Нерозказане

Частина 1. НАРОДЖЕННЯ

PROLOGUS: RENUNTIATIO

(лат. Зречення)

14 грудня 1918 р.

Паласт-Отель

Бібіковський б-р/Пушкінська

(зараз Шевченка б-р/Чикаленка 5-7/29)

Славінський роздивився.

Цей номер. Цей отель.

П’ять тижнів.

Увесь його урядовий термін. Абсурдний.

Міністерство праці очолював він, дипломат, перекладач, юрист і історик, який ділив поверх із турецьким посольством, в люксовому отелі.

Машинально поправив ідеальний графітовий костюм.

Згадав Лесине: “магістр краваток”.

Вирівняв кутик хустинки в нагрудній кишені.

Денне світло бризнуло в очі.

З усіх правників Симон відправив саме його. Хай гетьман вдавиться своїм компроматом.

“Максиме, ти будеш бездоганним, як завше”, сказав Отаман і розплився в посмішці.

Між оксамитових завіс, на тонких нитках світла, танцював пил.

За вікном задихався і торохтів Бульвар.

Чужа юрисдикція.

П’ятдесят метрів Туреччини на верхотурі київського модерну. Посол, Агмет Мугтар-бей Моллаоґлу, облаштував тут резиденцію. За стіною.

Максим згадав їхні неспішні розмови.

“Maxime, le monde s’effondre… biz burada hédonisme yapıyoruz, et tant pis.”

(фр. Максиме, світ котиться в прірву,

тур. А ми тут займаємося гедонізмом).

Видихнув.

Симон не цього хоче.

Треба діяти.

Негайно.

Переступив поріг.

Мугтар-бей підвів на нього погляд, вуса підстрибнули. Підмигнув. Ледь посміхнувся.

Посол простяг сигару. Запах вишневої кісточки.

Максим узяв її мовчки.

Не до церемоній.

Він не сам.

Кімната прийняла делегацію: Стебницький, Шелухін, Королів.

Республіканці від Директорії.

Свідки.

Максим розвернувся.

В кутку, в шкіряному кріслі, втиснувся високий чоловік.

Німецька форма. Без погонів.

Каблучки зняв. Жодного золота.

Обхопив коліна.

Чоботи в піску: йшов від палацу пішки.

(*відстань ~ 2 км)

Розглядав килим.

Ще вчора монарх Української Держави. Його Ясновельможність.

Гетьман.

Час.

Максим гепнув шкіряну теку на стіл.

Скоропадський сіпнувся. Погляд завис на Славінському. Його кращому дипломаті.

Максим приніс вирок.

І вимагав підпис.

Голос Павла зрадив. Зашепотів.

— Так що ж ето, господа?

(Пауза).

— Це ж… виходить отрєчєніє…

Він повільно підвівся. Запалив.

Зустрів погляд Максима.

— Почекайте… што же скажет історія?

Всі мовчали.

Стебницький (екс-міністр) шкреб нігтем ґудзик. Шелухін дивився холодно. Королів запам’ятовував.

Максим зробив крок уперед.

— Павле Петровичу, — сказав без тиску. — Історія вже сказала про вас усе. Сказала. Все. І більше нічого не скаже.

Самодостатньо. На відповідь ніхто не чекає.

Скоропадський осів.

Перо лягло в руку. Текст він не читав.

— Только підписать?

Підпис з’явився швидко. Охайно.

Документ одразу перестав бути його.

Максим забрав обидві копії.

Українську і російську.

Час іти.

Затупотіли чоботі.

А він затримався на мить.

Нахилився.

— Молись у своєму Берліні, — відчеканив Павлові у вухо.

— За Симона. Щоб вистояв. Там, де ти здався.

І вийшов.

Скоропадський залишився.

У німецькій формі.

За турецьким столом.

Завтра його підпис побачать всі.

І Симон.

> МОНОГРАФІЯ. П. Скоропадський зрікся влади, але не титулу. Уряд шовініста Гербеля зрікся наступного дня.

Тексти склав М. Славінський, уповн. С. Петлюрою.

> ПРИМІТКА Всі репліки дійсні і дослівні. В т ч гетьманський мовний покруч.

> ПРИМІТКА. Мугтар-бей став міністром закорд. справ Туреччини. Рідна мова його була французька.

На будівлі Паласт-Отелю встановлено табличку на честь першої дипл. співпраці України і Туреччини.

Посольство УНР в Стамбулі існувало до 1935.

I. EXPURGATIO: ЄВГЕН

(лат. Зачистка)

14–19 грудня 1918 р.

Київ, вул. Володимирська, 57

Будівля Ц. Ради

Тут ще не вивітрилася республіка.

Старі часи валялися на підлозі відірваними листками пожовклого календаря за 1917.

Євген все прибрав.

Був тут востаннє наприкінці квітня. За день до перевороту. Застерігав Грушевського і Голубовича: у вас вкрадуть владу. Марно.

Зараз грудень. Якихось вісім місяців. Мов з минулого життя.

Тепер Євген сам в кабінеті Професора.

Посміхнувся. Згадав себе студентом, що слухав Грушевського, затамувавши подих.

Рідний Львів. Палає.

Господи.

А він тут.

Зробив свій вибір.

Кабінет холодний. Пара з рота.

Високі вікна півколами.

Мереживні фіранки в пилюці.

На паркеті сліди чобіт.

Євген біля столу, не сідав.

12 грудня домовився з німцями.

А далі.

Осадний корпус пішов на Київ.

Печерськ, Куренівка, Шулявка, Лук’янівка, вокзал — місто лягало клаптями.

Покінчив з гетьманським фронтом.

14го увійшов в столицю. А на носі новий, червоний.

Перед очима Симон.

Вінниця. Відряджає до Києва.

Посміх.

Легкий поштовх в плече.

“Жовніре, будеш там за мене”.

Євгену не звикати брати відповідальність. Кивнув.

Місто. Не чекало республіку.

Ніхто не знав, як почалося. Разом із входом стрільців почалися провокації. Підпали. Мародерства.

Євген не міг уявити, що тримати Київ буде важче, ніж валити гетьмана.

Із кожного закапелку витягали провокаторів.

По заводах збиралася червона наволоч. Та сама, що була на Арсеналі.

Якби тільки це.

Євген крутив список.

Царські офіцери.

Ті, що “внє палітікі”, але з пістолетом під подушкою. “Нє знаєм нікакой Украіни”.

Він вирішив.

Висилка в Росію або на Дон.

Як не хоче їхати — ліквідація.

Без слів.

Євген не мав часу бути гарним.

Скоро увійде Директорія. А тут рейвах.

Розстріли були.

Ворогів, що не бачили України і підняли на неї зброю.

Наказав:

до приїзду Симона вся повнота влади в нього, очільника Осадного корпусу, полковника Євгена Михайловича Коновальця.

Воєнний стан.

Комендантська година.

Ніяких зборів.

Ніякої свободи преси.

Вся вигодована гетьманом російська свинота або стуляється, або валить до себе. Євген не триматиме.

Буде Симон — вирішить, що робити далі з цими утирками.

Спогад стис горло.

Лук’янівка.

Коридор. Камера.

Симон. Виснажений, але рівний.

