Нерозказане

ПРОЛОГ

Січень 1904 р.

С.-Петербург

Ресторан «Европа»

Дим стелився сивим шаром. Людей в залі набилося, що зерня в гарбузі. Гомін. Брязкіт посуду. Запах кухні. В кутку музика з гітарою бубнить італійською.

Міхновський сидів за столом, розвалився. Трохи втомлений, широкий в плечах, в розстібнутому піджаку. Чуб трохи змоклий, потрапив під сніг.

На колінах дівчина, білява, із бордовими стрічками в косах. В відвертій сукні з розпоротими швами з боків, які виставляють стегна і панчохи.

Двері відчинилися. Микола підвів свої світлі очі. Глянув поверх дівчини. Поцілував складочку декольте.

— Піди, Маня, вдихни на повні груди, — буркнув, між вуса. Махнув рукою в напрямку виходу. Вона підскочила й зникла.

До столу підійшов стрункий чоловік. Трохи старший з Миколу. Вуса. Костюм. Тростина. Зняв пальто і капелюха. Струсив сніг.

— Миколо, ти, я бачу, плекаєш українську мову в Пітері, не покладаючи рук, — усміхнувся чоловік.

— Це моя місія, — всміхнувся Микола і налив повні чарки. Вказав на стільця навпроти. — Сідай, Максиме.

Випили мовчки. Зала гомоніла, в когось впав бокал і розлетівся по підлозі, але між ними повітря просякнуте справою.

— Час прийшов, — сказав Микола.

— Вже?

— Ага. Він готовий. — запевнив Микола і підморгнув правим оком.

Максим підняв брову.

— Я ж його навіть не бачив.

— Я тебе прошу! Було б на що дивитися. Миша в окулярах. Повернеться скоро з Кубані. В свою Полтаву. Там і підхопиш. Не мені ж тебе вчити, як це робиться.

— А що він забув на тій Кубані? Миколо, ти при тямі? Як ти це допустив? Ризик! Це ж скільки часу в пісок! — розізлився Максим.

Микола зробив серйозний вигляд:

— Так вийшло. Злапали його жандарми якраз за роботою … А на Кубані… В школі викладав. Діточок вчив. Розумному. Доброму. Вічному. Статті писав…Ще…пісні українські записував на фонограф. Нестримна тяга до знань.

На словах про діточок і вічне Микола змахнув уявну сльозу. Картинно потягся за серветкою.

Максим подивився уважно:

— Дуже пізнавально. І смішно. А серйозно?

Микола стишився:

— З Кошицем музикою займався. Ну про Лисенка і Русову ти знаєш.

Вже щось. Погодься… Того професора, Щербину кажись…, який місію пісенну веде, ….ееееммм… обробив!

Яке гарне слово!

Так…, що … той його відпускати не хоче, прикипів до хлопця, поселив у себе… Одна біда. Дурне… крутить романи зі студенточками.

(Пауза).

— Забирай це щастя. До себе. Щоб став людиною.

Максим придивився:

— Скільки у мене часу?

— Спробуй не розтягувати задоволення.

(Микола посміхнувся).

— За рік впораєтесь. Пити не давай. Баб коло нього пильнуй, чуєш? Краще щоб без них. Він як тільки жінку візьме. Наступного дня вже маститься жити разом, дурило.

Максим повів плечем.

— Ти, бачу, досвідчений наставник.

— Не язви. Я шість років його вів. В партію взяв. І не він сам один у мене. Микиту вести треба. Зараз вже твоя парафія.

(Пауза. Максим крутить цигарку між пальців.)

— Ти певен, що я впораюся?

— Ха, — усміхається Микола. — Так я більше нікого не знаю. З такими талантами, як у тебе. Тільки не прилипни. Воно таке… на вигляд ніяке.. Але як залізе в голову. Потім не витрусиш. А ти ж м'який.

Максим хмикає.

— Не твоє діло. І взагалі, я чотири роки як одружений.

Микола сміється, грубо, голосно:

— Іди Лесі-Ларисі розкажи, як саме ти одружений. Вона оцінить. Мені можеш не брехати.

(П’ють.)

— А що він уже вміє? — питає Максим.

