Нерозказане

Львів. 1905 р., січень

Великий міський театр

(Зараз Львівська національна опера)

I. РАДОЩІ І СТРАЖДАННЯ

Пара сезонів від відкриття. “Радощі та страждання” на фронтоні дивилися вниз, стрічаючи галицький ярмарок марнославства.

Партер дихав, як величезне тіло.

В ліфах здіймалися груди, вологі від духоти, шкіра парувала під сталевими каркасами. Спідниці шелестіли, тісно терлися панчохи з прошитими коронками, ковзали мережива панталонів. Перуки хиталися, білі сітчасті рукавички спадали брижами на лікті й фіксувалися золотими напівбраслетами.

Било в носа прямо з дверей: жіноче тіло з-під корсетів, солоний чоловічий мускус, сперма, всотана у фраки й марно глушена парфумами. А зверху над усім цим тягвся шлейф різкого анісового абсенту.

У фойє проходжали хлопці з шампанським у келихах “марія-антуанетта” за формою грудей білявої обезголовленої королеви (між іншим, п'ятнадцятої дитини австрійської Марії Терезії). Липка піна сповзала по склу, бризки осідали на сукнях.

І все це: груди, волосся, панчохи, піт, сперма, пудра, абсент, шампанське, збивалося докупи, розповзалося по ворсових хідниках і коридорах, текло сходами, наче по венах, аж до самих лож.

Бенуар поруч зі сценою.

На оксамитовому бар’єрі тонка лорнетка кольору кістки. Симон час від часу знімав окуляри й, примружившись, споглядав униз на всю цю буржуазну наволоч. Володя ж крадькома зиркав на нього.

Їх було тільки двоє. Тут, в тій самій ложі, біля сцени, на рівні партеру: серед усіх, але трохи вище. Прожектори висіли зовсім близько, чорні й ніби заряджені, але світло ще не ввімкнули. Вистава не почалася. Вони чекали.

Симон спокійний і сконцентрований. Волосся зачесане, вкладене воском.

Кіт, що готує кігті до стрибка. Як зараз впорається, вирішиться все.

— Готовий споглядати буржуазну розпусту? — кинув Симон напівусмішкою. — Tannhäuser Вагнера, між іншим.

Володя згорнув пальці на ніжці бокала. Один уже всотувався у ньому, другий напрошувався.

— Мене буржуазний театр не цікавить. Я створю новий. Соціалістичний. З Горьким.

— Mais oui (фр. Ну так), — скривився Симон. — Уже бачу першу афішу.

Володя ковтнув повітря.

— То про що цей "Тангойзер"?

Симон відкинувся на спинку крісла. Тонкі окуляри блиснули в півтемряві. Манжет, рука, цигарка між пальців пішли вниз.

— Про гріх, — байдуже зронив він. — І про спокуту.

І саме в цю мить оркестр ударив першими акордами. Зал здригнувся. Симон витримав паузу, не поспішаючи, даючи музиці розгорнутися, і лише тоді продовжив.

У голосі його з’явилося чуже, не-своє — ніби йому самому стало тісно в цій темряві.

— Лицар Тангойзер служить Венері. Палає тілом.

Оргії в печерах.

Коханки.

Коханці.

Кого ти обереш?

(Пауза)

Гуляє так, що чорт би взявся за голову. А тоді раптом хоче назад. До людей. До чистоти. Повертається. І співає... про гріх.

(Пауза.)

Володя ковтнув ще раз. Запах Симонового вовняного костюма збивав усю увагу.

— Його виштовхують, — сказав Симон майже ніжно. — Всі. Вигнанець. Навіть серед вигнанців.

Цей голос обволікав, ковтав, пестив. Володя не витримував. Що за клята театральщина? Навіщо це робить?

Симон спокійно затягнувся. Випустив дим. Повільно, ніби продовжуючи фразу.

— Одна тільки людина молиться за нього, — продовжив Симон, відвівши погляд углиб залу. — Прекрасна чиста Єлизавета. Плаче, аж поки вмирає. Її смерть — його спасіння. Deus ex machina.

Симон прицільно навів свій крижаний погляд на Володю. Крива посмішка. Володі стало дискомфортно.

— А твоя перша п’єса буде про що?

Володя випрямився:

— Про нову людину! Про боротьбу клясів! Нове суспільство!

Арфа ридала. Венера співала так, що навіть мармурові янголи зітхали б.

