Нерозказане

ПРОЛОГ. МОЛОКО

15 лютого 1919 р.

Проскурів (Хмельницький).

Вул. Соборна.

Мокра бруківка під лютневою мрякою.

Вітер в дротах.

Дерев’яна ручка бідона вислизнула із рук. Метал гупнувся об камінь.

Біла пляма молока розтікалася колом, всотувалася між каменів.

Кришка відкотилася вбік, кілька разів ставши на ребро із гучним дзенькотом.

Зельда навіть не озирнулася.

На вулиці стріляли.

Трохи далі.

П’ять пар чорних чобіт.

Вона бігла чимшвидше. Ноги запліталися. Холод душив груди.

Попереду двір Рівки.

Чоботи завернули.

Саме туди.

Один хряснув у хвіртку.

Дошки захиталися на петлях.

Заскавчав пес.

В них були рушниці.

Увійшли в будинок.

Зельда завмерла.

Рівка.

Подружка. Найкраща.

З двору долинуло гупання.

Щось перекинули.

Хтось закричав.

Але пострілів не було.

Зельда видихнула.

Не стріляють — значить живі.

Побігла далі.

Треба додому.

Негайно.

Вона рвонула хвіртку.

Перескочила через калюжу.

Ґанок.

Сіни.

Кімната.

— Mamele? (їд. Мамусю?)

Тиша.

Серце калатало. Верета була відсунута. Кут стирчав.

Значить, хтось вже сховався в льосі.

Схопилася за кільце.

Ривок.

Темрява. Запах тютюну.

Чужі обличчя.

Чоловіки.

Говорили не так. Як комісари.

Зельда бачила їх. Біля вокзалу.

— Закрой!

Глухий шепіт.

— Места нету.

Люк грюкнув.

Зельда відсахнулася.

Не зрозуміла. Подивилася навколо.

Під ліжком хтось ворухнувся.

Менші.

Сіма.

І руда Удель.

Бліді, як хробаки.

Сиділи мовчки.

Не схлипували.

От дурепа. Як тепер малі, без молока?

— Vu iz mame? (їд. Де мама?)

Ніхто не відповів.

Зельда озирнулася.

І раптом згадала.

Хаїм.

I. КАЛЕНИК

I.1. КОНТРРОЗВІДКА

Січень 1919 р.

Проскурів

Каленик Лесюк вкотре перечитав телефонограму. Відклав.

Вже дві години, як отримав.

Пришло попередження: через лінію фронту, на Поділля, і перш за все у Проскурів, закинуті аґенти більшовиків.

Мають збурити повстання в районі Війтівців та Чорного Острова. Сліди ховатимуть у єврейській громаді.

Лесюк сіпався від таких повідомлень.

Прізвищ зась, а обвинувачень стане на пів міста.

День по тому рушив у напрямку Війтівців.

Січень стояв мокрий, колеса ледь витягали автівку з багнюки.

У Купелі знайшлися давні знайомі.

“Так, були якісь заїжджі.

Тягли до повстання. Обіцяли скорий прихід червоних. А проте охочих до себе вони не знайшли”.

— Вони втечуть, — пояснив старий єврей-крамар благеньким голосом. — А жити нам.

В Чорному Острові було те саме.

А проте Каленик роздобув деталі.

Їх восьмеро.

Сім чоловіків і жінка на прізвисько Макар. Хотіли спершу на Меджибіж, однак передумали і тепер на Проскурів лізуть.

Лесюк записав усі прізвиська, та зиску з того було мало.

В Проскурові їх ніхто не бачив.

Або не хотів бачити.

Кілька разів він з козаками залоги знаходив сховки зі зброєю. Вкопані на берегах Бугу.

От це його напружувало.

I.2. ЗОНА ОСІДЛОСТІ

Поч. лютого 1919

Проскурів

Каленик глянув на карту міста у себе в кабінеті. Проскурів був весь перетягнутий коліями, як мотузками. Тут перетиналися шляхи на Волочиськ, Жмеринку, Кам'янець і Старокостянтинів.

