Нерозказане

ПРОЛОГ. JEDNEJ POLE, DRUGIEMU WOLA

*Єдній поле, другому воля

Липень 1918

День до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Мокрі кахлі холодніші за повітря. Вікно навстіж, прозорі фіранки хитаються від протягу.

Оля дістала ноги з тазику, витерлася невеликим грубим рушничком. Бюстьє, білі панталончики липли до тіла. Вона піднялася, взяла тазика, на ходу взула капці.

Важко зітхнула. Сіпнула плечима. Підійшла до мийки. Перевернула тазика. Чиста вода плюхнула, шматки льоду дзенькнули об емальоване залізо, загуркотіли й затихли.

— Завтра мене заберуть. — хрипко сказав Симон.

Спека мучила. Він піднявся і почав роздягатися.

— Ти єдина матимеш право приходити. Як дружина. Щодня.

Він стяг піджак, розстібнув сорочку.

Оля сіла на стільця. Охопила себе за колінки. Уважно слідкувала за кожним його рухом.

— Ти станеш моїм вікном. У світ. Назовні. Більше ніхто. Гетьман обіцяв.

Сорочка падає на підлогу. Він роззувся, стяг штані. Покидав все. Хаотично. На купу. В своєму стилі. Оля кивнула.

— Запам’ятай. Ти нікого не шукаєш. Всі, хто треба, знатимуть, де ти. Самі прийдуть. Ти нічого не пишеш. Тільки запам'ятовуєш.

Скинув споднє.

Голий. Лягає на кахель, розкинув руки й ноги. Холод бере тіло, він нарешті трохи остигає. Проте і обличчя вже майже висохло, тільки чуб ще мокрий від занурювання в воду.

— Лесю віддаси через Василя. Житимеш не вдома. Міняй місця.

Пауза. Подивився на Олю. Вона виглядала розгубленою. Куди він знову її втягує?

— Симоне. Що мені робити, як щось станеться? Я ж буду зовсім сама.

Той дивився в стелю і про щось напружено думав.

— Oluńciu, nie bój się. Niedługo wróci Maksym. Wszystko będzie dobrze.

(Олюньцю, не бійся. Скоро Максим повернеться. Все буде добре).

На неї це не подіяло. Видно було, що і він ні в чому не впевнений. Їй навіть думати не хотілося, що з ним можуть вчинити в тюрмі.

Але і це було не все на її голову. Симон зі стелі перевів погляд на неї. Примружився.

— І ще. Ти лишатимешся на ніч. Інакше не поясниш, чого ти щодня там. Гетьман грає в джентльмена. Не піде проти пристрасного кохання. Як наше.

Олю пробило. Вона почала реготати.

— Kurwa mać! Ależ sobie chłopa znalazłam!

(Оце я собі чоловіка відхопила)

Іде за грати, а думає про пристрасть. Та мені всі жінки Печерська заздритимуть.

Раптом зупинилась. Стишилась.

— Ти ж не забув. Ще два тижні лікування.

Я не можу. Matka Boska… o czym my w ogóle gadamy?! (Про що ми говоримо?)

Тебе ж можуть там вбити.

— Нічого. Це не головне. Poczekam, Oluńciu. Wystarczy, że poleżysz obok.

(Я почекаю. Олюньцю, вистачить, що полежиш збоку).

Оля завмерла. Завтра. Вона може його втратити. А більше нікого в неї нема. Схлипнула.

Стала. Підійшла. Лягла на підлогу поруч, на бік. Панталончики зібгалися. Одну руку собі під голову, іншою почала крутити пасмо мокрого волосся на його лобі.

Оліні очі стали зовсім вологі. Симон повернувся головою.

— Не думай про це. Вилікуйся. Просто будеш поруч. Спати і все.

Оля пройшла по ньому поглядом. Гострі ключиці. Ребра дибки. Колючі коліна. Світлий пух біля пупка. Посміхнулася.

— A cóż to jest? (А це що?)

Симон не розгубився.

— Це моє незламне кохання до тебе, свята жінко. Бачиш.

Олю розпирали одразу два почуття. Сміх і щемкий біль за того єдиного, якого завтра не буде поруч.