Микола знову став серйозним.

— Усе наполовину. Пише гарно і грамотно, але не ясно про що. Виступає трохи, але натовп не бере. Можна засунути кимось в редакції. Але не головним поки.

— А той, другий?— запитав Максим.

— Володя. Той пише типу прозу. До Чикаленка в прийми пішов. Як син. Має фізичні дані. Особливо в штанях.

(На цьому місці Микола видихнув. Склянки підстрибнули.)

— Не знаю, чи використовує своє добро з розумом. З нашим переписуються. Це ти знаєш. Вже час їх зводити. Вживу. Хай наш малий тренується. В хвіст і в гриву!

— Микола зареготав, аж люди почали обертатися.

— Як звуть? — кидає Максим.

— Симон.

Максим посміхається криво:

— Дурне ім’я.

Микола сміється, наливає знов:

— От і я кажу. Але в'їдається в мозок.

Випивають ще по одній. За вікном валить лапатий сніг, в залі заводять:

Боже, Царя храни!

Сильный, державный,

Царствуй на славу,

На славу нам!

Микола бурмоче:

— Вже без царя і напитися не дають. Досить… бачу ти вже собі уявляєш виховний процес…

Нахиляється ближче. Дає Максиму щелбана по лобі.

— Це щоб ти бува не забув, — Микола нахиляється ближче. — Заради чого все це.

Максим кивнув.

Стиснув в руці фотокартку з русявим хлопцем в окулярах.

Мовчанка.

> ПРИМІТКА. С. Петлюра, 1903 р.: "Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!".

(т.зв. “кубанська балачка” з укр. діалектів найближча до полтавського.)

> ПРИМІТКА 2. Того року в Харкові був підірваний пам'ятник Пушкіну. Здійснив акцію юний студент Микита Шаповал. Адвоката М. Міхновського як намагалися притягти як зачинщика, але марно. Микита під побоями його не здав.

I. КРАХ

Листопад 1918 р.

I-I. МІЖНАРОДНА ПОВІСТКА

Спочатку Німеччина.

Кіль. Матроси. Відмовились іти в бій.

Їх арештували.

Тоді решта підняла прапори —

червоні.

Солдати, робітники, кораблі. 9 убитих, 29 поранених.

Імператор послав військо. Придушити. Але ті перейшли на бік заколотників.

Кіль упав за добу.

Берлін за п’ять. Все.

9 листопада 1918 рейхсканцлер Баденський оголосив зречення імператора. Вони разом з Вільгельмом тікали в Голландію.

Другий райх скінчився. Як і тисячолітня німецька монархія.

******

Далі гірше. Кінець війни.

11 листопада — в вагоні посеред лісу Комп’єнське перемир’я. Мільйони жертв ні за що.

******

За Німеччиною посипались Габсбурги.

Угорці, хорвати, чехи — хапали речі і тікали з корабля.

Почалося це в жовтні.

Шістнадцятого Карл І спробував врятувати імперію федерацією.

Ха.

Смішно.

17-го — угорці розірвали унію.

28-го — народилась Чехословаччина.

31-го — Революція айстр, або хризантем, залежно від перекладу (Угорщина стала демократією).

А потім прийшов листопад. Шви, що століттями тримали імперські штани, тріснули.

13 листопада імператор Карл зрікся.

Австрійський цісар став приватною особою.

I-II. СВОЇ ТАРГАНИ

А Українська держава?

Гетьман?

Царський муштрований генерал виявився неспроможним до гнучкості та еластичності.

Грав в імперії, а їх більше нема.

Влаштував зустріч з отаманом Красновим. Коньяк. Сигари. Обіцянки бити червоних.

******

Опозиція.

Чим вона зайнята?

Ще трималася берега.

Петлюра сидів. Винниченко не наважувався. Шаповал чистив зброю. Стрільці вірили, що Гетьман не піде на зраду.

УНС вирішує:

скликати Конгрес лівих партій.

Мирно переобрати владу.

Без крові та барикад.

Єфремов і компанія вірили, що так можна. Навіть Микита мовчав.

Але ні.

Гетьман зірвав усе.

Запланований на 17 листопада Конгрес скасовано.

