Нерозказане

ПРОЛОГ. ТИ НАСТУПНИЙ

28 лютого 1918 р.

Ірпінь (бої за звільнення Києва)

Вагон гойдався на стиках.

Товарний. Холодний. Дерев'яний.

Під ними кілька шинелей, притрушені тирсою. Щоб тепліше.

Запах заліза мішався з потом і горілкою.

Повітря вогке, весняне.

Сіно всюди: і перина, і килим, і ковдра.

Євген і Симон сиділи спинами до дерев'яної стіни зі шпариною. Дві пари високих чобіт плямою. Задувало.

Кутатися. І грітися зсередини.

Фляга ходила, як трофей.

Відблиски блимали в руках. Євген пив, кривився, витирав губи рукавом.

Симон ковтав повільно, як ліки. Піднімав руку, виринали багрові чотки. Чорнів оніксовий хрестик.

— Я входжу в Київ, — Євген захлинався щастям. — Ми повбивали москалів, Симоне. Київ наш!

— Завжди наш, — уточнив той.

Євген сміявся, але в очах стояла втома.

З даху сипала тирса, в кутку шурхнула миша.

Постукувало, колеса грали якусь свою мелодію..

Симон посунувся ближче.

Сів боком до стіни.

Випростав ноги під коліна Євгенові,

торкнувся чоботом його штанини.

— Тепліше буде, — сказав буденно.

— Від тебе смердить горілкою. — пробурмотів Євген.

— Honor et gloria. (лат. честю і славою), — видав Симон.

Вони засміялися.

Фляга знову пішла по колу.

Запала тиша.

Євген трохи хитався, погляд плив.

Симон глянув збоку, нахилився ближче.

— Євгене. Ти наступний.

Євген не второпав.

— Куди?

Симон тихіше:

— Просто запам’ятай. Ти. Наступний.

Як до дитя, що має запам’ятати молитву. Без пафосу.

Євген кивнув.

Горілка била жаром. Вагон підстрибнув. Євген втратив рівновагу і впав вбік. На руки Симону.

Той втримав.

Одною рукою тримав, іншу витяг.

— Жовніре, в тебе ключі від майбутнього.

Євген зітхнув.

Симон перебирав його волосся.

Пасмо за пасмом.

Як малому перед сном.

Китичка від чоток лоскотала Євгенові щоку.

— Tu es frater meus (лат. ти мій брат). — сказав Симон. — Меншенький. З вусами. В стрілецькій формі.

Євген видихнув і заснув.

Колеса стукали, вагон дихав.

Сіно йшло хвилями, як море.

I. ЄВГЕН

Стрілецтво, осінь 1918 р.

I-I. КОМЕНДАНТ

Вересень-жовтень 1918р

Біла Церква

Бараки поряд Горбатого мосту (р-н Вокзалу)

Нарешті місце. Своє.

Цілий табір. Дах, кухня, шпиталь.

Їх виперли за Київ. Щоб не псували настрій Ясновельможному. Та і слухати їхню галицьку говірку російським вухам було нестерпно.

Київ наповнила бігла російська офіцерня. А українці мали посунутися.

В Білу Церкву.

Але краще, ніж нічого.

Вранці туман.

Бараки біля Горбатого мосту.

Тягло димом і підпаленим хлібом.

Євген ходив між рядів. Його впізнавали, салютували. Він головний. Всі це знали.

Перші тижні були пеклом. Бракувало всього: зброї, чобіт, бинтів, казанів, матрасів.

Кожен багнет доводилось вибивати.

Кожен мішок борошна випрошувати.

Євген їздив на Київ через день. Принижувався.

Військовий міністр, ад’ютанти, секретарі, довідки, печатки.

Приходьте завтра.

Раз навіть арештували. Запилений, шрам на щоці. Подумали, терорист.

Три години в камері.

Вибачились.

Запитали, чого хоче.

— Багнетів. Для своїх.

Дали.

Минали дні.

Шоста ранку: рання сурма.

А далі:

Вправи одинцем. Руханки.

Вправи в чоті. Чищення зброї.

Вечірні співи, бібліотека з книжками, сам збирав.

По вечорах політичні дискусії.

Армія набувала форми.

У жовтні приїхали німці. Генерал Лігнау. Інспекція.

Євген стояв поруч. Німці щось нотували, дивились. Наприкінці генерал коротко кивнув:

— Дисципліна як у пруссів.

Найвища похвала.

******

Легалізація стрільців була дивом.

Все прокручено однією людиною, яка зараз сиділа за ґратами.

Без статті. Без нічого. Щоб не мусолив гетьману очі. Навіть не знайшли, що набрехати.

Донцов не відав би про стрільців, якби тої липневої ночі Симон не звів їх в Телеграфній Аґенції.

Але через цю нічну зустріч, Євген тепер ЗНАВ. І це випікало його зсередини. Намагався абстрагуватися, та мозок вперто вів його до цих думок.

Ну чому.

Чому єдина в Києві людина. Яку він поважав. Любив. За ким йшов у вогонь, виявилася змішаною в блуді.