За вікном зірвався вітер. Фіранки затріпотіли. Рами хлопнули. Через вікно в кімнату стрибнув Марек. Нахабна руда дупа.

Став між ними, мордочкою до Олі. Хвіст доверху. Знає, падлюка, хто перший не витримає і дасть жерти.

Але рудий волохатий задок із яйцями вперся просто в обличчя Симона. Той дивиться на кота. Тихо, з напівусмішкою:

— Так, Мареку. Я знаю. Trzeba być facetem. (Треба бути мужиком).

Оля піднялася і вмостилася йому між стегон на зібгані коліна. Посміхнулася.

— Не facetem. Цілим, kurwa mać, отаманом.

Нахилилася. Поцілувала. В плечі.

Ліве. Праве.

Взяла його як завжди, охопила руками і ротом. Симон заплющив очі від задоволення.

I. DO ODWAŻNYCH ŚWIAT NALEŻY

* Відважним належить світ

27 липня 1918. Київ. Велика зала Сільськогосподарського товариства (т. зв. Централ)

Київ, Хрещатик, будівля зруйнована.

Літо душило.

Гаряче повітря текло по спинах. З відчинених вікон тягло пилом і сонячним жаром. У перших рядах чоловіки нервово курили. Жінки махали хустинками.

Симон вийшов за трибуну, зал мов піднявся за ним.

Вишиванка з червоними, немов кривавими, квітами, як прапор. Чуб зачесаний, але пасмо вперто падало на лоба. Він не відкидав його. Як знак непокори.

Руки лягли на край трибуни. Мить тиші. Навіть муха, що кружляла біля люстри, зупинилася.

— Як казав Фрідріх Райффайзен: “Те, що одному не під силу, багато можуть зробити”.

Голос був низький, рівний.

— Ми мусимо витягнути наше діло з трясовини. Землі тих, хто досі бачить себе громадянином Росії, мають належати Україні. Не чужинцям. Нам.

Зал загув. Хтось зааплодував, жінки змахнули сльози.

В кутку, розвалений при зброї, сидів Микита Шаповал, посміхався криво. Курив. Поруч Микола Міхновський. Стежив уважно, не кліпав, оцінював кожне слово. Шаповал підсунувся і щось тому зашепотів.

Симон говорив далі, простими фразами, які лягали важко й точно:

— Це не війна проти власності. Не війна проти господаря. Це боротьба за справедливість. І я вам кажу, ми повернемо собі право на цю землю, навіть якщо доведеться віддати останнє.

Двері відчинилися.

В зал увійшла варта.

Шум вщух. Вони йшли до трибуни.

Симон не відступив.

— Я казав, і скажу ще раз: ми повернемось. І ви ще почуєте мене. — Голос гримів так, що жандарми мусили дочекатися паузи.

Взяли його під руки, клацнули кайданки. Симон не пручався.

Відійшов від трибуни.

Крок за кроком, ніби йшов у процесії.

Жінки в залі плакали.

Чоловіки мовчали.

Дехто стискав кулаки, дехто опускав очі. Хтось хрестився.

Симон. Як святеник. Міфотворець.

******

У кабінеті Гетьмана

Того ж дня по вечері Скоропадський отримав зведення.

Поглянув, зморщив чоло, гидливо кинув папір на стіл.

— Хотел посадить политика, — сказав тихо, зло. — А получил святого.

******

У пресі

Наступного дня газети рясніли заголовками.

«Петлюра закликає проти приватної власності!»

«Виступ про землю — соціалістичний заколот?»

«Петлюра хоче скасувати поміщицькі права!»

Газети ревли хором.

Кожна свій тон.

Хтось — фанатик.

Хтось — мученик.

Але ім’я завжди одне.

Петлюра.

Міф уже працював.

> ПРИМІТКА 1.

Фрідріх Вільгельм Райффайзен (1818 – 1888) — нім. бургомістр і піонер кооперативного руху. На його честь були названі кілька систем кредитних спілок і кооперативних банків; автор ідеї сільських кредитних кас.

> ПРИМІТКА 2.

