Нерозказане

1. ВОКЗАЛ

Київ. Липень 1917. Перон.

Що це за халупа?

Гірше забитого Орла, де вона виросла.

Роза їхала в Київ, а потрапила в якесь скупчення жебраків посеред дерев’яних бараків.

Велика вивіска на паркані свідчила: “Вокзал закрыт на реставрацию. Приносим извинения за временные трудности”.

Роза видихнула. Це було не схоже ні на що. Гарячі дошки посеред піску.

Єдине, що нагадувало про те, як колись тут був, а може і буде, кам’яний двірець — це ковані стовпи з величезними годинниками.

Під одним з таких стояв він.

Кивнув. Усміхнувся.

Лілеї. Карамельний костюм, блискучі оксфорди, укладка. Липнева спека проступала темними плямами на чоловічих комірах і дрібними краплями під жіночими капелюшками.

— Mademoiselle Rosaliе? Subordonné de votre mari. J’ai l’honneur. (фр. Мадемуазель Розалі? Підлеглий вашого чоловіка. Маю честь.)

Розі запекло. Мадемуазель — і чоловіка. Але вся Центральна Рада в темі, що вони з Володею не одружені. А головне, він і не планує.

— Ви не сумуйте, ми тут теж уже за ним скучили. Скоро будемо співати Плач Ярославни, щоб вертався від Керенського.

Поцілував ручки. Валізу взяв без слів. Однією рукою, підняв легко, ніби звик тягати значно важче. Звідки ця сила взялася?

Зростом як Володя, віком такий самий. Але пластичний, навчений. Чи це ТОЙ?

Роза злякалася. Невже в кожному з оточення вона тепер підозрюватиме того, що тримає на повідку її Володю.

Рушили. Колеса торохтіли по запиленій бруківці. Тонкі пальці на кермі, без обручки. Впевнені. Занадто. Саме такі, щоб не хотілося відірвати погляд.

Хтось перебіг дорогу. Прошепотів:

“Idioten”. І скривив губи.

Перед виходом — коробка цукерок.

— Прошу, Rosalie. Такі самі беру для донечки. Йде до школи восени. Каже: "Тінек (мене так називає), а що, як не знатиму якесь слово?" Я кажу — нічого, вивчишся. Любить квіти. І котів. Котів більше. — усміхнувся. — Вічно повна хата. Дружина — вчителька. Поки вдома.

Як Ви вважаєте, Rosalie, дитині буде цікаво в Полтаві? Хочу перед школою її звозити, до моєї мами.

Роза бере цукерки.

Мерсі.

НЕ ТОЙ

> ПРИМІТКА. Київський вокзал, збудований в 1870, не міг впоратися з потоком пасажирів. 1908 було вирішено будувати новий. Старий знесли, поставили тимчасові дерев’яні бараки. Це тривало 25 років.

2. ЄВГЕН

Київ, штаб УГВК.

Кабінет Симона. Кінець жовтня, 1917

Симон сидить за паперами, сам, холодно. Одну ногу підібгав під себе, пальці повільно перебирають багрові чотки в кишені шинелі. Зайшов хлопець. Австрійська форма.

Так навіть краще.

— Від Миколи, Міхновського, — каже, не піднімаючи очей.— Зимно у вас.

Симон мовчить. Вже не перший. Може хоч цей. Боже, дай мені знак.

Симон підводить очі в окулярах, жорстко:

— Хто ти є, жовніре? І шо ти маєш на собі? Стрій, зброя звідки? Що забув тут?

— Коновалець, Євген, чотар. Сотник по-тутешньому. Воював на Маківці, проти москалів. Був в полоні по ріжних таборах. Втік. Дістався сюди.

Хочу в регулярну армію. України.

“Душу й тіло ми положим”.

Ледь-ледь киває.

— Зброю ношу. Nicht für den Kampf, sondern für Ordnung. (нім. Не для бою, а для порядку). А ви, пане, по-нашому вмієте?

