Нерозказане

ПРОЛОГ

(Симон)

Березень – квітень 1918

Київ

A. MAREK

1 березня 1918

Після Свята звільнення Києва

Золоті Ворота–вул. Маловолодимирська, 60

Осецький же тобі пропонував ще на Софійській: “Сідай, і так натупцявся”. Чого відмовився? А. Хотів на місто подивитися.

Ну дивись.

Золоті Ворота на місці. Чавунна огорожка трохи покосилася, отут праворуч дірка, але стоїть. Виходить, москальські ядра сюди не дістали.

А самі Ворота? Висяться. Дві стіни-пеньки. Первісні. Одна вища, інша поменше. Контрфорси. Залізні прути між ними. Тримають, щоб не роз’їхалися.

Ну чого завмер? Ти вже тут. Проходь. Скільки разів ти прикладався до цих стін, загадуючи бажання?

Піднявся?

Від доторку кладка посипалася. Симоне, обережно, ще геть поваляться. Відійди.

Ну? Стоять. Монгольську Орду пережили. А допіру ще й московську.

Все. Годі.

Спускайся.

Фонтан Термена. Чавунний. Безводний. На дні скрутки листя, хвоя. Обходь, і крокуй далі.

Ярославів Вал.

Праворуч шостий номер. Редакція Чикаленка на другому поверсі. Оно два вікна. Твоя перша керівна посада. Газета. Стоїть будівля. Хіба що рами не витримали москалів.

Добре, що не сів до Осецького.

Вал. Сірі кам’яниці. Зранені. З порожніми зіницями. Почасти дошками заколочені. Під ногами дивні звуки. Що це?

Точно. Бите шкло.

Ну нічого, виметуть.

Люди повилазили з нір. З віниками, з клунками. Вертаються.

Не витріщайся. Іди швидше.

Так тебе не впізнають.

Квартал. Ще трохи.

Все.

Отут.

За рогом.

Камінь кінчається.

Нарешті.

Яр!

Той самий.

Афанасіївський.

Рідна Маловолодимирська.

Твоя.

Сонце танцює між гілок.

Симоне-Симоне.

Дивись під ноги. Бруківка слизька.

По землі сотні потічків. Всі біжать вниз, до Єврейського базару. Між кленів, дубів, звивин в кучугурах, ще не розтоплених першими променями.

Дім! Нарешті!

Височіє над проваллям. Півкруглі рами відбивають небо. Пінаклі на даху намагаються вчепитися в хмари. Флюгер відбиває хвостом якусь невідому мелодію.

Брама. Відчинено.

Місток.

Глянь, що там знизу?

Річка!

А ось і твій перший поверх!

Мружишся?

Ой. А що це?

Очі мокрі?

Ну так це ж вона. Алергія!

Відведи очі.

Пам’ятаєш, як верталися у вагоні з Жовніром?

Так. Ось твоє вікно.

Кватирка прочинена.

Порив вітру.

Тук.

Тук.

Заходь уже. Тебе чекає герой, що пережив окупацію.

******

Ключ провернувся. Скинув шинель і чоботи.

Тиша.

Явися, руда дупо.

Нема.

Зачинив двері. Прислухався.

Мареку, де ти?

Господи. А це що? Праворуч на половику. Сіре. Купкою. І смердить.

Погано бачу без окулярів.

Нахиляюся.

Миші.

Дохлі чи то пак вбиті миші.

Одна. Друга. Третя.

Боже. Це ж моя пайка. Щоб я з голоду не здох. Дякую, друже. А де ж ти сам?

Маю версію.

Спальня!

Так. На моїй подушці.

Згорнувся бубличком. Носа лапою прикрив.

Підйом!

Мацаю теплий бік. Схуд. Ребра можна порахувати. Виправимо.

Шафранові очиська розплющуються. Округлюються.

На мене.

Ну. Здоров був.

Потягнувся. Сів. І відвернувся. Ага.

Кінчиком хвоста метляє.

Добре.

Зрозумів.

Mea culpa. (лат. Моя провина)

Зараз. Чекай.

Прямую на кухню. Знімаю торбу. Дістаю найцінніше.

Пів кавалка ковбаси.

Він уже тут. Хвіст прапором.

А ти швидко, брат.

Відрізаю шмат. Кладу перед ним.

Ну що? Хорунжий Марек вибачив нетямущого Отамана?

Вуса сіпаються. Рожеві ніздрі рухаються на всі боки.

Симоне, затамуй подих. Вирішується твоя доля.

Відкусив.

10 березня 1918

Відпочив. Треба йти.

Я тепер цивільний.

Сорочка пасує. Рамі-батист. Шили у кравця. На мене. Був відріз із Франції. До шкіри приємно. Не те, що військове сукно.

Накинув шкірянку. Заширока стала.

Підтягую ремінь. Ще раз дивлюся в дзеркало.

Sufficit. (лат. Згодиться).

Поруч сидить Марек.

Кажу: “Іду до Грушевського. Звітую.

І все. Не треба мені більше нічого”.

Марек мовчки глипає.

Чорні зіниці-нитки круглішають на все око.

Ну що?

Не віриш, що я у владу не піду?

Позіхає на всю коралову пащу.

Висолоплює язика.

Виставляє лапу.

І починає лизати яйця.

B. OLCIA

27 квітня 1918

вул. Маловолодимирська, 60

Квартира Симона

Візник заніс останню валізу, отримав чайові й пішов. Оля замкнула двері й закашлялася. Дихати було геть неможливо: квартира всотала дим по самі антресолі.

Що тут сталося?

На кухні щось гепнуло, грюкнуло й покотилося по підлозі.

Он воно що. Симончик удома.

— Марек, зараза, прощайся зі своїм дев’ятим життям! — долетіло з кухні.

Кіт вилетів у коридор, відштовнувся від стіни й полетів у невідомому напрямку. За ним вискочив Симон у фартуху, з ополоником у руці.

Побачив Олю.

Зупинився.

— О. Ти вже приїхала.

Підійшов, задушив, поцілував.

Оля поцілувала у відповідь, потім подивилася на ложку. На фартух. На дим, що повз із кухні.

— Ти так і військом керував? Чи…

— Оля принюхалася.

— Чи гриби складніші?

Симон глянув на ложку.

— Гливи. Наказу не виконали.

Оля прикрила очі рукою. Симон вміє заспокоїти.

— Але є борщ. Учора варив.

Оля підняла брови. Ні. Він-то може і борщ, і до борщу. Але коли ж то було востаннє? Точно, до великої війни.

******

Вечір.

Оля сиділа біля трюмо, тепла кофта поверх шовкової сорочки, вовняні шкарпетки різного кольору, вигляд дурний. Але з вікна тягло вечірнім холодом. Маленька пилка для нігтів літала між пальцями.

