Нерозказане

ПРОЛОГ. LA HAUTE SOCIÉTÉ

1901 - 1902 р.

Володі 20-22 р.

Київ.

1. ПРИЇЗД. ТРАВЕНЬ 1901

Залізничний вокзал

Темний, дощовий ранок. Вихідний. Порожньо. Пара, дим від вугілля. Мовчазні сірі стіни вокзалу. Кілька жебраків.

Потяг “Херсон — Київ”.

Скрегіт. Клацання. Рипіння. Стоп. Іскри.

Глухий видих. Тиша.

Повітове місто Єлисаветград лишилося далеко. Володя сподівався, що назавжди. Попереду нове життя.

Шкіряна валіза з металевими кутами, начищена до блиску. Сорочки, піджак, зошити, книжки, метрика з гімназії, рукопис ненадісланого оповідання. Модні черевики.

******

Єлисаветград

— Дякувати Боже, Володя, ти закинув своє малювання…ім-пре-сі-о-нізм. Тьху. Вимовляти соромно. Може, з мого сина ще буде нормальний чоловік. Звільню одну квартиру біля Володимирської. Житимеш поруч з Університетом. Вивчишся на юриста. Знайдеш жінку. Лишишся в Києві. Люди поважатимуть.

Батько-буржуа вже прикидав, який із трьох київських будинків — тих, що зараз під здачу, — підготувати для єдиного спадкоємця.

Так, щоб жінку вселити. А там діточки посипляться, все як годиться. І жити за ренту і гонорар. Не перерветься рід Кирила Васильовича Винниченка.

Але Володя відмовився.

Тільки гуртожиток. Ближче до “пролетаріату”.

Маман перед від’їздом влаштувала свято у своєму отелі. Пустила сльозу.

Столи з білими скатерками, шампанське, музика, зведені брати з усіх її шлюбів. З жінками і дітьми.

Підсунула своєму хлопчику “на доріжку” кращу зі своїх дівчат. Молочну, кілька місяців від пологів, в ластовинні, з якогось ближчого села, ще не потерту клієнтами. Без зарази.

Володя посміхнувся. Він їде не за плоттю, а за сенсом. Це продається значно дорожче. І купується важче. Але від шльондри не відмовився, чого добру пропадати. Взяв пошвидше.

В Києві він від усіх ховатиме, що є сином рантьє і отельєрки. Напозір гратиме селянського сина.

******

Університет Св. Володимира. Юридичний факультет

У гуртожитку тхне латиною і чужими амбіціями.

Хлопці чубляться. Про соціалізм, землю, націоналізм, хоч би що то не значило.

Володя про інше. Стане зіркою на літературному олімпі.

Час є.

Дівки його люблять. Знайде якусь. Або в іншого забере. Зробить так, що будь-яка забуде, як її звуть. Володя вміє. Недарма С. навчив його, що все починається з ліжка.

Тривалі стосунки зараз не для нього. Жінки. Багато. Різні. А в голові тільки С. Володя його навіть не бачив.

Уже в дверях впхнув у валізу той самий гострий театральний корсет, дарунок від С. Криваві сліди по тілу щоразу. Володя ширшає. Каркас звести все важче.

Холодні перехресні спиці голками впиваються в боки. Як сядеш — не можна дихати. Як станеш — не можна затягти шпагат між ніг.

Як заводить оці нижні мотузки за гачки, завжди кінчає. На внутрішній стороні стегон, ближче до паху, є сліди, проте їх не помітно за темною рослинністю його південної шкіри. Кілька разів Володя навіть здирав кірки. Щоб згадка про С. лишилася на ньому. Щоб проводити пальцем по ущільненій лінії міток від того, кого він не бачив.

Почуття від таких завершень в рази сильніші, ніж з будь-якою жінкою. Без С. життя не має сенсу.

Нещодавно, весною, Володя дізнався, що С. теж соціаліст. Це перевернуло його світ. В листі був рядок:

“В одній партії будемо. Разом. Колись”.

В слові парТії висилася буква Т. Як хрест і обіцянка.

Але то таке. Було і важливіше:

“Ти геній. Не зважай, що Чикаленко не оцінив твої рядки. Помітить тіло. Знайди його. Зроби, що він хоче. ВСЕ. Чуєш? Це твоє життя.”

Від цієї настанови у Володі занило під колінами.

2. ВИДАВЕЦЬ, ТРАВЕНЬ 1902

Чикаленко щоразу заходить і питає редактора:

— Ну що, знайшов нового Шевченка?

Редактор знизує плечима. Глухо.

Цього разу в кутку хлопець. Мружиться.

Темні очі, чорнявий жорсткий чуб. Смаглява шкіра, голос без покори.

— Я перевершу Тараса, — каже він. — Перечитайте мій текст.

Чикаленко підводить брову.

— Хто такий? Звідки?

— Ваш земляк, — відповідає спокійно. — З Єлисаветградської гімназії. Може, сидів за вашою партою.