Голос іронічний.

“Жовніре, ми їх всіх знищимо”.

Євген зім’яв список білої плісняви.

Двері відчинилися.

Андрій.

— Євгене, — сказав Мельник. — Я привіз Гербеля.

Екс-прем’єр гетьмана.

“Нєт і нє било нікакой укрАінской мови”.

— Що з ним робити? — рівно спитав Андрій.

Євген не відповів одразу.

Рука автоматично лягла на зброю.

— В Лук’янівку, — сказав нарешті.

— Як політичного. До приїзду Симона.

Мельник кивнув. Євген уже писав наступний папір.

— Там В’язлов. Звільнити. Негайно.

Телефон.

Репетував, ніби хтось сміявся ще до того, як узяли слухавку.

— Євгене! — голос Симона розливався по дроту. Живий. Веселий. Майже безтурботний.

— Народу треба або коронація, або весілля.

Згине туга, буде друга. Знову щось вколов.

— Корону ми скинули. З гетьмана, — продовжував Симон. —

Весілля… хіба що Володимира Кириловича, він у нас холостякує.

Nie pozwalam.

Пауза.

Сміх.

— Тому святкуємо Вхід. В місто.

Євгене, будеш парадним генералом.

Слухавка мовчала.

Євген повільно опустився на стілець і вперся ліктями в стіл.

Пальці в волосся.

Попереду ніч зачисток червоної гнилі.

Обшуки. Постріли. Арешти.

Кров на рукави.

Місто тримається на нитці.

Яке, до біса, свято?

Він видихнув.

І почав писати наступний наказ.

“Про створення комітету зустрічі Директорії”.

Всім українським газетам:

Анонсувати ПРИЇЗД ПАНА ОТАМАНА. ГЕРОЯ-КОЗАКА.

Членам комітету:

збори негайно.

Місце:

Український клюб, вул. Пушкінська (*Чикаленка).

> МОНОГРАФІЯ. В грудні на укр.-польськ. фронті тривав польський контрнаступ і вуличні бої у Львові.

> МОНОГРАФІЯ. В. Винниченко хотів легалізувати цив. шлюби. Ініціативи блокував Петлюра. Як і особисті звернення про дозвіл на шлюб.

> ПРИМІТКА. Nie pozwalam — фраза польс.шляхти під час накладання вето на рішення короля в Речі Посполитій.

II. PROCESSIO: ХАРЛАМПІЙОВИЧ

(лат. Процесія)

Київ, вул. Володимирська, 42

Євген Харлампійович Чикаленко стояв у натовпі й мерз. Чого він взагалі тут? Піддався дурному імпульсу. Ще зуб, не доведи Господи, заниє.

Мороз кусав одразу — ніс, вуха, пальці, навіть крізь хутро.

Київ заметало.

Сніг ішов не красиво, не святково, а злісно, крупою, ніби місто вирішили випробувати на витривалість.

Він був у важкій, дорогій шубі, з бобровим коміром. З тростиною, в товстих рукавицях, і все одно мерз. Нервував до судомів.

Як буде за нової влади?

Увесь цей божевільний місяць війни українців з українцями він був тут. У Києві. Не тікав.

Бачив, як зникають німці, а відтоді гетьман дихає на ладан.

В березні його самого кликали. Пропонували крісла. Навіть гетьмана. Відмовився. І міністром не захотів.

Чекав. Інтуїція не підвела.

Гетьмана винесли.

Він пробирався вперед, розпихуючи плечима. Хтось буркнув:

— Не пускай буржуя!

Чикаленко обернувся різко:

— Пішли нахуй з дороги.

І додав:

— Таких демократів, як ви, в Україні кілька мільйонів, а таких буржуїв, як я, може, дві, три душі.

Розступилися.

Люди тиснули, щоб побачити: їдуть.

На великому балконі було стільки, що здавалося, він обвалиться.

Харлампійович дістав ключ. Відчинив балкончик для куріння. На одну людину. Рвонув створку, і в кімнату вдарив сніг. Крижаний, колючий.

Чикаленко вивалився на цей капітанський місток, підняв бобровий комір, притиснув до щік. Мороз взявся за шкіру.

Тиждень тому він у гетьмана. Просив. Тверезо: зрікайся, збережи життя тим, хто тримає Київ. За що вони гинуть?

Скоропадський тоді дивився крізь шкельця й казав, що соціалістам не зречеться ніколи.

Ха. Це “ніколи” прийшло за сім днів.

Згадалися телеграми Володі з Вінниці. (*ставка Директорії, після Фастова)

Захоплені.

Очільник влади.

А Симон…

Не писав.

Жодного слова.

І це тривожило.

Тим часом у місті вже повзло. Газети, вчора обережні, сьогодні писали не про Директорію — про зустріч Героя України, Головного Отамана.

На вулицях простіше:

— Петлюра увійде.

— Чекаємо Петлюру.

Чикаленко стиснув тростину.

Згадав того хлопця.

Двадцять п’ять років.

Сірий, непоказний поруч із Винниченком: той взагалі казав, що робота в колективі і за графіком— не його, він вільний художник. А Симон тяг на своїх плечах редакцію і людей. Віники купував.

З нього кпинили.

Ба більше. Він не мав грошей. По вечорах підробляв в театрі у Садовського. А днями в редакції.

Щоденне видання — щовечора дедлайн.

На святкуваннях всі збиралися родинами, його обстрілювали: де ж твоя наречена? Мовчав, посміхався.

Якось у туалеті прорвало труби — сам поліз лагодити.

Чикаленко не дивився на нього серйозно. Не бачив. В тіні Володіного сяйва.

І ось.

Прапори.

Квіти.

Стрічки.

Автівка з відкритим верхом.

Володя в шикарному. А ззаду, вилізши на сидіння, Петлюра і Євген Коновалець. В простих шинелях.

Симон підстрибував, тримаючи шапку в руці, махав нею, ніби ловив повітря.

Чикаленка закололо.

Так само Симон стрибав, коли вийшов перший номер.

Точніше, не так. Це був перший щоденний друкований випуск українською, виданий на Великій Україні, не завезений нелегально з Галичини.

І цей перший український аркуш викохав цей худий хлопець в окулярах.

Схопив листки, цілував літери, сміявся.

— Дурнику, було б чому радіти, — бухтів Чикаленко.

Те саме.

Цей рух.

Нестримність. Зараз.

І тут Симон повернув голову. Він знав цей заступ для куріння.

Погляди зустрілися.

Отаман побачив його, важкого, втомленого, в шубі.

Момент зависає.

Нічого не каже.

Не махає.

Не усміхається.

Просто дивиться, блимає, і автівка їде далі.

Коновалець нахиляється до нього, щось шепоче на вухо. Регочуть обоє.

А Чикаленко стоїть, притискаючи комір до обличчя. Розуміє: дочекався.

Історія подивилася йому просто в очі.

> ЩОДЕННИК Є.Х. ЧИКАЛЕНКА:

19.12.1918

Я почуваюся здоровим і спокійним. Слава Богу, мрії всього мого життя здійсняться: Україна буде жити як самостійна держава. Тепер я можу сказати “нині отпущаеши” і оселитись десь в Криму, в теплі доживати віку. Аби тільки не прийшла сюди зараза большевизму, бо тоді загине Україна у всеросійській совдепії!