Це буває.

Євген і серед своїх бачив. Не сліпий. Але то інше. Тишком-нишком.

В ліжку.

Жити разом навіщо?

Затіявся з якимось Славінським.

Вони б ще корову на двох завели. Село без церкви.

Невже не розумів. Вилізе боком.

Даремна сміливість.

Дурень.

Десять років в шлюбі з жінкою, а дорікають тим, що було і загуло.

Проте. Євгена тягло, як і до того.

Симона бракувало повсякчас.

Такого він ніколи не бачив. А передивився в касарнях. Плечі як у бійця, стан тонкий, як у дівки. Чисто поголене лице.

Очі змінюють колір іноді, мова подвійна.

Жонглює, як хоче.

Як то можливо. Гетьман досі українську не може. А Симон може і по-своєму, і по-нашому.

А то взагалі переходить на німецьку, французьку, польську. А оця його латина дурна. Спершу Євген думав, що це він хвалиться так. Але ні. Це щоб ніхто не зрозумів.

Винниченко всім каже: Петлюра недовчений. Євген мало де бачив, щоб кожну вільну хвилину людина тягала книги, як Симон. Він знав напам'ять книги Франка. Читав Шекспіра в оригіналі. Проковтнув всі німецькі військові підручники.

А ще. Губи. Занадто повні, щоб не дивитись.

Пальці. Тонкі. На зброї. В крові.

Як тоді, на Арсеналі. На манжеті, на долоні багрові бризки.

Витер і пішов далі.

А тепер це тіло в тюрмі.

За нього.

Євген зрозумів.

Піде за ним куди треба.

Хай тільки вийде.

I-II. ТАЄМНА НАРАДА

30 жовтня 1918 р.

Харків

Готель “Метрополь” пл. Миколаївська (зараз Майдан Конституції)

Будівля не збереглася

Ранок. Годин 7. Темно. Номер. Духота. Лампа в кутку на тумбі. Євген голий на ліжку. Ковдра зібгалася, не прикриває. Волосся скуйовджене.

Поряд жінка. Спить на животі, рука на Євгені, тіло блищить від поту. Півпорожні пляшки з шампанським на столі. Попільниця повна. Стрілецька форма рівненько повішана на фотелі.

Двері рипнули. Без стуку.

На порозі офіцер, років 35. Гарний. Вуса закручені, штані розстебнуті, сорочка розхристана, чоботи ідеально блищать. Один кут заправлений. Підходить до Євгена. Дивиться на тіло. Кривиться. Хлопає конвертом по щоці. Чисті манжети. Дорогі запонки. Блискає каблучка з рубіном.

Євген не реагує.

— Передали. Твої. Вставай, — каже і б’є Євгена вже долонею по обличчю. Той розплющує очі.

У дверях жінка. В дорогій сукні, ліф розстібнутий, оголені випнуті груди. Золотий хрестик між них.

Хапає офіцера за пах, лізе всередину штанів.

— Петре, я тебе люблю. Ще є час повторити. Але. Не вернешся — буде інший.

Офіцер регоче, шаркає, демонстративно заціловує дамі ручку від долоні до ліктя і кланяється галантно. Зникають.

Євген кліпає. Темно.

Не вдягається.

Розриває конверт ножем. Сідає до тумби під лампу.

Читає.

Сіпається.

Протирає очі і ще раз читає.

— Холєра! — видихає. — Оце відпочив.

Кидає гроші на стіл, натягає штани, застібає форму. Вривається в сусідній номер.

Люкс. Запах жіночих парфумів.

Лілеї в кришталі. Навпроти ліжка громадне дзеркало. Дивитися на красу кохання.

Шовкові подушки. Чорна постіль.

Євген такого не підтримував.

Офіцер оголений на ліжку відбиває ритм. Голова мокра. Жінка під ним. Коліна йому на плечах. Сітчасті панчохи з коронками. Червоні лаковані мешти підстрибують в такт.

— Йолопи Симона в список штаба не включили. Я їду на Київ. Зараз.

Офіцер обернувся. Сумно зітхнув.

Струсив з себе її коліна. Вийшов з жінки.

Сів на ліжку. Запиханий від кохання.

Без сорому.

Коліна в різні боки.

Дивись, Євгене, на чоловіче вологе збуджене єство.

Усміхається. Підкручує пальцями вуса.

Тягнеться до тумби.

Бере цигарку, запалює.

Мружиться.

— Ну то й що, — Затягується.

— Петлюра… Він ніхто… Скажуть воювати — все зроблю… Я зайнятий.

Жінка піднімається на ліктях, щось сьорбає з пляшки. Ковтає цукерку з вази. Вустами піднімає єство коханця, яке вже трохи підупало від розмови.

Офіцер відсувається трохи.

Поцілунки в її перса. Раз - два.

Її стегна в боки. Три - чотири.

Себе в її лоно. П'ять!

Рукою допомогти знайти вірний шлях. Є!

Що ти там бубниш, Євгене?

Який в біса Петлюра?

Хіба не бачиш?