Пауза.

Нахабство, розум, і щось химерно знайоме. Не підлабузник. Лише переконаний, що має право.

Чикаленко усміхається:

— Підведись. Дай я тебе роздивлюся.

Володя виконує наказане.

Чикаленко ствердно киває. Гарний.

— Маєш шанс... Запрошую. У нас зустріч випускників. Подивишся на дорослих.

2. КОРИФЕЇ, ЧЕРВЕНЬ 1902

Київ, Хрещатик, 29.

Готель “Континенталь”, Приватна зала.

Столик, самовар, шампанське. Велика коробка з апаратом “сінематограф Pathé”, дроти до лампи.

Входять Чикаленко і Панас Саксаганський. В вишиванках. Обом по 40 років. Володя на місці. Чекав.

Саксаганський (одразу з порога):

— Ти ж, Харлампійовичу, вічно тягаєшся з юнаками. Ніяк не вгамуєшся.

Чикаленко випускає дим:

— Молодість — це коло знайомств.

(пауза, глянець у погляді)

— І не заздри.

Показує на Володю.

— Оцей спудей — мій земляк. Пише. Каже, Шевченка переплюне. З нашої альма матер.

Саксаганський, кремезний як скеля, дивиться уважно:

— Зухвалий. Люблю таких.

Сценічно топає ногою. До Володі басом:

— Ти хоч знаєш, що перед тобою світоч українського театру?

Володя зависає.

Чикаленко (жартома):

— Юначе, запиши. Корифей. А я з ним десять років за одною партою…

Сідають за стіл.

Чекають третього.

Входить пан Олександр Тарковський. Банкір. Журналіст. Красень. Темний сюртук, тростина, вуса, парфюм.

Чикаленко:

— No, szanowna szlachta raczyła zawitać! (поль. Шановна шляхта завітала).

Чи ти вже українець?

Саксаганський:

— Здоров був, швагро!

(До Чикаленка).

— Коли увійшов в наш рід, став українцем.

Тарковський (скидає капелюха):

— Ja zawsze swój. Це ви тут ідеї держави міняєте щороку.

Саксаганський:

— Сідай, родич. Нове мистецтво буде. Електричне.

Чикаленко (бо він все оплатив):

— Париж, Берлін, тепер і Київ. Сінематограф. Живі картинки. Арт нуво!

Тарковський (миттєво, без паузи):

— To bzdura.

Kurwa mać, це лайно собаче.

Забавка на електриці.

Мистецтво — це коли запах, голос, сцена, піт, подих. А це… (показує рукою) тіні на ганчірці. От у тебе, братичок, справжнє мистецтво, вічне. Театр!

Саксаганський (регоче):

— Я конкуренції не боюся!

Тарковський:

— Сінематограф ніколи не наблизиться до театру! Це я кажу, Тарковський моє прізвище!

(усі регочуть)

Володя від цього l'art nouveau весь сіпнувся.

— Я на все піду заради мистецтва.

Голос спокійний.

Не зрадив.

Чикаленко (одразу):

— Геть усе?

Володя, не кліпаючи:

— Так.

Чикаленко:

— Ловлю на слові.

Саксаганський (убік, напівпошепки до Чикаленка):

— Що ти вже для нього придумав…

4. ВИПРОБУВАННЯ. ТОГО Ж ВЕЧОРА

Ліхтарі. Бруківка блищить. Вітер шарудить листям. Тарковський уже зник, Саксаганський попрощався з багатозначним “ага”.

Чикаленко:

— Пішки. Тут недалеко. Побачимо твою ціну.

Звертають униз. Паньківська. Двері.

Пишнотіла мадам, багато золота на руках, в вухах і між грудей. Усміхається.

— Пане! Як завжди?

Чикаленко не відповідає. Витягає портмоне.

— Дівку — йому. Все одно, яку. Аби чиста.

Кімната.

Широке ліжко, люстро в бронзі. Лампа і пляшка. Жінка роздягається.

Володя стоїть нерухомо.

Чикаленко сідає в фотель, підсуває його впритул до ліжка. Розв'язує китиці вишиванки, звільняє шию. Нога на ногу.

— Я дивитимуся. Починай.

Володя зиркає на жіноче тіло.

Підштовхує її на ліжко.

Та слухається. Стає на простирадлі.

Лікті. Коліна. Дивиться позаду себе, на клієнта.

Володя лізе в штані. Він зможе.

Розстібає споднє. Скидає зайві речі.

Щоб не заважало. Спека.

Вологий лоб.

Задуха.

Діє машинально.

Вмощується по білому шовку.

На темному зап'ястку відблискує браслет. Закільцьований. Володя сам скрутив спицю з того самого корсету.

Хоче Харлампійович дивитися — та будь ласка. Хай спробує витримати.

Поштовхом входить між її стегон.

Починає.

Не поспішає.

С. зараз не потрібен. Хитнув головою. Відігнав думки про нього.