III. POTESTAS: СИМОН

(лат. Влада)

18–19.12.1918

Київ

III-A. TRANSITUS (ПОТЯГ)

Поїзд пригальмовує.

Кашляє чорним димом. Вихаркує вугілля.

Вокзал близько. Бачу прапор здалеку.

Сам в купе. Оксамитові фіранки спущені.

Ніхто не потикнеться.

Був цирюльник.

Довелося терпіти. Помада для волосся. Липкі пальці. Чуб має бути гарний. А голюся я сам. Допомоги не потребую.

Годину як штрикнувся.

З ночі спина. Ні лягти, ні стати. Курва. Хробак на гачку.

Скоро буде вихід. Люди. Місто. Прапори. Сінема і фото. Тисячі очей. Я ж герой.

Хвилин двадцять, як відпустило. Легкість. Нездорова, слизька.

Так краще.

Я вдягнений.

Шинель бовталася. Схуд. Пробив нову дірку на паску. Светр. Тепле споднє. Шкарпетки. В’язані. Олині. Трохи чухають, проте гріють.

За стінкою совається Володя.

Волів би не чути. Чортів пристрасний коханець. З Розою. Матрас. Її кроки. Тягне її всюди за собою щитом.

— Я чоловік, маю потреби, — це вже всі чули. А особливо я.

Мене це витягує з рівноваги. Відвертаюся до вікна.

Перечитую доповідну від Євгена.

Накази.

В кутку його почерком: “Симоне, будь певен”.

Оце точно. Євген — останній для сумніву.

******

За наказом командира Осадного корпусу полк. Є. Коновальця…

Видовбані машинкою рядки.

Саліковський.

Синицький.

Крушельницький.

Королів.

Члени комітету Зустрічі.

Розпорядник Садовський.

Хмикаю.

Корифей. Театр. Я його помічник.

Спершу Полтава. Перервана висилкою. А потім Київ.

Проклеєні декорації. Занози в пальцях.

Грим, морене дерево, дешевий тютюн. Я в милі, що та коняка. Торкався високого мистецтва.

Сьогодні вони всі. Всі. Гратимуть для мене. Весь Київ — сцена. Два дні, а особливо ночі, Євген чистив місто. Від сміття.

18 і 19 грудня: Дні національного свята.

Наказ зачинити: гімназії. Університет.

Крамниці.

Ніяких зборів.

Прапори. Ілюмінація.

Десять тисяч. Двадцять тисяч. Шалені кошти.

Патрулі, стрільці всюди. За кожною усмішкою — страх, якою буде нова влада.

Кінець документу.

******

Дивлюся. Довго.

Потребую Євгена прямо тут. Зараз.

Мені з ним краще.

Не вистачає.

Його немісцевої мови. Як він намагається її згладити, наче чужу шинель під себе підганяє.

Наголошує звати його Михайловичем — ніби цим зрівняється з місцевими.

Він кращий їх всіх.

Бачу. Як стояв би зараз навпроти, руки в кишенях, і казав би щось просте.

Щось на кшталт:

“Та й таке. Випливемо, Васильовичу”.

Знаю: п’ять днів він гріб все сам. Двадцять вісім років. І впорався.

Взяв на себе все, що я не мав права бачити.

Я це не забуду. Ніколи.

Поправляю чотки на руці.

Останній поштовх поїзда.

Євген там.

Я скоро теж.

У Володі в купе вкотре гепнуло.

Злягався.

> МОНОГРАФІЯ. За Петлюру геній Садовський за совітів був зведений до рядового артиста.

III-B. ADVENTUS (ВОКЗАЛ)

Прибули.

Скрегіт по вухах.

Маю годину без болю.

Мушу встигнути.

Зараз тіло моє.

Тиждень без нікого. Взагалі. Аж ниє. Вже треба. Але не зараз. Зараз інше.

Двері луснули.

Ваш вихід, Симоне!

Сніг лезом по щоках.

Пальці зводить під рукавицями. Піднімаю голову. В очі. В ніс. На губи.

Шлунок крутить. Треба було поїсти. Котлети були.

Затягнутий туго. Смушкова шапка повзе. Чухає лоба.

Башлик смердить тютюном. І Володею. З минулого разу. Зав’язав, тримає і шию, і шапку. Тепло.

Нові чоботи риплять, не розношені. Стукають металом. Натерті. Блищать.

Володя виходить перший. Голова Директорії. Чорне пальто, французьке, дороге. Парфюми. Капелюх. Ніби він тут влада. Натовп одразу: прапори, крики, квіти під ноги. Овації. Порожні. Я це відчуваю, навіть не дивлячись.

Роза тут. Я знаю. Вийде останньою. Не в процесії. Володя хотів її впхнути. Звісно. Я не дозволив. Це не її сцена.

Моя черга.

І отут інше.

Крик стиглою грушею зривається з натовпу, ніби прорвало.

Не оплески.

Вереск. Густий, дикий, нестримний. Тупіт чоботів. В десять разів гучніший за Володін. Я відчуваю, як він проходить крізь мене, крізь груди, крізь хребет. Спина мовчить. Добре.

Прапори. Штандарти. Зброя. Діти. Короваї. Рушники. Хрести. Обличчя. Сніг на віях у людей. Хтось плаче. Хтось сміється. Хтось просто кричить моє ім’я, не знаючи, навіщо.

Євген уже тут. Праворуч. Жовнір. Андрій теж. Шапка трохи на бік. Обличчя вітром оббите, очі ясні. Він нахиляється ближче, говорить швидко, по суті. Місто готове. П’ять днів без сну. Я це бачу по ньому, навіть коли він усміхається. Я киваю. Я пам’ятаю.

Вокзал потопає в хоругвах. Синьо-жовте всюди: на стовпах, балконах, людях. Нашивки на рукавах. Просто лазурові і золоті речі. Хто що має. Оркестр б’є марш — трохи фальшиво, але щиро. Почесна варта стоїть рівно, сніг лягає на плечі, не тане. Добре стоять. Київ тримається, навіть коли мерзне.

А тепер.

Промови.

Куди ж без них.

Слухаю, як крізь вату.

Микита. Шаповал. Голова УНС. Вуса. Форма. Шабля. Вдягся. Гарний. Голос гучний, розкатистий. Від імені Народного Союзу, переможця монархії. Передаю Україну в руки Директорії. Ви наша надія. На вас відповідальність. Історична мить. Центральна Рада. Уряд. Директорія. Герої. Рятівники. Отаман. Прямо зараз. Молимося. Боже в небесах, бережи Директорію. Закінчив. Зараз буде цілувати. Підставляю щоку. Вуса його.

Його руки масивні. Скільки років.

Як тоді в Харкові. Жести широкі, театральні. Він любить це. Поруч Павло Тичина. Невже знову зійшлися. Напружений. Киває мені. Ледь. Я відповідаю очима. Цього досить.

Далі дипломати.

Обличчя, пальта, коміри, інші мови, інші інтонації.