Станція була артерією, тільки замість крові нею текли військові ешелони, зброя, харчі, поранені й біженці.

Каленик дивився всі облікові книги. До війни тут значилося біля сорока тисяч імен.

Чорносотенна імперія живилася страхом і ненавистю. А для цього конче необхідні були правила, і чим безглуздіші, тим краще.

Проскурів опинився в межах зони осідлості. А отже понад половину населення складали юдеї.

Більше, ніж українці і поляки разом. Москалів тут не значилося.

Втім, єврейська громада не була монолітом. Навіть ландшафт показував хто тут господар, а хто рахує кожну копійчину.

Верхнє місто на пагорбах. Тут звели свої палаци купці гільдії, банкіри, адвокати, лікарі та власники виробництв.

А от нижнє місто… Там тулилася голота. Кравці, шевці, візники, робітники та дрібні торговці.

Однак, що верхнє, що нижнє місто капітально різнилося від слов’янського люду — тотальною освіченістю.

Останній брудний чоботар вмів читати.

Вони мали свої школи, свої книги і своє окреме життя. Eygene velt. Власний світ.

Єврейська преса розліталася швидше за пиріжки. І жодне видання не хотіло тут України.

Верхнє місто підтримувало реставрацію монархії. Так-так. Заможні євреї чекали царя, іменем якого “бєй ж… спасай россію”.

А голота молилася на червоного ідола. Троцького.

Україну не сприйняло жодне з цих “міст-у-місті”. Не зарадила ні національна єврейська автономія в 1917-му, ані входження євреїв до влади новонародженої України.

Навіть на нарадах Директорії юдейська партія Бунд зітхала по червоній росії і раз по раз пропонувала замирення.

Каленик це знав. Але зараз не час для філософствувань. Треба пробити голкою цей червоний гнійник.

I.3. ОТАМАН

6 лютого 1919 р

Проскурів.

Вокзал.

Погода була мерзенна. Каленик стояв на пероні й подумки проклинав усе. І місто, і сльоту, і тріснуту підошву чобіт, крізь яку сочилася крижана вода.

До Проскурова прибув отаман Семесенко. Разом із сотнею козаків.

Їх тре’ було зустріти. І скоординуватися.

Поруч товклися візники, селяни і кілька десятків солдатів із різних частин.

З вагонів посипалися козаки. Шинелі. Шлики. Втомлені. Брудні. З гвинтівками.

Потім виринув їхній командир.

Лесюк знав про нього лише з чуток.

Два роки на фронтах Української держави, а самому геть двадцять чотири від сили. Якась освіта.

Обличчя худе. Рябе.

Коло рота й на підборідді дрібні вицвілі круглі рубці.

Лесюк таке вже бачив. Сифілітиків було як пацюків в камері.

Семесенко зіскочив на перон і одразу озирнувся навколо. Прицінювався.

— Лесюк? Контррозвідка?

— Так точно.

Семесенко кивнув.

— Де комендатура?

— Савой.

Рушили Александрівською. Козаки тягнулися в хвості. Проскурів метушився, як завжди. Крамниці. Майстерні. Екіпажі.

Вози розтягали багно по бруківці.

Діти вовтузились між собою, видираючи одне в одного солодку булку.

Лесюк коротко переповів про агентів.

Про Купель.

Чорний Острів.

Як знайдено сховки зі зброєю.

Про провокації на базарі.

Семесенко слухав мовчки.

Лише один раз перебив.

— Скільки?

— За нашими даними, семеро або восьмеро.

Отаман скривився.

— І через сім комуністів ви всралися?

Каленику стало огидно.

— Не в сімох справа. А в місті.

Семесенко глянув: натовп, ринок, ряди крамниць.

— Нічого. Маю сотню козаків. Дамо раду.

I.4. НЕЙТРАЛІТЕТ

11 - 14 лютого 1919

Проскурівська міська дума

11-го на базарі знову стріляли.