В серці Симона підстрибує. Боже, це він! Ця німецька фраза — це знак.

— Жив у Львові, був як ти, легінь… Кажеш, душу покладеш? Подивимося.

— Не переймайтесь, — киває Євген. — Рука моя не здригнеться, бігме. Не з такими мав справу.

Симон іронічно посміхається. Підводить очі на Євгена. Сірі.

— Добре. Прийду. В касарні, гляну, як там ся маєте. Рейвах розвели? Побачимось. Слава Україні.

— По всій землі слава. — Євген вже збирався вийти.

Раптом зупиняється.

— Пане, ви мене не пам'ятаєте? Ми ж два рази з вами зустрічалися. Я тут був в травні, на з'їзді і документи в червні у вас підписував.

Симон завис. Як так. Господи Боже.

— Цього разу точно не забуду.

Двері зачиняються.

Перед очима 1901, семінарія. Вигнання. Міхновський, і оце його “Слава Україні’.

Коло замкнулося. Тепер Симон став Миколою.

> ЄРЕМІЇВ М., Є.Коновалець на тлі доби:

Роля Петлюри в організації всенародньої боротьби за волю України була величезна, але в пізніший час, коли Україна вже стала державою. А в цей перехідовий період (до 1918) перше місце в цій справі належить, безперечно, полк. Є. Коновальцеві.

3. У ПЕТЛЮР

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Кам’яні стіни. Готика. Флігель з баштою. Місток на другому поверсі, як до фортеці. Парапети — мов з казки для дорослих. Зверху гострий щипець з пінаклями. Ковані флюгери з котами.

Чудернацький будинок для Києва. Роза і не думала, що тут таке буває. Навіть місце дивне: попереду парк, сам дім на пагорбі а за ним ще один горб із садом.

Цікаво, чому Петлюра обрав таку дивину для помешкання? Володя, наприклад, поселився в просторому, а проте звичайному, будинку у середмісті.

Вона не забула слова: “Можете зайти, як буде геть самотньо”. У Рози так нікого в Києві і не з'явилося.

Принесла вино й цукерки.

Квартира №3. Пройти по містку над ровом. Перший поверх. Постукати в кільце з пащі латунного лева.

Відчинила жінка. Курчаве біле волосся, темні очі, рідкісне поєднання.

Віком, як і Роза.

— Ви до Симона? Заходьте.

У квартирі кружляв запах яблук. Кубло із сірих котів кружило підлогою. На полицях книги. На вікнах книги. На столах і тумбах теж книги.

З деяких чомусь стирчали срібні ложечки.

На стінах кілька фото.

— Симон ще працює. Я Оля.

— Роза. Дуже приємно.

На килимі дівчинка. Бубонить, киває до себе, від руху переливаються сині стрічки в кісках. Роза поглянула. Занадто добре намальовано, як для дитини.

— Mamo, patrz, narysowałam psa! (поль. Мамо, глянь якого я песика намалювала)

Оля кивнула.

— Вона завжди малює, котів і цуценят. Я зроблю чаю. Дам вам варення. Від свекрухи. Не знаю, куди дівати.

Сіли. Оля без намагання сподобатись. Їй ще не вистачало баб цього pierdolonego вдома.

— Ви працюєте?— поцікавилася Роза.

— Документи веду в шпиталі. І Леся. Мішала мови — вчу її.

— А ви не українка? — Роза здивувалась.

— Ні. Чоловік хоче, щоб Леся говорила українською. Польську вивчив. Для мене.

Роза кивнула, але серце кольнуло. А Володю ви знаєте?

— Так. Маю щастя. Він в Києві зараз? — чомусь різко зацікавилась Оля.

Розі цього не кажуть, вона ніколи не знає, де Володя.

Оля зиркнула. Темні очі ще почорніли.

Клацнув ключ. Дитячий голос і тупотіння:

— Tinek! Tata przyszedł!

Голос Симона — польською, м’який. Не той тембр, не ті фрази. Звуки кроків не такі.