П’ять міністрів від УНС (ті самі, з Максимом Славінським) були всі проти.

Підуть у відставку. Хай. Кілька днів.

А далі Гетьман іде в піке.

Оголошує:

Воєнний стан на Чернігівщині, Київщині, Полтавщині.

Заборона зборів.

Цензура всього.

Закриття українських видань (російським зелене світло).

Газети в білих плямах.

Або взагалі спалені.

Всіх хто проти — В БАН. Деяких в Лук'янівку.

Київ дихає важко.

Сидить на пороховій діжці.

II. ОСТАННЯ НІЧ

1-12 листопада 1918 р.

Максим. Він усе знав.

Раніше за інших.

Напрацьовані контакти.

Усвідомив: москалі уже в Києві. Краснов прибув не з листівками, а з домовленістю.

Угода не нова.

Вона його ж власна, тільки перекручена.

Влітку Максим сам сидів із ними за столом. Дипломатична місія. Ті самі люди, ті самі чарки, фрази про “спільну боротьбу з більшовиками”.

Влітку вірив, що це проти червоних. Працював на благо Гетьманської держави.

Тепер бачив: усе навпаки. Змова з білими відкриває шлях леніну.

Гетьман продався. Антанта мовчить.

Німці пакують валізи. Росія входить у Київ. Спершу двоголового куркою, а далі серпом і молотом.

Максим тримає язика за зубами.

Офіційно ще міністр.

Формально людина уряду.

Насправді — чужий цій владі.

Яка лиже зад білій росії.

Кожен документ пахне зрадою.

Він був у тюрмі.

Бачив тіло. Якому мстився голова держави.

Симон лежав блідий, ледве дихав.

Сказав Максиму тихо:

“Побачиш, що вони тягнуться до москалів — передай Шаповалу.

Без шуму. Сам факт.”

Максим повідомив.

Тепер.

Як казав Симон.

“Дон у Києві. Краснов з Гетьманом. Буде союз”.

А далі глуха ніч.

В кабінеті тиша. Лямпа.

Декларації і накази. Без сенсу.

Максим сидить сам.

Дим з попільниці.

Завтра його виженуть.

Або арештують.

Або знищать.

Байдуже.

Головне він зробив.

Передав.

Україну і Симона він не зрадив.

> СКОРОПАДСЬКИЙ, Спогади:

“Для офицерства русскою я должен был немедленно объявить федерацию, так как мне уши прожужжали, что весь офицерский состав станет горой, ради России, за гетманскую Украину.”

(*словом російського офіцера можна підтертися в туалеті. Вони просто плюнули гетьману в обличчя).

III. ТОРБА

12 листопада 1918 р.

Папір прийшов уранці. З печаткою й підписом.

“Петлюра С.В. підлягає звільненню. Родині дозволено зустрічати”.

Вона перечитала двічі, не повіривши.

Потім зібрала торбу — теплі речі, білизну, хліб з ковбасою. Банку з гарячим чаєм закутала в шарф.

Ту саму торбу, з якою вже двічі їздила на Лук’янівку.

Першого разу він навіть не розплющив очей. Другого — сидів, блідий, слабкий, але усміхнувся. Пив чай.

Вона тоді сказала: “Скоро вже, Симончику. От побачиш.” Нічого не відповів.

Нині мала бути третя поїздка. Забирати додому. Не могла повірити, як пережила тиждень невідомості. Думала, вже вдовиця.

Трамвай ішов довго.

Дзеленчав, виносив душу.

Кілька кілометрів Олюньці здалися нескінченністю.

Київ дихав кригою і мовчав.

А на Лук'янівському ринку люди гомоніли.

Про війну, що скінчилася, і ту, що буде.

Про злуку з росією.

Про те, чи варто скупляти сіль і сірники.

На прохідній її зустріли сухо.

Вартовий покликав начальника. Той прийшов не одразу, розстебнутий, байдужий.

Поглянув на папір, тоді на неї.

— Его тут нет, — сказав коротко.

— Забрали на машине. Может, во дворец. Я-то почем знаю.

Більше нічого не пояснили.

Торбу не прийняли. Лишити не дозволили.

Оля вийшла за ворота.

