Нерозказане

I. МІФ

I.1. ОСТАПЕНКО

11 лютого 1919

Вінниця

Готель Savoy

Номер-люкс С. Петлюри

— Яка ваша програма, Сергію Степановичу? — не зводячи очей з Остапенка, запитав Симон.

Той не зрозумів.

В сенсі?

Ось ліста. Дивіться.

Новий кабінет. Прізвища. Чіпляв людей з усіх партій. Ну нема. Нема серед українців стільки правих.

Що ви ще хочете?

Петлюра розвалився в фотелі без кітеля. Очі тьмяні. Сорочка розстібнута зверху.

Ще вчора Отаман і член Директорії, один з п’яти. Зараз виконуючий обов’язки голови держави. А в Директорії крім нього, троє.

Раптом.

Трррр.

Сергій одразу не зрозумів, звідки тарахкотіло.

Трррр!

Вже голосніше.

Як хтось пересипав крупу в банці.

Ні.

Сочевицю. Чи горох.

— Перепрошую? — нарешті сказав Остапенко.

Петлюра підняв очі.

— План дій, Сергію Степановичу.

Сергій побачив.

В руках у Отамана було щось недолуге. Смугасте.

З двома різними ґудзиками-очима і хвостом з мотузки, фарбованої в чорнило.

Петлюра натискав на пузо цьому нещастю а воно видавало:

ТРРРР.

— Котик. Донька пошила. Передали. З Чехії.

Сергій всякого чекав від Петлюри. Але кота зі смугастої шкарпетки — точно ні.

Остапенко подав список.

Симон нарешті відклав кота. Притис смугастою лапою папери, щоб не розліталися.

Петлюра читав повільно.

Прикидав, хто витримає.

Міністерства. Посади. Баланс.

Палець завис.

— Степан Федак, фінанси. Той самий?

Сергій кивнув.

Тільки одне слово.

Львів. 1905-й. Сніг на бруківці.

Опера. Ложа, куплена на ім’я Федака.

Грушевський поправляє бороду.

Шухевич з орденом щось доводить.

Володя напнувся у своєму безумстві.

А Федак тільки хитро дивиться: “Симоне, ми ж ще побачимося”.

Господи. Він знав. Ще тоді.

Симон зняв окуляри. Провів пальцями по бровах.

Остапенко опустив погляд на папери.

— Є проблема. Федак інтернований поляками.

Тиша.

Навіть найкращі люди були тільки на папері.

— Тимчасово Мартос. — додав Остапенко.

Симон відклав аркуш.

Тррр.

Кіт. Знову.

— Третій раз. Програма.

— Симоне Васильовичу, — вже повільніше почав Сергій. — Нам треба узгодити... Зібрати пропозиції. Врахувати зауваження.

Петлюра завмер.

— Я не Винниченко.

Сергій замовк.

Володимир Кирилович — великий письменник. Знамено революції.

А цей… Сидів в номері з котом. Гороховим.

— До мого повернення програма має бути.

Остапенко зібрав папери.

Згадав.

— До речі. Володимир Кирилович просив передати...

ТРРРР.

Симон підняв голову.

Сергій вийшов, не завершивши фразу.

> МОНОГРАФІЯ. С. Остапенко був прихильний до Винниченка ще від підписання Берестейського миру.

Перед еміграцією Винниченко влаштував в ресторації Savoy-а шикарний бенкет. Петлюра не з'явився.

> МОНОГРАФІЯ 2.

Під час першої св. війни Федака захопили в полон росіяни і тримали в Києві разом з Шептицьким. За нормальні умови їхнього перебування в полоні за них сплачували кошти Є. Чикаленко і барон Штейнгель.

В 1921-1922 Федак прихистив у себе С. Русову (Львів, вул. Сикстутська, зараз Дорошенка)

I.2. МІСІЯ: НЕМОЖЛИВА

20ті числа лютого. – 1 березня 1919

ЗУНР, Галичина

I.2.1. БЕЗСОННЯ

Тиждень в дорозі. Хто б міг подумати, що воно так розтягнеться. Симон протер очі. Поїхав в гості під час війни. Точніше, тижня перемир’я.

Зимовий ранок розмазувався сірим по шклу.

В. о. Голови держави трусився розбитими війною шляхами Галичини.

Бронювання не скасовувало біль у спині. Кінець зими потопав в багнюці і крижаному дощі.

Потяги лишилися у Вінниці. Для оксамитових піджаків і атласних краваток. Міністри. Архіви. Дипломати. Тисячі папірців, які вимагали особливого ставлення.

А сама держава зараз торохтіла в металевій, захищеній від куль, коробці дорогою до Ставки.

Українська Галицька Армія дислокувала в Ходорові.

На час переговорів з місією Антанти уклали перемир’я. Зброя оніміла.

Очі мов піском посипані.

Не спав.

Його трусило від новин про Проскурівський погром. Це ж не просто так, коли йому їхати до Антанти.

А зараз Галичина.

Своя держава.

Тепер своя.

Колона пригальмувала. Дорогу вирішила перейти галицька корова.

Симон посміхнувся. Запалив десяту за ранок цигарку.

Незаплановані перешкоди на шляху міжнародної політики.

— Газети маєш?

Чорнявий ад’ютант поліз у теку. Дістав зшиток. Видання були звідусіль. Різними мовами.

Симон розгорнув першу. Проскурівський погром. Та скільки можна шматувати. Закинув. Другу. Те саме.

Третю. Місцеву. Лютневий чин УГА і перемоги над поляками.

Симон щось згадав, перевірив кишеню. Нема. Підняв погляд на хлопця.

Ад’ютант почервонів. Поліз рукою за сидінням. Намацав. Кивнув. Дістав шмат зібганої тканини, баночку на якій ще тримався напис: “вазе** росс** общ** Краснаго К**” і тонкий ремінець з саморобними дірками.

Мовчки вклав все Симону в руку.

Той так само без слів запхав у кишеню, хіба на мить затримався на ремінці. Варто пробити ще один отвір. В цього руки довші, треба вкорочувати, незручно триматися.

Опустив газету.

— Ну то де вони зараз?

Хлопець збився, дивлячись на ремінь. Облизав губи:

— Вовчухи тримають. На Городок тиснуть. Залізницю на Перемишль можуть перерізати.

Пауза.

— Львів? — уточнив Симон.

— Майже взяли.

Вони можуть.

І це проблема.

Антанта стоятиме за Польщу.

Відкладає газету.

> КУЧАБСЬКИЙ В.

Антанта пропонувала ЗУНР міжнародне визнання. За це треба було віддати Львів, Кам’янку-Струмилову, Бібрку, Миколаїв, Турківський і Дрогобицький повіти, а також Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

I.2.2. ГЕНЕРАЛ З ТИФЛІСА

27 лютого 1919

Львівська обл.,

Ходорів, Грушевського, 4.