Симон опустив погляд. Вії відкинули тінь на щоки. Він був спокійний. Трохи подався торсом до Володі:

— Напиши, — тихо сказав він, — про генія, який купує жінок, бо боїться побачити їхні обличчя після того, як роздере їм тіло. І називає це коханням. Про того, хто продав москалям за тридцять срібняків не тільки честь, а й пам’ять усього народу.

Легко.

Швидко.

Як кінчає.

Хоча ні.

Кінчає геній не легко.

Володя здригнувся. Краватка на шиї відчувалася петлею.

Втікти. Негайно.

Але треба сидіти.

> ПРИМІТКА. Будівлю відкрили 4 жовтня 1900 р. Будівництво стало грандіозним челенджем, адже театр звели на закутій під землю Полтві. Мотив театру на підземній річці присутній в мюзиклі “Привід опери”.

> ПРИМІТКА 2. Тангойзер що тоді, що зараз, є досить провокативною оперою. Ключове питання: чи може бути кохання справжнім, якщо воно безтілесне, і не має в собі жодної фізичної насолоди. Існують модерні постановки 18+.

II. ВОЛХВИ

У ложу ввійшли троє.

Повітря враз стало важчим, густішим.

Першим ішов Грушевський — об'ємний, поважний, з густою бородою і запахом дорогого тютюну. Загалом, як завжди.

Поруч Степан Федак: елегантний, вишукано вбраний, із самовдоволеною посмішкою чоловіка, якому світ належить за правом народження. Його знає вся галицька громада.

І за ними Володимир Шухевич: пан солідного віку, проте стрункий, із золотим лицарським хрестом, який блищав на грудях, мов запізніле сонце.

Симон підвівся. Максимально шанобливо.

Їх всіх він вже знав.

Вправив рукою зачесане за вухо волосся. Загасив цигарку.

Легко увійшов у роль чемного господаря, ніби давно чекав на цю трійцю.

Володя розлютився: мерзота.

Навіщо вони тут?

Як їх виперти?

— Панове! — промуркотів Симон, із легкою, майже грайливою іронією. — Цвіт Наукового товариства Шевченка! Fiat lux!

Федак, лукаво посміхаючись, розвів руками:

— Ледь тебе знайшли. У тебе сьогодні зачіска нова, мржна не впізнати! Що, янголів у ложах ловиш?

— А може, вітер змін, — підтримав жарт Шухевич, поправляючи рукавички.

Федак, приглядаючись до Симона:

— Чув, Симоне, що ти збираєшся одружитися на моїй Олі?

Володя ледь помітно здригнувся. Що за. Оля. Його грубі пальці вчепилися в підлокітник.

Симон бездоганно невимушено посміхнувся:

— Пане, Ваша Оля має дев’ять років. Я дітей люблю, je vous en prie, але не настільки.

Сміх гостей перекотився ложею, як золота куля. Грушевський плеснув в долоні.

Володя сидів, почуваючись, як тріска у потоці.

Ненависть накотила, чорна, липка.

До них усіх. Волхви. Кляті.

Старі х#ї. На смітник історії.

Він вже не питав, нащо вони припхалися.

Зараз вже: як вижити тут і зараз?

Може, швиденько в буфет?

Влити в себе абсенту, аби прибило цей свербіж в жилах.

Хоч на півгодини, аби стало тихіше.

Тим часом Симон плив хвилею насолоди. Вліз в коло. Федак добродушно ляснув його по плечу, як нагороду.

Шухевич, потиснувши Симону руку, додав:

— І Чикаленкові передай вітання! Хай і собі до Львова загляне, як буде ласка. Малого Романа провідаємо заодно.

— Романа? — перепитав Симон, із живим щирим зацікавленням.

— Онук. Щойно народився. Міцний хлопець, як і належить.

Симон нахилив голову, вклонившись глибше, ніж вимагала церемонія:

— Нехай росте здоровенький. І на славу нашому краю.

Симон знову обернувся до Шухевича і з тією самою м'якою, колючою чемністю кинув:

— А ще, пане, як маєте час — поясніть, будь ласка, Володі, що лицарський хрест — це не буржуазна туфта, а справа честі.

Володя смикнувся.

Із куточка ока він бачив, як Шухевич усміхнувся тепло, майже співчутливо.

— Колись поясню, — пообіцяв той, і підморгнув Симону.

Симон, з легкою усмішкою, нахилився до Грушевського:

— Як ваша праця, професоре? Не втомили вас монголи?

