Нерозказане

1. INCEPTION

1.1. VÉRITÉ

Червень 1917

Річка Стохід. Волинь.

Село Угли (під Ковелем)

Штаб тонув в болоті.

Одяг лип до шкіри. За кожним кущем чатували комарі. Рами відчиняли з надією на протяг. Марно. Повітря, як тухла вода в діжці.

Генерал Павло Скоропадський сидів рівно. З усієї форми лишилася сама сорочка. Кітель не давав дихати.

Карафка стояла поруч із кавником.

— Газети, — ад’ютант Чарнецький швидко майнув до столу. Кинув стос.

Став під вікном.

З цигаркою.

Павло помітив криву посмішку під вусами. Чого цей поляк так розвеселився?

Газети, значить.

Добре.

Перша.

“Кіевская мысль.”

Крик на всю шпальту.

Київ.

Революція.

Народ. Центральна Рада.

Україна.

Протер окуляри.

Перечитав.

Чортові ліваки.

Поставив чашку просто на текст.

Кава хлюпнула. Плями півколами.

Чарнецький усміхнувся:

— Люди хочуть жити, а не існувати.

Павло хмикнув.

Друга газета.

Кадетська. Права.

“Кіевлянинъ.”

Сухо. Рівно.

"Сборище на Софіевской площади."

"Самопровозглашеніе."

"Маргинальныя элементы.”

Генерал придивився.

Кивнув.

— Là, c’est mieux. (фр. Оце вже ближче)

— Час обирати сторону, — каже Чарнецький.

Павло відкладає обидві.

Тиша.

Ад’ютант пояснює:

— Вони обидві брешуть.

За вікном глухо бахкає.

Вікна тріпотять.

На стіл кладуть листа.

Папір тонкий.

Aline.

Ледь чутний запах її парфумів.

Le petit Pavloucha a fait ses premiers pas aujourd’hui. Je lui ai montré ta photo.

Il a dit : “papa”.

(фр. Маленький Павлуша зробив перші кроки. Показувала твою картку. Казав: папà.

Павло повільно провів пальцем по літерах.

Ще раз взяв конверт.

Перевернув. На стіл випав світлий дитячий локон, перетягнутий блакитною атласною смужкою.

> ДОВІДКА.

Село Угли було в епіцентрі Волинської трагедії 1943 р. Пошукові роботи тривають.

1.2. UKRAINIEN ?

Кінець червня 1917

Сарни, Волинь

Свято. Керенський в Пітері видав наказ: Сарни тепер місто.

Задуха. Тости. Риба. Сало.

Чарнецький уже не сам.

Ще поляк. Ходкевич. Обоє гарячі.

— Вы понимаете, Павел Петрович, — каже Ходкевич, — Honos et nomen imperant (лат. Царюють честь і прізвище).

Павло мовчить.

— Не просто так, — підхоплює Чарнецький. — У вас есть то, чего у них там нет.

— У кого?

— У этих. Bez rodu. W Kijowie.

Пауза.

— У вас история, — каже Ходкевич. — Имя. Кровь.

Павло дивиться в стіл.

— Selon vous, je suis ukrainien ?

(фр. А ти вважаєш, що я українець?)

Двері різко відчиняються.

Телеграма.

Ставка дозволяє.

Виїхати. Київ.

Контакти з Центральною Радою.

Павло не коментує.

1.3. LAURUS

Липень 1917

Кам’янець-Подільський

Павло вертався на фронт. Був в Києві. Все бачив. Спілкувався. Намагався бути стриманим.

Штаб гуде.

Страх.

Карти падають зі столів.

Німці прорвали фронт в Тернополі.

Старого головнокомандуючого зняли.

Прислали нового. Його ще цар нагороджував.

Він тут.

Генерал Лавр Корнілов.

Молодий.

Східної зовнішності. Павло не зміг визначити національність.

— Я ожидаю от вас украинизации корпуса, — слова командувача впали як сніг на голову.

Павло не знайшов що відпрвісти.

Мить тиші.

— Я только из Киева — каже рівно. — Там беспорядки… Власть. Самопровозглашенная. Украинцы…

Пауза.

— Не вызывают доверия. Их Украина — это прикрытие для дезертирства.

Корнілов дивиться прямо.

— Мне доверие без надобности.

Тиша.

— Боеспособность на фронте. Этого достаточно.

Ще тиша.

— Фронт держат только национальные части. Латыши. И эти. Ваши. Малоросы.

Павлу різонуло.

Не так.

— Это обернется против вас.

— Не имеет значения, — відповів Корнілов.

Коротко.

— Украинизация. И точка.

