Нерозказане

I. BROTHERS IN ARMS

січень 1918

Київ

Київ, вул. Фундуклеївська (Б. Хмельницького), 11

будівля Колегії Ґалаґана.

Нині музей літератури

Правий кут карти Української республіки знову відклеївся. На папері економили, зробили тонше, ніж треба. Україна такого не пробачила.

Хвилин десять Симон намагався дати їй ладу. Зрештою просто хряснув кулаком.

Аж слухавка на телефоні підстрибнула, а фікуси в діжках злякалися.

Завмер.

Один. Два. П’ять… Десять…

Тримається.

На радощах Петлюра взявся за пояс. Талія в нього була тонка, а плечі звичайні. Це було дивно. Хотілося торкнутися. Перевірити.

Отаман провів по ременю, поправив пряжку і крякнув, підмигнувши до хлопця. Цього вже ад’ютант витримати не зміг. Зареготав так, що аж окуляри ледь не побив.

— Картки. На тобі, — отаман підійшов до столика, за яким сидів парубок. З обох країв дибилися стоси паперів.

Петлюра натис на одну з двох паперових гір.

— Працюй. До завтра маєш усе розкласти. Добровольці самі себе по загонах не розподілять.

За сусіднім, більшим, столом, вкритим сукном, а зверху ще товстим склом, сидів і щось шкрябав на аркуші Олександр Удовиченко, полковник української армії й георгіївський кавалер царської. При зброї.

На кращому місці, боком до входу, красувався колишній ректорський, а нині отаманський стіл. Для закріплення статусу, зверху на ньому поставили телефон.

Ад’ютант глянув на свої два стоси. Видихнув. Знову пів ночі сидіти. Але хоча б тепло, і їсти дають. Це вже ого-го. Та й отаман непоганий. Дивний. Але не злий.

Симон пірнув в бічні двері. Спальня. Вже тиждень як перебрався сюди: готель “Ермітаж” вже не опалювали. Виринув з фотокарткою в рамці. На ній була білява жінка з дівчинкою.

— Мої, — заявив Симон, приклався до картки своїми повними вустами і поставив рамку поруч із телефоном. Який, наче живий, щось відчув і видав: “дзень”.

Двері відчинилися. На порозі з'явився молодий чоловік у шинелі, присипаній снігом. З валізою.

Симон звів очі. Мить не кліпав. А тоді розплився від вуха до вуха.

— Доплив!

Скочив. Сунувся від столу. І де та спина ділася?

— Живий…

І почав обіймати гостя. Обтрусив шапку. Навіть шинелю повісив на гачок.

Тут-таки до хлопця дійшло: гість — копія самого Симона. Хіба що губи тонші. А так… Вузьке лице, попелясте волосся, очі як з неба хто синяви долив. І теж тонкий станом.

Брат! Точно!

Так і було.

— Познайомтеся, пане полковнику. Ще один Петлюра. Мені він Сашко. А вам все-таки Олександр. Дев’ята дитина в родині.

Сашко уточнив:

— Сьома.

Отаман хекнув.

— Всіх треба рахувати.

Розвернувся до полковника.

— Із Шостки до нас. Заберемо. У Кіш. Захищатиме Київ від погані.

— Олександр Удовиченко, начальник штабу гайдамаків. Виходить, ми з вами тезки, — кивнув полковник і потис руку братові отамана.

Обвів кімнату, затримався поглядом на підвіконні. Там в рядочок стояли чарки. Штук зо п’ять.

— На хвилину, чекайте! — і зник у коридорі.

Два Петлюри всілися в крісла. Хлопець знову почав перебирати картки добровольців.

Ще раз гупнули двері.

Наступний гість. Цього разу в цивільному. Хлопець видихнув. Робота йде зовсім повільно з цими візитерами.

— Василю, проходь, сідай! — Симон вказав на вільне крісло.

Василь Королів, видавець і однокашник Симона по семінарії, ступив в кімнату. Струсив сніг. Повісив пальто. Вдяг окуляри і зареготав:

— Мати Божа, це мені не двоїться в очах! Сашко! Нам із Симоном було по двадцять одному… а тобі?

Менший брат кивнув:

— Дванадцять. З тих пір і не бачилися.

Обернувся до старшого:

— То куди ти мене запишеш?

Вказав на хлопця:

— Господи. Симоне, де ти їх вирощуєш? З нього ікону писати можна.

Хлопець сіпнувся. Різко почав щось розглядати на килимі. Щоки запалали.

Отаман підійшов до карти. Кутик тримався. Дістав олівця.

Почав тикати по карті:

— Ну дивіться, любі гості. 5 січня червоні полізли.

11-го ми втратили Катеринослав.

15-го Олександрівськ [*Запоріжжя]

А 19-го…

Симон стишився.

