Нерозказане

I. DÉCADENCE

Осінь 1911 р.

Париж. Бібліотека Сорбонни.

Вона сиділа й не знала, чим себе зайняти. Струнка брюнетка, що гризла олівець.

Головне, щоб не тістечка.

В руках книга про чергову маячню.

Цього разу “Лікування жіночої істерії”.

Кишеню тягнув лист від батька.

З грошима. З контролем.

Їй двадцять п’ять. Медичний факультет. Третій рік у Парижі.

Вона — татова інвестиція.

Гімназія, Петербург, тепер ще й Сорбонна.

Окупиться? Не факт.

Диплом? Можуть і не дати.

Особливо якщо не буде слухняною дівчинкою.

Вона єврейка. Жінка. Її не мало бути тут.

У гімназії таких, як вона, було три відсотки. У медичному ще менше.

Казали, що тут легше.

Брехали.

Скільки не вчись — ти все одно ходяча матка.

Підійшов.

Сів поруч.

Спокійно, як у себе вдома.

Поклав на стіл "Мать". Горького. Чекав.

Вона глянула — мимохідь, але досить, щоб він це побачив.

— Горький? Не мой стиль.

Через день цілунок.

Через тиждень ліжко.

Через місяць забудеться.

Він усміхнувся. Нахилився до вуха, тихо:

— В книгах главное — владеть языком.

Пауза.

— Идёмте. Покажу интересную книгу.

Вони зупинились біля останнього стелажа.

Світло тут було інше — сірувате, ламке.

Холодно.

Вона стояла обличчям до нього.

За спиною полиці. З боків тиша.

Простору майже не лишилось.

І вже чекала: поцілунок, шия, груди. Але не далі. Не тут. Не вдень.

Вона заплющила очі.

Але. Тиша.

Підняв спідницю.

Підібгав край, щоб не падала.

Присів.

Клацнули клямки панчіх.

Приспустив панталони. Не зняв.

Втиснув у підвіконня. Стегна — в камінь. Спина — в дерев’яну раму.

Рука на рот. Просто, щоб було тихо.

Язик твердий, сухий, звичний.

Не шукав. Не думав. Робив.

Як той, хто тренувався. Хто вміє.

Колись дівчата казали: це солодко.

Виявилося: просто рефлекс.

Живіт скрутило. Млость пішла вниз.

Вона здригнулась, сковзнула.

Щоб не впасти, вперлась п’ятками в його плечі.

Вирішив: згода.

Судома пройшла крізь усе тіло. Стисло горло.

Вона вигнулась назад — різко, некеровано. Плечі відірвались від рами.

Стегна посунулись вниз.

Він утримав.

Рукою, жорстко, з силою, втиснув її назад.

Впечатав глибше.

Від ривка потилиця вдарилась у дерев’яну раму.

Голова глухо стукнула.

Повітря не стало.

Тіло завмерло.

Він підвівся.

Облизав губи.

Подивився на неї згори.

— Как …тебя?

— Роза. Rosalie.

— А я Володя. Писатель.

Вона сиділа на холодному підвіконні.

Розстібнуті панталони повисли на колінах.

Світ захитався.

II. КОХАННЯ

Париж, того ж дня.

Квартира Володі

Вона йшла сама.

Не тікала. Не питала.

На вході на мить зупинилась.

Хоча, чого їй боятися. Це ж не перший чоловік в її житті.

Він торкнувся між лопатками.

Не сильно. Як коригують напрям.

— Давай.

Квартира відчинилась.

Світло било в очі.

Вікна розчахнуті. Шиби брудні.

Стіни голі. Постіль розкидана.

У повітрі запах жіночих парфумів.

Книжки до стелі.

На столі стос паперів.

Забита попільниця.

Найбільший предмет у кімнаті.

Пальто на цвяху.

Він підійшов.

Провів великим пальцем від плеча до вуха.

Повільно. Один раз.

Мовчить. “Згодна”, подумав він.

Корсет.

Гачки. Стрічки. Вузли.

Його пальці не шукали.

Розі здалося, що він міг би наосліп розв’язати все. Вперше таке бачила серед чоловіків.

Блуза. Прилипла до тіла. Знімав її повільно. Тканина тягнулась, як шкіра.

Спідниця. Стягнув униз.

Без жесту.

Панталони.

Цього разу зняв.

Вони були ще вологі з бібліотеки.

Показав рукою.

— Легла.

Послухалась. На спину.

Він побачив: грудей нема.

Так навіть краще.

Однією рукою перевернув її на живіт.

Роза не пручалася.

Без сенсу.

Тіло — тонке, туге.

Світла спина. М’язи.

