

Євген відчув, як кров стукає у скронях: сидів, як жива карта, яку Симон кинув на стіл. Як козир.

Дмитро не відразу відповів. Затягнувся, довго тримав дим у легенях. Усміхнувся краєм губ — іронічно, ніби хотів кинути жарт. Але усмішка швидко зійшла.

Очі стали серйозні, навіть важкі. Він розумів: Симон завів його в кут.

Кар’єра при гетьмані чи соборність — два шляхи, поєднати не вийде.

Євген дивився то на одного, то на іншого. І раптом відчув: ці двоє — рівні. Жорсткі, українські до кістки.

І саме тому вони сходяться тут, у задушливій кімнаті з одним аркушем на столі.

Дмитро видихнув убік, коротко кивнув.

— Ти добре граєш, Симоне.

Євген, ніби щоб розрядити тишу, нахилився трохи вперед:

— А ви… в якій партії нині?

Дмитро пирснув, затягнувся довше, ніж треба, і випустив дим у стелю:

— У жодній. Партії — гниль. Але з тобою можемо зробити свою власну. Справжню.

— До речі, Євгене, ми ж знайомі ще з 1913го. Пам'ятаєш студентський з'їзд у Львові?

Сотник ковтнув слину, не знайшовся що відповісти. Вперше за довгий час він почув від когось у владі те, що сам носив у голові.

Дмитро знову взяв паузу. Курив повільно, ніби тягнув час. І раптом, не відводячи очей від Симона, спитав:

— То коли ти сідаєш?

Євген сіпнувся. Серце гупнуло: звідки й це знає?

Симон не ворухнувся, тільки відкинувся в кріслі:

— Сідаю. Вирішуй.

Кілька секунд у кімнаті стояла глуха тиша. Дим звисав важкою хмарою.

Дмитро скривився, наче від чогось гіркого, і різким рухом стягнув аркуш зі столу.

Розірвав. У смітницю. Слідом кинув сірник.

Папір спалахнув. Євген відчув запах типографської фарби. Вони втрьох дивилися на полум'я.

Вогонь згас. Згоріло дотла. Кімната потемнішала.

Симон піднявся перший. Кивнув Дмитрові коротко, без зайвих слів. Євген встав слідом.

Навздогін Дмитро сказав, тихо, майже пошепки:

— Симоне, не тільки Гетьман це може знайти. Май на увазі.

******

Вони вийшли надвір.

Глуха ніч.

Кілька ліхтарів миготіли. Спека дихала в потилицю.

Євген крокував мовчки. Тисло в скроні. Зупинився, випалив:

— Це правда?

Симон зупинився. Розвернувся. Усміхнувся тихо, лагідно.

Обійняв за плечі, пройшов пальцями-грабельками по волоссю — легко, без дотику.

Близько, як старший брат, і водночас щось інше стояло в повітрі.

Євген видихнув, продовжуючи власне питання:

— …про соборність?

Симон нахилив голову, подивився прямо в очі.

— Veritas absoluta. (лат. Абсолютна істина), — сказав рівно.

Ще мить стояли близько, у тьмяному світлі.

Євген бачив перед собою чоловіка, з яким колись грілися в сіні, закутавшись кожен у дві шинелі. А назавтра він вже йшов парадом по золотому Києву, як символ перемоги.

Тепер, після цього бруду, він уперше побачив просто тіло. Тонке. Зі слабкостями. Яке можна замкнути, зламати, знищити.

Євген злякався, щоб їхня історія не скінчилася сьогодні.

******

За кілька днів усе вирішилося.

Симон чекав, щоб “сісти”.

А Дмитро Донцов уже був поруч із Євгеном.

Симон знайшов ті ідеальні руки, кому передати стрільців.

Дмитро. Гострий, іронічний, тепер майже друг. Підштовхував зустрічі. Виходив на потрібні кабінети.

Офіційно це називалося: “Очолив переговори між Стрільцями і Гетьманом”.

Справа зрушила з мертвої точки.

Галицьке військо легалізувалося.

*****

Компромат згорів у смітниці УТА.

Але Симон добре знав: вогонь залишає кіптяву.

> ДОНЦОВ Д. Належав Петлюра до укр соц-дем табору, був людиною поміркованою. Естет. Знався в мистецтві. Пам’ятав майже всього Франка. В його журнал “Украінскую жизнь” я багато писав. В 1917 пропонував йому разом очолити опозицію до Ц. Ради і скинути її. Відкинув. Не хотів узурпації”.

> ДОНЦОВ Д. Доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей ( Скоропадський, Петлюра, Міхновський, Болбочан, Коновалець та ін.)... З Винниченком же я не міг мати нічого спільного.

> ПРИМІТКА. Це був початок великої співпраці. Хоч Д. Донцов не брав участі у створенні ОУН, Є. Коновалець і ПУН визнавали, що саме його ідеологічні засади відіграли ключову роль у створенні організованого українського націоналізму.

IV. PEARS

Симон, 21 р.

Микита 17/18 р.

Харків, літо 1900

(Після прийняття в партію)

Симон сидів у камері управи.

Мовчки. Сам.