Тобі треба, ти і їдь.

Антракт скінчився. Кохання відновилося.

Євген стоїть, мов обпечений.

Іде. Вже до себе, тихо:

— Ти нічого не зрозумів, Болбочан.

Двері м’яко клацають.

******

Поїзд на Київ.

Євген вдесяте перечитує записку.

Від Мельника.

Цієї ночі була таємна нарада. В Києві. Ми поїхали замість тебе, я і Черник.

Вирішували, що робити, коли гетьман зрадить з москалями.

Були всі. Крім тебе. Навіть генерал Осецький.

Складали список штабу повстання.

Стрільці будуть головною силою. Ти в штабі.

Шаповал включив Симона. Але поїхав. В лікарню до жінки.

Винниченко Петлюру викреслив.

Сказав, хай спершу вийде.

Ти маєш бути тут.

Ми з Черником думаємо, що його вбили.

Йди до гетьмана.

Ще й у Львові неясно.

Їдь. Буде Стрілецька Рада.

> ПРИМІТКА. Загадкою лишається, як Є.Коновалець так швидко зміг дістатися Києва з Харкова, куди він поїхав у “відпустку”. Туди ж в ті дні приїхав П. Болбочан.

I-III. ПОВЕРНЕННЯ

30 жовтня 1918 р, пізній вечір.

Біла Церква

Бараки поряд Горбатого мосту

Євген домчав.

Ввечері був на місці.

Мельник доповів: все, як було.

Євген підвівся. Засунув руки в кишені.

Сказав: до гетьмана.

Розібратися.

І знайти Симона.

Не показувати нікому, що стрільці проти Скоропадського.

Не розкриватися.

— Ми будемо вірні гетьману, — сказав Євген, — якщо він боронитиме самостійну Україну. Як ні, то ми самі розберемось.

Усі кивнули.

Чекати. Тихо готуватися.

І без Петлюри в штабі — не приєднуватися до Винниченка.

> МОНОГРАФІЯ. Стрілецька рада погодилася взяти участь у повстанні, якщо таке буде, тільки за умови включення в штаб С. Петлюри.

I-IV. ГЕТЬМАН

1–5 листопада 1918 р.

Біла Церква — Київ, Резиденція Гетьмана

Євген щодня їздив в палац на Липках.

До гетьмана як на муштру.

“Дозвольте стрільцям повернутись у столицю”.

Гетьман тричі погоджував. І тричі скасовував.

1-го, 4-го, 5-го.

Не смішно.

Павло бачив у Коновальці Петлюру.

Водночас Скоропадський грав на іншій дошці: Москва. Дон. Армія Юга Россіі.

“Відродимо Велику Імперію” — заявив гетьманів партнер. Антон Денікін. І взяв черговий транш грошей від українців (яких “не существует”(с))

Євген повертався з кабінету, мов облитий брудом.

Гетьман не знімав рукавичок, коли тис руку.

I-V. ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН. ВІДЛУННЯ

6 листопада 1918 р.

Київ, Резиденція Гетьмана

Біла Церква, дислокація Січових Стрільців.

Голова тріщала. Тиждень нічого по Симону.

А тут ще новини з рідного краю. У Львові вже своє, поляки наступають.

Євген ішов до Гетьмана. Хотів бачити, чути, хоч щось з’ясувати.

Глухо. Секретар заявив: “Його Ясновельможність зараз зайняті”.

Все. Порожнеча.

Вийшов. Просто в коридорі наткнувся на елегантного стрункого чоловіка в графітовому костюмі й капелюсі. З тростиною.

Той зупинився, нахилив голову:

— Перепрошую, пане, ви Євген Коновалець?

— Так. Я вас знаю?

Чоловік сумно посміхнувся.

— Знати — ні. Але чули. Максим Славінський. Дипломат, посол і перекладач. Але два тижні вже міністр праці.

Євген застиг.

— То це ви?..

Славінський примружився. Зрозумів реакцію.

— Так. Я.

І додав зовсім тихо:

— Він живий. Лук’янівська тюрма. Тримали, як пса. Але вже краще.

Він любить тебе. Пам’ятає. Тримайся. Гетьман дубовий. Не розраховуй. Іде до москалів.

Євген дивився й не знав, що сказати.

Десять років цей чоловік не з Симоном, а проте не зрадив.

Тоді Євген зрозумів, чого отаман міг бути з ним. Це було дивне відчуття.

Гетьман не прийняв і вдруге.

Євген вийшов в ресторацію. Там свої, галичани. Делегація.

Вийшли від Гетьмана.

Отримали зброю і гроші для ЗУНР.

Доктор Назарук, і адвокат Микола Шухевич. Знайомі.

Всі у ресторані говорили одне: “Львів горить. Вертайтеся”.

Євген слухав, не втручався. Серце боліло за рідну Галичину.

Зашків. Батьківська хата.

Знав Шухевичів, поважна родина.

Але.

Згадав той самий вагон з сіном. І тонкі пальці в своєму волоссі.

Парад і Золоту Софію.

Потім коротко:

— Я з Симоном.