— Полтава. Рідна. Далі буде Київ.

Королів опустив очі.

— Муравйов по всіх усюдах верещить, що виріже всіх. А мене на палю. І носитиме по Києву. Дітей лякати.

Запала тиша.

Отаман завмер біля карти.

— Куди, падлюко?! — крик Удовиченка увірвався в кімнату.

Поперед полковника влетіла нахабна руда пика з хвостом, з пащі стирчав оселедець. За ним поспішав полковник.

— Ану, поверни, паскуда!

Симон аж до стіни притулився.

— Пане полковнику, ви чого хорунжого Марека ображаєте? Він працює не покладаючи лап! Вчора грубого пацюка нам приніс.

Сашко засміявся:

— Боже. Ти і тут весь в хвостах. Як вони це чують? З тебе ж не видно. А потім оселедці зникають.

Марек затяг у куток свою здобич. Аж вуха тряслися від щастя. Риба за хвилину зникла.

Удовиченко тим часом почав розливати. Більше нічого не було. Горілка, оселедці й хліб.

Симон нарешті всівся. Хвостатий хорунжий тут-таки вмостився йому на коліна, звернувся рудим бубликом і почав торохкотіти.

Василь хильнув чарку:

— То де він, Симоне, твій Степан, в Полтаві теж? Бо я вже їду.

Симон схопився. Видав Василю папери і квитки.

— Тебе пропустять. Ти просто видавець. Поки ще можна. Їдь, забери Степана. Племіника. І матір, якщо зможеш. Бо вперта.

Поцілував Василя в щоки.

— Ну досить, Симоне, — Королів зніяковів. — Я зроблю. Ти Київ захищай.

Вдягся і рушив на вокзал. Звідти якраз ішли останні потяги на Полтаву.

Удовиченко ще раз налив.

Махнув до хлопця: приєднуйся.

Сашко якраз догризав свого оселедця:

— То Ольга з малою поїхала? Давно?

Симон кивнув:

— Закордон. Ще до нового року. Холостякую.

Розвернувся до хлопця:

— Постав чайник.

Той зник в коридорі. Скоро повернувся.

Симон махнув йому на спальню:

— Ти ж знаєш, де солодке.

Ад’ютант підійшов до бічних дверей, і зник в спальні.

Симон підвів очі. Проводив хлопця поглядом. Вдивлявся у щось, приховане від інших.

Зі спальні той вийшов з жерстянкою, в якій ховали цукор.

— Чай, — кивнув Симон до брата. — У нас ціла ніч попереду. Сашко, будеш гайдамакою. Це єдині, хто стоїть за Київ.

Удовиченко погодився:

— Вони там у своїй Раді думали, що червоні нам друзі. Що армію можна розігнати, а потім одним підписом повернути. Але що?

Симон махнув чубом:

— Але армія від підпису не народиться!

Хлопець не зводив очей з отамана. Як той колотив цукор в склянці. Гриз окраєць.

Всі тільки й шепотіли по закутках: за що Симона вигнали з міністрів? Може, він хотів зайняти місце Грушевського? Хтось казав, що один офіцер чув, як Петлюра присягався очолити Україну.

А що? Нехай.

З ним весело.

І він завжди про всіх думає.

Тим часом кімната спорожніла.

Удовиченко відправляв родину закордон.

Сашко пішов в казарму, отаман його проводжав.

Хлопець хмикнув. Час братися до двох стосів. Сів. Увімкнув лампу.

На верхньому аркуші лежали три яскраві карамелі. В рядочок.

Взяв одну в руку. Підніс до обличчя.

Цей запах. Цигарки і щось іще.

Як у тої жерстянки з цукром.

Як і в його спальні. І його шинелі.

Двері скрипнули.

Симон повернувся.

> МОНОГРАФІЯ.

О. Удовиченко герой 1ї світової. Був поруч із Петлюрою від квітневого військового з’їзду в Мінську (*глава 14).

1918 став генерал-полковником. 1954–1961 був віце-президентом УНР в екзилі.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС.

Питаннями друзів і братів не займаємося. Діти, ось вам на 3 сторінки цитати Муравйова.

II. LIAR'S CHAIR

кінець січня 1918.

Київ, вул. Володимирська, 57

Ц. Рада, кабінет М. Грушевського

У професора навіть під канонадою — порядок. Козаччина і гетьманщина рядочками. Чай в склянках. Мед в слоїку. Чиста попільничка.

За столом двоє. Сутеніло.

Грушевський провів рукою по столу:

— Кажу тобі.

Перед засіданням він вичісувався. Новий парфюм. Краватка.

Знаєш, це ми тут з тобою без кави сидимо. А він там.

Йому ж.

Червоні.

Подношенія роблять.

Запонки бронзові. Вийшов до газетярів: визволитель нації.