Симон в окулярах стояв біля прочиненого вікна, випускав дим надвір і читав уголос передовицю. Німці. Рада. Уряд. Переговори. Все хиталося, суперечило одне одному й нічим не закінчувалося.

— Дурня. Повна.

Склав газету й поклав на підвіконня.

Він уже був у піжамі, тій самій, на ґудзиках. Марек зайняв своє улюблене місце. Між їхніх подушок.

Оля встала, підійшла й обійняла Симона ззаду.

— Kocham cię (поль. Кохаю тебе).

Він накрив її руки своїми.

— Олюню, ти це кажеш, коли боїшся.

— Bo nie mam nikogo bliższego (поль. Бо в мене немає нікого ближче за тебе).

Симон загасив цигарку й повернувся до неї.

— Ольцю, тепер усе змінилося. Я зараз ніхто. Знайду собі якусь мирну роботу.

— Почекай. Особливо поки малої нема.

Леся була далеко звідси.

— Треба її забрати. Напиши Максимові. Хочу, щоб вона тут до школи пішла.

Оля кивнула. Симон знову глянув на газету, хоча щойно сам назвав усе написане там дурнею.

— Яку знайдеш роботу, така й буде. Тебе будь-яке видання візьме. Захочеш керувати, будеш керувати. Не поспішай.

Симон подивився на неї, потім на Марека.

— Ти мені віриш? Бо оцей ні.

Рудий навіть голови не підняв.

Оля усміхнулася.

— Та відпочинеш.

Симон узяв її за зап’ястя й поцілував. Губами зачепив срібний браслет її годинника, пальцями знайшов застібку й розстебнув. Поцілував ще раз.

На губі лишилася крихта. Горіхова. Солодка.

— Де?

Вона показала на тумбочку. На грубому папірці лежали два печива.

Симон подивився. Потім на ліжко.

— Насмітила. Знову всю ніч спину чухатиме.

Оля скинула кофту, залізла на матрац, стала навкарачки й почала долонями змітати крихти з простирадла.

Від метушні прокинувся Марек. Підняв голову, позіхнув і невдоволено примружився.

Симон кивнув:

— Іди, халепо. Молочка посьорбай.

Марек потягнувся й зістрибнув з ліжка.

Оля продовжувала прибирати.

Симон тим часом простягнув руку до тумбочки, взяв одне печиво й відкусив.

Оля обернулася.

— Co robisz? (поль. Що робиш?)

Він прожував.

— Компліцит. Спільний злочин.

Оля долонями вимітала крихти до краю. Шовкова сорочка ковзала по круглих стегнах разом із кожним рухом.

Симон перестав жувати.

От же ж.

Він дивився ще кілька секунд. Піжамні штані підозріло здибилися. Симон мовчки почав розстібати гудзики.

Кляті. Пальці зачіплялися.

Видихнув.

Нарешті. Він зі своєю жінкою. А не оце все. Мовчки. По штабах. І вагонах.

Голий.

Руки під сорочку. Зарився обличчям між сідниць. Зараз квітень. Вона виїхала перед новим роком. Майже чотири місяці. А три тижні зовсім.

Запах її мила. Рожева кулька у ванній. Пахне суницями.

Але не то. Сухо.

— Ти мене не хочеш? — голос Симона був тихий. Але вона почула.

Розвернулася. Чорні очі блискали. Поправила рукою білі кучері над лобом.

— Кажуть, дурних війна виправить. Тебе і війна розумнішим не зробила.

Піднялася на коліна. Зняла сорочку через голову.

— Я ж лікувалася. Тепер трохи довше.

Вхопила дві подушки. Підсунула до стіни. Сіла і розвела ноги. Облизала свої пальці. Намастила себе.

Симон сів поруч. Поцілував обидві груди. Охопив одною рукою її під лопатки. Іншою перевірив. Вже не сухо. Значить, можна робити. Оля затамувала подих. Плечі сіпнулися. Глянув на груди. Вкрилися сиротами. Пригорнув. Поцілував у губи. На них теж були крихти.

Оце так прибирання!

Оля дихала частіше. Отже, вже скоро. Глянув. Вона не дивилася. Очі заплющені. Відпустив спину. Провів по віям. Мокрі. Поцілував в очі.

Оля зітхнула. Смикнулася. Отже, все.

— Курва!

Зараз запитає.

Оля розплющила очі.

— Ти чистий? Входь!

Симон кивнув:

— Ні з ким. Ніяк взагалі.

Розвернув жінку на бік. Сам позаду, теж на боці. Одною ногою заступив для упору. Оля провела рукою позаду себе. З Симона вже крапало. Вставила його в себе. Вперлася максимально.

— Ольцю. Твій поїзд вже прийшов. Ми не поспішаємо.

Час був. Симон лежав позаду. Перебирав її білі кучерики, вони теж пахли тим самим суничним милом.

Одна рука тримала Оліні груди. Глянула.

— А що це? Пан Отаман не жонатий?

Чорт.

Схуд. Кільце люфтить навіть на середньому пальці. Можна зачепитися. Все військо знає, що Петлюра має жінку. Можеш не сумніватися.

— Ольцю, краще ковдру підтягни. А то кохання в ноги не гріє.

Вона засміялася.

Потім стало не до розмов. Повітря стало замало. Рухи пришвидшилися.

Оля різко відсунулася.

— Ні. Я хочу тебе бачити.

Сіла знову. Симон всадив її на себе. Дивився в обличчя.

Оля поплила. Вдруге.

Відтак і йому можна. Відпустив себе.

Аж підстрибнув.

І ще пару разів.

Далі вже тихше.

Вийшов. Вхопив серветку.

Досить. Впав на подушку.

Оля вмостилася поруч йому під пахву. Провела пальцем по чоловіковій щоці.

— Симончику.

Зачекала, поки він оклигає.

— Я з Мареком солідарна.

Розплющив очі. Райдужки були сірі, як попіл.

— Ти не вспокоїшся. Отак, щоб знайти собі тиху контору і на цьому все, — поцілувала його в плече.

Симон вже тягся за цигаркою і сірниками.

Оля знизала плечима:

— Чорного кобеля не вимиєш добіла. Ти ж не змінишся.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

В 1918 році згадки С. Петлюри до листопада не передбачені.

I. GROENER

Кінець квітня 1918

Київ

Інститутська, 22

Резиденція генерал-губернатора

Генерал Wilhelm Groener (Вільгельм Ґренер) сидів сам.

Кава.

Треба активізуватися. В березні він отримав нове призначення: очолити штаб групи армій Айхгорна “Київ”. Der Posten ist seltsam. Посада дивна. До того він, генерал, займався логістикою, мобілізацією і постачаннями. Потім не зійшовся з Erster Generalquartiermeister* Людендорфом. Той мстивий. І от. Заслання в незрозумілу “Ukraine”.