Треба, щоб довго.

Нестерпно довго.

Щоб тобі очі повилазили.

Володя змінює позиції.

Виходить і знову починає. Чого вже соромитися.

Дивись-дивись.

Так краще ракурс?

Все розгледів?

Кожну прожилку? Складку? Вигин?

Може ще ближче підсунутися?

І так на відстані руки.

Насолоджуйся виставою.

Спереду. Ззаду.

Зверху і знизу.

Я вивернуся, тільки скажи.

Ти ж цього хотів, Харлампійовичу?

Минає година.

Дихати геть нема чим. Хочеться пити.

Чуб мокрий.

Чикаленко різко підводиться.

Грюкає дверима.

Володя заплющує очі. Нарешті.

Тепер можна відпускати.

С. приходить, як завжди.

З сотен описів. З кілометрів намотаних на пальці текстів.

Худе тіло.

Світла шкіра. Тонкий гладкий стан.

Попелясте волосся. Світлі очі. Либиться.

Цигарка в повних губах.

Обличчя в тумані.

Стис їй груди. Вона скрикнула.

Все.

Судоми в три хвилі.

Задачу виконано.

Жінка мовчки згрібає мокре простирадло. Піт і сперма.

Володя поспіхом натягає сорочку, вистрибує у коридор. Хоч би встигнути.

Чикаленко. На лавці. Дим. Погляд в чорне небо.

— Тепер справжня робота.

Просто в очі.

— Моя донька десь так само… як ця… Їй лише сімнадцять. Поверни її.

5. ОСОБЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ. ЛИПЕНЬ 1902

Маленьке вікно під стелею. Вечір. Лампа, густе повітря, вино і пудра.

Юнка біля стіни, відкрита сукня.

Не дивиться на нього.

Він ступає. Дівчина опускається навколішки. Шукає застібку.

Він не рухається. Дихає. В вуса.

Різко хапає її за гострі плечі.

Піднімає. Трусить.

Тягне до дверей.

— Ти що робиш?! Здурів?— кричить вона. — Ти як він! Я не худоба з його ферми!

Він мовчить. Рука міцна, груба, він не слухає.

Коридор, сходи.

Вона пручається, кусає, плює, але він не зважає.

Виводить на вулицю.

Дощ заливає їм обличчя.

Садить в екіпаж. Сам падає поруч.

Їде мовчки. Весь час тримає її за талію. Жорстко. Як пута.

Вона — вся в сльозах, у ярості. Обличчя в розмазні з рум'ян і помади.

Він — камінь.

— Знаєш, — каже вона тихо, — Я втекла від нього. Не можу дивитися на його зради. Він маму ненавидить. Зробив їй дитину. Вона не хотіла. Їй 38. Лікар не радив.

Вона народить і втече в село.

Мені життя розписав. Я для рідного батька не людина. Гірше собаки.

— Мене не обходить, — відповідає. — Мушу тебе повернути.

Приїхали. На ґанку вагітна жінка. Біля неї білява дівчинка. Обіймає за спідницю.

Дівчина хитає головою.

— Я туди не піду. Дивись, він цю малу зіпсує.

Володя мовчить. Важко дихає.

Відчиняє дверці. Пхає між лопатки.

— Далі сама.

Вона стоїть під дощем.

Він відходить.

Розуміє, що ніхто тут нікого не врятував.

Виходить господар.

Поправляє пояс.

— Племінницю якраз прийняли. Сиротинка. Сестра жінки померла. Забрали до себе. Таке солодке дитя…

Нахиляється до Володі.

“Я тебе друкуватиму.”

В серпні 1902 року було опубліковано першу роботу Володимира Винниченка. Повість “Краса і сила”.

На неї склали рецензії І. Франко і Л. Українка.

Про те, що повість писали двоє, Володя нікому не сказав.

ПРИМІТКА 1. О. Тарковський — однокласник Чикаленка, дід рад. кінореж. Андрія Тарковського. Володаря BAFTA (британська вища премія з кіно і театру), тріумфатора Канн, володаря Золотого лева Венеції.

ПРИМІТКА 2. П. Саксаганський (1 з 3х братів Тобілевичів) сидів за одною партою з Чикаленком. Сестра Тарковського вийшла за брата Саксаганського — Карпенка-Карого.

Третій брат — Садовський. В його театрі служив асистентом режисера С. Петлюра.

МОНОГРАФІЯ. Втеча в бордель як феміністичний бунт присутня в ряді робіт В.Винниченка.

ПІДРУЧНИК З УКР. ЛІТ. 10 КЛАС: В. Винниченко був з селянської родини і назавжди проніс в собі ненависть до буржуазії.

I. АГОНІЯ

15 листопада 1918 р.

Київ, Резиденція Гетьмана.

Вікно.

Розмиті плями світла. За склом дим, постріли, рев мотора.

На столі чорнильниця, телеграми, розірвані накази. Револьвер.