Оля пробурмотіла: — Gdzie cię diabeł nosił?! — і пішла зустрічати. (поль. Де тебе чорти носили).

Роза чула ходу. Сміх. Щось про зламану автівку і йти пішки пів години. Звук поцілунків. Один. Другий. Третій. Шарудіння в коридорі.

— Jego szmata tu jest, — прошепотіла Оля. (“Його шмата тут.”)

І голосом Симона: “Chcę cię. Ale poczekaj.” (Хочу тебе. Дочекайся).

Польську Роза не розуміла. Але в їхньому з Володею домі все було не так.

Симон зайшов. Галіфе, сорочка домашня. Волосся змочене. Рукави закотані. Де подівся весь той стиль?

В правій руці список речей на завтра. Олі на перевірку. На пальці блиснула срібна обручка.

Роза глянула. Почерк чіткий, без хрестоподібної Т. Навіщо вона це. І так ясно.

Оля повернулась із свекрухиним варенням.

Кухня: чай, вино, цукерки. Леся пролітала із котом, то одним, то іншим. Симон вмостився біля дружини. Обійняв. Притягнув її до себе. Поцілунок: шия, губи. Дмухнув у вухо. Оля смикнула плечі від лоскоту і засміялася. Поправила одне вологе пасмо на лобі в чоловіка.

Роза спостерігала. Щось не складалося. Все було інакше: мова, постава, погляд. Інша людина.

На коліна їй стрибнув сірий кіт.

> ДОВІДКА. 1994 будинку “замок лікаря”/Садиба Лапинського присвоєно статус пам'ятки. Флігель і башта розсипаються. Місток почали зносити. Врятували активісти. 2024р розробили план реставрації.

В Києві збереглися два будинки, де мешкав С. Петлюра. На жодному з них немає відповідних табличок.

КОРОЛІВ-СТАРИЙ В., спогади:

Леся (Петлюра) гарно малювала. Хотіла стати художницею. Вони з батьком ходили на могилу художниці з Диканьки, Марії Башкирцевої.

4. ПАВЛО

Київ, жовтень 1917. Терещенківська, Штаб УГВК. (Нині — перехрестя з вул. Скоропадського.)

Кабінет охайний. Карта Києва на стіні. Впорядковані папки. Все і всі на місцях. Симон біля столу, в звичній формі. А там стос документів.

— Павло Петрович. — Тон рівний, сухий. — Endlich sind Sie bei uns, Exzellenz (нім. Нарешті ви в нас)

Скоропадський заходить. Як і в Луцьку. Ідеальний.

— Штаб… Не как у нас, конечно. Но порядок.

— Ви хотіли побачити, з чого росте армія.

— Армию, господин Петлюра, строят генералы. А не журналисты с актёрами.

Симон не міняється, ні тілом ні голосом.

— Десять років я вивчав військову науку. Всі книги Києва і Львова. Звання не нажив. Хіба що мозолі. І головний біль.

— Это оттого, что вы все время про Украину думаете. Не иначе.

(Пауза. Придивився.)

— Этот ваш… как его… забыл, как сейчас это называется… Lenins Schlampe*.

(Підмигнув.)

— Пи-са-тель! Вроде армию собирается распускать?

(нім. ленінська підстилка)

Симон не зреагував. Нігті вп'ялися в долоню. Подав генералу папір.

— Це — запаси складу на Кудрявці. Пусто. Склади на Звіринці без належної охорони. Арсенал у червоній гнилі. Хто зачистить? Солдати не знають, кому вірити. Ви її не бачите, цю хвилю. Як у лютому не бачили, що здихає царизм.

— Что вы хотите? Конкретно.

— Говоріть українською. Українізуйте свою частину. Бороніть Київ.

— Что вы знаете. Ни звания. Ни должности.

— Мені не треба погонів, щоб бачити, куди саме все котиться. Дійте. Негайно.

(Пауза.)

— Не вірте. Навіть видихнути не встигнете.

— Это слишком даже для вас, господин Петлюра.