(нім. Перший генерал-квартирмейстер, начальник усіх воєнних дій Німеччини під час першої світової)

Обидві імперії, і Німецька, й Австрійська, підписали з цією Україною мир. Поставили на Центральну Раду. А проте, швидко переконалися: ця влада не впоралася. За два тижні в Києві Вільгельм склав меморандум Людендорфу: “Центральна Рада взагалі є не урядом, а мішаниною мрійників, ідеалістів і катедер-соціалістів, котрі не користуються у власній країні авторитетом”.

Києву треба нова влада. Але для початку варто розібратися, хто є хто.

Перед генералом тека.

З прізвищами кандидатів.

Треба ознайомитися.

******

КАНДИДАТ №1 — ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Плюси:

▫️ Красиво говорить і виглядає.

▫️ Відомий.

▫️ Екс-прем’єр.

Мінуси:

▫️ Неврівноважений.

▫️ Ноль військового досвіду.

▫️ Сексуально безладний (поле для шантажу і маніпуляцій).

▫️ Симпатії до більшовиків.

Воля до влади: прагне повернутися.

Рішення:

Тримати в полі зору. Контролювати. За нагоди використати.

******

КАНДИДАТ №2 — СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ

Плюси:

▫️ Ліберал.

▫️ Християнин.

▫️ Вільна німецька, в кількох діалектах.

▫️ Проти більшовиків.

Мінуси:

▫️ Пасивний.

▫️ Без зв'язків в армії.

▫️ Невідомий.

Воля до влади: декларує, що відійшов від справ і хоче в науку.

Рішення:

Тільки якщо більше нікого не буде.

******

КАНДИДАТ №3 — МИКИТА ШАПОВАЛ

Плюси:

▫️ Реальний військовий.

▫️ Популярний. Радикал.

▫️ Зовнішність. Стиль.

Мінуси:

▫️ Соціаліст самостійник.

▫️ Інтимні нахили.

▫️ Імпульсивний.

Воля до влади: недостатньо інформації.

Рішення:

Спостерігати. Тримати подалі від армії. Публічно не підтримувати.

******

КАНДИДАТ №4 — СИМОН ПЕТЛЮРА

Плюси:

(не зазначено)

Мінуси:

▫️ Орієнтований на Антанту (підкреслено двома рисками)

▫️ Має власні погляди.

▫️ Занадто популярний в армії.

▫️ Погано контролюється.

▫️ Компромат: шукаємо.

Воля до влади: полізе. Обов’язково.

Рішення:

Ігнорувати. А краще, посадити. Превентивно.

******

Двері клацнули.

Важкі чоботи, офіцерська виправка.

— Herr General.

Суха команда.

Хтось став у військову стійку.

Клацнула шпора.

Віддав честь.

Ґренер підняв голову.

Усміхнувся.

Цей кандидат підходить.

> ЧИКАЛЕНКО Є. СПОГАДИ:

Німці пропонували мені очолити нову владу. Я попросив три дні на роздуми, а потім відмовився.

> DCEU (РОЗШ. ВСЕСВІТ DC):

У світі DC генерала Людендорфа зображено як фанатика, що власноруч розстрілює підлеглих і гине у 1918 р. від Диво-Жінки. Реальний Еріх Людендорф пережив першу св. війну. У 1923 р. брав активну участь у Пивному путчі разом із Гітлером.

*Ґренер до числа розстріляних у коміксах генералів не увійшов. Ба більше. Саме він зайняв посаду за Людендорфом. Взяв на себе весь тягар завершення програнної війни.

II. МІХНОВСЬКИЙ

25 квітня 1918

Київ, кафе “Жорж”.

Ріг Хрещатика й Прорізної

Оксамит. Кришталь. Шоколадні будиночки.

Офіціантки: декольте, підв’язки з атласом, гофре на шиях.

Зала, густо змащена ванільним кремом,

потопає в тютюнових закрутах.

Симон був у цивільному. Сидів біля ширми “під Японію”.

Придивився. Від зайвих очей вона захищала. Від пліток і підслуховувань — ні.

Чарки дзенькали.

Вуса диміли. Мундири на стільцях трусилися від реготу.

Комусь остогидла Центральна Рада. Хтось проклинав німців. Хтось запевняв, що от-от цар повернеться, з покаянною.

Грядуща розмова була приречена бути тихою. Симон видихнув. З тим, хто зараз зайде, тиша менш імовірна, ніж зустріч із динозавром.

Симон дістав запальничку. Почав стукотіти по скатертині.

Хлопець у кітелі й кашкеті не забарився.

Біла рукавичка.

Глянув на Симона.

Затримав погляд.

Впізнав отамана.

— Перевести вас?

Симон кивнув. Ширма розійшлася.

Вусата Аріадна в кітелі повела його далі, в окрему світличку. Морене дерево. Двері. Віконце півколом.

Зачинив.

Оце вже інша справа.

За хвилину переніс кірш. Рифлена пляшка, перев’язана стрічкою. Два бокали.

Поставив попільницю.

— Волієте чогось, пане?

Симон глянув.

Двері розчахнулися.

Двометрове вусате торнадо. Микола.

— Малий! Клятий Прованс! Насилу вирвався з тих Лубен!

Закляк. Погляд на хлопця. На Симона.

Знову на хлопця.

— О-о-о.

Симон навіть не поворухнувся.

— Оля за пару днів вертається.

Микола скинув пальто.

— То що ти? Всіх спокусив? Чи хтось лишився?

Симон пустив два колечка диму:

— От вже ці суддівські клопоти. Як мантія, на пузі не репнула?

Ніжно торкнувся живота, як у вагітної.

Продовжив:

— Хтось наминає лубенські пиріжки. Нова “оксана”?

Микола, сідаючи, розставив руки, показуючи масштаб краси:

— Оооотака красуня. Є куди пустити сльозу щастя. У неї все смачно. Не лише пиріжки.

Симон легко тріснув Миколу пальцем по носі:

— Безтолковий. Хоч сало привези наступного разу, чи що.

Микола хлюпнув кірш у келих. Облизав губу.

— А що там мій Жовнір? Обжився?

Симон кивнув:

— Душу в нього вкладаю.

Микола хмикнув:

— Що-що ти там вливаєш у молоде покоління, провідник нації?

Симон відповів чітко:

— На війні і на “Арсеналі” Євген себе показав. Буде з нього.

Микола перемкнув режим:

— Ну добре, вірю. Малий, ти не кожному так. Пильнуй його…

Симон примружився. Зараз. Зараз буде Микола:

— Бережи. Краще за те, що в штанях.