Максим. Капелюх. Тростина чорна нова. Гарний. Втомився. Впорався з гетьманом. Посміхаюся. Кліпаю. Ледь помітно хитає головою. Наш знак. Короткий. Чіткий. Відчуваю тепло на секунду. Рівно на секунду.

Біля нього посли. Мугтар Бей. Туреччина. Знаю його. І хтось з Фінляндії. Бачив, але ім’я не пам’ятаю. Максим з іноземцями. Завжди знає. Всіх. Все. Як треба. Крім себе. Крім свого. Ладно. Його тонкі рукавички. Щось каже турку. Чужі мови зливаються в кашу, як сніг.

Тисячі деталей. Золото на шиї у Рози. Чорний ворс на Володі. Рубін на її пальці. Годинник в руці Микити.

Шовки. Хутро.

Ґудзик на мундирі.

Квітка в волоссі панночки. Груди.

Жіночка з кошиком. Щось смачне. Їсти треба було. А не лише каву.

Гімназисти. Роти пороззявляли. Крути згадав. Того Андрія.

Стрільці. Штандарти.

Сніжинка на густих вусах у когось із варти. Брови. Постава. Плечі. Гарний. Тьху. Забудь.

Скрип тирси під ногами.

Препарат працює. Тримає. Мені. Весело. Занадто весело.

Я думаю. Ще година. Зараз потечемо венами київських вулиць.

Маршрут накреслений кров’ю:

вокзал — Безаківська нагору, Бібіковський бульвар ще вище, Володимирська широка, Софія в золоті. Знаю кожен поворот.

Автівка чекає. Без верху. Сніг буде просто в пику. Чудово. Спльовую. Розтираю цигарку.

Крок уперед.

Йосип драний.

Свято.

Почалося.

III-C. PHAETON (АВТІВКА)

Вихід головного актора!

Автівка. Чорна, блискуча, без верху — чиста розкіш. Люди ахкають.

Я перший.

Спираюся долонею об ребро дверці. Одним рухом застрибую всередину, як через огорожу в дитинстві.

Легко.

Тіло слухається.

Хтось у натовпі видихає голосно, хтось сміється. Шапка з’їжджає — я ловлю її за шлик.

Народ пищить від щастя.

Я все бачу.

Далі Володя. Сідає спереду. Біля водія. Чорний капелюх. Чорні вуса. Там під пальтом шовкова блискуча сорочка.

Євген заходить наступним, до мене, назад. Він видихнув. Поправляє чуба. Дивиться на мене довше, ніж треба. Перевіряє: живий. Тут. Справжній.

Посміхається.

Хочу його задушити і покусати, як меншого. Типу як брата.

Штовхає мене плечем. Там, де в мене пов’язка з трьома літерами У-Н-Р.

А я його.

Я тепер і є народна республіка.

Б’ємо долонями, по-чоловічому.

Нарешті він тут.

Я нахиляюся до нього.

— Бачиш, Жовніре, — кажу тихо, щоб тільки він. — Я не збрехав. Україна буде.

Очі світяться. Цього досить.

Автівка рушає.

Безаківська (*зараз вул. Петлюри) тягнеться вгору повільно, ніби знущається. Білий порох сідає на вії, на брови, тане на пересохлих губах. Море прапорів. Люди йдуть, біжать, кричать, хтось намагається доторкнутися, хтось падає в сніг і сміється. Оркестр десь ззаду ще грає, але звук уже рветься.

І тут раптом.

Тепло пульсом внизу живота. Різке, недоречне, як постріл у тиші. Відчуваю всі ґудзики на сподньому. Різко тисне.

Тіло. Знову.

Я сідаю.

Ніби втомився стояти. В шинелі і так нічого не видно. Євген думає, що мене хитає. Від недосипання. Або препаратів. Падаю на сидіння, опиняюся ближче. Занадто близько. До потилиці.

Переді мною Володя.

Його комір. Криси капелюха.

Рожева смуга шиї над коміром. Нерівна лінія. В нього там закрути. Навіть коли поголити, лишаються чорні цятки. Волосся щільне. Знаю на дотик.

Дивиться вниз. Нахилив голову. На шию сипле сніг, перетворюється на краплі.

Вони стікають за білий комір.

Останній раз. Вінниця. Подих в мої долоні. Така сама волога шкіра. Схопити цей його шарф і затягти. Хай побрикається. Курва.

Стискаю щелепи.

Це не про нього.

Чи про нього.

Чи про Євгена поруч.

Чи про все оце — крик, прапори, рух, владу. А може просто давно не було.

Катма. Я все одно не зможу. Навіть на спину не ляжу. Біль повернеться.

Відпускає. Нарешті. Видихаю. Встаю до Євгена. Торкаю його лікоть. Дякую. Так скучив за ним.

Рухаємося.

До Софійського майдану: попереду й позаду військо. Піхота, кіннота, гармати. Залізо. Копита. Цокіт. Кроки. Ритм. Сила. Це важливо.

В якийсь момент. Ловлю балкон. Малий. Вузький.

Знаю його.

Там Харлампійович.

Шуба. Очі.

Просто дивлюся. Одну секунду. Дві.

Досить.

Повертаюся до Євгена. Він каже, що це краще за весілля, сміється. Я теж.

Автівка котиться.

До Софії.

> ПРИМІТКА. Довжина маршруту 3.2 км. В заданих умовах (підйом на гору, сніг, попереду і позаду військо) шлях тривав 55-65 хв. Щоб не змерзнути, треба було рухатися.

III-D. SAPIENTIA (СОФІЯ)

На Майдані дзвони собору б’ють так, ніби хочуть перекричати самі себе.

Гул віддає в груди, в кістки, в спину — туди, де біль уже чатує.

Духовенство щільною стіною. Ряси, хрести, бороди. Образи в руках. Все правильно. Так має бути. Богослужіння, сніг на єпитрахилях, молитви, які чує більше народ, ніж Бог.

Стою рівно. Башлик тримає тепло.

І тут починається. Володю викручує. Клятий невіруючий.

Голова держави.

Спершу дрібно: поправляє шарф, комір, плечі стискаються, шия втягується, погляд побіг. Далі гірше. Робить той рух, ніби шукає вихід. Думає, може втекти, що я не побачу. Заховатися.

Ні.

Нахиляюся до нього так, щоб губи майже торкнулися вуха. Дзвони глушать все. Не чує ніхто. Треба менше рухати губами.

— Володю. Si tu t’enfuis. Inveniam et inseram usque ad tonsillas… Revolver.

(фр. Якщо втечеш. лат. Знайду і вставлю по самі гланди… Револьвер.).

Він сіпається.

Я додаю ще тихше:

— Розстріляю. Прямо тут. Без суду.

Він завмирає, дихає частіше. Отже, уявив. Моститься вшитися і бажає, щоб я його тримав. Краще із болем. Я знаю. Стоїть, стискається там, в штанях.

Дзвони б’ють далі.

І тут у голову лізе його Роза. Вона вже поїхала. Чим більше жінок у Володі, тим краще. Вони його роблять м’якшим. Менш небезпечним.

Але не вона.

Роза ліва. Не українка, хоч би якою мовою говорила. Через неї на нього тиснуть. Раковський. Мануїльський. Виходять на неї. Підкуповують.