Центр. Укр. С/Г Кооперативний Союз (Централ) — засн. у Києві в січні 1918 року з метою об'єднувати с/г товариства і кооперативи, організовувати постачання знаряддя, машин, та організовано вести збут с/г продуктів.

М. Шаповал був в складі керівництва. Централ ліквідований з окупацією України совками.

II. JAK RYBA NA WĘDCE

* Як риба на вудці

Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)

№ 18-20/8.

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.

У палаці чорна жалоба. Малий син Гетьмана помер, Павло Павлович. Було три роки. Тільки ж недавно поселилися. І трагедія.

Жінка в траурі. Діти в траурі.

Чорні шовкові стрічки трояндами на лацканах.

Тиша в коридорах нестерпно гула, випікала саме нутро.

Скоропадський носив цей біль без слів.

Мусив пережити.

Підписувати укази, давати розпорядження, тримати державу.

Він виконував обіцянки:

легалізував Стрілецтво, зустрічався з Євгеном;

підписав закон про 8-годинний робочий день, щоб як в передових європейських державах;

заснував Національну бібліотеку. Бо культура важлива.

У дипломатії був гучний успіх: місія на Дону принесла взаємне визнання. Для молодої держави це був прорив, один із небагатьох реальних міжнародних кроків. Місія. На чолі з Максимом. Славінським.

Здавалося б, перемоги.

Але в кожній з них Гетьман бачив тінь Петлюри.

Славінський… він добре знав, із ким той жив у Петербурзі. Надто тісно. Надто довго. Глухо пов’язаний із Симоном. Навіть зараз, коли дипломат вів переговори від імені Української Держави, Павлу ввижалося: десь там з-за спини Максима виглядає Симон.

Він гнав ці думки.

Але вони раз по раз верталися.

І тут ще преса.

Щойно того заарештували, ім’я Петлюри не сходило зі шпальт.

Кожна газета малювала його по-своєму: бунтівником, фанатиком, мучеником.

Коли вже вони забудуть того Петлюру?

“Этого полтавского выскочку”(с)

Павло ж сам Симону життя береже.

А тепер, коли цей сів, ще того конченого письменника треба випускати.

Гетьман обрав підтримкою багатіїв. Це нормально. Була одна проблема. Ті в абсолютній більшості не були і не вважали себе українцями.

III. GNIEW JEST ZŁYM DORADCĄ

*Гнів - поганий порадник.

Літо 1918-го.

Київська губернія.

Звенигородський і Таращанський повіти

Спека, пил.

На полях ще зелений хліб, у селах страх і злість. Німці вивозять зерно. З каральними загонами.

Всюди.

За непокору батіг, за мовчання контрибуція, за підозру куля.

Селяни терплять.

Але недовго.

3 червня. Село Орли.

Приходить каральний загін. Селяни

виступають гуртом. Загін знищений.

Новина вкриває землю.

4 червня. Ганжалівка.

Ще один загін знищено. Селяни вже сміливіші. Відчули: німець не бог.

Хвиля котиться.

Лисянка.

Німецький гарнізон диким звіром помсти загнано в костьол. Три дні облога. Повстанці здобули кулемети.

З Моринців, Вільшани, Пединівки.

Сотні, тисячі сходяться докупи.

5–7 червня.

Вогонь повстання розповзається повітом.

Варти громлені.

Старостів порозривали. Знущатися над тілом легко, коли натовпом.

Гетьманські канцелярії знищено.

Селяни згадали, що таке зброя на руках. Хтось відкрив схрони. Хтось відібрав силою.

Німецьке підкріплення зі Звенигородки. Селяни змушені відійти.

Але.

Це вже повстання.

Справжнє.

Понад 15 тисяч козаків.

Артилерія, кулемети, навіть броньовик.

Натхненник Юрій Тютюнник.

Очільник: родич Тараса, Левко Шевченко.

Повстанці беруть полонених, здобувають гармати.

Українці — люди з гумором.

Змушують німців полоти буряки.

Дивляться. Дітям показують.

12-го червня атакували Таращу.

Перемога.

Гарнізон вдряпав до Білої Церкви.

В повіті створюють козацькі сотні, починають облік чоловіків,

готується нова армія.