Вуса Миколи піднялися від власного жарту. Але вже заспокоївся. Стишився.

— Сам розумієш. Він наступний.

Запалив. Примружився.

— Давай до справ. Центральна Рада — тиждень максимум і вперед ногами.

Симон мовчав.

Микола продовжив.

— Тебе покличуть. Нові.

Симон крутив обідок бокала:

— Павла знаю. Разом гидоту червону били.

Микола втомлено відкинувся на спинку:

— Я за тебе замовив. І за Євгена. Павло вагається, але чує мене. Я зараз з ним. Він мені посаду радника пропонує. Але я не піду, поки не побачу, хто він.

Микола витер палець серветкою. Ніби між іншим:

— А про Шаповала чув?

Симон не підняв очей:

— Ні.

Микола ковтнув кіршу.

Продовжив:

— Шаповал не те що ти, Малий. Робить, що хоче. Жінку свою під Володю… Собі б забрав, та вже одну маю.

Симон зареготав:

— Lass sie halt ficken, wie’s ihnen passt.

(нім. Та нехай ї...ься, як їм подобається.)

Микола встав.

— Як не німці, то червоні тебе приб’ють. Вирішуй сам. Я не раджу йти у владу. Почекай.

Пішов.

Симон лишився сам-один.

> ЧИКАЛЕНКО Є. СПОГАДИ:

Гетьман пропонував Міхновському посаду бунчужного товариша (державного радника). Той відмовився, бо мав нестерпний характер і любив випити.

> СКОРОПАДСЬКИЙ П. СПОГАДИ:

Михновский имел скверный характер. Лизогуб меня убедил не связываться с националистами. Петлюру я тогда не считал таковым.

III. ГРУШЕВСЬКИЙ

Київ, вул. Володимирська, 57

Центральна Рада

Кабінет М. Грушевського

III.1. 10 БЕРЕЗНЯ

— Заходь, Симоне, замкни двері. Не на ключ.

Грушевський тупцяв біля вікна. Без окулярів. Борода причесана. Смугастий костюм. Мружився.

Березневе сонце заливало кабінет. Блискітки стрибали по столу, теках паперів, зшитках аркушів, що ще не встигли проштампувати, підписати, присвоїти номер і закинути припадати пилом в архів.

Більш за всіх тішилася поверненням Ради герань у кабінеті Професора. Той саме тримав був невеличку алюмінієву лійку. З чеканним написом німецькою і гнутим носиком. Обережно полив один горщик, розправив листячко. Другий. Помацав пальцем ґрунт.

Зупинився. Відставив лійку на підвіконня. Дістав хустинку. Промокнув лоба.

— Марець, Симоне.

Професор вперто звав місяці старими назвами.

Позирнув у вікно. Вже вимите: жодного сліду Муравйова і його посіпак. Дзвеніли трамваї. Кудись стукотіли копита і крутилися колеса по Володимирській.

Розвернувся до Симона. Той був у цивільному: біла батистова сорочка і шкірянка.

Усміхнувся, дивлячись на листочок герані.

— Повернулися. Уряд! Симоне, я міністрів зібрав. Ніхто не хотів йти. Рада, поки що Мала, від учора — а там, може, і президія. Москалі кляті. Щоб всі повисохли.

З вулиці ножем по вухах заверещав клаксон. За ним:

— Verdammt! Fahr doch! (нім. Чорт забирай! Їдь).

Ще один. Довший.

Грушевський на мить глянув крізь шкло.

Симон не дивився.

— Поки вони дозволяють.

Професор насупився.

Одійшов від вікна.

— Ми самі їх інвітували, не забувай. Без них більшовики досі б сцяли у Києві.

— Це я знаю, — Симон розмістився у фотелі. — А скільки їх?

Грушевський поправив окуляри.

— Я не рахував.

Симон не вгавав:

— Докуди вони йдуть?

Грушевський зітхнув.

— Це з'ясовує спеціальна комісія. Припини. Вони тут, щоб допомогти нам.

Симон відкинувся на кріслі.

— А висока комісія знає, коли німці залишать Україну?

Грушевський мовчав.

— Михайле Сергійовичу. Ви не відаєте, скільки їх. Докуди вони йдуть. І коли зникнуть. А головне, навіщо їм ми?

Грушевський повернувся до столу. Сів, розправляючи комір на піджаку.

— Мир, Симоне. Хліб. Провіант. У них свої інтереси, у нас свої. Це не інтервенція.

Симон дістав запальничку.

— Так. Добре. Моїх гайдамаків ви розпустили. Стрільці Євгенові без статусу. Натієв з Болбочаном в Криму. То хто? Хто тримає Київ?

Грушевський підняв на нього очі.

— Українська влада.

За вікном знову коротко пискнув клаксон. Симон мовчав.

Грушевський зняв окуляри.

— Німці допоможуть відновити порядок, а далі підуть. Ми повернулися будувати

державу. Мир. А не воювати.

Симон кивнув.

— Я від початку війни, не нашої, а оцієї, великої, кажу: “Антанта переможе”. І ще повторю. Німці програють. Що залишиться? Де наша армія?

Грушевському це вже все набридло. Він потягнувся до кавника:

— Кумкаєш зі свого болота. Зациклився на війську. Не самі багнети тримають державу, Симоне.

Симон налив і собі, не питаючи.

— Хто стане за Україну, коли німцям обламають роги?

Грушевський зітхнув.

— Ти невиправний.

На столі лежали свіжі звіти. Грушевський підтягнув їх до себе.

Змінити тему. Негайно. Був міністр, став отаман, і явно собі дозволяє зайве.

— Аграрні комітети відновлюємо. Закони Республіки передусім.

Симон перестав усміхатися.

— То після окупації ви нічого не мінятимете по землі?

Грушевський відкрив теку. Перегорнув кілька аркушів. Потім відклав їх. Видихнув.

Потім зняв окуляри, уважно глянув на візитера:

— Симоне, ми тебе дуже цінуємо. Я тобі вдячний. Персонально, — стишився, змінився з лиця. — За… за те, що тоді мене витяг з клятого підвалу.

Провів по лобі.

Знову повернувся до подоби голови.

— Зараз скажу від усієї Центральної Ради. За те, що ти зробив. За військо. За Київ. Ми тобі вдячні.

Симон кивнув.

— Але ти ж розумієш. Я не можу тебе взяти. Зараз. До уряду.

Грушевський повернувся до вікна.

Сонце било просто в шибки.

Симон нічого не сказав.

— Німці. Вони не зрозуміють, — Професор зітхнув з полегшенням.

Підвівся. Знов узяв лійку.

Став поливати горщики.

— Але ми хочемо тебе нагородити, Симоне. Хрестом.

Той повернув голову.

— Яким?

— Срібним.