Стояла, поки не змерзла.

Далі пішла на зупинку — з тою самою торбою, з чаєм і Симоновою теплою шапкою.

А потім засміялася. Вчора з гульок додому вернувся рудий хвіст, Марек. Подертий, але задоволений. Значить, і Симон буде вдома.

Проїхала свою зупинку. Вийшла з трамваю на Бессарабці. Віддала торбу злидарям. Вирішила поїхати в палац. Чекати на чоловіка там, у приймальні.

IV. ЗА СПИНОЮ

Середина вересня - до 12.11.1918 р.

Він давно зрозумів, що нейтральної позиції більше не існує.

Або росія, біла або червона.

Або Польща, але вона під питанням. Хитається.

І кожен вибір смердить. Зрадою своїх.

Гетьман тягнув до білих,

до тієї самої царської росії, від якої всі тікали, як від чорта.

Симон сидів. Армія без голови.

Стрільці тиняються. Болбочан його зневажає. Шаповал… той тільки й чекає свого Васильовича [*Симона]. І до Міхновського ще дихає. Таке.

Володя почувався голим. Залишився тим, хто має вирішувати. За всіх. Йому це не подобалося. Він не Симон.

Коли він очолив Український Національний Союз, це виглядало природно. Ніхто не вмів говорити так, як він. Формулював чітко. Голосно. Як і має робити опозиція.

Та всі відчули: з його приходом

центр зник. Країну хитнуло вліво.

Він не вірив у Гетьмана.

Але й не мав ілюзій щодо себе.

Ще трохи — і вся ця “Українська “ Держава впаде, якщо не спертися на когось сильнішого.

Німці і австрійці розбіглись.

Антанта не бачить Україну, лише Польщу.

Червоні — єдині, хто має важелі. Володя завжди відчував силу нутром.

Вони організовані. Жорсткі. Свої по крові ідеї. Не за Білу гвардію.

Почалися перемовини. Раковський і Мануїльський, делегати з мирних комісій, але кожен у Києві знав, навіщо вони насправді.

Розмова була коротка:

— Ви хочете скинути Гетьмана?

— Хочу врятувати державу.

— Тоді ми підтримаємо.

Пообіцяли визнати лад, який встановить нова влада. Республіканська.

Не втручатись.

Не сунути військом.

Допомогти відволікти гетьманців.

Володя кивнув.

Це звучало чесно.

Вперше за довгий час він відчув, що не говорить у порожнечу.

УНС не в курсі.

Усе трималось на кількох людях.

Він розумів ризики, але іншого шляху не було.

Варіантів не існувало взагалі. Або Денікін, або ці.

Володя певен: Шаповал все знав.

Від цього покидька не сховаєшся.

Він бачив документи, чув розмови.

Не зупинив. Не заперечив.

Просто мовчав.

Володя тлумачив цю мовчанку:

Шаповал не ворог.

Просто акумулятор — тримає все,

що сказано і Симоном, і ним самим.

Витримає до моменту, коли треба буде діяти.

Якби Володя мав армію,

він не кликав би більшовиків.

Але він сам її розвалив. Взимку. Своїми руками. Коли виштовхав Петлюру з крісла міністра війни.

Бо…бо були причини…серйозні…

Тож. Володя мав лише слова.

А ними міста не візьмеш.

І в цій країні тепер слухали лише тих,

у кого є багнети.

V. ТРАНЗИТ

12 листопада 1918 р.

Палац Гетьмана, Київ, Печерськ

V-I. ДИСПОЗИЦІЯ

Кабінет був теплий, затягнутий тютюновим димом.

На столі — чорнильниця, друкарська машинка, купа паперів.

Гетьман стояв, як школяр біля дошки,

сперся на край столу, в руках — аркуш, з якого диктував. Мізинець гидливо відтопирений, тримає аркуш за кут:

— “Заключенного С. Петлюру освобождено из-под стражи под слово чести, что он не посмеет примыкать к сговору против Гетьмана…”

Голос рівний, але руки ледь помітно тремтять.

Секретар схилився над папером, поспіхом записував.

На червоному оксамитовому диванчику біля вікна Симон. Лежить. Вздовж.