А він. Все знає. І теж до ворогів. Хоча ні. Він досі не визначився, де ворог.

Дивлюся на його профіль. На напружену щелепу, стиснуті костяшки кулаків.

Думаю холодно:

Як тобі мізки вправити?

Відповідь проста. Симоне, та як завше. Володя про тіло.

Контроль.

Тиск.

Заповнити по вуха, щоб ніхто не проліз. Без шпарин. Щоб захлинувся і хрипів. Просив ще.

Затиснути голову між колін. Щоб не озирався.

Я відсуваюся. Стою рівно. Дивлюся вперед, на духовенство, на хрести, на сніг.

Дзвони хочуть пробити вушні перетинки.

Свято триває.

Ще салют. Курва мать.

А в мені повільно піднімається біль.

Разом із болем інше.

Моя родина. Оля.

Максим сказав. Вона знає. Оце все.

Не їде. Гидує. Боюся їй телефонувати.

Чутки розбігаються тарганами.

Сенсація! Отамана кинула жінка!

З дощу та під ринву.

Не можна.

Оля потрібна тут. Я давно без неї. Хочу її всю. М’яку. Гладеньку. Зверху на мені. Щоб нахилилася. Її груди на моїх. І мені тепло.

Білі кучерики, що підстрибують з кожним рухом.

Оце її: Ty co, głodny jesteś? To włosy, nie makaron. (поль. Ти що, голодний? Це волосся, а не макарони)

Мої руки в ній. Солодкий смак на пальцях.

Треба все зробити. Щоб прийняла.

Біль піднімається, темний, липкий, уже без веселощів.

І з ним злість.

На себе.

На Володю.

На місто, яке святкує, а йдуть москалі.

Стискаю зуби.

Мерзну в рукавицях.

Порухав пальцями ніг. Хотів через шкарпетки відчути Оліну турботу.

Я ще тут.

Тримаюся.

Після Софії доведеться вирішувати все одразу.

І з Олею також.

> ВИННИЧЕНКО В. ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ:

Спочатку Петлюра мав "вступити" сам один. Його присоромили.

Обмірковувалось, чи бути Головному Отаманові на білому коні чи просто на автомобілі.

> ПРИМІТКА. Це друга примара у Винниченка Петлюри на білому коні.

> ВИННИЧЕНКО В. ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ:

Парад був з попами, молебнем, салютом, з усіма петлюрівськими аксесуарами. Я поставив вимогу, щоб попів не було, инакше я участи не братиму. На вокзал їх не було допущено. Зате на Софійську площу їх нагнали з усіх церквів і монастирів.

> МОНОГРАФІЯ. На одній із локацій фільмував це свято О. Довженко.

*************************************************

Львів.

24 грудня 1904 року.

ВЕРСІЯ 2.0

EVANGELIUM SECUNDUM SIMONEM

(Євангеліє від Симона)

Так.

Я знаю.

Саме тут ви чекаєте цього місця.

Ви хотіли дату.

Пояснення.

Добре.

Ви дочекалися.

Слухайте.

Все, що я раніше казав про той день, — неправда.

Отак просто.

Те, що казав Володя?

Частково. Ви ж не знали про листи з першої глави.

Правда не там, де її шукають.

Ви чекали гріха.

А буде механіка.

Тіла? А буде влада.

То як було насправді?

Читайте.

Після тридцяти дев’яти глав

ви вже готові.

Частина 2. ЗАПЛІДНЕННЯ

Грудень 1904 — січень 1905

Львів – Петербург

(СИМОН)

1. INSINUATIO (ПРИЇЗД)

Маю п’ять днів. Не більше.

Я тут уперше.

Це важливо.

Новий чистий вокзал. Площа. Фонтан. Дзеленчать трамваї. Місцеві ходять сюди на променад.

Сніг уже розлізся.

Місто оцінює. Камінь під ногами слизький, чужий. Будинки знають про тебе більше, ніж ти про них. Дивляться жовтими очима гасових лямп.

Галичина.

Україна. Тільки інша.

Тягав звідси книги. Відсидів за контрабанду небезпечних видань. Було того варте.

Тепер на мене чекає сам Професор. Хлопця без університету.

Купив мапу.

Треба притертися. Один день просто слухав місцевих. Маю здаватися своїм. Запам’ятовував ритм. Інтонації. Потім репетирував перед дзеркалом.

Нагріб місцевих газет. Руських (це так тут звуться українські). Обвів всі слова, які не знаю. Треба вивчити. Сьорбав каву, ковтав вивіски. Меню. Програму в опері.

Навести мости.

Маю від Миколи список. Професор і Франко. Ці мене чекають. І Митрополит. Тому пощастило менше. Він ще не знає, хто такий Петлюра. З митрополитами важко.

І з’їзд. Будуть всі. Крім Миколи. Він вже не в партії. Та і не числився ніколи.

Не суть.

Стану і виступлю. Театр. Тільки партійний.

Маю бонусний пункт у списку. Володею кличуть. Так. Той самий. “Був художник-став письменник”.

Він марить S. Дрочить в моєму корсеті. Витяг звідти одну шпицю, зробив браслет. Носить. Писав у листі. У нього гарний почерк. Похилений, з рівними хвостами.

Що ж.

Прийшов час познайомитися.

А взагалі. Я б залюбки зараз сидів в Пітері. Там Максим. Я при ньому, в ньому. Я такий милий. Вікно навіть полагодив. Смішно. Егеж. Не кожному так щастить.

Максиму підфартило.

2. ADHAESIO (ВХОДЖЕННЯ)

Львів приймає швидше, ніж я думав.

Відчиняє змащені двері.

Професор Грушевський дивиться довго. Крізь окуляри. Як на рукопис без обкладинки. Він з Максимом вчився.

— То ви і є той Симон?

Киваю.

Говорю рівно. Не заграю. Я ж і правда за нього відсидів.

Мене ведуть далі.

Через отвір в паркані. Буквально. “Симоне, ти ж розумієш, ми з ним [Франком] наче як вороги, через калитку не можна”.

Хочете пожартувати? Мовляв, оце так вхід в історію. Атож. Ну у мене, принаймні. Через вузький отвір в задньому дворі. Я проліз.

Франко.

Він сидить важко. Грубо. Як скеля, що навчилась говорити.

Очі живі. Хоча і втомлені.

Дивиться на мене без посередників.

— То це ти, — каже. — Семінарист.

Не питає. Констатує.

Сідаю. Слухаю. Мовчу. Це він любить.

Франко не гладить. Не хвалить.

Випробовує.

Каже про мову.

Про зраду.

Про Галичину і Наддніпрянщину — як про двох братів, що гризуться, поки хату підпалюють ззовні.

Я відповідаю. Коротко. Не сперечаюся.

І йому це подобається.

Він водить мене далі. До Степана Федака. Галицький меценат.

Там гроші. Не на столі. В повітрі.

У того є учень. Євген Петрушевич. Бачив його якраз. Федак каже, що був кращим, коли практикував у нього на адвоката.

Оцінює мене. Ніби я ставка, а не людина. Але я підкопався. Він теж співає. Церковні тексти.

Ну. Я витримую.

Разом ідемо в дім Шухевичів.

Стримана розкіш. Не напоказ.