Та він би радше всрався, ніж визнав, що все життя чхав на ту самостійну Україну.

Голос Михайла Сергійовича пожорсткішав.

— Я й то не був за незалежність. Хоч не брешу. Через це з Франком ворогами стали, ми ж жили через паркан, а не розмовляли. Іван тобі казав, не відмахуйся.

А Володя…

Виперся на сцену.

22 січня я зачитав текст. Про незалежність.Ти знаєш мене. Ворог підступає. Я такого не боюся.

“Однині УНР стає самостійною…” — пам’ятаєш. Ти ж читав. Опублікували. Універсал. Четвертий.

А потім цей виходить і патякає: "вже давно визрівало", "уряд мав це зробити", "все було заплановано", він, бачте, чекав, коли народ дійде.

А сам, каже: все обдумав, прийняв рішення, давно готовий. Володя був готовий!

Уявляєш?

Він газетярам сказав, що Універсал четвертий теж його! Зовсім без сорому.

Та не регочи так голосно.

Я теж.

Сміявся.

Розумієш, яка підлість?

Він! Чекав!

Фронт у диму, а він “споглядає момент”.

Як хробак у сливі — гриз, чекав, коли б вилізти до світла.

Рука стислася в кулак.

— А 27-го? Тільки-но більшовики підійшли — вшився.

Секретарка передала.

“Прошу вважати мій кабінет у відставці’.

І зник. З чистим серцем. Втік не я. А соромно мені. Ти бачиш.

Голос професора хрипів.

— Я проводив засідання.

Нас було троє. Я, писар і Голубович.

Гармата бухкає. Вікна стогнуть. А я тримаю порядок денний.

Бо ми в Раді. Я повинен бути тут. Я професор історії. Мені 51. Я не революціонер.

Пам'ятаєш, це ти нас звів. Тоді, у Львові, в 1905. В опері. Я його взяв в Раду. Жінка його мою доню врятувала.

Чим він переймався у війну? Соціалізмом. Ворог біля воріт, а він вишукує серед москалів своїх друзів.

А сьогодні він хто?

ГОЛОВА УРЯДУ-УТІКАЧ.

Професор перевів подих.

— І найгірше…

У кожній книжці буде: "Винниченко проголосив незалежність".

Якщо я доживу, особисто виправлю. Як ні — ти виправиш.

Глянув просто в очі.

— Ти тоді де був?

Другий чоловік у кімнаті, отаман Гайдамацького Коша, Симон Петлюра, вправив окуляри:

— На Арсеналі. З кулеметом.

> МОНОГРАФІЯ.

М. Грушевський наполягав на негайній незалежності. Увійшов в конфлікт з урядом і С. Єфремовим. Всі тягли і не наважувалися.

> МОНОГРАФІЯ.

Заява про відставку В. Винниченка збіглася в часі з початком більшовицького заколоту на Арсеналі.

> В. ВИННИЧЕНКО

“Відродження нації”

З ким та війна розпочалася? Формально з Росією, з Совітами. Але в суті з нашими народніми масами. Я не хотів воювати з власним народом.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТЕРАТУРИ, 10 КЛАС:

Володимир Винниченко — борець за незалежність України, автор всіх чотирьох Універсалів Центральної Ради.

III. STAIRWAY TO HEAVEN [КРУТИ]

31.01.1918

Селище Дарниця,

вокзал, штабний вагон

(Зараз Київ, р-н Дарниця, вул. Привокзальна, 3)

Дарниця.

Місяць тому, в новорічну ніч, він теж був тут, пригнав службовою автівкою, поки була змога, рятувати Томаша Масарика. Сюди, в табір чеського легіону.

Все було простіше.

Доїхати. Знайти. Посадити в машину. Завезти в Святу Софію. Прихистити.

Врятувати одне життя.

Минув лише місяць.

І він знову був у Дарниці.

Вже немає чеського легіону.

Лишилися самі дюни.

І сосни під білими шапками.

Та й він сам вже не за кермом.

Отаман.

У штабному вагоні.

Піч щось шепотіла, потріскуючи.

Вітер за вікном їй підспівував, підсипаючи на дах нові і нові шари снігу.

На столі лежали карти, телефон і телеграми стосами. Гасова лампа кидала жовте світло на папери.

Симон сунув руку до кишені.

Цупкий картон.

Поштівка з сепією.

На лицьовому — Друга київська гімназія.

Унизу, старим шрифтом:

“Привѣтъ изъ Кіева”.

Перегорнув.

На звороті нахабним гімназичним почерком, змазаним чорнилом:

“Прийдете?”

І недолуга масна пляма. Від пундика.

******

Схопився вітер. З ближчої сосни снігова брила гепнулася об шкло.

Лампа замиготіла.

Не втрималася, впала на підлогу і згасла.