Павло кивнув.

— Будет сделано.

У коридорі хтось розляпав друкарську фарбу.

В Києві цей Петлюра.

Все в рушниках. Кобзар.

Не штаб.

Але Корнілов.

У Павла не складалося.

Треба зачекати.

> МОНОГРАФІЯ.

Корнілов був калмик із сибірських козаків.

Скоропадський тільки під пресом почав формальну “українізацію” свого корпусу, 104ї і 153ї піхотних дивізій.

1.4. AFTER

Сарни.

Волинь. Павло повернувся.

Газети тепер летіли з Пітера.

Заголовки інші.

“Мятеж Корнилова”

Зрада.

Придушено.

Заколотники арештовані.

“Ні — воєнній диктатурі!”

“Керенський випустив Троцького”.

Павло читає мовчки.

Горло стисло.

Корнілов. Денікін. За ґратами.

Гортає сторінку.

Він відкладає газету.

Дивиться у вікно.

Волинь.

Кривава пляма на пів неба.

> МОНОГРАФІЯ.

Корнілов після жовтневого заколоту прорвався на Дон, де разом з Денікіним почав формувати Білу армію. Скоропадський, прийшовши до влади налагодив зв’язок з Доном. Керував дипмісією М. Славінський.

2. THE UNFORGIVEN

1896, Полтава

(Спогади Симона)

9 липня.

Щороку в цей день їх виводили — зграйку хлопців-підлітків у чорних приталених сукнях до землі.

Ряси. Вузькі рукави. Стоптані черевики.

Хода до місця Полтавської битви.

Росія зробила місто вівтарем. Тут все було іменем Петра або Великої перемоги.

Поклонялися не царю — знову і знову ґвалтували тінь Мазепи.

Остання спроба відновити Україну. Двісті років минуло, а його досі ненавиділи. А ще дужче: боялись.

По хатах шепотіли легенди від прадідів. "Мазєпінскій дух" — чорна мітка від жандармів, пляма на репутації і хрест на кар’єрі.

Це не можна було вбити.

Таврували зрадництвом.

Саджали до богадільні.

Нарікали юродивими.

Не допомагало. Цей самий “дух прєдатєля” вертався з покоління в покоління.

Симон ішов у колоні.

Знав дорогу. Вивчив.

Десять хвилин молитви, а відтак ода святому царю і анафема богомерзькому зраднику.

На мармуровій плиті, встановленій торік, висікли золотом: “…на увѣковѣченіе великого события спасительной Полтавской побѣды.”

Спасітєльною називали

смерть України.

В хлопцеві щось закипало, підіймалося догори. Рвалося через край. Як полтавський борщ з казана.

Він тоді не знав адвоката Міхновського. Лише чув ім’я, що вимовляли пошепки.

На узбіччі стояв чоловік.

Дивився на чорну кашу з ряс.

Два метри на зріст. Вишиванка.

Світлі очі. Вуса химерної форми.

Правильне, майже класичне обличчя.

Погляд не шукав нікого.

— Колись серед цих горобців з’явиться той, хто зітре вас з лиця землі.

Білявого хлопця з чубчиком перевернуло і гепнуло.

Слова влізли під рясу.

Симон почув.

Опустив очі.

На дію буде протидія.

3. GROUND CONTROL

(Володя)

27.06.1917

Київ, вул. Пушкінська, 23 (зараз Чикаленка),

Квартира В. Винниченка.

Заходжу. Задуха. Пригоркла кава. Годинник цокає. Паркет рипить.

Сусіди за стіною.

Ця ряба дурепа знову не прочинила вікна, тепер спина мокра. Дивиться вічно, наче битиму.

Знову все валяється. Я ж складав. Універсал. Вирізав з газети.

Моє слово: “універсал”.

“Хай буде Україна вільною.

Не одриваючись від Росії, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...”

Правки Грушевського. Бородате опудало.

Завтра зранку — цирк. Вусаті пики, портфелі. Єфремов — друга ряса, ненавиджу. Та і він мене. Досі. За Онисю свою.

Потім, ввечері поїду на Пітер. До Керенського.

Грушевський не захотів, послали мене.

Дві доби в дорозі.

А далі в палаці: кілька годин під дверима.

А далі — лизати їхні вельможні сраки.

За українську автономію.

Ще й серветки подати.

Тьху.

Але головне завтра інше.

Я вирішив.

Покладу цьому край.

Добре, що ВІН ще не знає.

Ці півтора місяці в Раді нестерпні.

Одна справа листи. Роками. Він за пів країни.

Інша — зараз.

Щодня.

Бачити. Відчувати.