Симон подивився спокійно:

— Пам'ятаєте Луцьк? Хоч зараз не будьте l’hypocrite... На шинелі Україна, а в серці Романови.

> МОНОГРАФІЯ: За кількістю згадок в мемуарах П. Скоропадського лідирує С.Петлюра. Частіше за міністрів його власного уряду.

> СПОГАДИ П.СКОРОПАДСЬКОГО:

“Не прими я тогда быстрого решения, большевики были бы в Киеве еще в ноябре”.

> ПРИМІТКА. П. Скоропадський прийняв саме те рішення, якого від нього два місяці домагався С.Петлюра.

5. ЩЕКАВИЦЯ

Кінець жовтня, Київ, 1917

Останній теплий день. Пахне димом і яблуками. Листя стелиться бруківкою, небо синє.

Роза отримала записку. “Покажу місто”. Почерком Симона. Володя був на засіданнях: її дозвіллям не цікавився.

Післяобід на Пушкінській з'явилася невідома автівка. Роза сіла.

Симон. За кермом. Темно-сірий кітель з високим коміром. Відкладні прошиті манжети. Чорні шкіряні рукавички. При поясі — ніж в піхвах. Роза не знала, чия то форма.

— Мадам Винниченко. Київ чекає.

— Я ще не мадам, — засміялася Роза.

Скотились на Хрещатик. Семадені — тістечка, кава. Допоміг з пальтом, замовив усе. Гарячий шоколад з морозивом — їй, кава собі.

І звідки він знає?

— Морозиво не можу. Край зуба сколотий. Малого захищав колись. З ваших. Назвали “єврейський батько”.

Роза задумалася. Справа Бейліса, погроми по провінціях. Уже стільки років. Машинально розправила спідницю молочного кольору.

— Мадам, розслабтеся, справжнє задоволення тільки починається!

Симон явно чомусь радів. Сів навпроти. Розстібнув два верхні ґудзики на кітелі.

— Не все ж вам бути jupe certifiée (затвердженою спідницею), — усміхнувся, дзвякнув ложечкою по її чашці.

Нахилився до неї через стіл близько, в лівій руці тримав щось, манжет відблиснув золотом. Його подих пропік її вухо.

— Допивайте. Allez hop. Ось ще…Un bonbon sucré… qui enlève la douleur.

(Солодка цукерка… що знімає біль.)

М’ятні льодяники, з присмаком якогось листя. Після другої цукерки ґудзики на кітелі Симона почали танцювати. Він сміявся, щось казав французькою і латиною, слова перетворювались на ритм, що відбивав в голові і грудях — плавний і приємний. Десь в цей момент Роза перестала себе стримувати. Відчула те дивне і безконтрольне, що почало розвертатися знизу, зсередини.

Її повело. Підсунулася ближче.

— А тоді я в Сорбонні латину здавала… —почала Роза.

— Дайте вгадаю. Не здали, бо було похмілля після вечірки?

Роза здивувалась: звідки знаєте? Як так?

“Інтуїція” І посміхнувся янгольськи.

Став. Присів на підлогу поруч з Розою. Рука в темно-сірому манжеті з золотим галуном —різко вперлася в стілець, поверх її молочної спідниці. Між її колін. провів поглядом знизу до очей. Без доторку. Але Роза все відчула. І найстрашніше — чекала продовження.

Раптом підвівся. Блиснув годинник. Глянув.

Сказав:

— Ладно. Referme la coquille. On y va.

("Стуляй мушлю. Поїхали.").

І плеснув в долоні у неї над головою.

Рушили далі. З Хрещатика чигирями, через Поділ, далі — вгору. Автівка зупинилась на верхівці гори Щекавиці.

Роза вийшла першою. Їй здалося — ще крок, і вона полетить прямо цим нескінченним простором.

Під ногами золоті куполи Подолу. Попереду Дніпро і порожнеча. Цікаво, чи був тут Володя.

Симон вийшов слідом.

— В цьому місті не можна бути щасливим.