У вересневій трохи пошарпаній чорній шкіряній куртці, зім’ятій сорочці. Чорні тонкі високі чоботи.

Привезли. Тільки-но з Лук'янівки.

Одна нога зігнута коліном догори, друга вільно бовтається, ритмічно гойдаючись в такт його думкам.

Рука на спинці дивана, інша тягне цигарку між тонких пальців.

Дим стелиться між ними, сідає на світлий кітель Гетьмана.

— “...а также будет делать все от него зависящее дабы сей сговор не имел места быть…”— дочитав з аркуша Скоропадський.

Тиша.

Симон провів тильним боком долоні по оксамитова спинці.

Повільно втягнув дим, видихнув угору. Повні вуста на мить завмерли на видиху.

Підняв голову, навіть не глянувши прямо:

— Ти сам хоч у це віриш?

Секретар здригнувся, чорнило капнуло на аркуш.

Гетьман глянув на нього спершу — довго, потім глухо кинув:

— Пошел вон.

Хлопець підвівся, метнувся до дверей, зачинив їх за собою.

Гетьман ще мить стояв, витер обличчя хустинкою.

У кімнаті лишилися двоє.

Впала тиша.

V-II. ОБСТРІЛ

Аркуш, із якого диктував Гетьман, ковзнув із руки.

Впав на підлогу, торкнувся килима.

Павло нахилився, ніби хотів підняти — але зупинився.

Долоня зависла в повітрі, нерішуча, як його влада.

Симон помітив це.

— Ну що, — тихо, — гнешся чи вигадуєш нову легенду?

Павло випрямився, нічого не відповів.

Аркуш лишився валятися під столом.

Петлюра не рухався тулубом.

Тільки бовтав ногою.

Диванчик під ним сором'язливо стогнав.

— Добре. Хай буде про слово честі…

Ти серйозно?

Після того, як відправив мене на тортури, як вшивого пса. Це твій аристократизм, генерале?

Павло сіпнувся.

— Петлюра, не тебе разевать пасть на офицеров. Ты вообще никто в армии.

Симон не зреагував. Промовчав хвилину. Додав:

— У мене є звання. Полковника російських імпєраторскіх войск. Просто я його не вивалюю із штанів на кожному кроці.

(Пауза).

— Alors, écoute-moi bien, ton Altesse Sérénissime. (фр. А тепер слухай мене, твоя Ясновельможність).

Видно було, що Симон підбирав слова, мов нанизував пацьорки.

— Ти ховаєшся в цій золотій мушлі, — сказав і обвів рукою кімнату, натякаючи на показову розкіш. — І думаєш, що керуєш державою.

Голос рівний, трохи втомлений.

— Ти глухонімий. Народ тебе не чує. Не хоче. Не вірить. А ти закритий до людей.

Гетьман ковтнув повітря, кивнув сам собі, як до службового звіту.

— Оточив себе москалями, — продовжив Симон. — Не місцевими навіть.

Біглими.

Тими, що накивали п'ятами з росії. “Вот вам мое правительство!”.

Кланяйтесь і цілуйте ніжки. Так?

Вони не впоралися там і прийшли тут сипати свої експертні мудрості, які копійки не варті.

Гетьман нахилив голову, зсунув пальцем попіл з сигари.

Мовчав.

— Ти не побудував армію, — Симон пустив дим крізь зуби, дивився просто.

Продовжив німецькою.

— Weil du dich vor Angst in die Hosen scheißt, aus Furcht, die verdammte deutsche Hand, die dir im Arsch steckt, zu erzürnen.

(нім. Бо ти обсирався зі страху розлютити ту кляту німецьку руку, яка стирчить у тебе з дупи).

— А то раптом розгніваються і позбавлять тебе влади. Тепер, коли вони тікають з корабля, ти тонеш за ними. Ой лишенько!

Симон скривився, стрельнув в гетьмана поглядом.

— Хіба ні?

Павло стис губи, хрипко:

— Je reste le chef de l’État! (фр. Я все ще глава держави!)

Симон ледь усміхнувся.

— Якої l'Etat, Павле? Твоєї, на німецьких багнетах, вже нема. Є порожня шкаралупа. І ти з нею в зубах.