Це стихія.

А чиї мерзенні лапи лізуть до народу?

Більшовики.

Вони теж тут.

Виригують свої ревкоми.

Сиплять агітацію.

Але селяни не сприймають їхні гасла. Йдуть за землею і правдою.

Десь тут.

Поступово.

В уяві мас, на чолі повстання з’являється Симон Петлюра.

Він сидить під охороною, не має навіть зв'язку.

Але в селянських оповідках, у газетних клаптях, у шепоті збіговищ саме він командує.

Він над всім.

Він символ.

Він отаман.

Образи злилися:

арешт «святеника», що стояв за правду

і народне повстання на Київщині.

Гетьман хотів сховати.

Ізолювати.

Стерти.

Вірив, ув'язнення допоможе.

Не так сталося, як гадалося.

Отримав мученика.

На чолі помсти.

Своїми руками

звів легенду.

Повстанці не здалися. Вони в серпні переправилися на лівий берег. Човнами, мостами, хто як міг. Біда в тому, що багато хто приєднувався до червоних.

IV. TEN, CO WIEDZIE [СИМОН]

*Той, хто веде

1901 весна.

Симону 21 (Полтава)

Володі 20 (Єлисаветград)

IV-I. MAMCIA DLA NIEGO

* Мамця для нього

Полтава. Семінарська бурса.

Сутінки течуть по стінах. Моя кімната тісна, на столі рейвах. Лампа миготить, кава вистигла. Цигарки не рятують. Спати хочеться все одно.

Останній курс семінарії. Пара місяців до завершення.

Написав план.

Назавтра. Для всіх. Хто куди їде. Що робить. Де ховаємося. Де збори. Де комора з речами. Треба перевдягатися.

Роздам всім.

Головний тут я.

Завжди.

Це знає навіть Микола.

Він нікуди не подівся з мого життя. І Микита.

Але тепер у мене ціла ячейка партії.

Ми разом боремося. Можливо, щось змінимо.

Почати треба з мови.

Хоча б.

Микита більше по зброї. Йому це краще йде. Микола підкидає завдання. Ми виконуємо.

По-різному буває. Іноді доводиться наступати собі на горло.

Потім соромно.

Але ніхто, крім мене і Микити, не зробить.

Не зможе.

Микола нас обох використовує, але і прикриває. Адвокат.

Перечитую список.

Креслю позначки, додаю стрілки.

Вчуся розподіляти сили.

Щоб не завалити всю справу.

В дерев'яному ящику у мене інший стос.

Листи.

Володя.

Він так і не поїхав на Київ в університет.

Каже, що цього літа вже точно.

Шукає пригод на свій член.

Строчить листи.

Кожен свій “подвиг” розписує.

Іноді кілька на тиждень.

Я забираю на головній пошті. Коли мені зручно. А не коли він строчить.

Чекає мою реакцію. Я його єдина аудиторія. Зараз їх назбиралося.

Відпишу.

І спалю. Всі. До решти.

Дивлюсь на ці “геніальні” каракулі.

Глузує з мене своєю безладністю.

Цілий, курва, рік висить на шиї у батьків, яких зневажає.

Пише. Якісь оповідання.

І мені.

Мушу відповісти.

Цигарка. Дим.

Його літери.

Читаю.

******

IV-II. DUŻO ZUPY, MAŁO PIEROGÓW

* Багато юшки, мало галушки

Листи:

1. Старша жінка.

“S, вона сама потягла мене в кімнату. На свої мерзенні вишиті подушки. Скинула спідницю, взяла мою руку й поклала собі. Така кощава срака. Пусті груди. Запхала мої пальці в себе. Дивилася на мене.

Я вагався, але ти мою натуру знаєш.

Все одно зміг. Увійшов. Вона хрипіла, кашляла. Оцей її запах. Мені було гидко, але я кінчив. Це досвід.”

Досвід, курва. Який? Ти ж сам ні до чого. Тебе взяли. Вона тебе встромила. Сама. Ти теля на вигоні.

Написав:

“Нецікаво. Який досвід ти хотів з неї взяти? Маєш сам нести нові враження. Не чекати від інших”.