Але по старшинах — вирішимо на раді.

Втретє до Гетьмана.

Той вмів принизити ні за що.

Тепер таки пустили.

Вислухав і нічого. Відмовив у зміні дислокації.

“Ваше перемещение необоснованно. Оставайтесь в Белой Церкви”.

На виході Євген знову зустрів Славінського. У міністрів була нарада.

Той коротко кивнув:

— Я все бачу. Передам йому, що ти тримаєшся.

******

У ніч проти 7 листопада в Білій Церкві відбулася Стрілецька Рада.

Були галичани, просили допомоги для ЗУНР.

Більшість відмовилися. Всі стали за Симона.

> ПРИМІТКА. З жовтня Габсбурзька імперія вмирала. Владу взяли українці. У Львові створено

Українську Національну Раду. Проголошено національну державу ЗУНР, якій оголосила війну Польща.

6.11.1918р. було опубліковано звернення до всіх галичан на Наддніпрянщині: “Вертайтеся, захищайте ЗУНР!”

Біла офіцерня була в захваті. Їхня мрія, щоб галичани очистили Київ від себе і не заважали союзу з росією.

> КОНОВАЛЕЦЬ Є. “Причинки”:

Коли я був там [в резиденції], Гетьман закликав Рогозу [мін. війська], міністра закорд. справ Палтова та міністра праці Славінського. Радилися, як допомогти Галичині. І вислати з України Стрільців.

II. ПАДІННЯ (СИМОН)

Москва, 1911–1914

Олі 26-28

Симону 32-34

II-I. ЛЕСЯ

1911-1912 р.

Її звали Лариса. Леся. Більська.

Нема документів. Нема шлюбу. Нема прізвища. Я — батько без дитини.

Сам її прийняв. Допишу собі ще одну професію: акушер-аматор. Одразу після актора. Все обійшлося. Дитя народилося здорове.

А я після того працював ще більше. На двох роботах. Заробляв.

Гроші, що ми відкладали роками, танули швидше, ніж лід на долоні.

Оля годувала грудьми, і я любив дивитись. Як свідок чуда.

Це було, наче побачення з Богом, тільки без храму.

Жили бідно.

Я ходив голодний, схуд.

Вона жила в режимі: спати, годувати, прати пелюшки. Усе в цих мокрих ганчірках.

Вночі Леся пищала, а Оля плакала. Я не знав, куди себе подіти.

Носив малу на руках. Допомагало не завжди. Вічно хотів спати.

Ми чекали, коли Лесі буде пів року: віддати в ясла, щоб Оля знову працювала.

Так і сталося.

А на роботі її діставали питаннями. Про чоловіка, про дитину.

— И как же это… не расписаны?

Вона всміхалася — так, як тільки вона вміла: коли не хотіла брехати, але й правду не могла сказати.

А я щоразу вчив нові шляхетські прокльони. Потім ми мирилися в ліжку. Все було. Просто з дитиною все не так.

Мені треба видати антологію польських матюків на всі випадки життя.

II-II. РОБОТА БЕЗ ГОНОРАРУ

1912-1913 р.

По буднях ми обоє працювали. Я до ночі.

Оля як всі. Ввечері забирала Лесю з ясел. Вела додому.

По вихідних, Олюньця йшла репетиторкою. А я сидів з малою.

Леся спала, а я за столом. Крутив у руках її пляшечку. Маленька, прозоре шкло в квіточках з гумовою соскою, подарунок від Максима.

Пляшечки, візочок, іграшки — все від нього. Збирав по всій Європі. Гарне.

Єдина дитина з усього нашого кола. Більше ні в кого не родилося.

Максим коли дізнався, що її звати Леся, все зрозумів. Вона стала його улюбленицею. З кожного приїзду іграшок і маленьких суконь ставало все більше.

До речі, тій самій Лесі-Ларисі, Максим теж нашептав. Про нашу. Каже, сміялася довго.

А мене поглинула політика.

Наздогнала на кухні з пелюшками і пригорклою кашею.

Готувати я не вмію.

У день пологів я писав Грушевському: просив грошей на українське видання.

Він дав.

І ще підключив усіх, кого знав.

Максим теж збирав.

Кошти знайшлися.

Єдине видання про Україну. На всю Імперію. Я керував. Робив все.

Тоді я зрозумів: не втечу.

Ні жінка, ні дитина не сховають.

Я можу писати так, що люди віддають останнє.

І виступати теж можу. Акторство згодилося.

А за себе просити не вмію.

Працював задарма.

Коли почав — вже не міг кинути.

Так мої трирічні “канікули від України” скінчилися.

II-III. ПОЗА ПЛАНОМ

Кінець 1913 р.

Спершу здалося, що просто втома.

Оля блідла, спала сидячи, їсти не хотіла.

Леся вже ходила.

Ми думали, що це зима, холод, втома. Ні. Знову дитина.

Несподівано.

Не за планом.

Я було не повірив.

Я ж був обережний.

Виходив. Жодного разу не схибив.

Вона мовчала.

І я теж.