Автівка пригальмувала на розі.

До управи ще кілька кварталів.

— Тут зупини, — скомандував Симон.

Водій навіть не здивувався.

Ад'ютант теж.

Знову.

Багата фантазія Петлюри.

Симон уже стягнув рукавичку.

— Пане Отамане… а парад?

Без відповіді.

Хлопець зітхнув.

Симон відчинив дверцята.

Вибрався на бруківку.

Кубанку залишив на сидінні.

Глянув на годинника.

— За тридцять хвилин буду.

І пішов.

Ад'ютант подивився йому вслід.

На кубанку.

На водія.

— Знову щось утне.

Ходорів жив своїм життям.

Гуркотіли вози із сіном.

Двоє старшин сперечалися про цигарки.

Хтось біг із пакунком через площу.

Симон крокував хідником.

Сніг вже почав ставати кашею.

Шинель. Цигарка між пальців. Русявий чоловік середнього зросту.

Таких повно.

Вартовий при вході. Ковзнув поглядом.

Відвернувся.

Симон спокійно піднявся сходами: зазвичай кабінети на другому. Став збоку. Щоб не штовхали.

Колотнеча.

Збудження.

Галичина перемагає поляків!

Симон придивився. Звідки виходять з документами. От туди і треба.

Двері були не зачинені. Гамір крізь шпарину. На всю стіну карта. Імперія Габсбургів. Симон усміхнувся.

Троє старшин сперечалися над якоюсь телеграмою.

Біля столу схилився сухий бородатий чоловік. Віком, як Симон.

Михайло Омелянович-Павленко.

Генерал.

Пів року спільної праці в Центральній Раді в 1917-му. А далі…

Петлюра сперся плечем об одвірок.

— Як ся маєте, панове?

Один зі старшин махнув рукою.

— Зачекайте.

Генерал підняв голову.

Побачив гостя.

Пирхнув, повернувся до своїх.

— Хто впустив?

Старшини озирнулися.

Симон знизав плечима.

— Сам зайшов.

Михайло примружився:

— А Головний отаман? Вже під’їхав?

Симон увійшов в гру:

— Їде. Милується на ваш галицький порядок.

У кабінеті засміялися. Зрозуміли: це якийсь давній знайомий.

Омелянович вказав на стілець.

— Чув, ти в Стрию по театрам швендяв.

Симон, дивлячись на манжету:

— То був Народний Дім.

Михайло вів далі:

— І як представленіє?

— Вистава, — зареготав Симон.

— Вистава, — кивнув Михайло.

— Ні. Уже пізно.

Старшини зареготали.

Омелянович закотив очі.

— Я вчу мову.

— Як Гетьман. Той вже вивчив.

Омелянович ткнув в Симона олівцем.

— А ти що забув в уніатів?

(*в Бережанах Симон відвідав службу)

— Я по-всякому можу. Як треба, і в синагогу піду.

Навіть телефоніст підняв голову.

Ці двоє не вгавали.

— Князь з Тифлісу!

— Отаман в театрі!

Кабінет все ще шумів.

На слові “отаман” Симон опустив голову. Різко підвів, повернувся до старшин і прошепотів:

“Вийшли всі, негайно”.

Спорожніло.

Михайло став до карти.

Навів палець на Львів.

Симон рівно:

— Не візьмете.

Омелянович кивнув. Не сперечався.

— Всі думають: встигнемо. Петрушевич теж. І йому це не скажеш.

Симон стишився, губи скривилися.

— Йому потрібна віра. А не правда.

Михайло підняв очі.

— Тобі время. Парад.

Симон кілька секунд дивився на Львів.

Голос знову змінився. Став низький.

— Чому ти втік?

Омелянович мовчав.

Катеринослав.

Служба Гетьману.

— Я не тікав. Не хотів кланятись соціалістам.

Тиша.

Симон аж ногою тупнув.

— Ідеально!

Встав, підійшов до Михайла. В тиші кожен крок віддавав рипінням паркету.

Нахилився і дмухнув генералу у вухо:

— Я позапартійний.

Михайло не рухався. Він вже бачив ці фокуси. Ще в Центральній Раді.

Симон відійшов і вклонився.

Театрально.

З помахом рукою.

— Я тебе чекаю, генерале.

Омелянович опустив очі.

— Я командант Галицької Армії. А не зрадник.

Симон кивнув.

Так-так.

— Сам прийдеш… Побачиш, що я правий.

Михайло підняв голову.

— В чому?

Симон вже був біля дверей і вимахував рукою з годинником:

— Пішли. Нас чекають!

Михайло мимоволі посміхнувся.

— Вистава.

— О! Запам’ятав. Йдемо окремо.

І вийшов.

Михайло лишився сам. Узяв перо. Покрутив між пальцями. Подивився на двері. Потім на Львів.

Видихнув. Хлопці дійсно готували парад. Треба йти.

> МОНОГРАФІЯ.

М. Омелянович-Павленко походив зі старшин по батьку і грузинських князів з Тифліса по матері. Генералом його зробив Скоропадський. Михайло не хотів зраджувати і поїхав на Галичину, де став командантом.

Вовчухівська офензива вважається однією із найуспішніших операцій УГА.

I.2.3. БАРТЕЛЕМІ

Симон вийшов через чорний хід.

Хлопець уже чекав за рогом.

Простягнув кубанку і тростину.

Симон забрав. Натомість витрусив щось з кишені.

— Галицька чоколяда. Я у генерала вкрав.

Ад’ютант витріщився.

Симон скуйовдив йому чуба.

— Та він не помітив.

І заліз в автівку.

Обігнули кільцем квартал, щоб під’їхати з правильного боку.

Зупинилися вже перед головним входом в штаб.

Вихід під оплески.

“Слава!”

Почесна сотня.

Оркестр грає “Ще не вмерла України…”

Прапори майорять.

Золоті леви з розкритими пащами.

Назустріч президент Євген Петрушевич у вишуканому пальті та капелюсі.

Поруч генерал Омелянович-Павленко. Посмішка між вусів: “Дуже радий зустрічі. Рік не бачилися!”

Далі французи.

Столи. Крісла. Килими.

Бартелемі.

Привітання.

Рукостискання.

Папери.

Умови: Лінія розмежування.

Віддаєте полякам землі — отримаєте визнання і підтримку. Ну і ще.

Гроші. Ліки. Гуманітарні місії.

Француз промовляв спокійно.

Поклони.

Відповідь буде завтра. Письмово. У Львів.

******

Автомобілі Антанти зникли за рогом.

Лишилися четверо, решту за двері.

Петрушевич.

Петлюра.

Омелянович-Павленко.

Курманович (*полковник, заступник Михайла).

Першим заговорив Симон.

— Варто погодитися.

Петрушевич навіть не здригнувся.

— Ми перемагаємо. Ні.

Симон зітхнув.