Смерділо сирістю і сечею.

Огидна задуха.

За віконцем жандарм кинув:

— Сегодня тебе повезло, мазепинский выродок. Благодари друга. Он все расскажет. Может, и ты захочешь.

Симон здригнувся.

До цього Він ще сподівався, що не так зрозумів. Бо сам зіпсований.

******

Перебирав в голові:

де прокололися?

Одяг? Мова?

Треба було вночі?

Вокзал. Останній рік перебудови. Свіжа фарба, кахлі, запах лаку й вугілля.

Дзенькали трамваї.

Дзюрчав фонтан.

Перони стогнали від диму, крикливих провідників і пасажирів, що тягли важкі торби.

Електрифікація. Харків нею пишався, втер носа всім.

Київ хай заздрить, відстав на цілий рік!

Вокзал сяяв.

Свіжа штукатурка, арки з орнаментом, лампи різали очі, мов теє сонце.

Місто тішилося: «поступ, майбутнє».

Але за цим фасадом, за вузькими дверима збоку, починалася інша реальність.

Звірячої ненависті.

******

Задача була: листівки.

Симон мав здобути ключ:

витягти з кишені охоронця.

Відіграв розгубленого студента.

Взяв охоронця за руку.

Сльози в очах.

Окулярчики.

Губи тремтять.

“Допоможіть, дядечко, будь ласка, я загубився”

Вдалося.

Викрав.

Пішли по вагонах, пхали листівки в полиці, у шухляди.

Заклики валити царя.

Страшний злочин.

За повалення самодержавства —

аж до пожиттєвого.

Сміялися.

Відчували себе революціонерами.

Жандарський патруль.

Двоє в сірій формі, з шашками.

«Стояти!»

Холодні руки в плечі.

******

Темний бік міста-сонця.

Вхід збоку. Без запрошення.

Сірі дверцята.

Караулка.

Метрові стіни.

Щоб не чуло місто майбутнього стогонів радості.

Кайданки.

Притягли на управу.

Симона в камеру.

Микиту окремо.

Гарніший.

Неповнолітній.

Ті, що повели його, мали вдома дітей і били поклони під хрестами.

Переконали себе, що це вони так борються зі злом.

За матушку-россію.

Во благо міра і справедливості.

******

Випустили.

Сонце било в очі, сліпило.

Микита був під деревом, згорнутий клубком. Пом'ятий.

Пил прилипав до спини.

Сорочка без ґудзиків.

Обличчя в синцях, губа розбита.

Морозило.

Усе тіло ходило ходором.

Він підняв свої темні очі, скляні, червоні від сліз:

— Я не повія.

— Їх було двоє.

Вдихнув, захлинувся. Знову:

— Я не повія.

Симон опустився навколішки.

Хотів узяти за руку. Не наважився.

Тільки вимовив:

— Ти герой.

І в цю мить його самого прошило.

В п’ятнадцять.

Сукня Джульєтти.

Ти герой.

Сміх у залі, шепоти за кулісами.

А потім.

Митрополит. І те саме.

У Симона все стислося.

Що робити наступного разу.

Варіантів два. Або так.

Або за ґрати.

Але в кайдани не можна.

Сьогодні це Микита.

А далі?

Микита прошепотів:

— Я ще вернуся і їх всіх повбиваю.

По дикому вогню в його чорних очах Симон зрозумів, що малий не бреше.

******

Літній вечір.

Пил і гаряча бруківка.

Вузькі провулки.

Мовчки. Напруга. Піт.

Безпорадність.

Симон чув тільки шурхіт кроків поруч і важке дихання Микити.

Кожне слово зараз було би зайве.

*****

Комірка: їхній схрон, «базовий табір».

Стіни сирі, темні, на підлозі ящики.

Микита нахилився, поліз руками всередину.

Сіпнувся. Поперек теж болів.

Видихнув. І таки дістав те, заради чого мучився.

Обличчя ще червоне.

Вже почало набрякати в точках ударів.

Мішок.

Груші.

— Я ж казав… привіз. Паровозом. Для нас. З мого Бахмуту, — прошепотів.

Виглядало дурнувато.

Наче школярський жест.

Але ж він і був.

Тільки ж закінчив гімназію.

Це й була вся їхня дружба і юність.

******

Розклали груші на ящиках.

Симон заліз на фанеру.

Микита похитав головою.

Сама думка про сидіння різала болем.

Притулився до стіни, тримаючи грушу в долоні, наче доказ, що ще може щось тримати.

Гризли, сік ліз по долонях, капав на підборіддя.

Смішно, безтурботно.

Симон раптом засміявся.

Вперше після всього.

Сміх розчинявся в цьому повному хаосі і несправедливості.

Груша стала символом.

Їх уже втягнули у бруд, у темні справи, у біль.

Але вони ще були діти.

Ще живі.

Трималися один за одного.

V. F#CKING GENIUS

Володя, 20 р.

Єлисаветград, 1900

(Після відправки повісті Чикаленку)

Володя знав: Бог дав йому тіло. Середній зріст, міцна “натура, як у того тура” (*цитата В.Винниченка про себе).