Симон кілька секунд дивився на нього, повні губи розійшлися в посмішці.

— Прийму тільки золото з діамантами.

— Що? — Грушевський отетерів.

— Господи. Та ви ж положення про нагороди не підписали. Я подав проєкт у листопаді. А ви мене звільнили.

Десь унизу знову заверещав німецький клаксон.

Симон розтер цигарку в попільниці голови держави.

Підвівся.

— Бувайте, пане Професоре.

Борода захиталася:

— Симоне…

Придивився до столу. Біля кавника були рожеві карамелі. Схопив кілька. Сунув у кишеню.

— Бажаю успіхів у державотворенні! Шукайте діаманти, Михайле Сергійовичу.

Двері зачинилися.

Коридор гудів. Люди совалися туди-сюди. Теки. Папери. Хтось курив біля сходів. Хтось тягнув під пахвою підшивку газет.

В кінці коридору з’явився обрис.

Бордовий берет. Коротке чорне волосся. Вузькі плечі. Маленька, тонка фігура.

Симон примружився, окуляри вже сховав. Якби не знав, хто, прийняв би за хлопця-підлітка.

Підбори застукотіли по паркету. Килими ще чистили від москалів.

Роза Ліфшиць.

Симон одразу розплився в усмішці.

Шаркнув ногою. Голос змінився:

— Madame Vynnytchenko. Rosalie.

Підніс її руку до губ.

Хтось із текою під пахвою пройшов повз. Озирнувся.

Роза навіть не всміхнулася.

— Симоне. Наш дім... Вікна розбиті.

Симон випростався.

— Ce n'est pas grave. Votre mari va tout régler. J'en suis sûr. (фр. Нічого. Ваш чоловік усе владнає. Я впевнений.)

Роза похитала головою.

— Est-ce que nous pouvons rester chez vous? Juste le temps qu'on remette les fenêtres. (фр. Можна ми поки поживемо у вас? Тільки доки поставлять вікна.)

Симон знову трохи вклонився.

— Qui suis-je pour refuser quelque chose à une telle madame? Restez. (фр. Хто я такий, щоб відмовляти такій мадам? Живіть.)

Роза кивнула.

III.2. 24 КВІТНЯ

Той самий кабінет.

Ті самі книжки. Навіть кавник на тому ж місці.

Тільки герань засохла.

За дверима швидко пройшли двоє.

— Михайле Сергійовичу!

— Облиште!

Двері прочинилися.

— Але там делегація...

— Я сказав, годі!

Двері зачинилися.

Грушевський показав на стілець.

Симон сів. Шкірянка та сама. Тільки сорочка тонша.

На столі розгорнуті газети, телеграми, кілька тек. Одна просто поверх іншої. Чорнило на якомусь папері ще не висохло.

Грушевський зняв окуляри.

Костюм явно сьогодні не прасували. Борода теж не підправлена.

— Німці втручаються в управління.

Симон мовчав. Не новина. Жовнір казав: як дурень, ходжу до Професора, попереджаю про грядущий заколот.

Грушевський пройшовся кабінетом.

— Наказ Ейхгорна. Земля. Засів. Вони не питають уряд. Підписали економічну угоду. Їм треба годувати мільйон вояків. А ми просто рілля з житом.

Симон усміхнувся.

— Зате ви герб ухвалили. Гарний.

Грушевський зупинився біля вікна.

— Німці не хочуть Раду. І республіку.

— Я зрозумів.

Професор стишився.

— Ні. Нас не хочуть свої. Хлібороби. Землевласники. У Лубнах зібрали дві тисячі делегатів. Микола там.

— О. Лубни. Це ж моя рідна Полтавщина. Там такі сливки! — Петлюра не приховував сарказму.

— Вимагають змінити земельний закон. Повернути приватну власність. Вільну купівлю-продаж землі. Це реставрація. Ти бачиш?

— Ці “Лубни” приїжджали сюди. Газети писали. Ви їх прийняли?

Грушевський почорнів.

— З ними говорили фракції.

Симон кивнув:

— А ви сховалися.

Професор різко повернувся. Борода сіпнулася.

— Ти хочеш, щоб я домовлявся із землевласниками. Добре. Домовлюся. З ким?

Грушевський підійшов до столу.

— Назви мені українських великих землевласників, які хочуть Українську Народну Республіку. Крім Чикаленка.

Симон не відповів.

Михайло запалився:

— Вони чекають росію. Царя. Будь-кого з росії, хто поверне їм палаци. Ти ж знаєш, Симоне. Нас із тобою вони кличуть малоросами. А щира Україна в селі. Неписьменна. Хоче панську землю.

Симон пихнув.

— Я не пропоную їм віддати державу. Просто вислухайте їх.

Нахилився вперед.

— Вчепилися в тих магнатів. Я вам кажу про чоловіка, який має двадцять десятин.

Грушевський мовчав.

— Сам оре. Сини теж. Наймає людей на жнива. Землю купив його батько. Або він сам. Він не про царя. Це його село. Його земля. Її ви теж забираєте?

Грушевський подивився на нього поверх окулярів.

— Симоне, ти здурів. Це не соціалізм.

— Називайте як хочете. Ви зараз собі нажили ворогів, як прищів на лобі, — Симон перевів погляд на стіл. — Аграрний закон змінили? Армію створили?

Грушевський насупився.

— Знову за рибу гроші? Ти ж знаєш: німці не дозволяють нам розгорнути велике військо.

Симон встав, почав збиратися.

— Михайле Сергійовичу, ви мене кликали.

— Сідай, — Грушевський нарешті дійшов до головного. — Бери уряд.

Симон не ворухнувся.

Запала тиша.

Тепер уже Симон зняв окуляри.

Протер скло краєм сорочки.

Надягнув.

— Ні.

Михайло трухнув бородою.

— Почуй мене. Кабінет треба міняти. Потрібна людина, якій повірять військові. Яку знає країна.

Симон скривився:

— І яку не хотіли бачити в уряді півтора місяця тому. Добре. Я запитаю: земельний закон. І армія.

Грушевський мовчав.

— Що ви хочете заткнути мною? — Симон дивився у вікно.

Грушевський відійшов.

— Добре. Віце-президент.

Симон обернувся:

— У нас немає президента.

Грушевський довго дивився на нього.

— Ти хочеш державу і не бажаєш допомогти!

Симон змінився в обличчі.

Ніздрі роздулися.

— Он як. Значить. Тобто. Я витяг цю владу на своєму горбу. Арсенал зачистив. Два місяці морозив сраку по вагонах. Увійшов у Київ. Не став колотити народ. Віддав військо.

Тут Симон примружився.

— А ти знаєш, Михайло, скільки людей на моєму місці притримало б кишенькову армію. Хай малу. Але власну. Я все віддав. І тепер винен?