— Іноді треба зробити крок назад, щоб вижити.

Євген ледь тримався від люті.

— Для чого? Вони заберуть Львів.

Курманович мовчав.

Омелянович теж.

— Вони отримають бажане і забудуть про обіцянки. Про нас.

Симон не вгавав.

— Можливо.

Президент Євген видихнув.

— То чому ви радите погодитися?

Симон подивився на нього довго.

— Бо ви зараз бачите Львів.

Пауза.

— А через два місяці перейдете Збруч.

Тиша.

— До мене.

Петрушевич примружився.

— Ви багато чого не знаєте, Отамане.

І отут Симон підняв голову.

Різко.

Відклав окуляри.

— Я не отаман.

У кімнаті стало тихо.

— Я голова держави.

Ще секунда.

— Об'єднаної.

Петрушевич дивився на нього не кліпаючи. Раптом.

— А що там пан професор, Михайло Сергійович?

Симон пирхнув. Зрозумів маневр.

— Чудово. Пише підручник.

Поліз до кишені.

Дістав складений аркуш. Від Остапенка.

— До речі. Федак у мене міністр. На папері.

Простягнув Петрушевичу листок.

— Це ж ваш перший шеф.

(*Петрушевич був адвокатом у Федака).

Президент пробіг очима.

— Ми його чекаємо.

Симон забрав аркуш назад.

— Можете лишитися так само.

На папері.

Тиша.

Довга.

Петрушевич відрізав:

— Львів не віддамо.

Симон кивнув.

Спокійно.

Наче саме такої відповіді й чекав.

Підвівся.

Натягнув рукавички.

Взяв кубанку.

Підійшов до дверей.

І вже звідти кинув:

— Ми скоро побачимося. По той бік Збруча.

І вийшов.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКР. 10 КЛАС:

Жодних важливих подій в лютому–березні 1919 не відбулося. Тримайте параграф про леніна.

> МОНОГРАФІЯ.

28.02.1919 ЗУНР відкинула умови, запропоновані Бартелемі. І поновила вогонь.

> ВИННИЧЕНКО В. (З Австрії):

Петлюра так рвався до влади, ладен був відірвати від Галичини її землі, пішовши на змову з буржуазними імперіалістами. О бідна моя, Україно!

I.3. ЄВГЕН. 1919

21.02.1919

Козятин, Вінницька обл.

Залізничний вокзал, ресторан.

Коаліційна нарада: всі партії зібралися заслухати армію. Полковника-отамана Січових Стрільців.

Ісак сидів каменем. Якби можна було вимкнути звук і лишити самого Коновальця, він би це зробив.

Промова полковника мало походила на урядове словоблуддя. Коновалець прибув просто із фронту, не прагнув вплинути на присутніх. Від виходу з Києва тільки його люди тримали

кордон між Україною і червоною навалою. Ба більше, кілька разів навіть контратакували.

Решта війська розчинялася на очах: хто тікав додому, а хто зраджував і біг до москалів. Зовсім нерозвинені йшли за Махном лизатися з червоними під виглядом анархії.

Кожна точка на карті України існувала завдяки стрільцям і волі полковника.

Мазепа поправив манжет і перевів погляд на присутніх.

Партійні представники нагадували рибок в акваріумі. Годують, є світло — то й добре. Відставали від реальності на кілька місяців, ніби зараз Київ в грудні 1918-го. Кілька розумників питали Євгена про Одесу. Наче він міг на те вплинути.

Коновалець тримався гонорово і діалогів не вів. Це було дивно. Ісаку здалося: промова Євгена не мала адресата в цій залі. А висновки отаман стрільців для себе вже зробив.

Мазепа відкинувся на спинку стільця. Поруч сидів професор Остапенко, головний урядовець. Безпорадний кабінетний щур.

“Цікаво, чи він хоча б щось зробить на посаді?”. Ісак раз по раз питав себе, чого він сам так переймається, якщо навколо всі стурбовані фракціями і гаслами.

Слова Коновальця впали гільйотиною:

“Стрільці втомилися і деморалізовані. Ми не вистоїмо. ТРЕБА ВИХОДИТИ З ВІННИЦІ”.

Для Директорії почалася нова ера.

Жмеринка. Проскурів. Рівне.

Колії, клунки, архіви в валізах.

Ісак дістав срібний годинник на ланцюжку.

Часу нема.

Негайно.

Розшукати Симона.

Де він?

> МОНОГРАФІЯ.

Замість боротися з більшовиками, стрільці були змушені ще подавляти повстання на місцях. Особливо великі виступи були на Київщині і в Жмеринці. Сили стрільців розпорошувалися і виснажувалися.

> ПРИМІТКА.

Вокзал в Козятині є перлиною архітектури і одним із найстаріших діючих в Україні. Його описи є у Грушевського і Скоропадського. В 2025 в нього влучили росіяни.

I.4. ПОВЕРНЕННЯ

Початок березня 1919 р.

Шлях з Галичини.

За вікнами пливла Україна. Воєнна, мокра і голодна.

Чорні дерева.

Розкислі дороги.

Ходорів позаду.

Час вертатися.

Симон на задньому сидінні з текою. Їхали манівцями, хоч і в броні.

Перша зшивка: Антанта.

Не можна відмовлятися. Поки вони в Одесі. Марно, але не відкидати. Розрив буде ще гіршим.

Симон пробіг очима сторінку.

Все як завжди.

Аж ось: приберіть Петлюру. І Андрієвського (до купи).

Наша пісня гарна й нова!

“Знайдіть когось краще”.

Ага.

Бажано з росіян. А ще краще з білої офіцерні. Щоб Денікіну було з ким дружити.

Симон хмикнув. Буквально вчора те саме. Червоні вилупки. Їм теж Петлюра на заваді народного комуністичного щастя.

Симон розгорнув газету. Червону.

Передовиця.

Карикатура.

Петлюра в лівреї схилився над французьким генералом і ваксою натирав йому чоботи.

І підпис:

“Буржуазный националист — лакей империализма!”

А далі просто текстом, як огидний Петлюра не дає простим русскім людям (з України) воз’єднатися з трудящіміся Совєцкой росії.

Наче Симон колись був проти, щоб ці русскіє люди вимелися і возз’єднувалися. По той бік кордону.

Як завше.

А галичанам він соціаліст.

Симон підняв очі від паперів.

Періщив дощ.

Конверт. Від Огієнка.

Вже не до сміху.

Повішені священники.

Пограбовані і спалені храми.

Всі, хто став за автокефалію і Українську церкву, стали мішенями москви.

Обшуки. Підпали. Мордування в застінках.

Відірвані нігті жінкам на допитах.

Закриття церковних шкіл.

Лист закінчився.

З конверта випало фото. Шибениць на Хрещатику.

Починався інший документ.

Київ. Кривавий червоний бал.

Зведення за кілька тижнів.