Коротке волосся, відкрита потилиця.

Вузький таз. Гострі лопатки.

Кутики плечей.

Без м’якості. Без стегон.

Молоде. Сильне.

Не питав.

Просто увійшов.

Болю Роза не відчула.

Тримав її за талію. Підняв.

Рухи точні. Без поспіху.

Праве коліно вперлося у щось шорстке.

Муляло.

Розтирало шкіру.

Поглянула вниз — суха панчоха з прошвою.

Чужа. Давня.

Не змогла прибрати.

Перша хвиля швидка.

Її тіло ще пам’ятало бібліотеку.

Друга, коли він навалився зверху.

Втиснув у ганчірку. Не піднялась.

Третя, коли змінив ритм.

Повільно. До упору.

Четверта, коли вона хотіла сісти на нього.

Підвелась на ліктях, але він утримав.

Не силою, вагою.

І тоді пройшло крізь усе тіло.

Без звуку. Без дозволу.

Як судома, що не питає.

Роза забула, як її звуть. І не хотіла згадувати.

Він заплющив очі.

Закінчив.

Не зітхнув. Не сказав нічого.

Навіть не поцілував.

Просто вийшов. З неї. З кімнати.

Вона почула подзвін кришталя з кухні.

Пив сам.

Вона сіла. Голою спиною до стіни.

Закурила.

Дим ішов рівно.

Тільки пальці трохи тремтіли.

Він повернувся, ще з кухні тримаючи надпиту склянку.

Підніс коньяк.

— Держи.

Дочекався її ковтка.

— Вивчи українську мову, якщо хочеш повторення.

> ПРИМІТКА. Після знайомства з В. Винниченком успішність студентки Розалі Ліфшиць різко погіршилася. Навчання вона не закінчила.

III. ГНІЗДО

Франція, грудень 1911 р.

Розі 25

Володі 31

Почали жити разом.

Він сказав: “спробуймо”. Вона погодилась.

Маленька кімната, чайник на спиртівці, його сорочка на її стільці.

Спершу все було буденно.

Він лишав речі, не закривав банку з зубним порошком, читав уголос чернетки.

Вона мовчки прибирала, мила чашки, питала, чи не болить голова.

Він зраджував. Відверто.

Іноді — з усмішкою. Казав:

“Роза, і ти не стримуйся. Так жити простіше.”

Просто мовчала.

Він творець.

Йому з одною жінкою не можна.

Його забагато.

Шукає натхнення. Вона це знає.

Він має право.

Роза сама себе переконала.

Все добре.

> В. ВИННИЧЕНКО, Щоденник: Хочу спробувати пробний шлюб… Іноді вона мені неприємна.

> В. ВИННИЧЕНКО, Лист до Є. Чикаленка: Зійшовся де з ким… Л, А, Є, С — у відставці. Її тіло як у 14-літньої, дитяча фігура. Ніякої хіті не викликає, але цікаво, чим це кінчиться. Поки що поводиться, як розумна і щира. Але жінка — істота на диво непостійна й нещира. Побачимо.

IV. МУЗА

Франція, місяць від початку спільного життя

Він сказав без усмішки.

— Доведи, що хочеш бути зі мною.

Вона злякалась.

Думала, він про любов, про відданість.

Продовжив:

— Я письменник.

Мені потрібна правда. Жива.

Муза.

Не слова, а діло.

Роза кивнула. Вона зробить все, як він хоче. Навіть це.

Головне: він обрав її.

Ліжка були вузькі. З проділом посередині.

Роза лягла по діагоналі.

Голова йому на плече. В прохід.

Подушку Володя забрав. Собі підстелив. Між ліжками.

Щоб не змерзнути. І трохи вище. Кут краще, на рівні очей.

— Не ворушись, — тихо.

І вона не артачилась.

Чоловік, якого він привів, не казав ні слова.

Не дивився на неї.

Просто став між її ногами, як майстер до роботи.

*****

Володя дивиться. Уважно.

На вхід.

На рухи.

На те, що входить у неї.

Чистий кут. Лінія.

Те, що для іншого чоловіка — мить,

для Володі одкровення.

Аркушами летять слова про “музу”, про “щирість”, та правда інша.

Володя кінчає. Сам.

Не від Рози —

а від вигляду того,

що розсовує її зсередини.

Від самої форми.

Від траєкторії.

Від руху, який він ніколи не побачить, коли входить сам.

Від думки, що цей ракурс бачить тільки він. І ніхто. Ніколи.

Володя. Єдиний.

Йому більше не треба.

Ні тіла.

Ні Рози.

Нічого.

Тільки кут.

Лінія.