Він дивився, як кожне слово повільно лягає на Гетьмана, як камінь на дно. Скоропадський ніби тримався, але очі зрадили: короткий блиск злості, потім порожнеча.

— Ти ж відкинув тих, хто міг тебе врятувати, — продовжив Симон. — Правих,

центристів,

навіть Міхновського.

Ils ne te suçaient pas... tes nobles doigts, bien sûr.

(фр. Вони не смоктали у тебе… твої ясновельможнії пальці, звичайно.)

Казали правду.

Скоропадський підняв голову, зціпив щелепи.

Петлюра навмисне виводив його з рівноваги.

Уперше глянув прямо — різко, різонув повітря голосом:

— А ты думаешь, что понял ce peuple stupide (фр. цей тупий народ)? Интересно, что же ты бы делал, будь эта самая “влада” у тебя в кармане?

Симон знову втягнув дим, піднявся тулубом, нахилився вперед,

ще мить — і здавалось, він скаже щось різке.

Але лише усміхнувся, кутиками губ:

— Думаю, не став би боятися власного народу.

Тиша стала густа, як дим.

І кожен з них розумів, що це лише початок.

Павло повільно зняв окуляри, витер обличчя долонею і, не озираючись, опустився у крісло за столом.

Сів важко, мов утомлений від власної ролі. Він уже кілька днів нормально не спав. Розумів, що його дії можуть оголосити зрадою.

Симон стежив за цим рухом уважно, не міняючи пози.

Він усе ще напівсидів розвалено, але тепер — вище очима.

Вперше за цю розмову Гетьман був нижче.

V-III. ПИТАННЯ ОРІЄНТАЦІЇ

Павло не витримав. Зірвався раптово, як підстрелений:

— Отчего же ты не пришел, когда я звал тебя?! — голос хрипкий, але все ще намагається тримати форму.

— Je t’avais pourtant proposé un portefeuille de ministre!

(фр. Я ж пропонував тобі портфель міністра!)

Симон не ворухнувся.

Той самий силует, та сама нога, що бовтається в повітрі.

Тільки погляд став спокійніший, холодніший.

— Бо я не міг бути з німцями, — сказав тихо. — Я ще з шістнадцятого року казав: вони програють. Я ж бачив їх в роботі.

Курив, не поспішаючи, ніби пояснював дитині.

— Ти цього не чув. А тепер ми будемо вихаркувати цей союз десять років, якщо вистачить країни.

Скоропадський дивився просто перед собою, не кліпаючи.

Стис кулак, але нічого не сказав.

Пальці побіліли, нігті вп’ялися в долоню.

Він хотів відповісти, та замість слів тільки коротке, хрипке дихання.

Симон бачив це. І на мить зупинився — як мисливець, що відчуває здобич.

Потім повільно випустив дим убік.

— От бачиш, Павле, — тихо, без усмішки. — І все одно не зрозумів.

V-IV. ІНТИМ

Скоропадський раптом здригнувся, почав йорзати на сидінні.

Симон це помітив.

Голос прорізав тишу, як тріщина в склі:

— А ты… ты же просто извращенец!

Ты… Du fickst mit Frauen und mit Männern!

(нім. Ти ї**шся [аналог англ. дієсл. f*ck] і з жінками, і з чоловіками!)

Луна відбилась від стін, і стало чутно, як осідає пил.

Симон не ворухнувся. Потім коротко, майже нечутно хмикнув.

І вибухнув сміхом. Глибоким, справжнім, від пуза.

Дим клубами піднявся вгору, затулив обличчя.

Сміх розкотився по кімнаті — не злий, не істеричний, просто щирий.

Він хапав повітря, витираючи очі, ще посміювався крізь зуби.

Раптом обрив.

Тиша.

Він нахилився трохи вперед, спокійно, рівно глянув Павлові просто в очі:

— Admettons.

(фр. Хай так).

То це недолік, чи перевага?

Гетьман завмер, погляд метнувся вбік.

Не знайшов, куди втекти.

Тільки втягнув повітря й відвів очі.

Перегнув?

Програв?

Симон відкинувся назад, на спинку дивана, затягнувся знову, повільно, з насолодою.