Потрощені українські вивіски.

Закриті театри.

Книжкові крамниці з битими вікнами перетворені на “отхожиє мєста”.

Українські друки пішли на опалення.

Дітей в класах переводили назад на російську.

Симон відклав аркуш.

Потім узяв останній шмат.

Вирізка зі шпальти.

Цитата Хрістіана Раковського.

“Киев русский город. Украины нет. Это плод воображения фанатиков”.

Симон перечитав вдруге.

Потім утретє.

Згорнув папір навпіл.

Всі торочать те саме.

Французи.

Більшовики.

Та навіть свої не вірять в Україну.

Заплющив очі.

Автівка звернула на Проскурівський тракт.

Попереду ще одна справа.

Ганебний погром.

Слідство.

Суд.

Покарання.

Згріб папери до теки.

> МОНОГРАФІЯ.

Після відмови ЗУНР прийняти умови Антанти голова місії Вищої ради паризької мирної конференції Жозеф Нуленс просить Париж:

“... За будь-яку ціну слід перешкодити постачанню українській стороні зброї та боєприпасів. Заборона ввозу товарів в Україну до того часу, поки вона не підкориться волі Антанти, могла б також бути дійовим засобом проти України…”

I.5. ЗАКОЛОТ

22 – 28 березня 1919 р.

Кам’янець-Подільський

Богадільняна / Театральна, 20

(нині Шевченка)

ДЕНЬ 1-Й

Чорт.

Ісак роздратовано стис кулаки.

Бублик-копійка плюхнувся просто в щербатий слоїк з кислим молоком. Завис посередині, повільно розбухаючи.

Мазепа озирнувся. Зарився позаду. Останній ряд. Стіл в кутку. Ніхто не дивився.

Видихнув. Уже простягнув руку, дістати. Аж тут до зали зайшов професор Грушевський.

Люди почали підводитися. Аплодувати.

Ісак застиг. Бублик стирчав на поверхні кисляка.

Останній ряд надавав преференції, як-от: не лізли з питаннями. Не фотографували. Скоро тут буде повна зала. Приїхали звідусіль. Політики. Кооператори. Педагоги. Колишні міністри. Майбутні міністри. Всі, хто вмів красно виголошувати промови.

Ісак зітхнув. За вікном починалася подільська весна. Бублик тим часом остаточно розкис. І ложки немає.

Грушевський пройшов до президії. Картате пальто. Капелюх. Тростина.

Батько української історії.

Легенда.

Сакральний символ.

Привітався коротко. Сів. Поправив бороду.

Однак всі вже дивилися на іншого. Володимир Чехівський, попередник Остапенка на посаді голови уряду, улюбленець Винниченка. Марксист. Худий. Високий. У вишиванці: дивіться всі, я за Україну. Формально головував Грушевський. Фактично він.

Крокував впевнено. Тиснув руки.

Кивав. Посміхався.

Ісак відчував: ця енергія, поза, рухи. Чехівський так і не пробачив звільнення.

Перш за все, звичайно, Петлюрі.

І ще трохи Андрієвському.

А зараз… Здається, побачив шанс повернутися.

Ісак перевів погляд на президію.

Потім на Чехівського.

Потім на слоїк.

Бублик став бурою кашею.

Грушевський завів свою шарманку:

“До праці, шановні, до єдності!”. Малися на увазі всі “трудові елементи”, перш за все селяни.

Ісак посміхнувся. Хіба головна проблема в тому, що селяни не працюють?

ДЕНЬ 2-Й

Другий день виявився значно відвертішим.

Учора вели про кризу і необхідність спасіння держави. Зараз малювали олівцями кольори врятованої держави.

Ісак сидів на протертому ослінчику. Доставили скраю. Бо крісел не вистачило..

Чехівський не ховався. З трибуни ніс благовіст про нову систему влади.

Яка неодмінно буде, варто лишень вклонитися червоним окупантам.

Але ні.

Слово “агресія” і “війна” чомусь він так з себе і не вичавив.

Зала слухала уважно.

Дехто записував.

Ісак це вже чув. Ще в Києві. В грудні. Коли Чехівського тільки призначили очолити уряд і той заявив, що воювати марно. Треба здатися.

А далі чорним по білому:

Директорія лисий хвіст буржуазії

Потрібно переобрати.

Петлюра мітить у наполеони.

Андрієвський поїхав дахом.

Петрушевич ідейний ворог з Галичини.

Ніби Київ ще є.

Ніби Коновалець не пояснював, що становище стає критичним.

Всі позирали на Грушевського.

Професор сьорбав каву.

Майже не втручався.

З усіх папірців виринуло головне питання: Хто. Хто очолить нову владу.

Грушевський підвівся.

Аплодисменти.

Але ні.

Сказав, що нездужає.

Відкланявся.

Покинув залу.

Публіка сприйняла це спокійно: завтра повернеться.

ДЕНЬ 3-Й

Вранці перемога.

Нова влада стала!

“КОМІТЕТ ОХОРОНИ РЕСПУБЛІКИ”

Ісак машинально торкнувся кишені.

Там лежав вирізаний клаптик газети. З окупованого Катеринослава.

Карикатура.

Петлюра в короні. Чомусь з нафарбованими губами.

Ногою давить якусь брудну масу з написом “республіка”. Підпис пояснював, що “неграмотная воєнщіна давіт рабочий народ”

“Доколє?”, Вопрошала газета.

Ісак питав, чому республіка у червоних нагадувала купу лайна.

Назва новонародженого комітету нагадала саме цей малюнок.

Чехівський був у гуморі.

От і Грушевський підійде. Коли одужає.

Найважче позаду.

Ще звечора оформили вотум недовіри Петлюрі. Всі чекали відповіді. І вона не забарилася.

З Рівного.

Так от де окаянного чорти носять!

Ісак занотував: поки ці збирали комітети й строчили резолюції, Петлюра встиг вирішити справи в Проскурові і рушив далі.

Листа оголосили з трибуни.

“Якщо громадськість воліє іншого керівництва — не маю заперечень.

Влада мене не цікавить.

Але нового голову держави має визначити армія”.

І підпис в.о. голови об'єднаної держави.

Ісак підняв очі.

У кімнаті вперше стало тихо.

ДЕНЬ 4-Й

Того дня все пішло навскоси.

Чекали професора. Де ж він? Мав одужати? Він же очільник зборів. Головний відповідальний.

Але Грушевського не було. Ну добре, зачекаємо. Може, у лікаря.

Ісак споглядав на порожнє крісло в президії.

Аж тут несподівана гостя.

Софія Русова.

Ісак впізнав. Бачив колись її виступ. В Катеринославі. А ще саме в нього друкувалися її праці.

Якесь інше життя.

Єдина жінка на весь цей з'їзд. Чоловіки різко згадали про манери. Підвелися.