Скоропадський у кріслі.

На підлозі газета. На першій шпальті —

“Вбивство студентів на Хрещатику. Вісім загиблих. Дванадцять поранених. Проти злуки з Росією”

— Гренер виїхав в Спа, — шепоче ад’ютант.

— Німці ще є. Але без командування.

— Болбочан перейшов на бік Республіки. Зрадив.

Гетьман мовчить.

Бере аркуш. Розгортає.

Читає.

******

УНІВЕРСАЛ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

15 листопада року 1918.

По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських солдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України.

Скоропадський оголошений поза законом за злочинства проти самостійности Української Республіки.

Гетьманські розпорядження скасовуються; військові частини гетьмана, аби усунути кровопролиття і розрухів, повинні перейти до військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли.

Війська Республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом.

Головний отаман С. Петлюра.

******

Тиша.

Скоропадський закриває очі.

“Гетьман поза законом”… — шепоче.

Чутно гуркіт. Місто стогне.

Скрегоче зубами

Вбиті студенти.

Юні хлопці.

Він наказав їх розстріляти.

Гетьман повільно підводиться й розриває аркуш надвоє.

Але і це не найстрашніше. Білі офіцери зрадили. Як тільки він підписав союз з Росією, вони заявили: “Никакой Украины не существует и не было никогда”.

“Винниченко був правий”. — Павло дивився в стіну. Згадав його пропозицію стати президентом. Втратити монархію, але зберегти владу. Єдиний, хто пропонував реальний вихід. Та зарвз це вже не мало значення.

> СКОРОПАДСЬКИЙ П. Спогади:

Последний день моего правления — 9 ноября 1918. Дальше я уже не имел полной власти.

15 ноября я осознал, что даже такой, как Винниченко, оказался прав в вопросе офицерского слова россиян.

> ПРИМІТКА. Гетьман лукавив. Від 9 до 15 листопада ще можна було змінити. Все. Проявити гнучкість.

> КОНОВАЛЕЦЬ Є., листи: Якби тоді Гетьман не підписав злуку з Росією, ніщо б не змусило мене виступити проти нього.

II. ЗАЛІЗНИЧНИКИ

15.11.1918 р.

Поїзд Київ — Біла Церква

Двомісне купе.

Володя їде з Євгеном. Командиром січових стрільців.

1. ВОЛОДЯ

Стіл. Дві мутні склянки в підстаканниках.

Чай із лимоном. Шоколадні цукерки. Євген звідкись їх приніс. Каже, дуже смачні. Він, мабуть, солодке полюбляє.

На них обох форма залізничників. Кітелі. Кашкети. Видали ще на зборах.

Графіт з малиновим кантом.

Володя роздивився себе в люстро. На Євгені сидить краще. А проте ще краще сиділо б на тому, до кого вони їдуть. На тій балерині всяка форма лягає, як під нього кроєна.

Двері зачинені. Їх двоє. Без чужих очей.

Не виходять навіть у туалет. Курять у вікно.

Світло гойдається. За вікном темрява і розмазані вогники станцій.

Тиша густа, як дим.

Володя споглядає на Євгена краєм ока.

Темно-русявий. Вуса. Волосся чітко вкладене, проділ воском. Військова виправка.

Постава. Галичанин. Відчувається.

Володя його майже не знає.

Бачив кілька разів. Розмовляв без поспіху двічі.

Чужий. По мові. Релігійний. З греко-католиків. Мракобіс.

Молодший на одинадцять років.

Проте не це головне.

Він ветеран. Біжав із полону через пів імперії. Пробирався з Царіцина на Волзі в Київ. Все, щоб дорватися.

А Володя не воював.

На війні бував, для статей.

“Та кому ти брешеш, Генію?” Знову цей зневажливий голос в голові.

Так, Володю, ти їздив до НЬОГО. Навіть одяг теплий йому возив. Зізнайся. А він тебе не помітив.

Зброї ти ніколи не мав. Ніякої.

А оцей завжди готовий.

Вбити.

Мабуть, уві сні теж.

Треба, то знищить. Будь-кого.

Спокійно.

Якщо Симон скаже.

У таких все просто: наказ — дія — тиша.

Без теорій. Без сумнівів.

Його привіз до Києва Міхновський.

І відразу віддав Симону. Під крило. Подаруночок. З Галичини.

Львів — болюче місце. Після 1905 р.

Євген.

Відколи два тижні тому Володя викреслив Симона зі штабу повстання, цей почав косо дивитися.

Як на непотріб.

Добре, що сотник цей ні чорта не знає.

2. ЄВГЕН

Євген відчуває.

Як тільки вони повернуться, історія піде новим шляхом.

В Білій Церкві Симон. Апостол, командир, голос із неба.

“Батько нації”.

Його центр.

Його Україна. В одному тілі.

Весь шлях думки крутяться тільки про нього і грядущу війну з Гетьманом.