Бо що ще сказати, коли вже сталося. Я не Володя. Ніяких абортів.

Думав: ну і що. Може, то знак.

Може, тепер син.

Досвід вже є, руки пам’ятають.

Жартував, що тепер я акушер із практикою. Тільки вже без ілюзій.

Бог, видно, хоче, щоб я учився приймати і дітей, і покарання.

II-IV. ЩО ТАМ

Березень 1914 р.

На боці з нею завжди було найкраще.

Вона притискалась, дихала рівно, тіло тепле, знайоме, кругле. Шкіра оксамитова, гладенька.

Оля спокійна.

Вона завжди пахне своїм суничним милом. Брокар чи якось так.

Цілую її.

Наче хочу з'їсти. Така смачна. Тепла.

Коли вже вагітна — то чого боятися.

Я завжди жартував, кладучи руку на живіт:

— Ти не проти, малий?

І вона сміялась, вивертала шию, шепотіла щось ніжне своєю польською.

Іноді називала мене Głupek (поль. дурком).

Я не ображався.

Брав її за груди. Вони стали більші. Це було помітно. Руки в мене малі, не вміщали.

Я вже мостився до неї. Але щось не то.

Обійняв. Взяв груди. Але там де раніше не влізало в долоню, зараз в два рази менше.

Живіт торкнув — глухо.

Рука завмерла.

Чекав звичного поштовху. Зсередини.

Нічого.

Тиша.

— Коли ти його востаннє відчувала? — спитав Олю.

Вона спершу мовчала. Потім нерішуче:

— Не знаю… може, з тиждень.

Я сів. Вона вже знала.

Ми обоє знали.

Тіло ще дихало життям, а всередині — вже ні.

II-V. ШПИТАЛЬ

Мене не пустили.

“Ожидайте за дверями”, — сказали.

Я міг би розвалити ті двері плечем, але стояв. Руками в стіну, чолом у холодне скло.

Зсередини жодного крику. Тільки голос лікаря: рівний, байдужий, мов читає звіт.

Я чув, як він сказав:

— Будем вызывать роды. Ребенок уже мертв.

І все.

Я стояв і думав лише одне: Леся вдома, у сусідки. Головне, щоб вона не плакала, де мама.

А Оля всередині кричала. Я це чув навіть крізь стіну, хоча крім мене, здається, більше ніхто.

Мене впустили аж через годину відтоді, як вийшло дитя.

У коридорі смерділо хлоркою і спиртом.

На підлозі сліди, темні кола, ніби хтось розливав життя відрами.

Оля лежала, але то вже не вона.

Без обличчя.

Порожня оболонка, де ще вчора було все.

Я стояв і не міг навіть узяти за руку.

Лікар підійшов, витер лоба й сказав спокійно, як про погоду:

— Пацан.

Хотів ударити. Не його — світ.

Але не вийшло.

Я тільки кивнув.

Краще б я не знав.

> ПРИМІТКА. Пологи стимулювали примітивними методами. Жінка проходила повноцінні перейми і потуги, знаючи, що дитини не буде.

II-VI. ПАДІННЯ

Я сидів просто під дверима.

Чекав.

Навіть не пам’ятаю, як опинився там.

На підлозі, спиною до холодної стіни.

Повз мене проходили люди — лікарі, сестри, відвідувачі.

Я порожнє місце. Пляма на шпалерах.

Почув:

“Вы мешаете доктору, уйдите”.

І все.

Ніхто не спитав, хто я, навіщо тут, чому тримаюся за голову, чому не встаю.

Олю повезли в іншу палату. Мені не дозволено.

Татам без дітей місце не передбачено.

Ми ж маємо бути щасливі. Як Володя.

Позбулися непотребу.

Тоді я згадав свого батька.

Він не п'янствував.

Але якось теж сидів отак, на лавці під хатою, мовчав, поки виносили загорнуте мертве немовля.

Потім ішов в кінець вулиці у шинок.

Щоб не чути, як мати в хаті кричать.

Я думав: слабак.

Тепер все зрозумів.

******

Вийшов надвір. В лице вдарила березнева вогкість.

Дим. Бруд. Кінський піт.

Крик чужого міста.

Пізній вечір. Темно.

Бруківка в слизу, тротуари в чорній каші.

Під ногами хлюпало, з дахів текли струмки, капало за комір.

Текло по лобу.

Я стояв на сходах, дивився надвір.

Все потопало в багні.

Лягти лицем у це місиво, щоб не вставати.

Напитися.

До ригачки.

> ПРИМІТКА. Проблеми чоловіків, які втратили дитину, почали цікавити фахівців лише з кінця 20ст. В усьому світі кожна 8ма вагітність завмирає.

II-VII. ПЕРШИЙ

Вечір.

Пошарпані двері вели вниз.

Півпідвал.

“Рюмочная”.

Запах дешевого вина й тютюну. На стінах волога, плями, дзеркало в темній кіптяві.

Кельнер — молодий, зморений. Таця з випивкою. Поставив стопку.

Мене колотило від холоду.

Перша.