Грушевський завмер.

Симон похитав головою.

І вийшов.

> ВИННИЧЕНКО В. ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ:

Петлюру звинуватили в любові до парадів і саморекламі.

Але коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік в світі, він нічого не зробив би, бо винні були сили більші за сили окремої особи”

> ШАПОВАЛ М., СПОГАДИ: В. Винниченко був справжнім революціонером. Петлюра — випадкова людина. Журналіст. Не мав популярності.

IV. ДОСВІД (Симон)

IV.1. ЛІБЕРАЦІЯ

Грудень 1896–січень 1897

Полтава

Симону 17 р.

Востаннє бачив його у грудні 1896. Сніг ще не випав, земля стягнута кірками крижаних калюж.

Нижня кімната.

Митрополит був у кріслі.

Руки білі. Як у дохлої рибини, якісь плями, пухирі.

Під очима сірі кола, повіки набрякли, як галушки.

Ряса на пузі, мов балон, з кожним подихом здіймалася.

Ноги сіпались.

Симон вклонився:

— Высокопреосвященнейший…

Певно, осліп. Очі каламутні, погляд не ловив предмети.

— Все из-за тебя, — закашлявся. — Проклятый мазепинец. Не зря по твоему гетьману каждый день анафему…

Симон не відповів.

— Целуй перста.

Не підійшов.

Кат шепотів:

— Сядь.

Сів. На килим. Дивився у вікно. На собор, на далеку семінарію і Полтаву, яка мовчки споглядала усі блаженнійші злодіяння.

За ці роки Симон зрозумів: з ним самим все добре. Він не грішник. Бог його любить. Зло в насильстві. Будь-який чин з іншим тілом можливий, якщо ця інша людина хоче того самого. А як ні — це зло.

Більше його не бачив.

Через місяць ректор скорбів:

“Превелике горе. Помер. Такий молодий, лише сорок. Не витримала чиста душа важкої ноші чужих гріхів, серце зупинилося”.

Кат віддав душу.

Чорту.

IV.2. РОЗКУТІСТЬ

Квітень 1897

Полтава

Симону майже 18.

В афішах: "Виступ про мову та освіту. Вхід вільний". Всі знали. Міхновський.

По зав'язку. Студенти, гімназисти, вчителі. Жінки в капелюшках.

Симон в рясі. В тіні.

Микола вийшов.

Високий, рівний, прекрасний.

Виступ закохував.

Раз і назавжди.

— Українська мова має бути в школі, — сказав він.

— Бо без мови нема народу.

— Бо ми не русскіє.

— І не "малороси".

— Діти мають читати Кобзаря, а не пушкіна.

Симон рушив.

Різко.

Став під сцену. На світло.

Свердлив Миколу очима.

Не відвертався.

Зіграв це, як роль.

Перехоплював його погляд. Не відвертався. Трохи шарівся.

Навмисне. Вправляв пасма.

Смикав рукави.

Срібний хрестик у тонких пальцях.

Микола закінчив.

Тиша.

Симонів вихід.

Чорна сукня-ряса.

Білий чубчик.

Сам-один.

Почав плескати.

Над головою.

Стоячи. Довго.

Всі помітили.

Задумались.

Приєдналися.

Хтось сунув у кишеню:

“11-та вечора. Приходь”.

Постукав. Темно.

Микола чекав.

— Хочеш до нас?

Тренуй впевненість.

Через інших.

Шукай жінку. Знаходь підходи. Все.

Тільки сифіліс не підхопи.

Симон тоді не зрозумів, навіщо йому жінка для впевненості.

IV.3. ДОСЛІДИ

Травень 1897

Полтава

Симону 18

[ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ]

— Приходь. Ти хороший хлопець.

У неї пахло чаєм. А ще сирною запіканкою. Вона була в сорочці і куфайці. Коси розплетені. Трохи старша. Може, двадцять чи двадцять п’ять, Симон не питав.

— Заходь. Але всього не навчу, — посміхнулася.

— Та ясно, — відповів.

Кивнула.

Дивився на її обличчя. На шкіру. На кутики губ, коли сьорбала чай. Сам не пив, відмовився. Раптом завадить.

— Щось не так? — спитала.

— Хочу запам’ятати.

— Що?

— Як виглядає жінка.

Вона довго мовчала. А потім сказала:

— Ну роздягайся, дивак.

— Мені казали, треба вчитись, — промовив він.

— Хто?

— Микола. Казав: “не бери, а досліджуй”.

Вона засміялась. Почала роздягатися.

Симон не зводив очей. Рахував застібки. Згадував, як воно у матері і сестер: хата велика. Від нього не ховалися.

— У вас там в семінарії цікаві предмети, я бачу.

Коли торкнувся її плеча, запитав:

— Це не боляче?

— Ні.

— А тут? — торкнувся того самого. Жіночого. В семінарії це звали “гріхом диявольським”.

Вона здивувалась.

— Що хочеш дізнатися?

— Ну… після пологів, шви…

Вони відчувалися на дотик. Грубі лінії. Розходилися в боки від того самого “гріха”.

Тиша.

— Було, — сказала вона. — Довго не гоїлося. Чоловік не міг дочекатися. Рвав усе. Шили наново. Минулого року. Забрали в рекрути. Не повернувся. Дитя померло від гарячки.

Сіпнувся.

Думав, чи, може, вже впав.

Ні.

Торкався обережно.

Питав.

Чекав реакції.

Слухав дихання.

— А ти сам... було? — запитала вона тихо, коли він поцілував її між грудей.

— Було. Але не так.

Вона не допитувалась.

— Ти перший поцікавився, — сказала вона пізніше.

— Чим?

— Чи добре мені.

Він подумав і сказав:

— Так а як?

Дуже дивно: її тіло не заклякло з цим кістлявим семінаристом. В нього навіть волосся на тілі ще не виросло.

З чоловіком було соромно.

З ним ні.

“Так — добре?”

“А отут — можна?”

Вона під ним. Лежить трохи набік.

Він повільний.

Зосереджений.

Вона дивиться. Звідки ти такий.

Решта всі зараз би вже витиралися.

А цей очі не відводить.

Не пришвидшується.

Питає, майже пошепки:

— Можна?

Вона здивовано дивиться.

— В тебе. Можна?

Гладить його по шиї.

— Вперше таке чую. Так. Мені матку вирізали.

Кивнув.

Увійшов повністю.

Охопила його стегнами.

Зойкнула.

Стиснула його колінами до болю.

Вигнулась.

— Це все? Тепер я?

Кивнула. Дочекався.

Чудо горохове.

Уперся лобом їй в плече.

Здригався. Довго. Мовчки.

Потім курив і думав.

Нічого це в його житті не змінило.

Геть зовсім.

Було вже.