— От ми з Симоном…

— Скоро приїдемо, як він там…

— А Симон казав, що Гетьман...

Винниченко цей непевний. Наче ж друг. А два тижні, як хотів зрадити справу. Невже думав, що Симона приберуть у в'язниці по-тихому?

Євген не дурень, хоч і молодший. 27 років. Не юнак. Побратими так не чинять. Це щось інше.

Можливо, політика.

Битва за владу.

Та в це Євген лізти не хоче. Його справа військо. З таємними іграми хай Симон розбирається.

Головне, щоб вони впоралися. Попереду дуже багато роботи.

Німці ще тут.

А на сході червоні.

І біла армія. Кончена.

Євген заради Симона відмовив землякам. Шухевич поїхав якраз сьогодні. Розминулися.

Зараз у Львові все погано.

3. ЗРАДА

Володя слухає. Мовчить. Кожне “Симон” ріже, як лезо. Сидить, рахує хвилини.

Під кітелем тече.

Очі порожні.

Тиша. Гул коліс.

Дим заповнив купе.

Фастів.

Коротка зупинка.

Євген виходить на платформу.

Хтось тулить йому два аркуші.

Вертається. Віддає копію Винниченку.

— Від Симона.

Володя бере папір.

Погляд біжить рядками.

“Універсал.

Головний отаман — С. Петлюра.”

Крапки тануть.

Виколюють очі.

Катастрофа.

Симон зрадив домовленість.

Тепер він голова. Володя — закорючка.

Поїзд рушає.

Тиша.

Володя їде дивитися в очі зраді.

> МОНОГРАФІЯ.

Цілий том Винниченко присвятив дискредитації ідеї революції січовими стрільцями.

“Причинки…” Коновальця містять детальні контраргументи, чому Винниченко не правий.

С. Петлюра з цього питання записів не лишив.

III. MISSION: IMPOSSIBLE

(СИМОН)

Жовтень-листопад 1901

Полтава

Симону 22

1. ПРОПОЗИЦІЯ. В'ЯЗНИЦЯ

Два місяці я за ґратами. Посягання на владу. Щоб боявся.

Волога цегла. Вологий матрас.

Дірка в підлозі.

Сморід.

Металеве ліжко вогнуте.

Від нього болить спина.

Кажуть, тут або швидко ламаються, або виходять і починають командувати.

Я, мабуть, другий варіант.

Четвертий рік у русі. Керую “ячейкою”.

Хлопці. Без дівок. Всі знають, хто я. Слухають.

Є старші за мене. Але я все одно головний.

Я недоучка.

Смішно.

Офіційно мене вигнали за українську мову.

Неофіційно — за “ гріх совокуплєнія із жандармом і контрабанду”.

(З жандармом нічого не було — але хто вже повірить). Тепер я не маю права вчитися. Ніде. На всю імперію мені місця нема.

Щоб я не став занадто розумний. Щоб не мав аргументів, чого українці зайві в царській державі.

Застукали на переправі. Книжки українською. Це злочин. Поширював єресь. Неіснуючою мовою.

Вже коли мене пакували, я побачив. Це був Грушевський. Історія України-Руси. Українською. Виданий у Львові.

Заборонені книги.

Про заборонену націю.

Оце такий я злочинець. З абеткою.

******

Кайданки.

Завели.

Роздягли. Навіть чоботи зняли. Зважили. Заміряли. Порахували шрами і родимки.

Зуби і вуха видивлялися. Окуляри реквізували.

В дупі шукали. Пальцем, обмотаним марлею. Сліди мужеложства. Не знайшли.

Господи.

Внесли у списки неблагонадійних.

Дали відстрочку.

Мене обрали на студентський з’їзд у Пітері. Хоч я уже й не семінарист. Представник від Полтави.

Їхав як на святе місце. Виступав.

Повернувся. Закрили.

Сиджу. Чекаю на вирок.

Учора прийшов начальник. В погонах.

Впевнений, гладко поголений, говорить, ніби лоскоче.

Каже:

— Ну что, красотка? Докумекал, что без нас ты грязь? Можем все уладить. Полюбовно. Если сам захочешь.

Сідає поруч.

Підсовує пачку цигарок. Я не беру.

— Я же вижу, ты из “этих”.

(показує рукою — на мене, на рот).

— Думаешь, я не знаю, чем ты, сука хохляцкая, занимаешься? Ты ж по этой части…мастер.

— И вообще… с тебя не убудет. Не строй из себя.

(Пауза)

— Я бы на твоём месте радовался. Мы ведь и так могли все взять. Без спросу.

(Ухмиляється).

— А я сижу тут, говорю с тобой. Падла мелкая. Порвали бы втроём, в первый же день. И катали на качельках по очереди, два месяца. А я тебе предлагаю свободу за то, что ты и так делаешь.

Підіймає руку наче хоче мене вхопити за обличчя. Але передумує.

Я мовчу.

Він не жартує.

Його пропозиція осідає на мені.