Усмішка поверталась, уже без веселощів, холодна, як лезо.

— Думаєш, я не знаю, чому ти мене тоді кинув у камеру для криміналів? — сказав рівно, ніби просто згадував.

— Ти ж мстився.

Підло. По-щурячому. Беззбройній людині. Нагадати тобі, що я сам здався?

Сидів без статті?

Але мене і в камері боялись.

Били по спині. Боляче.

Але в масках.

Щоб не дай Боже, я когось не запам'ятав.

Він випустив дим і подивився просто в обличчя Павлу.

(Пауза.)

— Мені розказали… як ти дивився на Максима.

(Грайливо).

— Що ти за веселі картинки бачив, fantasmeur (фантазер)?

Also sag mal… hat er bei dir gestanden?

(нім. Ну зізнайся, у тебе ж тоді стояв?)

(Симон знову перемкнувся в серйозний тон).

— Ти ж Максима своїм дурним поглядом принижував.

Він твій кращий дипломат.

БУВ.

(Знову в жарт)

— То розкажеш мені, я хоч знати буду, що я вмію робити в ліжку?

Симон подивився на Павла серйозно, ніби дійсно очікував опис тої парної акробатики.

У Гетьмана зблідло обличчя, він сподівався його видіння ніхто не зрозумів.

Відкрив рота, ковтнув повітря, але слова не складались.

Стиснув кулаки, спробував повернути собі тон влади:

— Лучше б ты следил, как твой шер ами Винниченко…

Er hat sich von den Bolschewiken ficken lassen!

(шер амі — милий друг, фр.

нім. Віддався більшовикам!)

— виплюнув нарешті, з притиском, наче жбурляв багно.

Симон опустив руку, змахнув попіл на підлогу.

Очі потемніли, але голос лишився спокійним:

— О, так я бачу! Все ще вмієш кусатись.

V-V. ВІДКАТ

Петлюра притис цигарку об підставку. Підвівся.

Досить.

Треба закінчувати цей цирк.

Став біля вікна.

Випрямив спину, хоча вона досі боліла від побиття. Під одягом синців не видно.

Голос змінився: стало ясно, тихо й холодно, як наказ.

— Тепер серйозно, — сказав він. — Твої дні закінчуються. Як хочеш, щоб завтра Київ не горів — не чини опору. Дозволь той з'їзд. Хай люди самі переоберуть владу.

(Пауза).

— А по Володі: знаєш щось таке, чого я не чув — викладай.

— на цих словах Симон впритул наблизився до гетьмана. Дивився зверху вниз. Очі в очі.

Був настільки близько, що Гетьман мав відчути тюремний запах, який огортав його одяг і тіло.

Скоропадський був зайнятий новою думкою. Та двоїстість, про яку говорив Симон, виявилася не слабкістю, а силою. Гнучкістю.

Адаптивністю.

Пробігла коротка пауза.

Обидва знали: стоять на межі.

Симон глянув тихо:

— Я тебе випущу. З усіма скарбами. Не лий зайву кров. Пожалій своїх хлопців.

Хлопців…

Скоропадський підвів голову, у нього виявився готовий жест — але слова вирвалися самі, як останній виклик:

— Петлюра, ты опоздал. Завтра я подпишу закон про автокефалию украинской церкви.

— А потом, днем позже, оглашу союз с россией. С Красновым. И новый кабинет.

Симон не здригнувся.

Це не було новиною.

Він поклав руку на спинку крісла, де сидів Павло, ще раз подивився на гетьмана і стиснув губи, як людина, яка фіксує факт.

— Alea iacta est, (лат. жереб брошено).— коротко відповів він.

Біля столу щось шаруділо на протязі — той самий аркуш, засохлий, із плямою чорнила.

Симон спинився на мить, глянув долі.

Миском чобота підтягнув папір до себе.

Потім — повільно, смачно, брудно — наступив.

Чорний чобіт зробив два провороти на папері.

Темний відбиток по літерам.

Павло закляк. Не рухався.

Це ж він сам не підняв, не викинув, не переписав.

Якось саме вирішиться.

Просто застиг у тій самій позі, дивлячись кудись крізь Симона.