Само.

Кілька разів.

Кат тоді реготав з нього.

[ЛІТНІ КАНІКУЛИ]

Літо 1897

Полтава, дачі на р. Псел

Канікули.

Плесо. Пісок. Простирадло. Очерети. Нікого. Самі чайки і попелюхи.

Сонце танцює на обличчі.

Мереживо з листя.

Мокрі вигорілі пасма. Босий.

Пісок на губах.

Сорочка розстібнута.

Розкинувся на всі боки.

Поруч миска зі сливками.

Гімназистка, в ластовинні, картатий сарафан. Підібгала ноги.

Спідниця закочена, голі колінця.

Виймає кісточки.

Витирає руки рушничком.

— Хапай! — вона кидає.

Слива падає йому на груди. Тече. Не витирає. Змахнув осу.

Він усміхається. Заплющує очі. Потім дивиться. Вона його розглядає.

— А тобі… вже робили… приємно?

Вона підсувається.

Він думає. Очі вбік. Потім хитає головою.

— Мені. Ніколи.

— Тоді буду перша. Запам’ятаєш.

Миску вбік, на траву. Нахиляється. Її волосся золотаве, густе, падає йому на живіт. Лоскоче. Він сіпається. Видихає.

Розстібає пряжку. Стягує йому штані.

— Ну ти худий! Що, з балету?

Усміхається.

— Майже. Театр. Годують погано.

Очі заплющує. Потім знову дивиться. Її спідниця коливається від вітру.

Запах слив, пилу, сонця.

Запускає пальці в її волосся.

Стоп.

Відводить руки під голову.

Хай сама.

І тоді помічає.

Його власні пальці на ногах. Стискаються.

Несвідомо.

Від щастя.

[ЗИМОВА СЕСІЯ]

Січень 1898

Полтава, середмістя

Різдвяні канікули.

Микола з'явився несподівано.

Сидів у чайній. Розвалився, рухав одною ногою в такт якійсь, одному йому чутній, мелодії.

Симон увійшов, скинув кашкета. Пригладив білявий чубчик.

Обличчя чисте: ні вусів, ні висипок.

Голос, до правди, став грубішим.

— Я вже з досвідом, — сів навпроти.

— Ха! — Микола загримів, так що шибки затріщали. — Сподобалося в сметані качатися?

Підійшла офіціантка:

— Чого бажаєте?

— Тебе, мала, скільки з мене? — зареготав Микола, обійняв її між панчохами і споднім, сидячи, і не чекаючи відповіді, ляснув і штовхнув, щоб йшла і не заважала.

— Я ще зайду до тебе, не сумуй, кицю.

Симон мовчав.

Очі не відводив.

Микола дістав зубочистку. Дістав щось між зубів.

— Слухай. Є старий генерал. Має список. Наших. Буде трус. Треба той документ. А він, собака, підлий. Ні блуду. Ні боргів. Нічого.

Пауза. Схилився ближче, повіяло тютюном і морозом з шинелі.

— Але є синочок. З Берліна. Канікули. Гімназист, такий... ти знаєш.

Симон стис криваві чотки.

— Заходить до батечка вільно. Розумієш?

— Тобто?..

Микола підняв брову.

— А казав, що дорослий! Чи ще не виросло? Все. Маєш два тижні. Потім вернеться на Райх.

******

15 днів по тому.

Микола знову в місті.

Симон витягає з кишені зім’ятий аркуш.

— Список. Як просили.

Микола аплодує.

Щипає.

— Боже, які щічки. А який чубчик! І з якого разу впала берлінська брама?

Симон мовчить.

Стиснута щелепа.

Микола нахиляється ближче.

— Чи ви Фауста з ним читали?

Симон стиха:

— З третього.

Хрускіт паперу.

Микола рве список. Ще раз. Ще.

Здмухує в обличчя Симону.

Того вже трусить. Він різко зводиться. Вдарити.

— Офелія чортова... — Микола затягнувся, подивився, як на качку з Іллінського ярмарку.

— Що ти корчиш із себе Ungevögelte (нім. дівицю). Я ж можу і по-іншому.

Пауза.

Видих диму просто в Симонове обличчя.

— Слухай, ти. Маєш у руках…

Очі пройшлися по Симону. Від чобіт до маківки. Потім різко вперлися в пряжку.

— … ні… не в руках… чотири тузи. Тебе хочуть усі: дівки, їхні мамаші, хлопці, їхні батечки. Ти це знаєш. Сам. Я бачу.

Посміхнувся.

— Не соромся. Головне не тіш себе думкою, що тобі є куди сховатись.

Нема.

Ти наш, сонечко.

Погасив цигарку пальцями.

— І не зникай. Візьмемо тебе в партію, Lorelei.

> ПРИМІТКА. Lorelei (Лореляй) — русалка в нім. фольклорі, сидить на скелі, солодко співає, моряки чують, втрачають орієнтацію і гинуть разом з кораблями.

IV.4. ПО ТОЙ БІК

Весна 1898

Полтава

Симону 19 р.

В партію його Микола так і не взяв.

Бо її ще не було.

Зате вилізло нове завдання.

Микола явився через два місяці.

З картонкою.

— Малий. Ось, знайшов тобі.

Досі ти робив, що я скажу.

Оцей… слухатиме тебе.

Тека лягає на стіл.

— Рік від тебе молодший.

Малює якусь маячню.

Єлисаветград.

Вірші пише. Бунтує проти режиму.

Вишиванку носить.

Диви, яке гарне!

Ух!

Його Ух… теж непоганий повинен бути. В медичній картці написано.

Вуса пішли танцювати гопака.

— Що кривишся, Гердо? Я тобі Кая знайшов!

Під тебе роблений.

Халамидник.

Тренуйся! До сьомого поту!

Зводить дві руки, схрещує пальці, як на молитві.

— Володею звать, — приставляє пальця до сепії. — А які чорні оченятка! Буде весело, еге ж? Я перевірю. Досить вештатись по дівках.

Микола вже йде, але кидає:

— А в мене, до речі, ще один. Як ти.

Микитою звать. Шаповал. Бахмут.

Симон сів.

Відв’язав вузол.

Володимир Винниченко.

Гімназія. Екстернат. Адреса.

Фото.

Живі очі.

Помітні вуса.

Жорстке волосся щіткою.

Плюнув.

Провів пальцем по фото.

Закрив папку. Всунув під пахву. Вийшов.

V. MÉNAGE À TROIS

(Володя)

10–12 березня 1918

Київ, вул. Маловолодимирська, 60.

Квартира Симона

[КАДР 1. INCEPTION]

Я з Розою у нього.

Ми з дачі.

Вікна в нашому домі побиті. Треба перекантуватися.