Роза здивувалася: Хіба…

Промовчав. У повітрі стояв запах вологої деревини: на горі стирчали трухляві хрести, фарба з іменами обсипалася. Симон їх роздивився.

— Ви вірите в стосунки на все життя?— спитала Роза.

Загасив цигарку.

— Розалі, ви неймовірні. Кохаєте Володю, а він такий зайнятий.

І чарівно посміхнувся.

Останнє осіннє сонце котилося за край.

— Поїхали, мадам. Ви ж питали, яка в мене посада.

> ПРИМІТКА. В кафе “Семадені” легально продавалися м'ятні льодяники з листям Erythroxylum coca.

> ДОМОНТОВИЧ В. “Доктор Серафікус”: Тоді всі курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку, у кращому разі — Винниченка. Для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, кава й тістечка у Семадені.

6. КАСАРНІ

Київ, Кудрявець, вул. Львівська, 24

(зараз вул. Січових Стрільців)

Галицько-буковинський курінь У. Січових Стрільців, казарми

Заїхали на подвір'я.

— Мадам, ходімо дивитися.

Роза ступила на подвір’я.

Гамір. Ящики. Люди.

Всі щось роблять, тягають. Хтось ремонтує автівку.

Хтось тягне воду в балії.

Симон зник всередині будівлі. Тут всі були в схожій формі. З-за стіни прогримів його голос — різкий, металевий:

— То що тут за йбаний цирк, ти не бачиш, їм нема що їсти?! Ти ж погань. Два дні — і строк. Не зробиш — на багнета насаджу, через рота вийде. Ясно?

Щось гупнуло на підлогу.

Розі здалося, що хтось пробив їй перетинки у вухах.

За кілька хвилин він вийшов з іншим — молодшим. Говорили пошепки. Симон на мить торкнув того за плече — коротко, якось надто щиро. Той кивнув. Роза тільки зрозуміла, що скоро все зміниться. Буквально кілька тижнів.

Повз них пробіг якийсь військовий.

“Михайловичу, все зроблено!”.

Кивнув до цього молодшого, і зник.

Симон махнув рукою на свого компаньойна.

— Пані Винниченко, сотник Коновалець.

Бачте, великий командир, Михайлович. Майже як тутейшій!

— Дуже приємно, — сказала Роза, вже без уточнення, що вона не Винниченко.

Молодик всміхнувся на “по-батькові”, уклонився Розі.

— На все добре, — додав він і розчинився поруч з його соратниками.

Їхали мовчки. Під домом Симон тихо додав:

— À bientôt, madame. (Ще побачимось, мадам)

> ГРУШЕВСЬКИЙ М., Спогади: В той час в Київ з усіх усюд напливали галичани. Всі вони хотіли під протекторат Ц.Ради, а ще точніше С. Петлюри.

> МОНОГРАФІЯ. Рос. уряд Керенського забороняв створення укр. військових частин з полонених галичан.

“Никакой украинской проблемы не существует, все это выдумки кучки немецких шпионов в Вене”.

Французькому послу і в усій пресі росія заявляла: “Все т. наз. Украинское движение спонсируется в Берлине.”

Петлюра вчився маневрувати між урядом в пітері і будівництвом національної армії в Києві.

7. НІЧ

Кілька днів по тому

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Роза прийшла з пакунком — дитяча кофтинка, теплі шкарпетки.

Відчинив Симон. В мундирі, застібнутий до шиї, в окулярах. Глянув на пакунок.

— Вони у Львові. Ще від учора, — сказав спокійно. — Проходьте. Ви вся мокра. В душ.

Клятий дощ, хоч би не захворіти. У ванній ідеальна чистота: рушники, мило, горнятко під щітку. Квартира була готова. Навіть коти десь поділися.

Мила руки, почула: вхідні двері клацнули. Чоловічий голос. Незнайомий, тихий. Кілька слів. Шарудіння. Здавлений сміх. Пішов.