— Значить, все, — сказав Симон майже беззвучно.

І тільки після цього вийшов.

******

У коридорі пахло металом і мастилом. Імовірно чистили сховану зброю.

Оля стояла біля виходу без торби. Капелюшок. Пальто. Порожні руки. Тонкі рукавички.

Ступила назустріч — мовчки, без слів, поцілувала його просто, коротко. Вона тільки за цей день двічі з ним попрощалася. А що казати за ці тижні.

Він обійняв її, вдихнув запах міста.

Поцілував у відповідь. Поправив волосся. Вирівняв їй комір.

Голос спокійний, рівний, мов звіт:

— Я їду. До Володі.

Оля не сказала нічого.

Ковтнула повітря і злегка кивнула.

Він вийшов у холод, в тонкій куртці, а вона лишилася стояти — з порожніми руками і відчуттям, що тепер торба, віддана жебракові, була найменшою втратою.

> МОНОГРАФІЯ.

Про цю розмову є тільки одне свідчення, з переписки О.Петлюри про тригодинну розмову чоловіка в кабінеті Гетьмана. Звичайно, просте відпущення на волю під слово честі не триває 3 години.

ЕПІЛОГ

Зима 1914/1915

Західний фронт [рос.] 1ї світової

Варшава

Склад шинелей, бинтів і підзвітних медикаментів.

Надворі ще світло. Обід.

Проте на столі блимає гасова лампа. Жовте полум’я тріпоче, розносить сморід йоду і спирту, тіні довгі, перекошені. Повітря гірке, як в лазареті. Вогкість і дим.

На підвіконні вивернута шкіряна торба. На ремені.

Поруч відкрита металева коробка, всередині стоїть кілька ампул і клаптик вати.

На пожовклому папірці:

————

Apteka J. Borkowski — Warszawa

dla S. Petlury.

Для индивидуального употребления,

строго по рецепту.

2% M o r … [далі затерто пальцем]

————

Симон сидить на краю письмового столу, розкритий у шинелі, на кілька розмірів більшій ніж треба. Трохи похилений назад. Сперся на праву руку. В лівій цигарка між пальців.

Ґудзики на шиї й галіфе розстібнуті, комір вивернутий. Очі мильні, каламутні, ніби затягнуті тонкою плівкою, зіниці майже відсутні, не ловлять світла від лампи. Райдужки сірі.

Дивиться зверху вниз, погляд ковзає по Володі, йде далі — на ящики з флаконами, а тоді раптом позіхає, випускаючи дим угору.

Володя важко підводиться, спершись долонею об стіл. Зачіпляє край симонової шинелі.

Опускає обличчя, розтуляє вуста. З губ повільно стікає білуватий слиз, лишаючи прозорий слід на шкірі.

Крапає на брудну підлогу. Чорні Володіні очі уважно дивляться на пляму.

Обтрухує коліна. Дістає з кишені зіжмакану тканину, витирає вуса, вологі куточки рота. Пригладжує жорсткий чорний чуб. Мить дивиться на Симона.

Далі втуплюється у пляму. Вона не всотується. Кидає серветку. Розтирає чоботом. Засуває її глибоко під стіл.

Симон кидає косий погляд. Як завжди. Коліна-серветка-чуб.

По сценарію.

Підіймається торсом. Застібає дрібні ґудзики на галіфе.

Один, другий, третій.

Видихає дим угору.

— Все те саме. Без мене не можеш кінчити, а зі мною поруч не можеш навіть встати…

— сказав тихо, майже ніжно.

Порухав стопами в чоботах.

Пауза.

— Нагадай, чого ти приперся сюди, Володю?

Той різко гепає по віконній ручці. Кватирка з гуркотом відчиняється всередину. Колючий холодний потік проривається в кімнату, сипле білий сніг, полум’я лампи блимає. Одна ампула в коробці валиться.

Симон у ту ж мить зводить поли шинелі одна на одну, закутується, наче в кокон. Лице бліде, очі водянисті. Він позіхає й дивиться в стелю.

Задумується, питає:

— Їсти будеш? Є сало з дому. І сухарі до чаю. — буденно, як господар.