ТИ

Симон нагнувся до підлоги. Намацав лампу, вхопився за ручку.

ТИ ЙОГО ВБИВ

— Ні.

Симон похитав головою. Щелепи звело.

Виставив лампу. Засвітив.

— Ні. Не я.

Глянув на картку.

Поверх слова “Прийдете” розпливалася густа багряна пляма.

— Я їх не посилав.

Симон вперто хитав головою. А проте не міг відвернутися від картки.

“Прийдете?”

Ні, це тобі ввижається.

Кров?

На листівці?

Ти ж дорослий чоловік. Цілий Отаман.

Пальцем торкнувся картонки.

Ну от.

Це тобі привиділося, Симоне.

Заспокойся.

Дістав цигарку. Сірника.

Боже.

Що це?

Від кінчика пальця підіймалося щось червоне, густе.

Маячня. Треба підсвітити.

Підніс палець до світла.

Кров.

По всій долоні.

Під нігтями.

Зараз на манжет перекинеться.

Скочив.

До рукомийки.

Негайно.

ТИ ВБИВ ЇХ УСІХ

Ні-ні-ні.

Кишеня. Там є таблетка. Ще є. Останні.

Ковтнув.

Запити.

Умивальник.

Руку жменею.

Зачерпнув. Ковток.

Зараз полегшає.

Дзеркало в напівпітьмі.

І ти в ньому, чорний.

Подивися.

Рука все ще червона.

Думав, змиєш?

Ну давай, витери рушником! Допомогло?

Отож-то.

Ще об штані потри.

Теж не допомагає?

От біда!

СІДАЙ. КАЖИ. ЯК ТАК СТАЛОСЯ

Симон опустився на підлогу.

Чиркнув.

— Двадцять другого січня. Порш. Недоміністр. Під Володею.

Запнувся.

В кутку щось зашаруділо.

Щур.

Вибіг зі шпарини, щось в куток. Симон схопив попільницю. Щур застиг. Став на задні лапки.

Жбурнув.

Попільниця з подзвоном брякнулася об підлогу, відкотилася вбік.

Щур як і був.

Ба більше. Почав реготати.

Очиська крапками. Чорні вуса.

Сміх його викликав блювоту.

Симона затрусило.

“Стулися!”

Підсунувся ближче.

Тварюка взялася лапами в боки.

Що це?

В неї Володіне обличчя.

Чорні очі. Чорні вуса.

Симон хитнув головою.

Минулося.

Глянув на руку.

Чиста.

Почав знову.

— Порш. Передав мені командування всіма військами Лівобережної України. Всім, що прикривало Київ.

Під Бахмачем якраз стояв зведений загін полковника Федора Тимченка. Він тримав залізницю від більшовиків.

Сіпнувся.

СКАЖИ ЦЕ!

— У Тимченка в загоні. Були курсанти Першої військової школи. І студентський курінь.

А СКІЛЬКИ ЇМ БУЛО?

— Не я їх послав. Затулити дірку дітьми.

ДУЖЕ СЛАБКО, ОТАМАНЕ.

Симон замовк. Погляд вперся в підлогу.

Цигарка повисла між пальці.

І ЩО ТИ ЗРОБИВ З ЦИМИ ДІТЬМИ?

Симон затягнувся.

— 29 січня надійшов наказ Порша про перекидання Гайдамаків на Бахмач. Чорні гайдамаки вже були на фронті під Гребінкою.

А ЧЕРВОНІ ШЛИКИ?

— Їх було біля 400. Ешелоном чекали відправлення. На Бахмач. З'єднатися з Тимченком і посилити напрям.

Я ПИТАЮ: ЩО ТИ ЗРОБИВ?

— Того ж дня в Києві почалися більшовицькі заворушення. Варта не могла впоратися. Міністр ховався. Я мусив з'ясувати, чи не потрібен Кіш у столиці. Звернувся до міністерства по уточнення наказу.

І ЯКА БУЛА ВІДПОВІДЬ?

— Що допомоги не потребують. Наказ підтвердили. Негайно рушати на Бахмач. Підтримати Тимченка.

ТОБІ НАКАЗАЛИ ЇХАТИ?

— Так.

А ТИ ЩО ЗРОБИВ?

Симон затягнувся. Цигарка вже дійшла майже до пальців.

В кутку знову зарухалося.

Але вже не щур.

Це буквально був Володя.

Голий.

Світла шкіра. Темне волосся: по руках, гомілках, доріжкою до паху.

Притулився до стіни одною рукою. Другою взявся за пузо і тримав довгу атласну краватку з тугою петлею на шиї.

Чому на голому Вололі була краватка?

Симоне, в тебе дах поїхав.

Видихнув.

— Ми рушили. На захід.

КУДИ-КУДИ? Я НЕ ЧУЮ!

— Курва. До Святошина.