Грушевський зітхнув, добродушно:

— Лізуть з усіх шпарин, Симоне. І в літописах, і в реальному житті.

Володя, що досі ковтав ігнор мовчки, раптом буркнув уголос:

— Побачите ще, колись і моє ім’я буде в працях по історії! Марксизму. Соціалізму.

У ложі вибухнув тихий, ледь стриманий сміх.

Федак пирснув у рукавичку.

Шухевич хмикнув, удавано серйозно:

— Надрукуємо окремим додатком. Мрії ідеалістів.

Симон тільки усміхнувся тонко, майже невидимо. Гості пішли.

Володя сидів поряд — дерев'яний, гарячий від сорому.

І від чогось іншого, що лоскотало під шкірою, свербіло під грудьми, змушувало раз за разом ковтати повітря.

Музика на сцені наростала. Оркестр налягав на струни, як кат на шию засудженого.

> СПОГАДИ О. КУЗЬМОВИЧ (онуки С.Федака):

Часто в нашому домі бував Роман Шухевич. Грав на фортепіано. Привертав увагу всіх дівчат району.

В 1920-21 у Федаків жила Софія Русова.

III. АНТРАКТ

Бризнуло світло. Заболіли очі.

— Я швидко, — кинув Симон, підводячись. — Треба дещо уточнити у митрополита. Теологічні питання. Ах, а ти ж атеїст.

Володя лишився сам.

Антракт був довгим. Часу мало вистачити.

Він вже мав план:

встати,

вийти,

першу-ліпшу затиснути в коридорі, в темному куті.

Далі сортир.

Все як завжди.

Підняти спідницю, розсунути ліф.

Повідривати ті кляті застібки.

Панталони вниз.

Увійти.

Треба.

Прямо зараз.

Без зайвих рухів.

Швидко.

Зняти свербіж, аби нарешті відпустило.

Володя вже навіть намітив кілька варіантів в спідницях.

Ота, біля колони, тонша, білява.

І ота друга, з пухким бюстом в запудреному ластовинні. Десь її хахаль пішов.

Поки не повернувся.

З якоюсь точно вийде.

Є хвилина.

Гайнути в буфет, прихопити два келихи.

Собі і спідниці.

Хутко!

З буфету Володя біг.

Стрімголов.

До якоїсь з двох варіантів.

Через фойє. Дзеркальна зала.

І саме там побачив Симона.

Поруч митрополит Шептицький.

Симон стояв в своєму костюмі.

Рука в кишені.

Інша з якимись паперами.

Голова похилена.

Шанобливо. Зачесаний.

Поруч Владика Андрей.

Масивний. Високий. Старший.

І з ним поруч оцей огризок в окулярах.

В костюмчику.

Весь такий інтелігент.

Вони розмовляли.

Його Преосвященство і сіра моль.

Серйозно, спокійно.

Як рівні.

Латинкою. Грецькою.

Владика посміхався Симону.

З чимось навіть погоджувався.

У Володі опустилися руки.

Глянув на своє відображення.

Усе. Ніяких спідниць. Ніякого сортира. Ніякого виходу.

Обидва бокали, що були у Володі в руках, влив в себе.

Збоку на нього дивилася вирізьблена група “Ревнощі і кохання”.

Пекуча рідина побігла всередину горла.

Одного Володя не міг зрозуміти.

Дівок тут — що гною.

По десять на кожному кроці.

Будь-яку можна взяти.

А цей вилупок в окулярчиках надає перевагу старцям в орденах і з хрестами на пузі.

Якого біса Симону не чеше в паху?

> ПРИМІТКА. Митрополит Шептицький щедро фінансував оперу. Мав зріст 2м 10см. На його фоні всі виглядали дрібними. Впроваджував живу українську мову в богослужіннях (на відміну від традиційного незрозумілого книжкового канону).

IV. ЛИСЕНКО

Симон повернувся.

Тихо. Вільно.

Разом з ним у ложу увійшов Микола Лисенко.

Володя отетерів. Не повірив власним очам. Той самий Микола Лисенко. Символ.

Батько української музики.

Жива легенда.

І знову біля цієї полтавської сірості.

Володя сидів у тіні, намагаючись збагнути, як таке взагалі можливо.

— А ви тут що робите? — вирвалося у нього.

Лисенко розсміявся.

Симон був тоді нікому невідомим бурсацьким хлопчиськом, коли Лисенко вже блищав в імператорських театрах.