Рух.

Короткий, брудний,

майже священний момент,

коли чужий член зникає всередині неї —

і він, Володя,

бачить це першим.

Іноді геній про це пише. Іноді малює.

Проте щоразу захлинається від насолоди.

******

Роза лежала й думала. Не про чужого чоловіка на собі.

Ні. Колись люди читатимуть його книжки, — і всюди буде вона.

Не “якась коханка”.

Не “єврейка з Парижа”.

Роза.

Без неї він не написав би найкращого.

Вона дала йому правду тіла.

Вона стояла поруч, коли він ставав великим.

Історія запам’ятає муз і дружин геніїв.

А талановитих лікарок — ні.

Тому вона терпітиме.

Все.

Краще бути в його тексті,

ніж бути ніким у своєму житті.

Іноді навіть доходило до судоми.

Тіла. Не її волі.

Стискало так, що вона сама лякалась.

Тоді відкидала голову.

Заплющувала очі. І відчувала його поцілунки.

Лоскіт. Вуса. Борода. Запах.

Струс. Не від чоловіка.

Не від бажання.

Від того, що тіло живе своїм життям,

коли душа хоче втекти.

Від цього ставало ще брудніше.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко мав

пристрасть до вуайєризму. Пояснював це прагненням об’єктивності і пошуком нових джерел творчості. Описував свій досвід.

V. ВТРАЧЕНИЙ СВІТ

Зима 1911/1912 р.

Орел, Рос. Імперія.

Яків Ліфшиць, її батько, сидів за столом і мовчав.

Купець першої гільдії. Високий лоб. Срібний перстень.

Дивився на неї, як на доньку, якої вже не буде.

— Этот твой… писатель… он что… наш?

— Ні.

— Гой, значит.

— Так.

— Он что, в Бога хоть верит?

— Ні.

— А ты? Почему ты говоришь на этом? Малоросский? Это что теперь — твой язык?

— Так.

— Откуда, Розо? Откуда у тебя это в горле?

— Це тепер моя мова.

— А ты? А ты, ду душе майне, — ты кто теперь?

“А я з ним. Завжди.”

Вона сказала це спокійно. Без крику.

Як остаточне.

Батька вона більше ніколи не бачила.

VI. ÉMANCIPÉE

Франція, 1912-1915 р.

На людях він говорив про свободу жінки. Про рівність. Про нову етику.

Вдома:

— Ти ледве здала іспити.

— З тебе лікар — як з мене балерина.

Вона мовчала.

Він називав її Коха. Їй хотілося — Роза.

Коха — це істота без статі. Не жінка. Не вона.

> Р. ЛІФШИЦЬ, Лист до В. Винниченка, 1913 р.:

Якби інша жінка зробила тебе щасливим — я б віддала тебе їй.

І пішла б назавжди.

Якби ж ти знав, як мені хочеться, щоб ти був щасливим…

VII. ВІДКРИТІСТЬ

Він нелегал. Їй заборонено працювати.

Диплом нічого не вартий. Вона теж.

Живе з ним без шлюбу.

Погоджується на відкриті стосунки, бо знає:

якщо скаже “ні” — він піде.

Вона — непоганий лікар.

Має руки. Має пам’ять. Має клінічне мислення.

Але її не слухають. Не бачать.

Пацієнти йдуть до інших.

Вона не лікар. Уже ні.

Професія розсипається.

Самоповага — слідом.

Є тільки він.

Війна все змінила. Лікарі стали потрібні.

Можна отримати диплом.

VIII. МОСКВА-1916

Володя їздив на фронт. Возив теплий одяг і книги.

“Там на мене чекають”.

Повертався втомлений.

Роза вирішила:

так далі не можна. Він допомагає людям. І вона має бути корисна.

Треба довчитися. Працювати.

Рятувати людей.

Поїхала до Москви. Сама.

Працювала в шпиталі. Жила окремо від нього.

Влаштувалась у лікарню.

Врятувала від дифтерії малу Катерину Грушевську.

Так познайомилась із Професором.

Володя…

Теж був у Москві. Нелегально. Окремо. У своїх справах. У текстах. Не в ній.

Неочікувано.

По голові.

Вагітність.

Роза сама не своя від щастя.

Він теж не проти. “Коха, цього разу точно все має бути добре.”

Що було “минулого разу” вона не знала. Не питала.

Писала йому на фронт (він поїхав, важливі справи):

“…я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя”.

Проте. Ні.

Не судилося.

Дикий біль. Лікарня.

Позаматкова.

Плід розірвав трубу.

Загроза життю.

Реанімація.

Роза ледь не померла.

Її розрізали.