Володя біля стіни зареготав на весь голос. Все тіло від плечей і до стегон пішло ходором, безсоромно гойдалося. Весь збільшувався у розмірі.

А ТИ ЗНАЄШ, ОТАМАНЕ, ЩО НАКАЗИ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ?

Володя аж зігнувся навпіл. Ляснув себе по голому стегну.

— Знаю.

ВІН ЗНАЄ!

Володя зареготав ще дужче.

ТО ЗАРАДИ ЧОГО ТИ ПОРУШИВ НАКАЗ?

Симон затягнувся.

— Київ. По всьому місту палало. Бунти у військових частинах. На заводах. Всюди, де була зброя, там і підбурювачі.

А ДІТИ?

— Тимченко тримав напрям. У нього були юнаки військової школи. Старшини. Кулемети. Артилерія. Вони не були самі.

А ДІТИ, СИМОНЕ?

— Я знав.

І ВСЕ ОДНО ОБРАВ КИЇВ.

Володя завмер. Стих. Наче хто його голкою штрикнув.

Симон мовчав. Цигарка згасла.

На підлозі лишився сам порох. Симон глянув на свою руку. Вона була нормальна.

Майже.

Але під нігтями так і лишилися криваві півкола.

Стало темно.

Лампа згасла.

Скільки минуло часу, невідомо.

В двері постукали.

— Симоне Васильовичу?

Ад'ютант зайшов із текою під пахвою. Ступив кілька кроків. Завмер.

— Пане Отамане?

Симон лежав на підлозі. Не реагував. Тека гупнулася на стіл.

Хлопець кинувся до нього, присів навпочіпки.

— Чуєте мене? Симоне Васильовичу!

Поплескав по щоці.

Нічого.

— Чорт...

Схопив карафку. Хлюпнув просто в обличчя.

Симон сіпнувся. Вдихнув.

Очі розплющилися.

Хлопець сидів перед ним. Живий. Дев'ятнадцять років.

— Я. Там. Списки. Жертви.

Поклав теку на стіл.

Ще раз глянув на Симона.

І вийшов.

******

Симон сів за папери.

Список полеглих. З характеристиками.

Взяв папір.

Двадцять вісім прізвищ. З описом. Це лише ті, чиї тіла знайшли.

Один був записаний:

“невідомий студент, черевики з латкою, у кишені образок”.

Читав по одному.

Повільно.

Дійшов до останнього.

Ковальчук Андрій.

17 років.

Гімназист.

Аркуш висковзнув. Впав на стіл.

Андрій.

Окуляри. Ластовиння. Курчавий чубчик.

— Симоне Васильовичу, а ви знали Франка? — запитав він тоді, після виступу. Актова зала. Перша київська гімназія.

І не засоромився.

Сам підійшов. До міністра.

Тоненький.

З пальта трохи виріс.

— Так, — відповів Симон. —Без "Васильовича", Так.

— А правда, він співав під час арештів?

Симон усміхнувся. Правда.

Ну принаймні, сам Іван Якович так казав.

Хлопець помовчав, затримав погляд.

Потім зітхнув і додав:

— Приходьте до нас на випуск. У червні. У нас вистави. Франка зіграємо. Тільки не забудьте мене!

І сунув Симону картку.

На звороті прямо тої миті нашкріб: “Приходьте”.

Симон кивнув.

Нікому не обіцяв.

Ніколи.

А тут:

— Прийду.

Тепер він рядок в списку.

Ковальчук Андрій. 17 років.

З Галича.

Залишки гімназичної форми. Тіло понівечене. Без очей. Сімнадцять кульових. За числом років.

Не буде випуску.

Не буде віршів Франка.

Навіки сімнадцять.

Майбутнє.

Без очей.

З кульовими.

НА ЩО ТИ ЇХ ПРОМІНЯВ, СИМОНЕ?

Нічого не відповів.

Вийшов надвір. На сніг. Щоб остигнути. Вітер по щоках, сніг за каптур.

Чорне димне небо — без зірок.

Вернувся.

Хлопець чекав.

— ЇДЕМО.

БЕЗ КИЄВА ЇХНІ СМЕРТІ БУДУТЬ МАРНІ.

******

За пару годин були в місті.

Симон вийшов на вокзалі. Йшов пішки.

Піднявся Безаківською.

Друга київська гімназія.

За рогом Центральна Рада.

Завмер при вході.

Стояв довго.

З дверей вийшли.

Гайдамаки носили ящики: ліки і набої.

Сестрички про щось жартували.

Тепер замість дітей тут був шпиталь.

Симон підійшов до запорошеної лавки.

Пальцем провів по снігу:

Я ПРИЙШОВ.

Раптом хтось легенько штурхнув у плече.

Євген. Коновалець.