До дачі були в Бердянську. Я ходив до більшовиків. Хотів до головних, але було саме бидло.

Зранку був у Раді. Зайшов до Бороди.

Хотів, щоб взяв мене в уряд. Навіть не прийняв, старий хрін.

Поки я валандався поверхами, Роза зустріла його. Нажалілася. Не відмовив. Дозволив пожити. Її сукня несла його запах. Або мені примарилося.

Між ними було?

Сам їй казав: у нас вільний шлюб. Я люблю дивитися на неї з іншими.

Але не з ним.

Уявляти таке нема сили.

Відчинив.

Одразу оце все: ручки цілує, шаркає.

Лицемір.

І це все ж для мене. Щоб я кипів.

Квартира його в попелі.

Імовірно, стіни трусило.

Жінка його десь за кордоном.

А він вдома в якійсь сорочці сірій.

Зовсім ніякий. Штани з плямою від білої фарби. На задній кишені. Він пішов на кухню. Я побачив.

Пляма рухається від ходьби.

Колір змінюється.

По формі наче тече щось липке.

Фарба розмазується по тканині.

Огидний рудий кіт. Носиться з ним.

Марек. Мерзенне ім'я.

Цілує його чи не в дупу.

Каже, скучив за цим сонечком.

А воно сидить. Очі витріщило.

Яйця лиже. І шия не болить.

Викинути з вікна? Це перший поверх, хоч і над вирвою. Не здохне.

Цмулимо привезене з моря.

Пара бутлів. Суха ковбаса. Грінки.

Чорна кімната. Яскрава пляма під абажуром над круглим столом.

Він навпроти Рози.

Я між ними.

Його запах не дає мені їсти.

Він палить.

Струшує.

Губи ці. Вітер в моє вухо.

Стук по столу запальничкою.

[КАДР 2: ВОЛОССЯ]

Роза сміється.

Симон мовчить.

Волосся. З ванної.

Одна прядка прилипла до лоба. Загнулася. Як S.

Дивлюся.

Він не поправляє.

Його це не бісить?

Уявляю, як він стоїть голий, вода тече патьоками. По плечах. Донизу.

Милить голову.

Його криваві чотки.

Туди-сюди.

Відмахуюсь.

Зникло.

Я тостую.

— За кохання.

Роза цілує мене в губи. Щось не те з її помадою.

На столі її рука. Плечем до нього.

Не торкається. Але йде сиротами.

Чому він її послухав?

Навіщо ми йому обидва тут?

[КАДР 3: ВИДЕЛКА]

Вона впала. Дзенькіт об кахлі, заболіли вуха.

Роза нахиляється.

Бачу її. На підлозі.

Збоку. На чотирьох.

Як собака.

Під столом.

За скатертиною.

Симонові чоботи.

Бачу її між його стегнами.

Як вона бере його в рот.

Уявляю, як він впирається в піднебіння.

Солоний. Теплий.

Язиком по вуздечці.

Вперед-назад.

Стискаю склянку. Шкло хрустить.

Долоня мокра.

[КАДР 4: САРКАЗМ]

— А я думав, ти, Володю, у нас прем'єр-міністр, — каже Симон. — А ти в Бердянськ, медовий місяць, більшовики…

— Я…

— Хотів на море?

Мовчу. Бо це його хата.

— Чи шукав, де мене не бачити?

Голову похилив.

Дивиться просто в очі.

Бачити тебе, придурка, — єдине, що я роблю.

Постійно.

У Бердянську теж.

[КАДР 5: ВАННА]

— Ходім, покажу, що де. Щоб ніч задарма не минула, — усміхається.

Дійшли до ванни. Показує кран і рушники.

— Роза вже була тут. Знає, як увімкнути.

Я застигаю.

Зсередини черепа. Тисне.

Роза. Тут.

У цій ванній.

З ним.

Гола.

Мокра.

Його пальці на її животі,

на її сосках, долоня йде вниз.

В піну.

Загинаються. Всередину.

Один.

Другий.

Я ж все пам'ятаю.

Він знає, що вода мутна. Я його не бачу.

Демонстрація.

Влада.

[КАДР 6: ПАЛЬЦІ]

Вийшли з ванни.

Він переді мною.

Простір спресовано.

Тепло відчуваю. Крізь сорочку.

Шкіра гаряча, гладка.

Я знаю, який він.

Без волосся.

Затис мене.

Я в якусь нішу лопатками. Вперся.

Його рука повільно піднімається.

Очі вниз.

Я без сил відвернутися.

Три пальці.

Вказівний, середній, безіменний.

В одну точку. Зведені.

Без мізинця.

Плює.

Змащує.

Веде язиком.

По колу.

Очі на мене. Різко.

Зіниці звужені.

Розвертає долоню. Тилом.

Плювок. Язик. Коло.

Затримується.

Стоп.

Це не слина. Це мастило.

Як. Коли ззаду.

Навіть не моргає.

Оці мокрі пальці.

Мені по щоці.

Китичка лоскоче.

Хрестик цей чорний.

Облизую.

Чого він солодкий?

Моє вухо розпечене:

— Ти, сука, правда думав, що я забув, як ти зрадив. Не мене. Державу. Сам повірив?

Мені все одно.

Спина липка.

Я твердію.

Наче ці пальці вже в мені.

Я стою, мов цвях у підлозі.

Я зрадив?

Кого?

Це він. Повсякчас.

Хочу. Схопити ці пальці.

Відрубати.

Посікти.

Засунути.

Він відходить.

Регоче.

Все. Він вже щось вирішив.

Що?

(*хрестик солодкий, бо падав у чай випадково)

[КАДР 7: ВИХІД]

Вдягає шинель.

Застібує.

Посміхаються разом з Розою.

Вона йому ґудзик поправляє.

Він їй льодяник з кишені.

— Кохайтеся. Не заважатиму молодятам. Вернуся зранку.

Знає ж падло, що я не можу одружитися.

Не хочу.

Двері.

Клац.

У стрілецькі казарми поперся.

До Коновальця.

[КАДР 8: КОХАННЯ]

Роза на мені.

Я в ній.

Як завжди.

Бачу. Його.

У ванні.

Під столом.

Язик.

Пальці.

Очі.

Ще раз пальці.

Стогну.

І тут до мене доходить.

Я ж піду у владу, а ти там будеш за день до мене.

Сука!

Кінчаю.

> ПРИМІТКА.

В. Винниченко пробув на морі два місяці. Приїздив в Київ. Був у Центральній Раді. З невідомих причин знову поїхав на дачу. Аж до кінця квітня.

> ГАЗЕТА “НОВА РАДА” 24.04.1918: Увесь час війни В. Винниченко був на півдні. Поголив бороду, підстриг вуса по-англійськи, засмалився і мав прекрасний, здоровий вигляд.