Дерево темне. Стіни знають музику.

Тут не кричать. Тут слухають.

А я теж не дурний. Беру скрипку.

Граю просто. Без віртуозності.

Те, що вивозив у голові з Полтави.

Музика лягає.

Хтось зітхає.

Хтось усміхається.

Ах, Полтава. Лисенко. Велика Україна.

Софія Русова!

Славна Україна. Десь попереду. Під клятою росією.

Добре, що я в новому костюмі.

Я бачу: прийняли.

До Франка ходжу ночами. Він чекає.

Сидимо до ранку. Говоримо. Мовчимо.

Він давить важко.

Одного разу каже: — Поклянись.

Я не одразу розумію, що саме.

— Поклянись, що віддаси життя за об’єднання України.

Отак. Без риторики. Дивиться, не кліпає. Чекає.

А що мені.

Життя довге. Мені 25.

Це лише слова.

— Присягаюся, — кажу.

Він киває. Наче щось зафіксував.

Тепер — митрополит. Андрей Шептицький. Владика.

Шухевичі зводять.

Папери є. Все як слід.

Але він не приймає.

Не зараз.

Потім.

Мене відклали в шухляду. Не люблю такого.

Дізнаюся, що владика буде в Опері. Ложа. Світло. Люди.

Ну добре.

Я можу і не через кабінет.

Усміхаюся.

Львів уже не здається чужим.

Далі буде цікавіше. Ще трохи, і буде вам.

3. VANILOQUENTIA (З’ЇЗД)

3-I. INFATUATIO (ПЕРШИЙ ПОГЛЯД)

Бачу його. Вперше.

Збоку. В коридорі.

Думав, що він буде більше. Ба ні. Або такий самий, або я вищий. Так, щоб точно дізнатися, треба поруч стати. Зарано.

Чорний костюм. Біла сорочка. Коли сіпає плечима, здається, тканина репне.

Він рухається більше, ніж треба. Переходить. Шкіриться. Кладе комусь руку на плече. Забирає. Бачу браслет.

Ха.

Йому важливо, щоб його помічали.

Поправляє укладене волосся.

В листах він був інакший. Там він стояв.

Тут весь у русі.

Я думаю: є час.

Можна не поспішати.

Хай втомиться від себе.

Не підходжу. Най він мене не бачить.

Поки що.

3-II. CORNUTUS (ГОЛІЦИНСЬКИЙ)

Головний по закордонному відділу, Євген Голіцинський, ловить мене сам.

Не на людях.

В коридорі. Біля вікна.

Так стрічають тих, з ким хочуть говорити серйозно.

— Петлюра, — каже тихо, закусуючи цигарку. — Добре, що ви тут.

Говорить рвучко, наче я вкраду слова.

Хоче перекинути мене на свій бік. Я щось таке чув. Про розкол.

Володі поруч нема.

— Він уміє не бути там, де треба, — каже Голіцинський, не називаючи імені. — Особливо коли пахне відповідальністю.

Я киваю.

Я слухаю.

Я ще не в темі.

— Ви ж були… далеко, — продовжує. — Я чув. Петербург.

От воно. М’яко, але точно: ти, Симоне, випав з процесу.

— Партія тріщить, — каже він уже прямо. — Організаційно.

Лівішає. Розлазиться. Замість ідей перемагають красиві фрази.

Він зупиняється. Дивиться, чи я зрозумів.

— Русов і Антонович цього не хотіли, — додає. — І я теж.

Це вже майже запрошення.

— А хто хотів? — питаю рівно.

Він усміхається без радості.

— Ви ж бачите, хто тут тягне ковдру на себе.

Він досі цього не сказав.

Та я вже знаю.

Уже не треба.

— За ним Чикаленко, — продовжує. — Ресурси. Газети. Захист.

Ну, нарешті. Все завжди про гроші.

Отже, це серйозно.

Звісно. Головне він забув сказати.

Про свою жінку, яку Володя має вже який рік в усі отвори. Читав у листах подробиці.

Не каже. Але це висить у повітрі. Як на мені досі запах Максима.

— Ми не можемо вас ні на що призначити, — каже він обережно. — Але ви могли б…

Не бути там, де він.

Аха. Ну от і все.

Просто щоб не з Володею.

Я відповідаю рівно:

— Я не лівий.

Це правда. І цього достатньо.

Він видихає.

Я думаю: Володя зараз все загребе, ні Русов, ні Антонович не стануть на заваді. А я задавлю його.

Гадаю, саме цього від мене Микола і домагається. Може, і Максим.

Отака моя задача.

Я ще думаю, що часу досить.

І саме в цю мить

мені простягають телеграму.

3-III. COLUMBA NUNTIA (ТЕЛЕГРАМА)

Пів години до мого виступу.

Розгортаю. Слова короткі.

Микола не любить зайвого.

“У тебе десять днів.

Пришвидшуйся.”

Уявили? Весело?

Неймовірно!

Відчуття, що верета, на якій ти стоїш,

повільно їде вбік. Згадав харківського пушкіна.

Мій план був гарний. Познайомитися. Дати йому вийти на мене. Почекати. Прив’язати до себе.

Але вже до сраки.

Карти змінилися.

Стискаю папір у пальцях.

Відчуття гойдалки. Симоне, згрібай всю свою впевненість.

Вирішуй негайно.

Сьогодні я вийду за сцену інакше,

ніж планував.

3-IV. SYNCOPĒ (СХЕМА)

Я знаю цю схему з семінарії. Найміцніший зв’язок з тим, кого врятував.

Як хтось бачить тебе слабким, то наполовину твій.

Дістаю пігулку.

Ту саму. Від якої мені завжди погано.

Пив, коли ховався від митрополита.

Я знаю, що буде: запаморочення;

спека під шкірою; тремтіння.

Не критично.

Виживу.

Ковтаю.

Повертаюся в зал.

Мене викликають.

Я виходжу за трибуну. Трохи повільніше.

Тіло слухається гірше, ніж зазвичай.

Голос поки рівний.

Бачу зал.

Бачу його.

Він нижче рівня трибуни.

Дивиться вгору.

Слухає. Крутить олівець.

Ще не знає, хто я.

Але вже чує.

І тут

—

кадр зупиняється.

3-V. MARGARITAS ANTE PORCOS (ВИСТУП)

Я говорю про освіту. Систему.

Ніякої революції не буде без грамотності. Без писемності в селі.

Ніякі гуртки не замінять школи.

Бо зараз що? Все це в руках церкви.

А церква російська.

Чужа. Ми для неї не існуємо.

Я не підвищую голос. Та і вже веде мене.

В залі починається лемент.

Ліві невдоволені.

Вони не люблять слова “церква”.

Становий пережиток.

— Яка церква? — кидають з місць.

— Через десять років її не буде!

— Нам не потрібні попи!

Я не сперечаюся.

Слідкую за ним. Він же теж невіруючий.

А проте сидить рівно.

Не перебиває.

Він не зі мною і не проти мене —

він думає.

Справді. Глибоко.

Ніби щось у ньому зараз перекладається з місця на місце.

Я говорю далі, бо завчив все.

Голос тримаю. Фрази лягають.

І раптом — він встає.

Пальто.

Швидкий рух.