Обличчя окреслене. Виразні вилиці. Темні живі очі. Волосся жорстке, непокірне. Підстрижене, стояло дибки. Відросле лягало як треба, без зусиль.

Але найбільше — руки.

Не лопата, не мужицька лапа, а чоловіча, мужня, але водночас майже художницька кисть.

З-під білого манжета вибивався темний пушок, заходив трохи на долоню, і з годинником на браслеті це вабило погляд. Він це бачив.

На всіх фото завжди руки.

Бог ніби вручив йому ключі до бажань.

Йому було, чим.

Володя не мав сильно з ким порівняти, але від жінок, яких брав, зрозумів, що все добре.

Хотілося постійно.

Але в 1900, в свої 20, він був сам.

Тільки зошити, книжки, рука.

Ще одне.

Фізіологія Володі працювала так, що міг гнати без кінця. Годину, дві — як машина. Але фініш приходив тільки тоді, коли в голові виринав S. Інакше марно.

Хоч з ким, хоч як.

Без S годинами. З ним миттєво.

І що головне, S це знав.

Володя йому сам це повідав.

В такій тривалості були переваги. Але треба було вчитися з цим жити.

Володя ще не вмів це приховати.

Потрібен був час.

І практика.

Парадокс: сила від Бога, але ключ до неї в руках S.

Недавно він хотів бути художником-імпресіоністом. Але S показав, що його картини нічого не варті. Водночас дав інший шлях.

Тепер він прагнув стати письменником. Знову з S.

Інакше не виходило.

Разом склали першу повість. Назвали її “Краса і сила”.

Навесні він відіслав повість Чикаленкові. Чекав. Уявляв, як той буде вражений. Але відповідь не прийшла. Ні слова. Глуха тиша.

Камінь у грудях. Мабуть, текст мертвий. Нікому не потрібний. І він, Володя, нездара.

Життя шкереберть.

Все скінчено, хоча йому тільки двадцять. Накласти на себе руки.

Нащо таке життя?

Вступ до університету не радував. Київ — це просто місце, де можна сховатися від батьків.

Вивернув це у листі до S. Довго. Детально. Бо кому ще, як не хлопцю-незнайомцю, який все про нього знає.

Міг лежати в своїй остогидлій кімнаті цілими днями.

Книжки, зошити, вікно навстіж.

Стукіт.

Листоноша.

Конверт.

Лист від S.

Володя провів пальцями по паперу. Підніс до носа.

Вкотре намагався вхопити запах.

Того, кого він не бачив.

S як завжди. Жорсткий, холодний, насмішкуватий. Хрестові T.

Слова — що ті леза:

> “Ти геній. Просто ще не оцінили.

Віднови жагу через хіть.

Pur’ art: нічого не цурайся.

Не стримуйся.

І пиши мені.

Докладно.

Про кожного.

Це тобі і ліки, і матеріал для письма.”

Шок.

S пропонує таке брудне? Знущання.

Але ж це їхня гра.

“Ти ведеш, я ловлю”.

Виклик.

Якщо Володя відмовиться, всьому кінець.

S став сенсом його життя.

Написав відповідь: згода.

Полтава, головпошта.

До запиту.

А тоді дійшло:

тепер S буде не лише в його уяві й оргазмах.

Він поселиться й у його текстах.

Пастка замкнулася.

> ПРИМІТКА. Історія великого письменника почалася із помітки в лікарській карті.

Про видатні “специфічні” дані, виявлені при огляді.

Микола якраз вишукував таких хлопців. З освітою, зовнішністю і такими “даними”.

WONDER WOMAN

Липень 1918

День до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Літо душило.

Розпечена кухня. Глуха тиша.

Оля сиділа на стільці, зануривши ноги в тазик із льодом.

Без сукні.

В сподньому. І те липло.

В їхньому будинку є цілий блок з замороженою водою. На літо його запускали.

Від руху пальцями крижинки стукалися, а вода хлюпала.

Двері рипнули.

Чоловік.

Мовчки підійшов і став на коліна.

Нахилився. Занурив голову просто в холодну воду. Лід задзвенів, бризки розсипались на підлогу.

Оля здригнулася. Смикнула ноги вгору.

Симон опинився їй між колін.

Стілець захитався.

Оля схопилася обома руками за сидіння, щоб утриматися. Марно.

Чоловік миттю схопив ніжки стільця й міцно втиснув його в підлогу.

Його долоні лягли поверх її.

Зафіксував.

Стілець стояв нерухомо, як прибитий.

Підняв голову.

Краплі стікали обличчям.

Подивився на неї.

Знизу.

Поцілував її п'ятки. Ліву. І праву.

Як найдорожче в світі.

“Nowa sztuka” (поль. нова вистава) промайнуло у Олі.

— Тільки від тебе зараз усе залежить, — сказав тихо.

“Вже вкотре”. — подумала Оля.

> ПРИМІТКА. Перед “Замком лікаря” (Будинком Лапінського) і зараз є комплекс одноповерхових служб (двірницька, сараї, льодовня, пральня). В епізоді лід Оля брала саме в льодовні (клімат контроль тої епохи).