---

2. Публічне місце.

“На ринку. Дверцята крамниці відчинені всередину, люди туди сюди.

Прямо тут ходять.

Вперлися в стіну. Вона задихалась, я затикнув їй рота рукою.

Через одну дошку від всіх.

Притис.

Увійшов різко. І в ту ж мить — бачу тебе, S. Ти в моїй голові. Все. Кінець. Я витерся її спідницею й пішов, ще тремтів”.

Я перечитав двічі. Його аж трусило від власної відваги.

Пістолета тобі в рота.

І щоб гвалтували твого кращого друга. А тобі голову тримали: дивись.

“Примітивно. Хоч запитав, чи вона встигла? Чи тільки про свій х#й думав?”

---

3. Витривалість.

“Вирішив перевірити, скільки витримаю. Не уявляючи тебе. Чисто фізика. Вистачило на дві години”.

Я хмикнув.

Ага. Без мене ти можеш дригатися, але марно. Не кінчиш.

Сам собі не належиш. Твоє тіло —

порожня шухляда, ключ у мене.

“Мало. Три. І здохнути. Тільки тоді це матиме сенс”.

---

4. З цнотливою.

“Вона мене надурила. Роздяглася, тягла до себе. Я вже майже увійшов. А тоді ні з того ні з сього: ‘Ти будеш у мене перший’.

Уявляєш? Це жорстоко. Я на таке не підписувався.

Я втік. І все. Потім довго ходив містом, як ошпарений.

Думав: може, я дурний? Може, вона потім згадуватиме мене все життя?

Я ж пам’ятаю своє перше і донині не можу стерти. Ти знаєш, я тобі писав.

Я не хочу бути для когось тією раною, яка ніколи не гоїться.

Може, це слабкість. А може, справжня сила, щоб відмовитись.

Не знаю. Напишу про це в оповіданні. Може, там зрозумію”

Я закурив другу поспіль.

Це ж про відповідальність, курва.

Вона довірилася, а ти всрався. Хотів готове тіло, досвід, а отримав вимогу бути першим і взяти на себе все.

“Це весь ти, Володю. В Київ в університет боїшся, а тут ціла жива дівчина. І ти втік. Сцикло”.

---

Ці листи. Ясла.

Інфантил.

Насер в штанці і біжить до мамки — до свого S (мене). Чекає, що скажу.

А в мене завтра знову маршрут, знову зброя, знову гурток. Може, посадять.

Все. Відповів.

Спалюю всі його писання.

Гарно горить.

******

IV-III. LEGENDA ŻYJE DŁUŻEJ NIŻ PRAWDA

* Легенда жиє довше, ніж правда

Весна тягнеться, як мотузка, що от-от трісне.

Семінарія гуде чутками.

Кажуть:

— Петлюра контрабандою тягне заборонені друки.

— Петлюра підбурює хлопців, заманює у гуртки.

— Петлюра зброю десь ховає.

І ще:

— Петлюра з новим жандармом… вступилъ въ совокуплѣ́ніе, во грѣсѣ пребывъ.

От смішні. Їй богу. Нащо мені той жандарм, що з нього взять? Як з паршивої вівці. Не мій рівень. Добре, що всього не знають.

У коридорах шиплять.

У келіях шепочуть.

Збуджуються на чужу ганьбу.

Дрочать, як уявляють собі ті “совокуплєнія”.

Мене виженуть.

“За порушення статуту”.

Але я це не дозволю.

Перепишу.

Буде інша причина. Інша легенда.

Запросив Лисенка.

Так, того самого.

Софія Русова допомогла.

Я їй подобаюся. Я милий.

А ще співаю гарно. Їй лягає на серце.

Ми виконали Шевченка. Забороненого. Кантату. Спрацювало.

Лисенко мене похвалив. Каже: іди в театр. Можна навіть в оперу. Але це не про мене.

І так на мені семінарський театр.

“Бо в тебе гарно виходить, Симоне”.

Ага. Чудово.

Все, де треба задачі роздавати, те й виходить.

Через тиждень виженуть.

Байдуже.

Тільки тепер не “за жандарма”.

А за мову.