Зашили.

Стерильна назавжди.

Місяць у лікарні.

Володя приїхав. З війни. Сумний.

Писав статті.

Нічого не зрозумів.

Сказав: “Буде ще.”

IX. НУЛЬОВИЙ УНІВЕРСАЛ

Березень 1917 р.

Москва

Вона дізналась останньою.

Грушевський кличе його до Києва.

Це дяка. За доньку. За неї.

Вона розквітла всередині.

Нарешті. Не дарма. Не в тінь. Не мовчки.

Він поїде і візьме її з собою.

В свою Україну. Вона там ніколи не була.

Але він рушить сам.

І навіть це не вправило їй мозок.

Вона чекала прощальної ночі.

Як завжди. Як після сварок. До втрати пульсу.

Він збирався ретельно.

Прасував сорочку. Підбирав краватку. Парфюм. Чистив черевики.

Вона спитала — навіщо.

— Бо я буду у владі, — сказав.

Він підійшов, коли вже було пізно.

Не обійняв. Не сказав нічого.

Просто взяв її. Як завжди.

Без жалю. Без пристрасті.

Як ритуал.

— Я напишу, — кинув в поспіху.

Коли двері зачинились, вона не плакала.

Лише скрутило те, чого вже не було.

Те, що з неї вирізали.

Як привид болю. Як згадка про тіло.

Вона залишилась.

Вона поїде за ним згодом. Він покличе. Як знайде кімнату.

Як увійде у владу.

Коли повернеться їхня любов.

X. ВАЛІЗА

Розбирала речі. Натрапила на валізу.

Чорна. Міцна шкіра. Металеві кути. З замком.

Він звав її “письменницькою”.

Казав: “для натхнення”.

Ніколи не відкривав при ній.

Спершу відсунула. Потім — повернулась.

Зняла з полиці щипці для вугілля. І вибила замок.

Метал піддався з другим ударом.

Кришка відкрилась важко, ніби опиралась.

Від удару верхній аркуш зсунувся й упав на підлогу.

Вона його не помітила.

Їх були сотні.

Невідправлені листи від Володі.

Надто відверті. Ті, яких він злякався.

Інша частина — відповіді.

Від S.

Почерк — із хрестоподібними Т.

Вона не знала, чий він. Але читала.

Деяким листам було більше десяти років.

Сіла.

Папери. Рядки. Літери.

Писані такою мовою, якою вона не заговорить. Ніколи.

Фрази зшиті так, що вона не змогла зупинитися.

Латина, французька, польська, німецька і ще якісь невідомі мови.

Недурна людина.

Писав до якоїсь Балерини. Роза видихнула. Хто ж їх не любить.

Вони говорили про речі, про які з нею ніколи.

Про владу. Про релігію. Про мистецтво. Про проституцію. Про провину. Про право на жорстокість.

Той голос, живий, гострий, дивний. Сипав голки. Жартував. Говорив одною мовою з її чоловіком.

Звертання на “ти”.

Стиль. Ритм. Дихання в буквах.

P.S.

P.P.P.S

І раптом — знайомі слова.

Вона їх вже чула. Від Володі.

У ліжку. Після сварки. У Парижі.

А тепер вони тут.

У цьому почерку.

У цій хрестоподібній Т.

І вона зрозуміла:

це була не інша жінка.

Чоловік.

Це були його слова.

Володя просто калька.

Вона не плакала. Зібрала листи. Пішла на подвір’я.

Спалила все.

Вдома помітила ще один аркуш — на підлозі.

Зігнутий, із плямами.

Підняла. Торкнулась язиком.

Смак знайомий.

Її Володі.

XI. P. S.

Володю,

Non venias.

Не смій їхати сюди.

Це не твоя scena. Не для тебе шапка, не твоя tribune.

Сиди в Москві.

В політику не лізь. Це nicht für dich.

Україні, між іншим, буде легше без тебе.

І всім.

C’est la vie, genious.

Любиш жінку — люби.

Хочеш писати — пиши.

Дрочити — дозволяю.

Але сиди і не рипайся.

Цілую в лоба.

S.

P.S. How many times?

(Бачиш, я вчу нову мову)

> ПРИМІТКА. Там, де Володя пише про 14-р дитину - це перш за все провокація до самого Чикаленка (описано в главі Харлампійович).

> ЛИСТ РОЗАЛІ, 1919 Р.:

Спасибі тобі, що ти дав мені щастя, що дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!

(Лист написаний вже в еміграції, після від’їзду з України, в надії на нове життя).

> ПРИМІТКА. Ольга Петлюра і Розалія Ліфшиць мали різницю у віці 5 місяців.