Русова привіталася, зняла рукавички й спокійно сіла збоку.

Ісак спостерігав мовчки.

Софія послухала хвилин п'ять. Зняла капелюшок. Рушила до трибуни. Відкашлялася в мереживний кулачок.

— Оскільки Михайла Сергійовича немає, говоритиму я.

Софія видихнула.

— Учитель у селі не питає, хто стане головою держави через місяць.

Він питає, чи буде школа через тиждень.

Пауза.

— Матір не питає про форму майбутньої влади. Їй болить, чи повернеться син із фронту.

Русова обвела залу поглядом.

— Панове. Спочатку зберегти дім. А потім сперечатися про малюнок на фіранках.

Кілька людей посміхнулися.

Ісак теж.

— Війна, держава мусить мати владу. Армію. Відповідальність.

Не тому, що красиво.

А тому, що треба.

Русова зняла окуляри.

— Переможемо, тоді будемо сперечатися про соціалізм.

Я не підтримую жодного заколоту.

Я за армію і про армію.

Русова кивнула.

Наче поставила крапку в давно завершеному реченні.

Зійшла з трибуни, кивнула і вийшла з зали.

Ісак дивився їй услід.

Єдина людина, яка сказала те, що думала.

Грушевського все ще не було.

Вже й обід.

Аж тут новина: професора в Кам'янці вже немає.

Виїхав.

За кордон.

Ісак ледь стримав посмішку.

Щось нашкрябав. Вклав записник в кишеню.

> МИКОЛАЙЧУК К.:

Їхали ми потягом з Києва до Кам’янця. Грушевський, Огієнко і наша капела (*Кошиця). 14 лютого сталася катастрофа. Поїзд зійшов з рейок. Огієнко був контужений. Грушевський дивом не пошкоджений. Але добиралися до міста хто як міг..

> ПРИМІТКА. Це була друга залізнична катастрофа Грушевського. Перша весною 1917, описана в гл.15.

Первісно з Києва Грушевський хотів одразу емігрувати, але через проблеми з документами він затримався у Кам’янці.

ДЕНЬ 5-Й

Професор зник. Інтеліґенція (з Софією) висловилася.

Лишалася остання надія.

Армія.

Ісак дивився у вікно. Весна нарешті перемагала зиму. Парк починав зеленіти. Кручена річка розливалася по заплавах. Птахи не могли стриматися: верещали як різані від щастя.

На столі шурхотіли папери.

Чехівський тримався впевнено.

Чому?

Комітет охорони республіки існував.

Резолюції підшиті.

Лишалося дочекатися відповіді.

Телеграма прийшла ближче до полудня.

“Штаб підтримує Петлюру”.

Крапка.

Отже все скінчилося.

Ісак уже не слухав.

Двері відчинилися.

Комендант Хомадовський з вартою.

Наказ Голови держави.

Арешт всіх присутніх.

Кайданки.

Право на застосування сили.

Ген до розстрілу на місці.

Дата. Підпис.

Хтось почав тікати у вікно. Хтось горлав про недоторканність.

Варта мовчала.

В кайданки всіх.

Крім одного.

Ісак вийшов надвір. Бруківкою бігли струмки, вихилялися на перехрестях, завертали до Смотрича. Ісак став на мості. Глянув у безодню.

Опустив руку в кишеню.

Пальці намацали клаптик паперу.

Ту саму вирізку.

Карикатуру з катеринославської газети.

Петлюра в короні.

Жбурнув у провалля.

Папірець викрутасами полетів на дно каньйону.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 10 КЛАС.

Все ще не цікаво. Ми змовами не займаємося.

> МОНОГРАФІЯ.

В. Чехівський не поїхав в еміграцію. Вважав, що совіти його не чіпатимуть через прорадянську позицію. Не допомогло. В 1937 його розстріляли в ур. Сандармох.

В. Остапенко також лишився під радянською окупацією. З 1921 під судом. Репресований. 1931 позбавлений посад. 1937 розстріляний в Харкові.

> МОНОГРАФІЯ.

На еміграції С. Русова і І. Мазепа співпрацювали в друк. виданнях і українському університеті в Празі.

II. КАЗКА

26 травня 1905 (ст.ст.)

День народження пушкіна

Санкт-Петербург

II.1. ПОПЕЛЮШКА

(Симон)

Імператорський Маріїнський театр

Ти тупотиш за ним хідником.

Беззвучно. Ну майже.

Як кіт. Якого вивели на променад. Провітрити яйця.

Господи.

Тхне геть недобре. Вокзалом і повіями. Звикай. Твоє слово.

Революціонер-підпільник знайшов собі халтурку.

Приємну. На ніжні місця.

Тобі ж озвучили план.

Познайомитися. Щоб підпустив. Щоб повірив в етнографа з глушини. Хоча… ти ж і є з провінції.

І що? Між тобою і ним цілий театр.

Половина “сєвєрной пальміри”.

Кожні двадцять кроків якийсь тулуб йому кланяється.

Кожні тридцять нова пика.

Кожні сорок тулять подарунки. В конвертах.

Alexis! А-лєк-СІС. Кодове слово. Хто прагне його уваги, кличе його, наче в Парижі.

Шахматов відповідає коротко. Спокійно. Не зупиняючись.

Тебе ж це вже дратує. Аж штані почали чухати. І вправити не можна. Князі і барони знепритомніють.

Ну давай. Зізнайся.

Так.

Ти ж думав, що ті, в кого нікого не було, виглядають якось не так.

Отож.

Трохи полохливіше.

Трохи нещасніше.

А цей неправильний.

Ну так. Про що ж ще людині в житті думати, як не про злягання.

Дійсно.

Не про науку ж.

Якщо хтось тут йолоп, то це ти, Симоне. Що ти зараз робиш? Оглядаєш його спину. Навіщо?

А йому всі поступаються дорогою.

Немов він народився академіком.

— Алексіс...

Ти озираєшся.

— Алексис...

Знову хтось кланяється.

Ти мацаєш вуха.

Поганий знак.

Нервуєш.

Клята опера.

“Мазепа”

Сьогодні день народження вєлікого русского поета.

Тобі ж око сіпається ще від афіш з портретами.

А оці рами з його святим образом.

Моляться на нього.

З семінарії тебе вигнали за мазепинство.

А восени в Харкові з Микитою ти підірвав пам’ятник вєлікому Александру Сєргєєвічу.

Аж ось тепер маєш щастя слухати його творіння про Мазепу.

Боже, за який гріх?

Тільки не кажи про вбивство. Ті двоє були злочинці. Заслужили.

В голові одразу виринає Максим.

Втомлений, з роботи. В диму, на кухні, спалив щось на пательні.

"Симоне. Спробуй нікому не хвалитися, що підірвав пушкіна."

Ти знову дивишся на Шахматова.

На рівну спину.

На впевнену ходу.

А якщо всі помилилися?