Якого дідька?

Ті двоє перекинулися кількома легкими жартами. Про Полтаву. Про якийсь “той” вечір. Про якусь Софію. Про протерту на ліктях куцу рясу.

Лисенко сміявся. Симон у відповідь коротко, стримано, щиро.

А Володя відчував: він тут зайвий.

Музика ставала все гучнішою.

Арфа захлиналася від болю.

Лисенко прощався.

Симон кланявся. Обіцяв приєднатися до якогось київського театру. Володя не розчув. І передавати привіт якомусь Кошицю.

Хто такий, в дупу, той Кошиць?

V. ДОНЦОВ

Володю нудило.

Чи то від вина з бульбашками.

Чи від неспроможності втекти і звільнитися з цієї петлі на шиї.

Двері клацнули. Знову.

Та скільки можна?

Чергова поважна стара пика?

Але ні.

Хлопець. Стрункий. Темний. З поглядом, гострим, як лезо.

Навіть взимку він не розплескав своєї засмаги.

Симон підвівся одразу. Усміхнувся широко, тепло.

Почали обійматися.

Тьху.

— Донцов! Мелітопольська черешня! — радість бриніла в симоновому голосі.

— Ти мене ще персиком назви! А то я привезу! — зареготав Дмитро. В темних очах блиснуло нахабне, юнацьке.

Володя аж стиснув зуби. Не витримував цього сміху, цього легкого хлопчачого під’їзду.

Донцов був молодший на два роки, щось біля двадцяти двох. Новенький у партії. Та вмів подавати себе так, ніби вони з Симоном ще з одного двору.

Вони заговорили впівголоса, з усмішками, з тим самим «на пів слівця», яким хлопці перемовляються на вулиці.

— Свобода починається з просвіти…

— Заборонені видання…

— Перемишль…

— Світ загине, а справа залишиться…

Кивали. Сміялися очима. Цитували франкову маячню. Володя сидів збоку, наче далекий родич на весіллі.

Їхня спільність різала його, як ніж по сухожиллю.

Володя осторонь.

Ніби невидимий.

Їхня єдність била його в обличчя.

Їхня спільність розривала груди.

Кожне слово було шпилькою. Кожен погляд батогом. По Володі.

Тим часом. На сцені чуттєва Венера вабила.

Чиста Єлизавета ридала.

Та скільки можна?

Скільки в ній тих шмарклів?

Теж, мені, проблема, чи є кохання без плоті… було б про що ридати.

У голові клекотіла густа манна каша. Спирт дер судини.

А Симон усміхався.

Пригладжував білявого чуба.

Лагідно. Спокійно. Тримав Дмитра за руку.

Як скарб якийсь.

Старший брат, що знайшов гідного собі молодшого.

Почав щось шепотіти тому мелітопольському на вухо.

Навіть не згадав про Володю.

Для Винниченка Донцов був такий самий псевдосоціаліст, як і Симон.

Два павліни з пафосними балачками про націю.

Два будяки, що приліпилися до його партії.

На мить Симон підвів на нього очі.

З пам’яті Володі зірвався шлейф.

Стиск і біль.

Укол металевого штиря.

Шкрябання гачків.

Шорсткі мотузки і атласні стрічки по шкірі.

Хвиля соромного жару.

Зрада власного тіла. Насолода, якій нема виправдання.

Володі стало тепло там, де не треба.

Ще трохи і катастрофа.

Краще биття, ніж ганьба.

Симон вже його всього бачив.

До краплі.

Але ж це ще один. Товариш по партії.

Володя підскочив.

Він більше не міг.

Краще хай все вийде через кулаки.

Удар по Дмитру.

Той навіть не відступив.

Тільки підняв брову й усміхнувся тією самою саркастичною гострою посмішкою, що роздирала гордість.

Симон сидів у кріслі. Лінивий.

Розслаблений. Холодний.

Цигарка в пальцях.

Байдуже до бійки.

Не цікаво.

Швидше б уже ця маячня скінчилася.

Навіть не поворухнувся.

Тільки кинув рівно, байдужим голосом:

— Жоден Харлампійович не вартий того, щоб терпіти таке бидляцтво.

Донцов повернувся до Симона:

— Я свої висновки вже зробив. На тебе, Симоне, завжди можна розраховувати. На відміну від... З мене, як завше. Бурбон? Ладно. Розберемося. Скоро побачимося, в Києві я теж буваю. Є хата в Пітері, до речі. Заходь.