— Пане Отамане! Симоне! Ми тебе чекали. Нарешті.

> ІСТОРІЯ.

Якби С. Петлюра не порушив наказ, Київ був би захоплений заколотниками. А зовнішню агресію росія перетворила би на громадянську війну.

І єднання простих робітників Києва і москви.

Україна втратила би суб’єктність і ніякої Української незалежності не було б.

> ПРИМІТКИ

1. 16-річний Григорій Піпський, перед розстрілом заспівав гімн України, спів підхопили інші, після цього пролунали постріли. (Це не можна ані спростувати, ані підтвердити).

2. За рішенням Ц. Ради, 19 березня 1918р. тіла урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Були всі. Грушевський читав промову.

3. 29 січня 2007р, коли В. Ющенко підписав Указ “Про вшанування пам’яті Крут”.

4. П.Тичина в березні 1918р. написав вірш. Був на похованні. Все життя приховував зв'язок з УНР.

“На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ”.

IV. MAMA SAID

Перші числа лютого 1918

Київ, Бібіковський б-р (Б-р Шевченка)

Друга Київська гімназія

Лист від Василя Короліва.

“Мати їхати відмовилася. Зустрічай Степана”.

Племінник в Києві.

Одразу до дядька.

Стрункий. Чорні вуса.

Впертий. Скоро дев’ятнадцять.

Офіцер. Служив у форту, де колись тримали Шевченка.

Симон зустрів мовчки. Подивився. Чубчик. Ще кругле обличчя.

— Це від бабусі.

Тримав срібний хрестик (Степанової бабусі, Симонової матері).

Отаману відлягло.

— Дивна ми родина, — сказав. — Якщо хлопець іде в семінарію, як я, потім керує військом.

Степан засміявся:

— А я офіцер.

— Отож. Керуватимеш рясами. А поки що заберу до себе. Ти ж у сідлі гарно. В кінний полк запишемо.

Маріанна, мама Степана, лишилася в Полтаві при матері. Василь не вмовив.

Степан Скрипник, Симоне, і є твоє майбутнє.

Вбережи його.

> ПРИМІТКИ:

1. Василь Королів-Старий. Політик, дипломат, журналіст, член ЦР, письменник. Один із творців укр. дитячої літ. в діаспорі. Його казки входять до шкільної програми.

2. Степан Скрипник (1898–1993) — племінник С. Петлюри. У 1989 р. патріарх відродженої Укр. автокефальної правосл. церкви під іменем Мстислав, 1990 р. інтронізований в Києві.

Вернувся в рідну хату в Полтаві. Кравчук до журналістів племінника Петлюри не випустив. Навіть попри шапку патріарха.

Далі Кравчук позбавив УАПЦ держ. реєстрації.

2018 УАПЦ стала частиною об'єднаної ПЦУ.

Від авт.

Батько Симона помер ще 1908. Всіх родичів, які після 1920 р. лишилися в місті — по одному знищать. Не одразу. Протягом років. Але всіх.

V. ROMEO. МАЛЮНОК

Володі 18 р.

Лист від В до S

1898 р. Херсонська губернія, Єлисаветградський повіт

S.,

Мене цього літа випхали, щоб не монявся, на сезонні роботи, в панський маєток. "Щоб знав, нездара, як гроші дістаються. І нащо чоловіку руки".

То ношу цебра, чищу стайні, сплю на сіні з якоюсь драною кицькою в блохах. Годую її.

Матері байдуже. У неї заїжджий двір з трактиром. Кілька дівок теж є. А я їй не потрібен. Народила мене, щоб за батька вийти. Я її останній син.

Старші її — мені зведені. Від попередніх хахалів.

Ти писав про досвід. Для художника.

У господарів є одна наймичка. Груня. Старша за мене на рік, уже з чоловіком.

Тіло її пахне хлібом. Працює на кухні.

Я часто допомагаю на хазяйській кухні.

Воду носити.

Дрова для печі.

Якось підійшов. У неї волосся закосичене. Листочок застряг. Губи як сметана. М’які. Вже знаю. Приніс їй повне цебро — мити руки. Вона схилилася над ночвами, по лікті в тісті.

Груди її. Ну ти знаєш.

А вона глянула, дмухнула на пасмо і каже:

— Вмер чи слабий? Ходи вже.

Я поцілував. Не відійшла. Навіть трохи подалася. Певно, була б не проти і далі. Але її покликали. Крикнула "Я зараз!", обтрусилася від борошна і зникла.

А я лишився.

Там було темно. Все в пилюці.

Стояв там, спітнілий, з дерев'яним серцем. І… зробив це.

Сам. Рукою.

Думав у цей час про тебе.

Не питай.

Уявив. Все, як ти про себе писав. Це було дивно. Як айва — волохата, тверда, потім солодка, а в насінні слиз.