Як курить. Як дихає.

Як черкає папери.

Як струшує попіл.

Я його навіть з іншого кінця коридору чую. Він через десяток стін. А наче на відстані долоні.

Не можу віддатися революції.

Страждає держава.

Через нього.

Тиждень тому вирішив: приберу його. Не витримую.

Я на повідку.

Скільки вже років?

То тужче, то вільніше. Чистенькими рученьками. Смикає.

Херувим синьоокий.

Біле пір’я.

Петля. Петлюра. Не каламбур.

Діагноз.

Коли хоче — пише. Як ні, здихай.

Головне, тихо.

Я у тріщинах.

Він не Бог.

Але. Дивиться згори. А я під ним.

Дим. Сморід.

Ніколи не знаю, чи це кінець?

Чи просто P.P.P.S

Навіть букви його.

Він має жінку. Дитину.

Я його листи. І себе без нього.

Пафосне: Amor aeternus, sine vita.

(лат. Вічне кохання, без життя).

Писав мені.

Носиться зі своєю латиною.

Але.

Відчуваю. В домі щось не так.

Тиша не та.

Все на місці. А проте.

Я ж тепер Перший заступник Грушевського.

Політик.

Точно.

Мене прийшли вбивати.

Кухня, спальня. Ні.

Порожньо.

Ванна кімната.

Заходжу.

Вікно напіввідчинене. Цикади співають.

Клацаю вимикач.

В-І-Н.

Голий.

У ванні.

Овальна. Невелика. На ніжках.

Посередині.

Під світлом.

Вода темна майже по груди.

Нічого не видно.

Цього разу ще тонший.

Сидить.

Спина округлена.

Гострі ключиці.

Лопатки і коліна вище води.

Плечі ширші за ванну — лікті звисли за борти.

Руки вільно вниз, трохи зігнуті.

Долоні — півобертом вперед.

На лівому зап’ястку чотки.

Багрові. В два охвати.

Чорний хрест з китичкою прилип до шкіри.

По ньому крапає на підлогу.

Права долоня суха. Вивернута трохи вперед, природньо.

І шрами над нею.

Ледь помітні. Для чужого ока нічого.

Але я знаю, де дивитись.

Тонкі. Паралельні.

Стерті, але не зниклі.

Я бачив їх ще тоді. У Львові. Вперше.

Не каже про це.

І не треба.

А нижче точені пальці.

Вказівний і середній.

Цигарка між ними. Тліє.

Мій вирок.

Те, про що я роками думаю.

Хочу впасти обличчям у кахлі.

Але стою.

Прокляття якесь.

Час завмер.

Янгол зійшов в мою ванну.

Цікаво, де ж крила.

А в мене — тиша в паху.

Нічого нового. Щоразу.

Зате завтра штані розриватиме.

Згадав.

Ключ. Один. У нього.

Жодного разу ще. До сьогодні.

І він тут. І я тут.

А завтра все зміниться.

— Що, злякався? — питає, не дивлячись. — Це ж я. Хто там цього року… Клавдія Петрівна?

Якась комаха. Метелик. Сірий. Б’ється об лампу.

Тихе.

Тук.

Тук.

Мене скручує.

— Ні. Вона… жінка. З дитиною.

Обертається. Трохи нахиляє голову.

Свердлить синьою кригою.

Пальці повільно поміж сірі мокрі пасма.

— З твоєю дитиною. Єдина, хто тебе нахер послав. І ти нічого не зробив. Спина болить. Лікуюся у тебе в ванні.

Я мовчу. Бо правда.

Суну на кухню. Ковтаю, що було.

Вертаюсь. Тримаю пляшку за шию.

Він вже на канапі.

Сидить. Охопив гостре коліно.

Витертий. Тільки з волосся трохи.

— Тут лишусь, — каже. — Далеко йти.

Дивиться прямо в очі. Як завжди.

Голос його висихає:

— Я тебе не візьму. Спина. Сьогодні ні.

Отак спокійно.

Як про погоду.

І йде далі:

— А ти думав, що?

Я читав Фройда. Навіть він такого, як ти, Володя, не уявляв.

Тягне під мене. А жінок мучиш.

Гидота.

Каміння на голову.

Цвяхи під нігті.

Він мене читає як п’єсу в своїй клятій редакції.

Сідаю поруч. Стягую прилиплу сорочку.

Кривиться:

— І давай, Володя, без шмарклів. Ти не єдиний на світі. 13 років ходиш і мовчиш.

Я дістаю чарки.

— Ні, — каже. — Ліки. Алкоголь не можна.

Світло вимикаю. Я в ліжку.