А якщо цей чоловік зараз бачить тебе наскрізь?

Чекатиме тебе, Симоне, дорога дальняя і казенний дім. В Сибіру.

Матір Божа! Який з тебе етнограф?

Хоча, ти ж гріб архіви для Щербини.

Це майже.

А пісні з Кошицем хто збирав? Ти!

Отож-то.

До ложі кілька кроків.

Доведеться говорити.

Усміхатися.

Минулого разу цей театр так не бісив. Може, тому що ти був з Максимом?

Міхновський знову підсунув тобі найгіршу роботу з усіх можливих.

II.2. БАЛ

Шахматов відгорнув оксамитову завісу з китицями.

Гарсон біля входу одразу випростався: білі рукавички тримали срібну тацю з двоголовим орлом. На ній відблискували пляшки зельтерської, шампанське і коньяк. Ніжки келихів перев’язані атласними триколорами.

— Господа. В честь праздника все напитки за счет Его Величества.

Шахматов кивнув і пройшов далі. Симон слідом.

На цьому рівні Петлюра ще не був.

Тутешні ложі геть не такі, як львівські. Там це фактично окремі затемнені кімнати. Тут все як під прожектором.

Попереду стояли два крісла.

Позаду, на сходинці, ще три.

Комірки між собою розділяли низькі перетинки до рівня сидінь. Праворуч сміялися дами у перах, обмахуючи віялами спітнілі декольте. Ліворуч якийсь генерал сперся на перила з лорнеткою.

Величезні люстри з бірюльками.

Круглі лампи над німфами з оголеними бюстами.

Симон посміхнувся. Де у німф сховані орли і триколори?

Поручні теж обмотані російськими прапорами. Але і цього замало. В деяких дам і кавалерів триколори стирчали в петлицях і брошах.

Симон видихнув. Дарма відмовився, Максим же пропонував пігулку. Зараз би думав про інше.

На першому ряді в їхній ложі сидів професор Грушевський і гортав програмку вистави.

Академік почав:

— Что, профессор, вспомнили, чей вы подданный?

Грушевський склав буклет.

Підвівся.

Відкланявся.

— Да, Алексей Александрович. Надеюсь на ваше покровительство в доступе к летописям Киева и Новгорода. Без них моей Истории Руси не выйдет.

Шахматов поблажливо кивнув. (*він кілька років керує Імператорською бібліотекою).

— Посмотрим.

Потиснув професорові руку.

Вказав на нього Симонові.

— Профессор, который вернулся в свое отечество. Михаил Сергеевич Грушевский.

Той перевів погляд на Петлюру. Завмер.

На мить. Кивнув.

Шахматов повернувся до Симона.

— А это...

Замовк.

Вуса завмерли.

— Молодой человек, не томите. Как вас там?

Симон опустив очі.

Щоб не бачити Грушевського.

І не зареготати.

— Симон Петлюра.

Легкий уклін.

Світський. Майже петербурзький.

— Очень рад!

— Взаимно, — відповів Грушевський.

Шахматову вони вже були не цікаві.

— Благодарю вас, профессор, — додав Симон.

Обидві пари очей подивилися на хлопця.

— За что же? — спитав Грушевський.

От зараз почалося.

— Вы приняли меня в Товарищество. Я этнограф. Ассистент академика Щербины. Давно мечтал познакомиться с Вами.

Грушевський ледь підняв брову.

— Неужели?

Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Наче вони справді бачилися вперше.

Шахматов задоволено кивнув.

Все стало на свої місця.

Професор.

Молодий провінціал-кар’єрист.

Малороси.

— Я вас оставлю, господа. Скоро вернусь.

Шахматов кивнув обом і рушив до виходу. Завіса хитнулася.

Симон провів його поглядом.

Потім глянув на гарсона.

Той саме нахилився до сусідньої ложі. Якась пані у перах простягала йому порожній келих.

Отже, можна.

— Дякую. За наукове товариство. Я ж навіть університета не маю.

Симон усміхнувся.

— І за статті.

Пауза.

— І за те, що не здали.

Грушевський дивився кілька секунд.

Спокійно.

Відставив келих з шампанським.

— Я не хочу знати, що Микола задумав.

Перегорнув сторінку.

— Але за тебе просив Франко. Йому дякуй.

Симон мовчав.

— І сидів ти за мої книжки. Я це не забув.

На сцені внизу заворушилися музиканти. Зала поступово згасала.

Грушевський озирнувся і нахилився вперед. Ще ближче.

Вимовив так тихо, що Симон ледь почув:

— Навіть не сподівайся.

Симон кліпнув.

— Що?

Грушевський похитав головою.

— Ти хоч розумієш, хто він?

Пауза.

— Шахматов. Царський мазунчик. Надія їхньої науки. Народжений з золотою ложкою в роті.

Грушевський подивився на нього поверх окулярів.

— У тебе нічого не вийде.

Симон відповів ще тихіше:

— А ви ж не пробували.

Оркестр вдарив туш.

Вистава почалася.

На сцену вийшов якийсь піджак із промовою про Великого русского поета і його незабвенне творіння про Вєлікаго Пєтра і зрадника.

> МУЗЕЙ ГРУШЕВСЬКОГО.

В 1905 М. Грушевський повертається з Галичини до Києва і часто відвідує С.Петербург з науковими цілями, а також починає боротьбу за легалізацію української мови.

II.3. ПРИНЦЕСА

Завіса ворухнулася. Шахматов. За руку вів дівчинку. Біляву. Років п'яти.

Темно-синя сукенка, мереживний комірець. Атласний бант в кучериках. У руках лялька-Петрушка в смугастому комбінезоні.

На сходинці дівчинка перечепилася.

Шахматов машинально підтримав її за лікоть і повів далі.

— Entra, siediti. Садись.

Дитина слухняно вилізла на крісло поруч із Симоном, в задньому ряді.

Лаковані черевички зависли над підлогою.

Кілька секунд вона розглядала ложу.

Потім сусідні. Потім Грушевського. Потім Симона.

І нарешті смикнула Шахматова за рукав.

— Дядя Алекс.

Симон кивнув сам собі. Племінниця. У нього теж є. Степан малий, Мар’яни, сестри, син. Скоро в школу піде.

Вона показала пальчиком.

— А как зовут их?

— Михаил Сергеевич.

Грушевський ледь усміхнувся і нахилив голову.

Шахматов перевів погляд на Симона.

Замовк. Насупився.

— И...

Вуса сіпнулися.

Симон зітхнув. Академік забув.

— І Симон.

Софі усміхнулася. Сповзла з крісла.

Підійшла до Грушевського.

Зробила реверанс.

— Я принцесса Софи.

Грушевський кліпнув.

Поважно нахилив голову.

— Очень приятно, Ваше Высочество.

Софі задоволено кивнула. Повернулася до Симона.

— Je suis la princesse Sophie.