Не договорив.

Поблажливо кивнув і вийшов із ложі.

Порожнеча.

Повітря густе, липке, як старе миро.

Володя осів. Без руху. Без думок.

> МОНОГРАФІЯ. Д. Донцов 1902-1908 навчався на юр.ф-ті в Петерб.у-ті. Жив поруч з навчанням. Паралельно займався укр. підпіллям.

VI. ЛОРНЕТКА

Симон підвівся різко.

Фалди важкого приталеного пальта впали вниз, закривши все від сторонніх очей.

Мить — і він над Володею.

За цією завісою можна було б вбити людину. Ніхто нічого б не побачив.

Носок чобота на край крісла, по оксамиту

П’ята ковзнула праворуч, ліворуч.

Володіні стегна розкрилися.

Симон нахилився торсом уперед.

Плечі нависли.

Запах тютюну, воску для волосся, а також чогось металевого увійшов у Володю.

Подих в щоку.

Губи — впритул.

Володя не бачив нічого, крім його обличчя.

Нахилив голову вбік.

Усмішка.

Прибрав ногу з крісла.

Володя інстинктивно стулився.

Крижаний погляд опустився вниз.

Туди, де Володі пекло вже кілька годин. Навіть бійка не загасила.

Очі затрималися.

Пропікали, мов розпеченим залізом.

Ця мить здалася гумовою. Тягнулася без кінця.

Тонкий рух — і з кишені з’явилася лорнетка.

Без жодної поспіху.

Блиск скла, кістяний холод оправи.

Він тримав її так, ніби це була зброя.

Лорнетка ковзнула вниз.

Холодне тонке тіло інструмента м’яко увійшло між колінами Володі.

Симон затримав рух на мить — і повільно, не поспішаючи, розвернув лорнетку в пальцях.

Гострий кінець торкнувся внутрішньої сторони стегна, пройшов крізь тканину. Не поранив. Лише дав відчути.

Володя все зрозумів.

Він не міг поворухнувся.

Він все визнав без слів.

Близько. Занадто близько.

У червоному світлі театральних прожекторів симонове темно-синє пальто виглядало чорним,

ніби вирваним із якоїсь дурнуватої гравюри.

Він не просто глузував.

Симон проводив обряд.

Лорнетка креслила хрести в повітрі. З розмахом. Як диригент пекельної вистави.

Голос тихий:

— Я повертаюся.

Амністія.

Пробачили.

Свято у них: цісаревич народився.

Всім політичним можна вертатися.

Лорнетка ковзнула по підборіддю.

Вколола.

По грудях.

По лінії до пояса.

Шепіт:

— А ти, раб Божий Володимир.

Дезертир.

Таких не прощають.

Мене шукають, бо я прагну свободи.

А ти втік, не вступивши у бій.

Подих обпік шкіру.

Володі здалося що вухо зараз згорить к чортам.

— Не сумуй.

Приїду.

Скоро.

Чекай.

Лорнетка кольору кістки тремтіла в його пальцях.

Симон притис її до губ.

Ледь-ледь.

Як святиню.

І поцілував її.

Довго. Урочисто. Знущально.

Володя ковтнув повітря.

Рука смикнулась до лоба.

Симон побачив.

Тонка усмішка.

Шепіт:

— Ти ж атеїст?

То чого тремтиш?

Пауза.

— Пиши п’єсу.

Бери жінок не лише силою.

І не лише ззаду.

Пауза.

— Глянь їм в очі.

Рекомендую.

Вільною рукою Симон провів долонею по щоці Володі.

Поплескав.

Усмішка:

— Дізнаєшся багато нового.

І останнім рухом лорнетка пройшла по володіних губах.

Коротко:

— Передам привіт Харлампійовичу. Бо він жити без тебе не може.

І зник.

Лишивши по собі ту саму лорнетку на підлозі. Кістка була ще тепла від доторку.

******

Володя був щасливий.

Підняв її.

Тричі поцілував.

Повільно. Гордо.

Сховав у кишеню.

У голові палало.

Тепер він був в голові у Симона.

Осів у ньому.

Амінь.

Посміхався — захоплено й безглуздо, як дитя після першого причастя.

> ПРИМІТКА. Тангойзер дійсно йшов в ті дні. Авторка знайшла афіші.

Чиста Єлизавета з опери (покровителька імператриці Сісі) після канонізації вимовлялася в Австро-Уг. як Свята Ельжбета.