На волоссі. На вухах.

Пахне його одеколоном зі спиртом.

Показує пальцем на двері:

— Прямо сразу и выйдешь. Если хорошо отработаешь.

(Пауза, дивиться на мене)

— Тебе ж нравится. Еще попросишь добавки.

Лишає час на подумати.

******

Я не сплю вже дві ночі.

Бруд заповз навіть у носа.

Не зникає.

Не можу дихати.

Я себе недооцінив. Всяке ж було.

Думав, що нічого вже не принизить.

Аж ось. Є.

В мені наче відразу дві голови:

одна гидиться, інша думає, як вижити, і згодна.

Можна написати листа батькові.

Він витягнув би. Але я не хочу його милосердя. Вони всі мене зрадили, коли могли врятувати.

З п’ятнадцяти років сам вирішую свої проблеми. Відповідаю за себе. Нікому не винен.

Тепер от думаю, чи це висока ціна за волю? Скільки я коштую? Боже, вибач мені.

(Пауза)

Цей в погонах повернеться.

Я знаю. Він буде впевнений, що я готовий.

Зараз сижу й думаю,

що значить “бути чистим”,

коли тебе вже облили помиями.

> ПРИМІТКА. Огляд тіла С.Петлюри доступний. Під час зазначених досліджень тоді шукали залишкові сліди біорідин і пошкодження слизових. Якщо знаходили — до 5 років каторжних робіт. Характер ушкоджень слизових визначали “на око”, залежно від уподобань фельдшера.

2. БАТЬКО. ДВА ДНІ ПО ТОМУ

Брязкіт ключів.

Рипіння замка.

Двері відчиняються. Не погони. Мій батько. Василь.

Я стою при ньому. Як школяр.

Сивий, у шинелі. Запах диму, дороги, тютюну. Очі не дивляться прямо.

Відвертається.

— Ну от, — кажуть. — Послав Боженька кару. Сина. Ганьбу.

Я мовчу.

Батько знімає шапку, витирає піт, кладе її на коліна.

— За тебе заплатив. Сім десятин. Тепер наїсися волі.

— Батьку, ви продали наш ліс?

— То що, вже не треба було? Ти вже “відробив”?— кривиться.

Очі в підлогу.

— У мене сім дітей. Всі ще хоч якось. Але ти… Прокляття якесь.

(пауза)

— Мені сказали, що ти вже і з цим начальником… грішив… совокуплявся…

Я підвожу очі.

Він не питає. Просто дивиться. Йому “все ясно”.

— Не треба. Не хочу чути. Ти сам винен. Пропонують таке, бо бачать, який ти є. Гнилий. Хтивий. Тебе тягне до гріха. Інакше б не підходили.

Я нічого не кажу. Задихаюся.

Ноги ватяні. Ледь витримую, щоб не витошнило.

Піт тече.

Батько встає.

— Приїдеш додому — моли Господа, щоб пробачив. Піст візьмеш. Я тебе відшмагаю, хай з кров’ю дур вийде.

Одна біда...

Тобі треба їхати з губернії.

Подалі. Тиждень маєш.

Який сором, Господи прости.

Син збоченець.

Мати цього не витримає. Ми ж тебе, як усіх ростили…

Біля дверей різко зупиняється.

Озирається. Очі темні, повні ненависті й страху.

— Женимо тебе, — каже тихо, але так, щоб я відчув.

— Щоб з плоті твоя хіть у жінку йшла. Чуєш?

Все сім’я має бути в жінці!

Не в чоловікові, не в руках, не в гидоті!

Перейти в дитя, як у людей.

Як Бог велів.

Інакше... ти не син мені.

Він рвучко відчиняє двері, виходить.

Тиша. Кроки віддаляються.

Я стою.

І знаю: те, що він сказав, не мине.

Назавжди в цій тюрмі.

> ПРИМІТКА. Василь Петлюра помер від серц. нападу 1909 р. Його кредо “Дітей любити так, щоб вони про це не здогадуватися” (спогади С. Скрипника). Він помер, не знаючи, що у Симона є Оля.

3. НАРЕЧЕНА. ТИЖДЕНЬ ПО ТОМУ

Листопад 1901 р.

Полтава.

Чайна.

Зала гуде від голосів, але скраю тихо. Стіл лакований, самовар розписаний вульгарними півнями і квітами. Я сіра миша. Заховаюся в кутку.

Я думаю про те, як пахне ліс, проданий батьком: сосна, тирса й мастило. Мені сказали: поїдеш за межу губернії. Краще чимдалі. Але куди?

Микола.

Невеселий. Не схожий на себе.

Сів, підсунув чашку, перемішав цукор, ковтнув — і почав говорити.

— Бурулька. Ти ледь все не запоров. Був на межі, — каже. — Роки роботи…

Він каже, що він мій адвокат і все знає. І про цінну пропозицію. І про десятини лісу. І про те, що я йолоп. І треба було віддатися. Бо земля важливіша за честь.