Симон усміхнувся.

— Enchanté, Votre Altesse.

(фр. Дуже приємно, ваша високосте).

Простягнув долоню.

Софі поважно вклала в неї свою ручку.

Симон схилився і церемонно торкнувся губами її пальчиків.

Софі аж випросталась від гордості.

Очі зірочками.

Шахматов, не відриваючись від сцени, зітхнув:

— Софи, уже проходили. Княжна, а не принцесса.

Софі замислилася. Махнула кучериками.

— Нет. Принцесса.

Грушевський кашлянув у бороду.

Софі повернулася на крісло.

На сцені під оплески з'явилася Надія Забіла-Врубель.

Шахматов одразу підняв бінокль.

— Вот.

Грушевський теж глянув униз.

Шахматов усміхнувся.

— Посмотрите, как она держится. Надин. Прекрасная Надин.

Грушевський кивнув.

Шахматов навіть подався вперед.

— Эта пластика. Жесты.

Грушевський погодився:

— Да.

Шахматов опустив бінокль.

— Настоящая дива.

Симон посміхався за ними. Знав, чим діва буде зайнята на перерві.

Шахматов подивився на професора збоку.

— А теперь честно. Что вы думаете о Марии?

Грушевський задумався.

— Мне её жаль. Молодая девушка. Влюбилась не в того человека.

Шахматов хмикнув.

— Михаил Сергеевич. Не уклоняйтесь. Так что вы о ней думаете?

— Думаю, она поступила неразумно.

Академік переможно кивнув.

— Наконец-то. Хоть в чем-то мы согласны. Нет такого чувства, чтобы женщина за него отдала честь.

— А мужчина? — уточнив професор.

— Тем более.

І тут зверху пролунав голос Симона:

— Мотря.

Обидва обернулися.

— Простите?

— Не Мария.

Симон зробив паузу.

— Мотря. Мотрона Кочубеївна.

Шахматов зітхнув.

— Молодой человек...

— Это разные имена.

Грушевський уже ховав усмішку в бороді.

— Вот видите, — сказав Симон. — Даже профессор истории согласен.

Шахматов закотив очі.

— И еще про Пушкина...

Симон набрав повітря і зібрався був щось повідомити.

Саме в цей момент княжна сповзла з крісла. Ніхто не звернув уваги.

На сцені Надін страждала від кохання до старого Гетьмана.

Шахматов дивився в бінокль.

Грушевський теж.

Софі тим часом зосереджено вовтузилася біля подолу.

Симон замовк на півслові. Подивився вниз. Господи. Дитина задерла спідницю і намагалася стягнути мереживні панталони.

Це треба зупинити!

— Софі...

Дівчинка підняла голову. І знову схопилася за мотузки. Симон миттєво забув про пушкіна.

Перехопив маленькі руки.

— Non, non, non. (фр. Ні, ні, ні.)

Софі насупилася.

— Pourquoi? (фр. Чому?)

Симон змовницьки нахилився ближче.

— Если честно, я бы тоже давно снял.

Софі завмерла, хоч хтось її розуміє.

— Oui? (фр. Справді?)

Він смикнув себе за комір.

— Тут страшенно жарко.

Дівчинка засяяла. Нарешті хтось розумний в цьому нудному болоті.

— Но нельзя.

— Pourquoi? (фр. Чому?)

Симон ледь помітно кивнув на сусідні ложі.

— Все будут завидовать.

Софі озирнулася. На спітнілих дам у перах. На генерала з розпашілими щоками.

Задумалася.

Аргумент був вагомий.

Симон щось тихо спитав французькою.

Софі похитала головою. Ще раз.

Тоді він кивнув сам собі.

— Значить, їсти.

Дівчинка кліпнула.

Симон скомандував:

— В буфет!

Софі аж підстрибнула.

— Oui! (Так!)

Петрушка полетів під пахву.

Маленькі черевички вже стукотіли до завіси. Симон за нею.

Шахматов якраз щось показував на сцену.

— Надин божественна. Видите?

— Да, — погодився Грушевський.

Завіса ворухнулася. І опустилася.

Ніхто з них навіть не озирнувся.

> ПРИМІТКА.

Н. Забіла-Врубель була обласкана царизмом за роль Марії в опері “Мазепа”.

Опера Чайковського “Мазепа” про українців-зрадників досі йде в США і В. Британії.

II.4. ЗАМОК

СПб, 7-а лінія Васильєвського острова, будинок 10

Науковий квартал

(~ 3 км від Маріїнського театру).

Вистава закінчилася далеко за північ.

Зала вибухнула оплесками.

Актори виходили на біс.

Слово мав ще якийсь спадкоємець корони.

Нагадав про малоросів-зрадників.

Щоб бува ніхто не забув.

Шахматов опустив бінокль.

Грушевський задоволено поправив бороду.

— Прекрасно. Значит, на неделе зайду.

Шахматов кивнув.

— Непременно.

Грушевський озирнувся.

— Прощайте, молодой человек. Будете во Львове, а лучше в Киеве — заходите.

Симон кивнув:

— Благодарю.

Грушевський рушив до виходу. Завіса хитнулася.

У ложі стало тихо. Шахматов розвернувся. Подивився вгору: Софі спала клубочком на Симонових руках.

Лялька валялася на порожньому стільці.

Кілька секунд академік мовчав. А далі:

— Пора ехать.

Симон кивнув. Поправив рукав дитячої сукенки. Шахматов зиркнув на дівчинку. Потім на хлопця.

— Вынесете?

Симон кивнув, підвівся.

Софі тільки міцніше притиснулася щокою до його плеча.

Рушили.

Біля завіси Шахматов раптом сказав:

— Едемте.

Симон обернувся.

І почув те, чого не було жодного разу:

— Прошу вас.

На секунду навіть здалося, що почулося.

Але ні.

******

Перша година ночі.

Петербург дивним чином не темнів. Небо над Невою лишалося світлим. Як розлите молоко.

Екіпаж котився бруківкою, через міст, вздовж бульвару.

Вода. Мости. Граніт. Ліхтарі. Все пливло перед очима.

Софі міцно спала.

Голова впиралася Симонові в плече.

Світлий локон вибився і прилип до щоки. Симон ледь помітно усміхнувся. Обережно прибрав його.

Тонкими пальцями.

Шахматов затримав погляд.

Потім різко відвернувся до вікна.

Нева.

Міст.

Світле нічне небо.

Екіпаж підстрибнув на вибоїні.

Софі невдоволено фиркнула уві сні.

Симон одразу посунув руку.

Притримав дівчинку міцніше.

Рукав трохи відстав.

На зап'ястку мигнула вервечка з хрестиком. І сховалася під манжетом.

Шахматов примружився. Семінарист.

Екіпаж звернув.

Зупинився.

Симон підняв голову.

Набережна. Три поверхи. Колони. Широкі сходи.