За Шевченка.

Я тепер герой.

Обраний!

Мене відправляють на всеімперський студентський з'їзд!

Великий композитор мені друг.

Замість ганьби — легенда.

Бурса моя трибуна.

Їм мене не зганьбити.

Мій голос ще звучить.

Легенди не питають, як було насправді.

V. HISTORIA OLI BIELSKIEJ

MĄDRA GŁOWA (1902)

*Мудра голова

Олі 18 р.

Оля. Народжена в селі під Прилуками. По обох лініях польська шляхта, аристократичні корені.

Що з тих коренів, коли їсти нема чого?

Спершу пішов батько, геть не встигла запам’ятати. Потім мати, стікла кров'ю в пологах, коли на світ тягнулося чуже дитя. Обоє не вижили.

Сирота. Жила у бабусі.

Замість грошей і сукенок — самі книжки. Стосами.

Польські. Німецькі. Російські. Французькі.

Гризла науки, наче хліб. Старші вчителі хитали головами: як ця мала все тягне? А вона знала: більше їй нема чим брати.

Гімназію закінчила з відзнакою.

Поїхала до Києва. Сама.

У вісімнадцять.

Здобула право викладати.

Взагалі не мала права.

Їй зробили виняток. За надвисокий рівень знань.

Неймовірний успіх.

Влаштувалася в гімназію Жеребцової. Найкращу в місті. Називалася “міністерською”.

Ще раз.

Сама.

Без диплома.

В кращу гімназію.

Світового рівня. Сирота.

Гроші мала заробляти. На кого сподіватися? Почала вчителювати й раптом відчула: це її справа. Учениці слухали, відкривалися їй легко, якось навіть весело.

Всі говорили: вона талановитий педагог.

Діти любили, вона говорила живою мовою, без фальші. Могла спокійно, між правил і вправ, вкинути: “Матка боска”, “курва”, “Йосип драний!” — і сміх, і увага була вже її.

> ПРИМІТКА. Гімназія Жеребцової була названа на честь Св. Ольги. Заклад світового рівня. Представлена на Всесв. худ. виставці в Чикаго 1893, Всерос. виставці у Н. Новгороді, Виставці в Сен-Луїсі і на 2-му Міжн. конгресі навчання малюванню в Берні 1904.

Гімназія змінювала місце розташування. В 1917 р. в тодішніх її стінах проходив Військ. з'їзд, який відправив в Ц. Раду представником від фронту С.Петлюру.

STARA PANNA (1902-1908)

*Стара діва

Олі до 23 р.

Була легка й приємна у спілкуванні. Її сміх був простим, відкритим. Вміла підхопити жарт і розсмішити.

Але коли дивилася на себе в дзеркало, серце в ній хололо: «У коханні мені нічого не світить».

Невеличка, кругленька, грушка. Тонкі руки, витончені ніжки. У черевичках вони здавалися майже ляльковими. Не мала тієї вроди, за якою женуться хлопці.

В обличчі контраст: біле волосся і темні, майже чорнильні очі. Навіть крізь шкельця окулярів це вражало і збивало з пантелику.

Мала таке, що не відпускало: грамотність, ясність думки, серйозність, вона відрізнялася від ровесниць. Була якась природна чарівність, не показна, внутрішня.

Мріяла про університет. Але відкладалося. Спершу вищі жіночі курси. Лекції, конспекти, бібліотека вдень.

А ввечері інше життя.

Українське.

Польку, шляхтянку, всмоктало в заборонений рух. У мову, якою не можна було писати. Літературу, яку треба нелегально везти з Австрії.

Вона вступила до партії, РУП. Познайомилася з київськими ватажками студентських рухів. Сиділа з ними над книжками й відозвами.

І тоді з’явився він.

Володимир Винниченко.

Красень, у білому комірці, з поглядом, що ніби казав: “ось я, центр цього світу”.

Підбивався до неї. Ні, не просто абияк — наступав, як павич, розпустивши хвіст. Слова сипав гарно, руки жестикулювали, очі світилися.

Вона вислухала, всміхнулася.

І відшила.

„Nie mąż, a nieszczęście.” — сказала собі. (Не чоловік, а халепа).