— То куди мені їхати? — питаю.

— На Кубань. Там є партійний осередок. І Кошиць. Ось квиток.— каже Микола. — До професора Щербини. Він пісні збирає. Етнограф. Сподобайся йому, підкори його. Будь гарним хлопцем.

Музику вчи. Голос став, це твоя зброя буде. Повернешся — почнемо справжню роботу. Твою місію.

(Додає)

—А… забув…Грушевський оцінив, що ти за нього сів. Приїдеш туди — пиши статті. А я йому передам. Він тебе опублікує. Обіцяв. А Франко тебе чекає. Тебе у Львові вже люблять. І чекають.

Я намагаюсь уявити, як музика стане зброєю і до чого тут Кошиць, учень Лисенка. Микола підсуває мені папірець з адресами, наче це довідник, а не життя.

А далі знову. Стара шарманка. Улюблена пісня. “Веселі пригоди у симоновому ліжку”. Чим же зараз мій член зайнятий.

— Є дівка? — питає просто.

Звичайно. У такого красеня, як я, завжди. На кожному кроці по п'ять дівок. Тільки на вулицю виходжу, одразу на спину і стегна розводять.

Але цього разу дійсно є. Місяць уже. Ніжна, тепла, кругленька, з ямочками на щоках і кучериками, що все ніяк не хочуть триматися за вуха. Дарував їй фініки. Каже, солодкі.

Я її перший. Вона любить мене. Роблю, щоб їй було добре. Коли завершує — пищить кошеням. Живемо не разом. Чи дочекалася мене з тюрми — питання.

— Кидай. Забудь, — каже він різко, як удар ребром долоні. — І не смій женитися. Я тебе особисто каструю по саму кістку. Максимум — якісь випадкові.

Я сміюся тихо, гидко. Сміх — це єдина зброя, що залишилася.

— А твій Володя? — питаю обережно. — Може вже його не тягти? Досить йому на мене дрочити. Всі руки стер в мозолі. На фотокартках він гарний. Висилає мені свої знімки. Знайде собі якусь жінку. І письменником рано чи пізно стане. Він вже студент.

Микола піднімає брову, як дід, що перевіряє, чи курка ще жива.

— Малий! Ти геть здурів? — каже.

— Und wem wirst du jetzt das Gehirn ficken? (нім. А кому ти будеш мозок тр*хать?)

Тобі тільки з ним. Він твоя наречена. Суджений.

(Хреститься. Вперше за вечір посміхається)

— Листи пишіть. Іншого не дозволяю.

Нормальне таке ти життя мені придумав, Миколо. Навіть злягатися не можна. Тільки цей хворий з листами. Батько мене вважає збоченцем. Хоче вилікувати шлюбом. А наставник забороняє дівок.

— Добре, — кажу. — Поїду.

Прощаємося. Я бачу в його очах тривогу: боїться, що стану слабким і зруйную те, що він почав будувати. Що обміняю його “задачі” на своє задоволення.

А в цього Володю ми дійсно дуже багато вклали. Шкода викидати. Я навіть повість з ним написав. Про коханців, ревнощі і жорстокість. Правда, Чикаленко не оцінив. Письменника з мене не вийде.

Посміхаюся. Маю “наречену”. Гарну. Чорняву. З вусами. В листах. Дожився.

Цікаво, що за місію мені Микола вигадав. І чого вона залежить від мого задоволення.

> МОНОГРАФІЯ. На Кубані Петлюра отримав перший журналістський досвід. Написав статтю “Про стан народньої освіти і медицини в Полтавській губернії”. Її видав М. Грушевський в річнику НТШ за 1902 р., а редагував І. Франко.

ЕПІЛОГ. ЗБРОЯ

(ВОЛОДЯ)

Біла Церква.

Казарми Січових стрільців.

НІЧ 15.11 / 16.11

Ніч. Я вже більше нічого не бачу

Нічого не чую, і я вже не я.

Закінчився ще один день…

Входжу в свою комору. Перечепляюся. Кімнатка як велика шафа. Колишній медпункт, нині спальня голови Директорії. Спирт і камфора. Трухлява підлога, стілець. Ліжко, миска з водою.

Кидаю валізу, розстібаю свій маскарадний костюм залізничника.

Повітря гірке, наче від старої отрути.

Кашляю, сідаю.

В голові шумить, як у розтрощеному вулику: Гетьман, війна, свої проти своїх. Як уникнути. Що робити.

Входжу сюди, як пес у буду. Холод у кістках. Туга в череві. Сідаю на ліжко. Хочу провалитися, хоч на кілька годин. Але не можу.

Думка свердлить: небезпечно. Все не туди.

Симон не справжній соціаліст.

Поміркований. Ситуативний. Він ближче до Гетьмана по духу.

Безідейний пристосуванець.

Ставить національне вище за соціальне.

А що таке нація?

Товче те саме, що Міхновський.