Майже палац. Шахматов уже відчинив дверцята.

— Осторожно.

Симон вибрався слідом.

Дитина навіть не ворухнулася. Шахматов піднявся сходами і постукав молотком.

За хвилину двері відчинилися.

Літня служниця в темній формі з хусткою.

— Спит?

Академік кивнув:

— Да.

Вони зайшли всередину.

Тиша. Великий будинок спав.

Широкі сходи. Портрети в гербах. Темне дерево.

Нікого. Тільки далекі кроки служниці.

Шахматов рушив нагору.

— Сюда.

Другий поверх.

Кімната виявилася дитячою.

Ліжко. Умивальник.

Мило в банці.

На стільці акуратно складена зелена сукенка.

Дві ляльки сиділи ідеально рівно.

Книжка французькою з якимось котом.

Кімната чекала на прибуття принцеси.

Нічого дивного, хмикнув Симон.

Дядько готувався до візиту племінниці.

Обережно поклав дівчинку на ліжко.

Софі тільки перевернулася набік і далі спала. Симон підтягнув ковдру вище.

Шахматов стояв біля дверей.

Мовчки.

******

Двері дитячої тихо зачинилися. Шахматов одразу рушив до сходів.

Старі дошки невдоволено застогнали.

Раз.

Другий.

Третій.

Академік не зважав.

Симон ішов слідом. Тримався за перила. Без звуку: мала спить.

Вітальня.

Білі ночі присмерком крізь високі рами.

Важкі гардини підперезані золотими шнурами.

Ідеальні прямокутники світла на лакованому паркеті.

Посеред кімнати рояль.

Закритий.

Без нот.

Без стільця.

Скільки років його ніхто не торкався?

Симон озирнувся. Кімната була огидно бездоганною.

Жодної порошинки.

Жодної книги поза шафою.

Вази роззявили свої порожні роти: квітів не було.

Камин теж був бездоганний.

Жодної сажі. Жодного сколу на мармурі. Кочерга, щипці і совок вишикувалися в кутку, наче готувалися доповідати.

Біля вогнища два крісла. Маленький столик між ними.

Штоф коньяку. Рифлений. Кришталевий.

На боці золотом переплетені літери: А.А.

Такі самі блищали на двох стопках. Даровані.

Шахматов підійшов до столика.

Не обертаючись.

Налив.

Собі.

Випив.

І важко опустився в крісло.

Симон підійшов до вікна.

Рама напіввідчинена. З вулиці тягло нічною вогкістю.

— Можно?

Не дочекавшись відповіді, дістав цигарку. Чиркнув. На мить спалахнуло обличчя. Чорний контур по світлому вікну.

Вогник цигарки раз по раз спалахував у сутінках. Дим повільно витікав у відчинене вікно.

Шахматов дивився.

В повітрі стояла дивна суміш запаху тютюну, нічної прохолоди і карамельок з театрального буфету.

Академік повільно видихнув.

Стиснув стопку сильніше.

— Где вы этому научились?

Симон повільно повернув обличчя.

Цигарка завмерла між пальцями.

Подивився на академіка.

Мовчки.

Шахматов відтопирив вказівний палець.

Хотів показати нагору.

Сіпнув рукою. Разом зі стопкою.

Кілька крапель коньяку вихлюпнулися через край і ляпнули на штанину.

Академік завмер.

— С детьми, — буркнув він.

Симон ледь усміхнувся.

Підійшов до столика.

Взяв другу стопку.

Налив собі.

Провів пальцем по золотому вензелю.

А.А.

Випив.

Облизав губи від солодкого.

Поставив стопку назад.

— Я преподавал.

Пауза.

— В женской гимназии. В Катеринодаре. Полтора года.

— И почему же ушли?

Симон усміхнувся.

Підійшов до крісла поруч. Сів.

Відкинувся на спинку.

— Надоело угадывать, чего они желают.

Академік слухав мовчки.

Глянув у бік сходів.

Як можна знати, чого хочуть ці шмаркачі? От у нього ціла Імператорська академія наук. І то не завжди виходить вгадати. А цей малорос зрозумів. Він же бачив її вперше.

Шахматов ковтнув коньяк. Перевів погляд на гостя. Примружився.

Гострі плечі.

Дивні повні губи. Вигнуті.

Тонкі пальці в волоссі.

Голова трохи похилена. Мабуть, втомився.

Шахматов завмер.

Пульс на шиї. Білий розстібнутий комір.

Заглиблення під коміром.

І цей солодкий цукерковий запах.

Хлопець підняв голову.

Дістав цигарку. Чергову.

Ці руки годину тому тримали сонну дитину.

Шахматов різко відвів погляд.

Стало ще гірше.

— Ну?

Симон підняв очі.

— В смысле?

Академік поводився дивно.

— Ты уже здесь. Что дальше по программе?

Симон кілька секунд дивився на нього.

Плечі затрусилися.

Почав сміятися. Спершу тихо. Потім голосніше.

Шахматов насупився.

— Нет.

Симон ледве стримувався.

— Что нет?

— У меня нет безумной жены на чердаке.

Тиша.

Симон кліпнув. Пирхнув. Він тут не Джен Ейр.

Погляд упав на штоф з коньяком. Руки потяглися до стопки. Налив.

Шахматов мовчав. Дивився кудись повз нього. Наче намагався впорядкувати власні думки.

— София — мой третий ребенок. Средняя дочь.

Симон завмер з коньяком у руці.

Шахматов почав послабляти краватку.

— У меня четверо детей. По документам.

Пауза.

— Три дочери и сын.

Ще пауза.

— Все сейчас в Италии. Только Софию жена отправила сюда. Показать. Мне. И Михаилу… Дяде. Она впервые в россии.

Сказав і запнувся.

Обличчя стало жорстким.

— Вас это не касается.

Симон мовчав.

Шахматов видихнув. Ще раз поглянув на хлопця.

Голос раптом змінився.

— Поздравляю. Ты добился своей цели.

Пауза.

— Я беру тебя. Ассистентом. На главный проект.

Подивився прямо в очі:

— Ты же этого хочешь?

Симон завмер. Кивнув.

— Да.

Шахматов кудись вийшов на мить. Підійшов до стола.

Жбурнув щось блискуче.

Ключ.

Мідний.

Той задзвенів і поїхав до краю.

Зафіксував пальцем.

— Евдокия покажет комнату. Будешь спать тут.

І відвернувся першим.

> МОНОГРАФІЯ.

Перший час на засланні (Кубань) Симон викладав в жіночій гімназії, живучи з підробними документами, а також підпрацьовував репетиторством. Ще до арешту він також працював з дітьми в Полтаві.

Далі він потрапив до ак. Ф. Щербини.

> ПРИМІТКА.

Корш помилявся. Шахматов отримав першу керівну посаду в Ак. Наук в 34 роки.