Володя лишився ошелешений: хтось може пройти повз його розкішний хвіст.

А так кавалерів у неї особливо й не було. Київські родичі з польської громади не вгавали:

„No to kiedy w końcu? Ślub? Dzieciaki?” ( Ну коли вже? Шлюб? Діточки?)

А нема звідки їх, діточок, взять. І з ким до шлюбу стать.

Сама собі винесла вирок: стара діва. Треба жити самій. Викладати. Будувати світ із книжок і учнів.

Зробила ставку на освіту і роботу.

Перший досвід з чоловіками прийшов так, як і мало статися: для себе. Тихо, спокійно, без драм. Ще одна життєва наука, як екзамен, який здала й закрила.

Оля щиро не розуміла, чому всі так повернуті на коханні. Чим воно таке особливе? Що тут такого, щоб заради цього втрачати голову?

NAJLEPSZY DRUH (1906-...)

*Найкращий друг

Олі 21 р.

Не склалося зі шлюбом, зате життя подарувало друзів.

Найкращий і найближчий. Максим Славінський. Блискучий науковець, літератор, перекладач. Красивий, розумний, і, що найважливіше, живий у розмові.

Він приїжджав із Петербурга, а в Києві одразу ставав центром культурного кола. Знайомив Олю з людьми, яких вона хіба в газетах бачила.

Леся Українка, Нечуй-Левицький, Саксаганський, професори, студенти з іскрою в очах. Літературні вечори у Єфремова і його дружини Онисі — там, серед кави й дискусій, вона почала відчувати, що в Києві її світ ширший, ніж уявляла.

І знову трапився Володя.

Він підійшов, з ледь зверхньою усмішкою, і кинув:

— Я вже відомий письменник, між іншим.

Оля глянула на нього поверх окулярів.

— Дуже рада за Вас, Володимире.

А про себе подумала: «Ага, відомий, як бугай на ярмарку». Це була правда. Чого тільки не розповідали дівчата про його вибрики. Олі влізти в це було не цікаво.

З Максимом у них склалася справжня інтелектуальна дружба.

Не про ліжко. Він був одружений. Правда, Оля ніколи не бачила його дружину: та жила десь за кордоном, і Максим лише іноді туди їздив.

Жив на три хати: в Києві, в Пітері і десь в Європі, зрідка.

Але вона завжди відчувала, що він не самотній. Хтось є. Оля не розпитувала.

Їхній зв’язок був інший. Духовний, ідейний. Вона могла лишатися в нього вдома в Києві, навіть коли його не було в місті: розкидати книжки, пити і їсти… Валятися в ванні. Але з ним було краще: сперечатися до ночі, ходити без одягу, кидатися чимось одне в одного. Але ліжка не було.

Вони обговорювали ідеї, політику, суспільні зміни. Максим цінував її думку і довіряв. Іноді відкривав таємниці, які тримав при собі роками.

Одного вечора він зізнався: був у Лариси (*Лесі Українки) першим чоловіком. Як і вона в нього першою жінкою.

Оля слухала, мовчки тримаючи горня. Вона відчула, що він справді віддав їй щось важливе. Бо крім неї він того нікому не афішував.

Одного разу Максим завів мову про хлопця.

— Двадцять дев’ять років. У Петербурзі. В альманаху, керує редакцією. Я його в світ вивів, — сказав він так, ніби хвалив небожа.

Потім додав, зовсім просто:

— Ми з ним живемо. Уже чотири роки.

Звучало воно як родинне. Як у селі: «все разом, господарство ведемо».

— З хлопця будуть люди, — підсумував Максим, як староста міг би казати про парубка на виданні. — Якщо, Олюню, ти згодна, я вас познайомлю.

Це справді було схоже на сватання. Тільки в київському обрамленні: книжки, альманахи, політика — але під тим самим сільським кутом. Вишитого рушника на шиї і крайки на поясі не вистачало до купи.

Олюні навіть відчувся запах її села під Прилуками. З часником і тертим ступкою маком в димленій макітрі.

Не відмовила.

Думці Максима вона вірила, а в самій його інтонації вже було щось таке, від чого серце калатало швидше.