Маячня.

Примітив.

До нього йдуть усі. Мусолять його ім'я. Без програми, без цілі. Все хаос.

Не революція. А церква. Поклоніння Симону.

Посміхаюся. Деякі думають, що Петлюра жінка. Так і кажуть: “От зараз вона переможе, і як влупить панів”. Смішно. Бо якраз цей панам точно нічого не зробить.

Стискаю голову руками. Тиша клекоче у вухах. Ніч за вікном сира, липка, як хвороба.

Лягаю.

Простирадло вогке, недосушили.

Ковдра важка. Давить. Душить.

Коле.

Перевертаюся на інший бік.

Не допомагає.

Усе тіло живе власним життям — пульсує, шукає чогось.

Заснути не виходить.

Під повіками — блимає.

Піч тріщить, ніби дихає.

> ПРИМІТКА. Деякі регіони вважали Петлюру жінкою. Цим спекулює Булгаков в “Білій ґварії”. Також це є у Винниченка.

ДЕНЬ 16.11

Їдальня.

Стіл із дощок. На ньому хліб, каша, погнуті ложки. Симон і Євген разом.

На столі пістолет, жерстянка править за попільницю.

Євген щось шепоче, Симон слухає, усміхається, киває.

Підсовує йому полив'яну миску. Додає шматок м’яса. Турбується.

Мов старший брат.

Я дивлюся на це.

У роті метал.

Каша парує, але від запаху підкочується нудота. Сіль здається гіркою. Шлунок стискається, наче від удару.

Дивлюся на цих двох. Вони разом воювали. Пройшли Арсенал. Брали Київ.

Цей зв’язок не розрубиш.

Готуються перемагати.

На подвір’ї Симон штовхає ящик з набоями.

Короткий рух головою:

— З дороги.

Мені здається, що під ногами хруснула гордість.

Вечір. Пізній час як пересохла гума. Я сам. Він у Коновальця.

НІЧ 16.11 / 17.11

Писати.

У кімнаті стола нема, іду до бібліотеки.

Темно, холодно, вікна забиті фанерою.

Одна лампа — жовта пляма світла посеред мороку.

Тиша в передчутті бою.

Сідаю, протираю очі.

Пишу.

Слова самі лізуть, без сенсу, без контролю.

Рядки дихають, наче живі.

Я бачу: всі слова про нього.

Про його плечі, голос.

Рука не слухається.

Я дивлюся на написане.

Читаю — і не вірю.

Це моє.

Рву аркуш.

Другий.

Третій.

Чорнило розмазується пальцями, як кров.

У коридорі сміх.

Голос Симона. Потім Євгена.

Щось грохотить, далі шурхіт.

Стихає.

А я тут.

ДЕНЬ 17.11

Отаман увесь у справах. З Євгеном.

У них зрощення: один говорить — другий все розуміє.

Нерозлучники.

Я дивлюся й усміхаюся.

Хай бігає, командує, грає свого героя —

все одно ж приповзе.

Симон у русі: зброя, накази, люди.

Пише десятки звернень, кожному місту по-своєму.

Публічний почерк. Без хрестів.

Говорить їхньою мовою, ніби знає, що вони хочуть чути.

(* від авт. адаптація контенту під цільову аудиторію).

Я знаю. Відлік пішов на години.

НІЧ 17.11 / 18.11

Хтось на радощах, що зайняли владу в місті, розкочегарив пічку.

Жар, як влітку.

Я стягую все. Повністю. Голий.

Все.

Зачиняюсь.

Гашу лампу.

Ключ під подушку.

Не хочу нікого бачити.

Мене все муляє, давить, подразнює.

Щоки колючі чухаються.

Навіть простирадло впивається в шкіру.

Ковдра смердить чужим тілом.

Викинув її на підлогу. І так дихати нема чим.

Лежу невкритий. Розкинувся.

Ліва долоня свербить. Зверху.

Нестерпно.

Але пройде.

Хочу заснути.

Не виходить.

Темрява дихає мені в спину.

Я лежу, мов камінь.

Кожен нерв напружений, але зовні — тиша.

Він заходить без звуку. Повітря змінюється.

Шинель торкає груди, ковзає по шкірі, залишає тепло.

Я знаю цей рух — короткий, точний, як крок у бою.

Зупиняється біля голови.

Між нами кілька сантиметрів.

Дихає, повільно, впевнено.

Від вовни пахне холодом і димом.

Потім — метал по склу.

Раз.

Ще раз.

Дзень.

Глухий, короткий звук просто над головою. Легкий запах коньяка.

Ключем по пляшці.

Повітря стоїть.

Мені не треба дивитись — я відчуваю його.

Кожен мій м’яз гуде, як струна.

Він нахиляється ще нижче.

Голос тихий, але в ньому залізо:

— Покидайся, спляча красуне.

(Видихаю)

Зранку буде битва. Я чув.

А зараз

Буде.

Те.

Що завжди.