— Ще, — сказав я.

Запікло горло, ніби чистий спирт. Добре. Хай пече.

Друга. Третя.

Піт по хребту. Тепло піднялося догори. В роті розмазаний метал.

Хлопець стояв поруч, чекав, поки я доп’ю.

Очі темні, тихі. Затримався на мить. Не відводив погляду.

Мене ще трусило від болю, а всередині ворухнулося інше.

Ні з того, ні з сього.

Тепло пішло вниз, тіло сплутало напрям.

Я відчув, як твердіє, і мене пройняв жах.

Невчасно. Навіщо.

Після такого не повинно ж бути.

Підвів очі — хлопець стояв навпроти, тримав тацю зі штофом, чекав.

Світло з-під лампи різало йому обличчя, молоде, рівні вуса, але під очима темні смуги, як у нічного звіра.

Він дивився на мене прямо, не кліпав.

Погляд тримав, наче виклик.

Я спробував відвести очі. Не зміг.

У голові зашуміло, ніби хтось скрутив мені шию.

Він насміхався з мене. Почув, що мені погано.

І це мене розлютило й потягнуло одночасно.

Тиша між нами стала важкою, як удар.

Я кивнув: “пішли”.

Він знав, чого я хочу. І не боявся.

Вказав мені рукою.

До службового виходу.

Я підвівся.

Ми вийшли в прохід. Вузький, сирий, далі сходи ще вниз, у підвал.

Він ішов попереду.

Я бачив його спину, лампу над головою, пару від рота.

І не витримав.

На другій сходинці штовхнув у лопатки. Різко, як удар.

Він хитнувся, але встояв, не обернувся.

Підсобка була тісна, низька. Лампа на чорному ланцюгу загойдалася. Я зачепив плечем. Світло металося по стінах.

Він став. Дивився на мене.

За стіною шуміли посудомийки. Дзенькіт скла, брязкіт мисок, хлюпіт води. Уривки розмов. Інший світ. Там, де сміються.

Штурхонув його до стіни. Різко.

Він вдарився спиною, але не сказав нічого.

Чому?

Розізлив мене.

Хапанув його за плечі.

Розвернув спиною.

Він став. Як треба.

Мовчки.

Повітря було гірке, вологе. Запах собачого [*господарчого] мила, тютюну й бруду.

Я не думав. Вже все плило.

Я ввечері завжди погано бачу.

Мабуть, плюнув на руку. Просто щоб не рвати шкіру. Рефлекс. Увійшов.

Він трохи повернув голову. Хотів глянути, що я роблю.

Я схопив його за підборіддя, різко розвернув і закрив рота долонею.

Не хотів бачити.

Далі — провал. Крик води в трубах. Металевий гуркіт.

Потилиця.

Шия.

Білий комір.

Чорні мотузки його жилетки.

Якась дошка, щоб триматися.

Вдарився об неї.

Рух — поштовх — забуття.

І десь там, серед того гуркоту, я кінчив — раптово, майже з люті.

У голові шуміло, лампа хиталася над нами, як маятник.

Хотів, щоб застигла. Щоб хоч щось зупинилося.

Тиша. Наче під водою.

Як після вибуху.

Я сперся на тумбу, мене хитало. Недобре. В роті гіркота.

Я намагався сказати щось, виплюнути слово, але тільки ковтнув повітря.

Все. Застібнувся.

І виліз надвір.

> ПРИМІТКА. Бар'єрн. латексн. контрацептивів ще не існувало, як і мірамістина. Лубрикантами слугували речовини, які могли викликати хім., терм. і алерг. реакції (тварин. жир, мильний концентрат тощо), не були поширені.

II-VIII. ДРУГИЙ

Московська вулиця.

Глупа ніч. Мжичка з самого нутра гнилого міста.

Манжет мого пальта темний від бруду.

Розтискаю кулак.

Дивлюся.

Пігулка. Сіра, крихітна, солона.

Бром.

Максим дав. “Допомагає гасити зайве.”

Я сміявся, що дурний.

Ну хто сам собі таке вчинить.

Тепер знаю, хто.

Досить дивитися.

Ковтаю.

Горілка вийшла.

Стоїть без причини, як у хворого.

Тіло мститься.

Зрозуміти б тільки, за що.

Стою під стіною, чекаю.

Повітря холодне, мокре, ріже ніс.

Десять хвилин? Більше? Не знаю.

Не допомагає.

Стає ще гірше.

******

Мряка гусне, що кисіль.

Дрібний дощ шипить по блясі даху.

З рота пар. Пальці зводить. Гудок десь далеко, відлуння в залізі.

Колії вузлами.

Нутро левіафана. Тхне горілкою.

Тут збираються такі, як я. Без імен. Без облич.

Світло. Дзеркалить в калюжах.

Відчинені двері іржавого вагона.

Хробаки двоногі. Пляшка по колу, регіт.

За вагоном стогони.

Я все чую.

Я все знаю.

Зараз хтось знайдеться і на мій свербіж.

Мастило, пар, дим.

Рейки блищать.