Вийшла, Симон стояв біля столу, цигарка в зубах, перекладав важку теку з паперами. Шкіряна, з ремінцем. На обкладинці — штамп німецькою. Вже в светрі. З якоюсь дивною смугою по низу.

— Хтось буде? — спитала вона.

Він відвів очі від документів. Випустив дим.

— Уже ні, мадам. Тримайте бруслю. Це Оліна. Грійтеся.

Було тепло. В кухні пахло гречкою, трохи сиром і чимось ще, після Олі. Симон дістав коньяк, налив у чашки — зручно тримати.

— Це ви, — тихо сказала Роза. Вона і зараз бачила ту руку з золотим відблиском поверх своєї спідниці в Семадені.

Він мовчав. Відставив пляшку.

— Що вам треба? — спитав.

— Але як? — вона здригнулась. — Я ж бачила ваш почерк.

— Бачили. Один. Я вмію по-всякому. Обома руками.

Роза застигла, наче щось раптово усвідомила.

Помовчав. Посміхнувся сам до себе.

— А ще кажуть, у мене очі змінюються.

— Ви і це контролюєте? — Роза вже не знала, що думати.

— Ні. Це коли стає по-справжньому.

Роза мовчала довго. Нарешті спитала:

— Але ж ви одружені. У вас дитина.

Симон кивнув.

Від дощу і вітру різко хлопнула кватирка.

— Так, і що?

— А ваша Оля?.. Вона знає?

— Я їй не брешу.

— А ви… всі ці роки… з кимось були?

Він глянув прямо.

— Вас це не обходить.

Роза знітилася, але не відступила:

— Ви її кохаєте?

Симон витримав паузу, відповів просто:

— Я ніколи їх не покину.

Тиша повисла. Роза опустила очі в чашку, сьорбнула коньяк.

— Скільки це триває? З Володею.

Симон не відвів погляду.

— Мадам, він вам не зраджує.

Роза скривилась.

— Ага. Тільки з усіма жінками навколо.

Зітхнула, відставила чашку.

— Це ж… неправильно, — прошепотіла Роза. — Ви….забираєте наше кохання.

Симон засміявся.

— Собі не брешіть. Ви його за що покохали? Не інакше як за маніфести.

Сміх різко припинився.

— Чи може за те, що він робить? В ліжку?

Так це через мене.

Викине мене — стане як усі: раз на тиждень, три рухи і радикуліт.

Стишився.

— А куди мадам діває мотлох?

Вона хотіла щось сказати, але не встигла. Подався ближче.

Гепнув долонею по столу.

Кожне слово увійшло в Розу цвяхом:

— Ти кінчаєш по чотири рази.

Саме тому що я в ньому.

Він тобою затуляє дірку.

В голові.

Марно.

Бо я там повсякчас.

Із вами. Третім.

Роза мовчала.

Симон підвівся, загасив цигарку. Пошепки:

— Це триває… задовго до тебе. Я знаю все. Він сам все вивалює. Це теж йому задоволення. Щоб я слухав.

І вже рівно:

— Останнє…

Сифіліс. Давно.

Йому було погано. Дуже.

Потрібна була підтримка.

Пауза.

— Дурень. Він носить усе в собі. Йому погано. Він шукає цих, випадкових.

Це ж небезпечно.

Симон покрутив пляшку.

— Перевірте здоров’я. Ваше і його.

> ПРИМІТКА. У В. Винниченка в проміжку 1908-1910, до Розалії, був сифіліс, від якого він вилікувався. І кілька спроб суїциду.

> ПРИМІТКА 2. В своїх спогадах В. Винниченко згадує мультиоргазм у Розалії, як і свої численні одночасні зв’язки з іншими жінками уже під час їхнього співжиття.

8. ФІНАЛ

Там же. Ранок.

Роза обдивилася.

Тихо.

Тільки дощ січе по лиштвах.

Вона сама в квартирі.

Підвелася.

Вийшла на кухню.

На столі записка.

Почерк із хрестовою літерою Т.

“Кава для вас. Їжа. На столі.”