Повернувся. Взяв грифель і зобразив себе. З пам’яті. Люстра в мене нема.

Тільки не смійся.

Я там як атлет. Або Ахілл. Ну, ти зрозумів.

В шоломі.

Без одягу.

Відправлю. Якщо насмілюсь.

Хоча…

Ми ж граємо, правда?

Ти ведеш, я відповідаю.

Подивимось, хто перший зламається.

Тепер твоя черга.

Надсилай.

Матеріальне. Ти ж граєш на сцені? То й вибери. Хай пахне сценою. Щось тільки твоє.

Я знатиму, що ти справді читав.

P.S.

Руки витер і пішов.

Напиши, що в тебе.

В.

> МОНОГРАФІЯ.

До нас не дійшло жодних спогадів про будь-які дитячі закоханості Винниченка. Ні від нього самого, ні тих, хто його знав.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТЕРАТУРА, 10 КЛАС:

Великий знавець людських душ, В. Винниченко, писав: “Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу.

(*вживання Винниченком маскулінітиву “любити одного” є предметом літ. дискусій)

VI. JULIET. РОЛЬ

Лютий 1895

Полтава,

Вул. Загородня, 20 (нині прибл місце вул. С. Петлюри, 7/22)

Родинна садиба Петлюр

Семену 15 р.

Перший курс семінарії.

Зимове надвечір'я. В хаті тепло. З печі пахне качанкою з маслом. В підвішених ночвах люлька з немовлям. Всі діти, крім старших, по кутках. Тепло.

Зарипіла хвіртка. Це дядько Устим (в сані Сильвестр).

(*Завідувач церковною освітою Київської і Полтавської губерній)

Семко на краю лавки. У грубці потріскувало, дим тяг чорносливом. Скучив. У семінарії нечасто пускають додому.

— Ну то як же нам бути, — сказав дядько Устим. Сидів навпроти. Зморився, їхав з Києва. Привіз праніки.

Семко мовчав. Дядько прибув його напоумти.

— Вбий собі в голову, — сказав той трохи тихіше, — це не забавка. Вся семінарія чекає. Як вийде — пайка буде краща. Ти ж сам казав: годують, як курчат. Худі всі, як трясця.

Семко зітхнув. Тамтешня каша була прозора. Panem et aquam… На хлібі й воді довго не витягнеш.

— Чому я? — прошепотів він.

— Іди глянь в люстро. В тебе губи як гріх. І голос ще досі той.

— Але я ж ...

— Ти ж мені казав, що хочеш стояти над усіма, — сказав дядько спокійно. — Давай. Джульєтта — головна роль. Твоя. Возвисишся серед всіх. На спасеніе души своєя.

Семен кудись подівся на мить. Дядько глянув у бік, туди, де шурхотіла голкою Оля, племінниця, мати Семена. Вона щось латала, нервово, не здіймаючи очей.

— Олю, — тихо мовив він, — Ми з тобою обоє знаємо. Це дитя не таке, як решта. Йому Бог дав.

Оля кивнула. Все бачила.

Малий вернувся.

— Ромео вже маємо, — додав дядько. — Ректор казав. Але без тебе нічого не вийде. Ти зможеш.

Семко підвів очі. В кімнаті стало тихо-тихо.

— Вони ж мене засміють.

— Ні. Убояться. Відрахують кожного, хто посміє. Я влаштую їм кару небесну.

Семко ковтнув. Слова затікали в вени.

— Ну... а костюм…

— У вінчальній сукні гратимеш, — мовив дядько. — Уже є. З мереживом. Вшили. Затягнеш корсет тужче. Перука є. По-справжньому.

Семко кивнув. Один раз. Дуже повільно.

Різко підвівся й вийшов. В сінах було темно. Тріснув рукою по стіні. Виступила кров. Ще раз. І ще.

Завтра перша репетиція.

******

Семінарія. Актова зала.

Перша репетиція

Семчик у центрі, як завжди. Кирик, проте головний. Лівиця зав'язана. У правиці книжка. Текст він знає. Для іншого.

— Починай, шпиндик. — хмикнув Петро, поправляючи каптур на плащі, перелицьованому з підрясника.

Семчик повернувся. Ромео недороблений.

— Ще слово — сам будеш дівкою.

Вдихнув. У горлі щось здибилося.

— “Мій ніжний... мій…”

Усі хлопці старші. Семен найменший. Першачок. Не сміються. Ніби хтось роти позашивав.

На мить затримався й пішов по тексту чітко, іншим голосом, іншої тональності:

— “Мій ніжний Ромео. О, якби ти не був Монтеккі! Або, якби ти не був ним, — будь ким-небудь іншим!”

Звучало. Семчик зміг. Голос зсередини. Наче говорив хтось інший.

Ромео не петрав в акторстві.