Дощ ріже лице.

Тінь ступає ближче.

******

Обходжу вагон з іншого боку. Там ще одна залізна рухлядь.

Вузький прохід між ними.

Якісь труби.

Залізяччя з дірками замість вікон.

Ліхтар просвічує вагони навскрізь.

А дощ змиває залишки сорому.

Двоє вже тут.

Скоро завершать.

Тиша.

Пар.

Потім — кроки.

Тінь підходить.

— Сколько дашь? — тихо.

Вивертаю кишеню. Монети блищать у плямі ліхтаря.

Він киває. Притримує капелюха, щоб не злетів. Мабуть, крадений.

Спираюся на іржаву стіну. Пальто буде геть брудне.

Піднімаю комір.

Розстібаю пояс.

Дощ ріже лице, з носа здіймається тепла пара.

Він опускається навколішки.

Робить. Як заплачено, ротом.

Хлюпіт води й дихання.

Дивлюся вгору.

Нитки дощу.

Хай вода хльостає.

Щоб текло всюди — в ніс, в очі, під сорочку.

Швидше.

Не планував.

Він піднявся. Розвернувся.

А мене вже нічого не спинило.

Свербіж треба було вгамувати будь-як.

Не тримав себе.

Увійшов. Все плило.

Чи від дощу.

Чи від болю зсередини.

Відчуття зібралися в одну точку.

Пульсувало.

Вийшло. Нарешті.

Сіпнуло кілька разів.

Ненавидів себе. Його.

Цей день.

Це місто.

Весь світ.

Тінь відходить.

Знімає капелюха.

Чухає голову.

Ліхтар підсвічує біляві пасма.

Окуляри.

Щезає в мороці.

Мене ріже ножем.

Це ж я.

Сам.

Колись дуже давно.

Починає боліти голова.

Більше нема.

Скінчилося.

Відмучив цей день.

******

Гамір.

Їздить колесами по вухах.

Зала очікування. Височенна стеля. Запотілі вікна. Бронзові люстри.

Світало. Червоне коло вилізало на небо.

В роті гіркота.

Купив кислий чай в стакані.

Цукор перемішати не зміг. Трусився від кожного стуку ложки об шкло.

Прибували люди. Сонні, закохані, сім’ї з дітьми, валізи на ременях.

Посміхалися, цілували одне одного, обіймалися.

Я заплющив очі.

В кожній жінці бачив Олю.

І малого, якого немає і не буде.

На підлозі занесені з вулиці калюжі, паровоз верещав за вітражною стіною.

Я сидів, мокрий.

Огидний.

Вони всі живі.

А я просто між ними.

Без квитка.

Без напрямку.

Без нашого сина.

> ПРИМІТКА. Бром в Рос. імп. давали семінаристам для пригніч. лібідо.

Сьогодні бром асоційов. з хім. кастрацією.

Свербіж є пошир. побічн. реакцією на бром у людей зі світл. чутл. шкірою.

В. Винниченко відомий фразою: “історію України неможливо читати без брому”.

> ПРИМІТКА 2. Чоловіча проституція в Рос. імп. юридично не існувала. Тих, хто надавав послуги транзакційного сексу, арештовували по статті “крадіжка”.

Вокзали були популярними місцями даних послуг.

II-IX. ПІСЛЯ

Вернувся, зайшов, у передпокої спала Леся. Просто на солом'яній доріжці.

В курточці.

В черевичках.

Коси, зав'язані Олею, розплелися.

Максимова французька лялька під пахвою.

Сусідка, видно, відправила: набридла їй чужа дитина.

Стояв, дивився, боявся дихнути.

Мала спала голодна.

А я не мав, чим нагодувати.

******

За тиждень Оля була вдома.

Схудла.

За півтора місяці все зажило. Я чекав.

Ми мовчали. Страждали по-своєму. А потім почали знову спати разом.

Оля мене захотіла.

Я не існую без неї.

Кохав її так, як умів. Брав ніжно.

Тримав, як скарб.

Хотів, щоб їй було добре.

Після неї лежав і дивився в стелю до ранку. Може, в нас ще буде шанс.

Син.

А далі почалося.

Спочатку болі. Потім температура.

Жіночий лікар.

Запалення придатків.

— Детей больше не будет, — сказав.

— Может, нервы. Или инфекция.

Я знав.

Не нерви.

Це я.

Моя вина.

За ті хвилини. Що я хотів забутися.

Оля втратила цикл.

Назавжди.

Через мене.

> ПРИМІТКА. Діагнози і втрата репродуктивної функції О.Петлюри дійсні. Після 1914 р. вона все життя лікувала “жіночі” хвороби невизначеної етіології.

ЕПІЛОГ

4 листопада 1918 р.

Київ, Лук’янівська в'язниця

вул. Дегтярівська, 13

Два дні до зустрічі Максима і Євгена.

Ключ провертається двічі в іржавому замку. Метал рипить, ніби живий.

Важкі двері розходяться зі стогоном.