JUŻ ZASWATANA

*Вже засватана

1908 р.

Київ, Хрещатик 15

Кафе “Семадені”

Київська весна.

Квітнуть вишні.

Оля сиділа в «Семадені» на Хрещатику.

Гамір, дим. Військові. Панночки.

Закохані пари.

Вона вбралася.

Тонкий плащ, сукня, черевички з блиском, капелюшок, що трохи сповзав набік. Вона повільно пила каву, слухаючи гамір вулиці крізь відчинені двері.

І раптом у кав’ярню зайшов Максим.

Високий. Тонкий. В картатому костюмі і капелюсі. З тростиною.

Як завжди, з посмішкою, що могла розігнати будь-яку втому.

Поруч ішов молодик. Уже не юнак, але ще не зовсім зрілий чоловік. Виглядав менше, ніж на 29. Русявий. В пісочному костюмі. Щось шепотів Максиму на вухо, тримався трохи несміливо.

Максим одразу помітив Олю. Його усмішка розгорілася ще ширше. Він кинувся до неї, нахилився, обійняв, засипав поцілунками у щоки, зняв капелюшка, цілував у волосся, так щиро, що вся зала озирнулася. Оля відчула його типовий запах. Кава і тютюн.

А тоді молодик, ніби чекав своєї черги, з-за спини витягнув букет. І ще бонбоньєрку. Подав обидва дарунки разом: ніяково, з жестом, у якому було щось відпрацьоване. Але щире.

Розшаркався. Пригладив рукою волосся.

Оля знітилася. Усміхнулася, щоб приховати, як їй стало не по собі.

— Курва мать, Максим… Що це таке? — майже вголос.

— Це Симон, — відповів Максим. Сказав так, ніби робив офіційне представлення. Як старший брат, що веде нареченого.

ЕПІЛОГ. ROZŁĄKA WZMACNIA MIŁOŚĆ

*Розлука зміцнює кохання

Серпень. 1918 р.

Костянтинівська військова школа.

Печерськ.

Б-р Лесі Українки, 25

Зараз Ліцей Богуна.

Помпезна будівля. Вежі й колони. Для Симона тюрма.

Іронічно. В свої 53 дні на посту міністра він тут відкривав українську військову школу. Виступав перед юнаками. А зараз ув'язнений.

Серед німців.

Олю пустили на третій день.

Варта її пильно оглянула: а раптом притягла зброю. Чи вибухівку.

Але ні.

Молода, охайна, у світлій сукні. Миловидна, лагідна в розмові. Усміхається, відповідає німецькою.

Їй віддали шану.

Торбинку перевірили.

Нічого зайвого. Хліб, сир, яблука.

Глек із водою.

Цигарки.

“Чисто”.

Камера Симона — це кабінет.

Письмовий стіл, диван.

Книжкові шафи. Повні літератури.

Умивальник і туалет.

Газети можна, але з запізненням. Дозволено виходити на подвір’я з вартовим, гуляти, може читати й писати.

Статті про Франка, про Шевченка пропускають.

Цензура.

Має вільний час. Давно такого не було.

Почав перекладати.

Підручники з військової справи. Німецькою і французькою. На рідну.

Весь стіл в книжках.

Стосами.

Зошити. Аркуші.

Оля проходить з вартою.

Попереджає.

— Я лишаюся на ніч. З моїм чоловіком.

Вартовий дивиться. На Симона.

Той піднімає голову від писанини.

— Bücher … ein Weib … was vermag ein Mann mehr zu seinem Glücke begehren?

(нім. Книги… жінка… Що ще треба чоловіку для щастя?)

Двері за Олею зачиняються.

Тиша.

> ПРИМІТКА. Аж до листопада Симон сидів тут, на Печерську. Не у в'язниці. Ніяких обвинувачень йому висунуто не було.

> ПРИМІТКА. До українізації школи, яку провів С.Петлюра, тут готуваги російських офіцерів. Бєлую ґвардію.

Особливо прикметно, що цю школу з відзнакою закінчив Антон Денікін.

Також серед випускників українців:

Євген Маланюк. Поет.