Він на канапі. Рукою дотягтися.

Але ні.

У вухах відбиває барабан.

Він. Сказав.

Це.

Почекав.

Питаю.

— А чого Леся?

Пауза.

— Максим Славінський. Альманах. Ларисин коханець.

У Пітері обіцяв: буде донька — назву Леся. Він в Центральній Раді. Запитай сам.

Совається кілька разів. Засинає.

А я лежу.

Сухі очі.

До ранку.

Тепер все.

Чи.

Він.

Знає? Про завтра.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТ, 10 клас:

У своїй творчості Володимир Винниченко викривав безглуздя і штучність старої святеницької моралі. Виступав проти аморалізації людини буржуазним суспільством.

> МОНОГРАФІЯ.

Вся влада в Києві була самопроголошена і трималася на армії. Уряд Керенського в Пітері намагався її обмежити. Винниченко їхав, бо ні Грушевський, ні Єфремов не виявили бажання.

4. CAMERA EYE

28.06.1917

Київ, Прорізна, 23а

Фотоательє Гудшона

Наступного ранку було оформлено перший український уряд. Генеральний Секретаріат.

На чолі став Володимир Винниченко

(Перший заступник Голови Центральної Ради)

Фотографа викликали одразу після протоколів. Усі метушились.

Симону не дали стільця зі спинкою.

Вказали: сюди.

Крайній правий.

Стілець був нижчий за інші.

Його буквально посадили так,

що плечі провалились,

і на фото він здавався меншим,

ніж насправді.

Він сів. Обережно.

Спина боліла з ночі.

Ліки не подіяли.

Тулуб ніби просився всередину.

Але треба було триматись.

Не зігнутись — остаточно.

На ньому був піджак, стилізований під військову форму — щось між цивільним і фронтовим. Комір жорстко стояв, муляв, ґудзики відблискували, але це не був мундир.

Поруч Єфремов в вишиванці, мовчки.

За спиною Мартос, погляд сторожкий.

“Дивіться в камеру.”

Симон не міг.

Лише трохи повів головою.

Руки на колінах.

Пальці не стискались.

Його не призначили.

Дорадчий голос.

Обов'язки без повноважень.

“Звідти” не затвердили, сказав Володя і посміхнувся.

Фото було поставлене так, щоб той, хто мав в руках ножиці, міг одним порухом його зрізати.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

28 червня 1917р. С.Петлюра був призначений Генеральним секретарем з військових справ.

> МОНОГРАФІЯ:

Петлюра залишався головою УГВК, а не Генеральним секретарем...

Мав лише дорадчий голос. Підпису і повноважень не було.

> ЩОДЕННИК В. ВИННИЧЕНКА:

Сьогодні постала українська влада. Це був ідеальний Уряд. Основою його була добра воля, довір’я й спільна мета.

Було спекотно. Пив чай з лимоном.

> ЩОДЕННИК С. ЄФРЕМОВА:

Я в 1917 не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся.

В Центр. Раді він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків.

> ПРИМІТКА. Ця фотографія в усіх підручниках, у Вікіпедії, всюди. Вона сприймається як тло. Спробуйте подивитися на неї по-новому.

5. I AM YOUR FATHER / Патрицид

Липень 1917

Київ

Міхновський не підвівся. Сидів, як завжди, рівно, вперто. Кабінет був у старому будинку, з товстими стінами й важкими запиленими завісами. Повітря застигло, як кисіль.

Симон помітив, що тут усе лишилось, як було: дубовий стіл, мапа з олійною плямою в центрі, газети з заголовками з минулого життя.

— Це ти, — Міхновський казав тихо.

Симон зупинився перед столом.

Кивнув.

— Я чекав тебе, — сказав Міхновський. — Ще тоді. Коли тебе висунули в Комітет. Але тоді ти не зайшов.

Симон мовчав.

— Я з тобою, завжди був і буду, — сказав нарешті.

— Знаю, — відповів Микола.

— Тому мушу знищити, — видихнув Симон.

Пауза.

— А чого саме зараз? — в голосі Миколи з’явилася насмішка.

Симон подивився прямо:

— Бо їх стратять.

— Кого?

— Сам знаєш. Твоїх. Полуботківців. Якщо ти їм не скажеш розійтись, я це зроблю. Тоді не буде вороття.

Міхновський не повів бровою.

— Тебе вб’ють наступним. Дуже скоро.

Симон підійшов впритул. Поставив на край стола руки, костяшками вниз. Ліву. Праву. Нахилився до Миколи.

Очі в очі.

І тихо:

— Я передам, спадкоємець буде.