Мовчки.

Йде. Зовсім. Геть.

І тут мене накриває.

Я втрачаю його — і план тріскається.

Дію.

Кашляю.

Спершу тихо.

Потім сильніше.

Надто переконливо. Роки тренувань в семінарії.

Груди печуть.

Обличчя заливає жар.

Я роблю крок назад.

Ще один.

— Перепрошую… — кажу хрипко.

І вже не йду —

майже біжу.

Настільки, наскільки виходить.

До сортира.

Двері.

Холодні кахлі.

Володя схилився.

3-VI. COITUS (СОРТИР)

Я встигаю розгледіти: він блює. Чорне волосся по білому. Коліна на підлозі.

Тримається за чашу. Вода гуркотить.

Запах кислоти й металу.

Отже, я встиг.

Препарат входить повноцінно.

Світ починає плисти, як погано натягнута плівка. Обриси предметів закручуються нитками.

Краї роз’їжджаються.

Звук гупає, ніби я під водою.

Остаточно веде.

Він підводиться, розвертається. Я роблю крок, втрачаю баланс.

І хапаюсь за його щелепу.

На мить.

Але втримуюся.

Долоні мої спітнілі. Пальці вогкі.

Ми дивимося один на одного.

Дуже близько.

Надто.

Я бачу його темні очі — чіткіші, ніж усе інше.

А себе — ні.

А ви думали, я в такому стані на себе в люстро б дивився?

В голові дзвін.

Слова заплутуються у вузли.

Мовчу.

І в цю секунду крик. З коридору.

Голіцинський.

— Не втечеш, падла! Шльондер! Не здумай навіть потикнутися до неї!

Винниченко зникає в пройомі дверей.

Спершу таке: особисті розбірки.

І тут мене прошиває.

Катастрофа.

Це ж його та жінка, Катя, він про неї писав.

Вона тут. У Львові.

І він сто відсотків чкурне до неї.

І гірше всього: прямо зараз.

Член чесать.

Вивчив вже з листів.

А я зовсім ніякий.

Чую борсання в коридорі. Звуки. Лайка. Б’ються, чи що?

Сам один в сортирі —

нахиляю голову вниз.

Різко.

А потім так само швидко, миттєво — вгору.

Тиск б’є в скроні.

Світ вибухає білим.

Ноги підкошуються.

Я чіпляюся об підвіконня.

Валюся.

Зачіпаю горщик з квітами.

Кераміка летить на кахлі.

Звук, наче щось вибухнуло на сто частин.

Не вірите, що горщик так грюкотить? А спробуйте.

Глина.

Вода.

Листя. Все розмазується.

Я на підлозі.

Рештки горщика — на мого портфеля. Все розлітається.

Я повзу ногами по підлозі.

Наче чобіт зліз з ноги.

І тут кроки.

Він повертається.

Бачу його силует.

Все.

Вдалося.

3-VII. SANATIO (КРИЗА)

Розплющую очі. Я в нього.

Все за новим планом: возив мене до лікаря. Злякався. Хвилювався. Лікар щось уколов швидко, без питань.

Мене це влаштовує. Ба більше: це ідеально. Роль розставлено правильно. Він рятує. Я той, кого витягли.

Лежу, слухаю, як він говорить. Щось про дурнів, про лікарів, про те, що безтолкові. Я киваю в потрібних місцях. Відповідаю уривками.

Підтримую беззмістовну розмову. Щось про казки, книги.

Чим довше, тим краще..

І тут фраза.

Кинута між іншим, майже побутово:

— Ти лишайся. А я поїхав.

У мене всередині гепнуло.

Оце воно.

Те, чого я боявся від самого початку. Він не планує затримуватися. Він зібрався їхати. До неї. А часу в мене більше нема. Ніяких обхідних маневрів.

Треба зупинити. Хоч на ніч. Просто щоб лишився.

Я сам пропоную випити. І привід безтолковий. Різдво. Ідіотизм. Невіруючому пропонувати пити за Сина Божого. Ще й за чужим календарем.

Отут я ледь все не зірвав.

Він був явно втомлений, напружений — це видно. Дістав пляшку. Чарки.

І кудись вискочив.

А я. У його чарку порошок. Снодійне. Просто щоб він не вдягся і не пішов. А далі ранок покаже.

Я ж не планував. Але хто міг здогадатися, що ця Катя тут.

Він п’є.

Я стежу. Рахую дихання. Чекаю.

Ще трохи — і його хилить в сон. Він лягає і спить. Міцно. Порошок плюс стопка. Сон такий, що нічим не прошибти.

Я думаю лягти поруч. Бо це ж холостяцька хата. Тут одне ліжко. Я в сорочці і штанях: решти мого одягу немає. Мою жилетку і піджак він повісив на стільці. Пальто десь біля дверей.

Лягаю на край ліжка, спиною до нього. Думаю, що зараз засну. Бо це ж логічно.

Але тіло вирішує інакше.

Спочатку просто напруга. Потім — стояк. Таке раніше вже було. Це результат всього, що в моїй крові зараз. Це не про мене. І не про нього тим паче.

І тут, лежачи, в голові на ходу народжується план. Огидний. Але простий. Як цього Володю прибити до мене. Так, щоб точно. Як Микола хоче.

А прив’яже його страх і невизначеність. Бачу, тут ви вже занервували. Ні. Я не страшний. Він боятиметься себе.

Що його може налякати до дрижів? Його, яскравого, як павич. З новою жінкою на кожному закутку. Правильно. Потяг. До мене.

Чому? Бо він марить S роками. Виливає душу. Переконав себе, що S — це нормально. Що він любить жінок. А це безтілесно, ідейно. Це можна. Але ж він не знає, хто цей S. А тут таке.

А я. Я просто зроблю все, як від мене хочуть. Щоб встигнути.

Розумію, що переступаю якусь межу. Але це спрацює. Він прокинеться оголений, відчує щось між сідниць, і запустить цілий каскад в голові:

“Було? Не було? Я сам хотів? Як же ж так? То я тепер хто?”

Ну, ви зрозуміли. Ще й труситиметься, що зрадив свого S. Жити спокійно не зможе. А відповідь на питання тільки у мене.

Ця невизначеність випікатиме його кислотою.

Встаю тихо. Розстібаю йому ґудзики на поясі штанів. Стягую. На підлогу.

Далі такі довгі нижні штані, теплі, полотняні, з зав'язками. Розв’язую мотузки. Він не ворушиться. Кидаю до верхніх брюків.

Все.

Теплий. Бліда шкіра. З чорним. Він же з Херсонської губернії. Такий південний. Ну, ви знаєте, як це виглядає.

Перевертаю його на бік, спиною до себе, обличчям до стіни. Зручно.

Сам розстібаюся. Беру себе в руку. Починаю. Просто потрібно закінчити.

Головне: не повинно стікти. Треба, щоб залипло в волоссі. В нього що спереду, що ззаду райські кущі.

Я кінчив. Зібрав усе в долоню. Нахилився ближче. Повільно, акуратно розмазав між сідниць. Втирав. Як мазь.

Провів рукою по його стегну. Це витереться. Об ковдру. Вкрив. Щоб не змерз.

Звичайно.

Я бачу ваш скепсис.