Вартовий. В царській формі: кітель і кашкет. Високий, тхне потом. Кланяється. Голос плаский, винуватий:

— Простите, господа хорошие… мы не знали... Предписано по нему, держать как всех. В обезьянник. Чтоб помучился.

В камеру зайшли двоє.

Андрій В’язлов — у дорогому пальті, з перснем. Міністр юстиції.

І Максим — у бездоганному костюмі, циліндр у руці. Міністр праці.

Спокійний. Рівний.

В’язлов іде першим.

У камері вогко, холодно, тісно. Світло тьмяне.

Повітря густе від аміаку.

Туалет діркою в підлозі. Без загородок. Знущання. Одному щоб було соромно, а всі решта хай вдихають.

Люди сидять щільно, як горобці на жердині, відвертають голови.

Завмерли.

В кутку, на підлозі, ВІН.

Матрац розірваний, солома злиплась.

Тіло лежить боком. Обличчям до стіни. Не реагує. Сорочка зсунута, хребці видно. Груба протерта вовняна ковдра збоку валяється.

Між лопаток рубець, наче від гака. Давній. Темний.

Синці.

В’язлов прикриває рот, хрипко зітхає:

— Господи...

І виходить. Не витримує смороду. Закриває ніс хустинкою.

Максим лишається.

Стоїть мовчки.

Входив уже з таблеткою між двох пальців — морфій. Знав, що може знадобитись.

Опускається на коліна просто в багно.

У своєму ідеальному костюмі.

Циліндр ставить на рваний смердючий матрас.

Вартовий кліпає, не вірить очам.

Проводить рукою по мокрій липкій спині. Гаряча.

Пальці натрапляють на шрам. Той самий. Максим відразу, як його побачив, зрозумів: жар, гарячка. Цей рубець завжди темнішає від високої температури.

У Максима все стислося від болю всередині. Але показувати не можна.

Симон поворушився.

Очі розплющуються, але фокус не тримається.

Максим нахилився ближче. Торкається обличчя.

Впізнає. Нарешті.

Губи розтріскані, але голос ще є. Ледь чутно:

— Дай…

Вартовий з-за спини обережно:

— Не гневайтесь, господин начальник… пожалейте…исправимся…

Максим не відповідає.

Приставляє пальці до Симонових губ. Вправляє таблетку.

Максим пам’ятає кожну цяточку на ньому. Досі. Через стільки років. І зараз це тіло тримають, як вшивого пса. За те, що не ховався від Гетьмана. І дав себе ув'язнити.

Щоб інші готувалися.

Інші…

Вони мали прийти втрьох.

Міністри і очільник опозиції: Максим пропонував Винниченку приєднатися.

Той відмовився. “Бо він мені ніхто”. Максим знизав плечами. До чого це зараз.

Тож їх тут два міністри.

Ковтай.

Максим притримував Симону голову. Щоб пройшла пігулка.

Той ледве дихає. Все.

Пальці трохи затримуються. На мить. Ніхто нічого не бачив.

Зеки бояться навіть глянути. Щоб раптом нічого не вийшло.

Максим поправляє ковдру, закриває груди.

Пальцями торкається розпеченого чола, відводить пасмо сірого волосся.

Тихо, тільки для нього:

— Je vais le tuer. Le hetman. Ça n'arrivera plus. (фр. Я його вб'ю. Гетьмана. Більше так не буде.)

Вартовий шаркає ногою:

— Я... я доложу начальству, господин министр... не сердитесь...

Максим повільно підводиться.

Розправляє комір, не витирає бруду з колін.

Кулаки стис до білих костяшок. Сховав в кишені. Не можна. Взагалі нічого не можна показувати.

Тим самим рівним тоном, ніби читає вирок, каже російською:

— Если с ним что-нибудь случится — я тебе пальцами глаза выдавлю и в жопу твою вставлю. Про х#й свой можешь забыть. Сцать будешь через трубочку. Понял?

Пауза, Максим придивився на інших вартових, які з цікавістю зазирали крізь двері, і додав:

— И девочек твоих тоже улучшу. А то им скучно, подглядуют.

Вартовий блідне, киває, притискає кашкет до грудей. Чоловіки в коридорі різко зникають. Максим дивиться на нього ще мить — і відвертається.

Повертається до Симона, нахиляється востаннє, шепоче ледь чутно:

— Tiens bon… encore un peu. (фр. Тримайся…ще трошки)

І виходить.

В коридорі В'язлов віддає розпорядження:

— Что ж вы творите, суки.

Он без статьи.

Перевести в комнату охраны.

Лучшее питание и душ.

Доктора приставить. Надо — так и двух.

И телефон.

Жену пускать.

Начинайте уже сейчас его жопу лизать, тренируйтесь.

> МОНОГРАФІЯ.

А. В'язлов за кілька днів починає процедуру звільнення С. Петлюри.

За тиждень видає наказ.

Це його останній документ на посаді міністра гетьмана.

За звільнення С.П. позбавлений посади. Арештований. Сидів в Лук'янівці.

Через місяць його випустив С.П., член Директорії УНР.

В'язлов спілкувався з Чикаленком.