І він піде далі. За тебе і за мене.

— Що ти передаш, чудо ти горохове, — проревів Микола, регочучи.

Симон не кліпнув:

— Що Україна буде вільною.

Микола понизив тон:

— Як? Через нас з тобою, мертвих?

Симон мовчки пішов.

Двері не скрипнули. Повітря не ворухнулось.

> СПОГАДИ М. ГРУШЕВСЬКОГО:

Тоді ми ще не знали, що Симон Петлюра — це Міхновський,

тільки інтеліґентний і лагідний.

> МОНОГРАФІЯ. Зв’язок Петлюра–Міхновський до кінця не досліджений і містить багато білих плям.

6. HELLO DARKNESS

Липень 1917

Київ, село Грушки.

Зараз вул. Грушецька

ст. метро “Берестейська”

**Полуботківці — самочинно створений полк з Чернігова, що прибув до Києва, щоб проголосити незалежність України. 5000 душ**

Симон приїхав один, сам кермував.

Без охорони. Вийшов на подвір’ї казарми. Вояки стояли щільно, мовчазні, запалені. Деякі ще з багнетами.

Зупинився перед групою. Хтось вигукнув:

— Ми не зрадники! Ми хочемо незалежності!

Його обступили.

І понеслося на всі голоси.

— Ми ж за Україну!

— Ми не довіряємо словам!

— В Раді слабаки! Ви нас зливаєте!

Він слухав. Довго.

Дістав серветку, протер шкельця.

Не перебивав. Став на якийсь ящик. Подивився поверх голів.

Промова була коротка. Голос довелося знизити. Очі теплі, сірі.

— Побратими.

Я просив вас не вносити дезорганізації в наші ряди. Я не засуджую вашого гніву.

Але ви не маєте права на самочинство. Москалі в Пітері чекають, щоб ми розвалилися зсередини. Не дамо їм того.

Анархію не можна. Має бути сила. І порядок.

Він зійшов в тиші.

Потім був наказ.

Роззброїти полуботківців.

Офіційно.

Їх відправили на Західний фронт [першої світової]. Дуже скоро з 5 тисяч лишилося п'ятеро.

Поручник Міхновський був засланий на Румунський фронт.

Симон вийшов з автівки. Крокував до будівлі Центральної Ради.

Ліва рука в кишені.

Дві багрові риски охопили зап'ястя.

Оніксовий хрест трохи охолоджував. Ніхто не бачив.

Жити серед вовків — треба стати вовком.

Inter lupos vivendum est, lupus fiendum est.

> МОНОГРАФІЯ. Дуже скоро, взимку 1917/1918, не буде кому захищати Київ.

Промова С. Петлюри дійшла у спогадах.

7. THEY CALL ME

Перед від’їздом, в своєму кабінеті, Володя сказав:

— Зустрінь Розу. Ти єдиний, хто не їстиме з моєї тарілки.

Симон зиркнув, тихо:

— Що ж ти так всього боїшся, лідер революції?

******

Київ. Липень 1917.

Вокзал дихає вогнем.

Роза стоїть біля колони. Валіза в руках. Телеграма в сумці.

Володя: “ТИ МЕНІ ПОТРІБНА. В КИЇВ”

Симон виходить на платформу. Оглядається.

Жакет. Нові окуляри. Годинник на ремінці. Хустинка куточком. Оксфорди.

В руках оберемок білих лілей.

Підходить. Вклоняється галантно.

— Симон Петлюра. Підлеглий вашого чоловіка. — всміхається. — Я за описом не так повинен був виглядати?

Вона трохи здивована:

— А яка у вас посада?

Симон посміхається:

— Сам точно не знаю. Якою вам зручно мовою?

Вона дивиться на нього довше, ніж треба:

— Ви справді не знаєте?

Він заперечує:

— Ви з Москви. Жили в Парижі. Зараз в Києві. Я не хочу помилитись.

Вона усміхається: квіти ніжні.

— Des lys? Pourquoi pas des roses?

(Лілеї? А чому не троянди?)

— Ce serait banal.

(Це було б банально.)

— Mais ça aurait été dans le style de Volodia.

(Але це було б у стилі Володі.)

— C’est pour ça — pas des roses.

(Саме тому не троянди.)

Вони йдуть поруч. Не торкаючись.

Вона щось про погоду, про Сорбонну. Він киває.

А в голові Симона Володіни фрази.

Ті самі, що у всіх листах:

“Коли вона сміється — це ти. Вона завжди ти.”

І от вона поруч.

Жива. Сонячна. Екзотична.

І Симон думає тільки одне:

Як можна було її не розгледіти?