— Виварка без ручок! — кричав дядько з темряви зали. — Іще раз. Петре. Де пристрасть, дурна макітра?

(Діти цілували книжки замість один одного.)

Сукня висіла десь на цвяшку в гримерці. Він одразу сказав: “На репетиціях — ні”. Почули всі. Як він піде, усе посиплеться.

Репетирували в сподниках і сорочці. Перука в шухляді. Петро цілував книгу. Замість Семчика.

— Петро. Безроге теля! — голос дядька збивався на крик — Ти слабий чи убогий? Кохай її. Трясця! Не доводь мене! Ти въ послушаніе, чи ні?

Вистава вмирала.

Коханням не пахло.

Семен стояв при стіні.

Не вмів цілуватися.

Та і було б дивно, з ким би він навчився.

Він же геть малий. Вусів і в зародку нема. Шкіра чиста.

Джульєтта не могла бути першою.

Але стала.

Семчик заплющив очі.

Побачив маму. Як вона стоїть над ним, хворим, уночі. Поправляє вологі пасма на лобі.

Шепоче: “Мій янгелик…”

Перший крок. Замість книги. Потягся до Петра. Вийшло. Поцілунок. У губи. Петро підіграв. Одоробло безруке.

— “Але якщо ти поклянешся бути моїм коханим, я перестану бути Капулетті…”

Голос тріснув, але вирівнявся.

Всі мовчали.

Як стояти над прірвою. І не падати.

Дядько був задоволений.

******

День виступу. Гримерка. Семчик.

Усе свербіло. Хотілось вирватися. З пудри, з панчіх, з себе.

Біла сукня. В церкву. Важке мереживо. Перли по корсажу і рукавах. Талія затягнута. Чортів хвіст волочиться. Сироти спиною. Знизу сподники. Черевичок його розміру нема. Тільки панчохи. Ноги мерзнуть.

— Ще трішки, — прошепотів Петро, заглибивши пальці в грим — Терпи. Ти герой.

— Мене нудить.

Не їв з учора. Тільки вода. Якби жував — виблював би усе.

Петро щось казав — про ректорську ложу і гостей. Та Семен не чув. Тільки відчуття: шорстка тканина, задушливе намисто, в'язка пудра, довга перука кучерями, муляє і тисне. Шкіра зникає від гриму і помади.

Роздивився себе в люстро. Там щось інше. Не він.

Треба. Значить зробить. Все. Крапка. Зіграє. А потім скинути. Здерти. Змити. Забути.

******

Свічки на стінах. Зала мов чорна яма. Йти слизько.

— Семчику. Твій вихід.

Ступає. Сукня чіпляється. В панчохах дрижить. Вже почалося.

Репліки. Сам не чує. Ректор з кимось у півтемній “ложі”. Трохи подається вперед. Хлопці витріщились. Усі мовчать. Головне, не зірватися.

Сцена. З цілунками.

Вже було. Нічого страшного.

Семчик грає:

— “Я вже цілую... А як ще не поцілувала, то тепер поцілую…”

Щось не те.

Петро стоїть, мов баняк.

Він не може.

Джульєтта в сукні.

В панталонах і сорочці міг.

Зараз ні.

Очі в підлогу. Бурмоче:

— Не треба…

Це ж не по Шекспіру.

Як діяти?

Тиша, як у труні.

Семчику, ти сам.

І тоді — виринає з темряви, не Джульєтта — вогонь і пристрасть:

“Спускай завісу темну, ніч кохання,

щоб око не змигнуло, як Ромео,

небачений, прийшов у ці обійми.

Коханці таїнства любовні чинять

при світлі власної краси. Коли ж

любов сліпа — їй личить ніч.”

Ректор тамує подих.

Петро біліє.

Не Ромео. Не витримує.

Обісрався. Слабак.

А Семчик веде — вже не роль, а себе.

Очі змінилися з синіх на сірі.

— “Я цілую тепер… востаннє…”

Шум у голові. Голод. Ледве стоїть разом з усіма. На біс. Усміхається. Як треба.

Ноги геть крижані.

Все правильно. Вистояв. Врятував. Буде краща їжа.

Щойно падає завіса, геть з цього пекла. В панчохах, в сукні, у перуці, з помадою. Не бачив ні отців, ні хлопців.

******

Гримерка. Нарешті. Рве двері.

Раптом.

Завмирає.

Дядько Устим, сидить. Дим.

Струшує попіл.

Спокійно. Дивиться.

Семко дихає, як загнаний. Дядько підводиться, тримає його за плече і каже:

— Не перевдягайся.

Більше нічого.

> В. КОРОЛІВ-СТАРИЙ, СПОГАДИ.

С. Петлюра грав в семінарському театрі. Ставили все. Навіть Шекспіра. Особливо чудово йому вдавалися ролі жінок.