Так, я згодний. План дурний.

Може і не спрацювати.

А у вас є кращий?

Та і це ж це Володя.

Вранці він дійсно може не знайти нічого.

Але він прокинеться без штанів.

А штани самі з себе не знімаються.

Цього досить.

Далі мозок зробить усе сам.

Буде розглядатися в люстерко.

Висувати теорії.

І уявляти…

Потім підходжу до креденса. Беру ключі від хати. У кишеню. Бачу лист. Це той. Від Горького. Подяка за писанину російською. Гидота. Мене аж пересмикує.

Вдягаюся швидко, тихо. Озирнувся востаннє. Квартира мовчить. Тільки годинник цокає.

Я лишив йому свого “Кобзаря” з почерком S. Коли він через кілька днів прийде до тями, зрозуміє, хто я.

Вийшов. Зачинив ключем. На вулиці якась крига летить з неба.

Радість. Тепер він нікуди не дінеться. Він шукатиме відповіді.

А значить, мене.

Я переможу.

Остаточно.

3-VIII. SUPERBIA (ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ)

Наступні 10 днів

Львів

Ви ще тут? Цікаво, що було далі?

Зворотній відлік. Він себе накручував. А я чекав.

Його розривало. Як я і планував. Через кілька днів, я думаю, він таки відкрив Шевченка, і допетрав, що S — це я.

Сотню питань це зняло (про те, хто ж він тепер, якщо він отак “віддався” невідомо кому, кого перший раз бачив). Натомість тепер він розумів, що це все про S. Його роками викоханого розрадника.

До Франка він не явився. Я ж його кликав. Бо так хотів Микола.

Тоді я заявився до нього. Без пояснень. Все було як треба. Я закріпився в його голові. Ну і чого вже. Той лист від Горького я знищив.

На Ваґнера його витяг. В театр. Але це ви знаєте.

А тепер найголовніше.

МИТРОПОЛИТ.

Високий. Гарний. Молодий. Віком як Максим.

Я думаю, найкращий з тих, що я бачив.

В опері.

На виставі про тіло і гріх.

Він мене вислухав.

Подивився і сказав тихо:

— Usquequo vos ipsi masturbabimini? Sic eis refer. Коваль клепле, поки тепле.

(лат. Та скільки можна дрочити? Так їм і передай)

Я шанобливо вклонився і одповів:

— Domine, coram vobis manus ipsae in orationem conveniunt. Quae masturbatio?

(лат. Владико, біля вас руки самі складаються в молитву, яке рукоблудство?)

Він сміявся, сказав, що приїде в Київ. І забрав документи.

Я впорався!

Будемо вважати, що це і було визнання.

В домовлений день я пошвендяв на вокзал. Двірець, як тут кажуть.

І от.

В поїзді мене починає наздоганяти.

Повільна хімічна реакція.

Колеса стукотять по рейках. Мене хитає в такт.

Чай в шклі вібрує кільцями. Ложечка танцює колійову мелодію.

А я. Раптом бачу форму.

Схему.

З семінарії.

Там нічого не називали своїми іменами.

Що я наробив.

Не було тіла в тілі.

А проте.

Безпорадність. Невизначеність.

І влада того, хто знає більше.

Я відтворив це.

Як по нотах.

Моторошно. Холодно. Влізаю ногами на полицю. Кутаюся в ковдру. Не допомагає.

Гаряче питво? Теж без толку.

Сором накочує хвилею.

Я починаю сам собі жувати.

Це не про нього.

Це не зі зла.

Це така тактика.

Це просто необхідність.

Я ж люблю Максима.

Я до нього повертаюся.

Це все Микола.

З задачами.

Милиці з відмовок.

Сіпає. Вгризаю губу до крові.

Дивлюся у вікно.

Тепер я знаю.

Про себе.

Поїзд входить у тунель.

Все чорне.

> ЮРИДИЧНА ДОВІДКА.

На 1905 р. описані дії С. не містили складу злочину за крим. правом Рос. та Австро-Угор. імп. Законодавча база не мала визначень для подібних діянь.

Сьогодні за євр. правом аналогічні дії можуть кваліфікуватися як: секс. насильство без проникнення; використання безпорадн. стану; псих. насильство; незак. застос. лікар. засобів.

*******************************************************

EPILOGUS: LAUS

(Епілог)

10~20 січня 1905 р.

Петербург, квартира М. Славінського

В кімнаті тепло. Занадто. Піч перегріта, повітря важке, сорочка липне до спини.

Столик на коліщатках.

Порцеляновий кавник, crémier з ложечкою і два горнятка.

Максим не п’є. Колотить по десятому колу.

Дзвін порцеляни бризкає по всіх усюдах.

Микола стоїть біля вікна.

Димить у кватирку.

Не дивиться надвір: там темно і нецікаво.

Чекають.

— Il est en retard. (фр. запізнюється), — каже Максим, не піднімаючи голови.

— Приїде, — регоче Микола. — Ганчірками не виженеш.

Максим знає це з Полтави. Як живий, то буде. В гарячці приповзе.

Це дратує.

Львів тут ні до чого. Як легко Симон іде туди, де густіше. Чому не боїться? Лізе без гальм. Де ступор? Де Kristalldecke, вище якої він не стрибне?

(нім. скляна стеля)

І водночас. Він же вернеться до тебе, Максиме. На твої подушки.

А ти що? Ти ж дорослий.

За ці тижні, поки Симона не було, ти остаточно все розклав в голові.

Ти поплив.

Як морозиво в креманці.

Все. Крапка.

Це навіть не любов, гірше.

Ти знайшов того, хто сильніше. Неприборкана сила в блідій шкаралупі.

Від цього тебе заливає жах по самі вінця.

Микола повертається від вікна. Усміхається.

Спокійно. Його план уже склався.

— Ну що, — каже. — Зараз подивимось, у що він тепер вірить.

Сьогодні вони обидва ламатимуть Симона.

А заодно тебе, Максиме.

Смішно.

Ти хотів його лишити собі.

На великому святі винести шматок торта в іншу кімнату, в тишу. Тільки так не буває. Тебе і за стіною знайдуть.

Мріяв, щоб він не впорався.

Запоров місію, але врятував себе. І тебе. Але ні. Дурень виплив. Без човна. На самій впертості.

І це тебе ще більше заводить.

Ключ у замку.

Кроки в коридорі.

Шарудіння пальта.

Двері відчиняються.

Симон.

Худіший. Зібраний. Очі блищать.

Він був в пеклі, і йому сподобалося.

Вологий чуб з-під шапки.

Щось хотів сказати. Запнувся, побачивши Миколу.

Максим озивається першим.

Не рухається.

Дивиться прямо. Довго.

Зараз буде.

Це треба для справи.

— Перше: з тебе нікудишній коханець.

Симон кліпає.

На мить. А далі стабілізується. Мружиться. З’являється щось на кшталт хижості на пересушених морозом губах.

Микола сміється. Легко.

Майже тепло.

— А тепер я. Друге: Владика тебе відзначив. А Франко Лесі тобою вуха забив.

(Пауза)

— Досить забавок. Приступаємо.

Тиша сідає.

Густа. В’язка.

Вороття вже не буде.