З пару єврейських крамарів поранено.

Тоді ж патруль знайшов нову схованку зі зброєю.

Цього разу в хаті чоботаря, Шмуля. Його допитали і відправили “на вокзал”. На місцевому жаргоні це означало розстріл.

Рушниці. Багнети. Набої. Повний набір.

Лесюк знав: напередодні до міської думи навідувалися більшовики. Озброєні. Говорили про повстання.

Каленик вирушив туди особисто. Секретар думи Янкель Маранець зустрів його спокійно.

У кабінеті сиділи ще кілька членів управи. Поважні люди. З верхнього міста.

— Приходили? Зброю мали? — спитав Лесюк.

Маранець мовчав. Гласному думи відібрало мову.

— І що ви відповіли?

Маранець поправив окуляри.

— Участі брати не будемо.

Допит тривав майже годину. Відповіді не змінювалися. Ніхто не знав ні прізвищ, ні де переховуються більшовики.

Каленик бачив: не брешуть.

******

14 лютого отаман Семесенко затребував представників громади до себе.

Знову євреї з вищого міста.

Присягалися, що не бажають заколоту.

Воліють лише перечекати.

Семесенко вислухав мовчки.

Потім сказав:

— Якщо не братимете участі в повстанні, вас ніхто не зачепить.

І дав слово офіцера. Делегати полегшено видихнули. Один із них наважився відповісти:

— Ми ні за кого.

Семесенко скривився.

— От цього я ніяк не можу зрозуміти.

Він постукав пальцем по столу.

— Чого ж ви, проклята нація, Україну не підтримаєте?

Ніхто не відповів.

— Але то вже ваше діло, — буркнув отаман. — Я сказав своє. Вас не чіпатимуть.

Коли делегація пішла, Каленик ще довго дивився на зачинені двері. Заколот готували не ці.

Тримав записку. Місцева міліція поскидала зброю. Не вийшли на варту. Отже: сьогодні.

> ПРИМІТКА. У верхнє місто не ступив жоден гайдамака.

II. ВОЛОДИМИР

15.02.1919

Проскурів.

Нижнє місто

II.1. ГАЙДАМАКА

Вечорами в казармі було тепло. Піч диміла. На шпагатах сушився одяг.

Хлопці пили горілку, хтось перекидався в дурня, хтось реготав, згадуючи груди своєї “оксанки”, хтось співав під гітару. Грошей не бракувало.

Володимир сидів трохи осторонь, у кутку. Стрункий. Якогось немісцевого типажу. Очі вугликами, тонке лице, чуттєві вуста. Як казав дід, “ми приїхали із Хранції”. Щоравда, жодних документів на це старий не мав.

На коліні невеликий блокнот. Володя щось швидко занотовував олівцем. Грифель ходив по аркушу буквами і малюнками.

Кілька діб у сотні чекали на повстання. У Проскурові стояли два полки, роз’їдені до шкаралупи більшовицькою агітацією. Якщо вони виступлять, зачищати їх доведеться гайдамакам.

Йому двадцять один. Не юнак. Швендяв з військом половиною України. Зараз би гайнути в рідне Дебальцеве. Але ні. Вони тут, у цій клятій подільській задусі.

Накази.

Було вже. Зачищали харківські заводи: по цехах засіли червоні. Перед штурмом хлопцям видали горілку. Після бою його нудило всю ніч. Загітованих дурнів розстріляли всіх. З їхніх червоних прапорів зробили шлики на шапки.

Так. Бої теж були. Окопи. Гармати. Але перед очима стояли хлопці. Сімнадцять років. Махновці. Старшина пояснив, що вони були проти влади. Будь-якої. Але от дивина: вбивали ці анархісти чогось українців. Не червоних.

А далі. Оцих худих, затертих, задурених, виставили вздовж паркану. Без одягу. Впали всі. Гайдамаки виконали наказ.

За що?

А тепер це каламутне місто. Як вода в їхній сірій річці. Про Проскурів ходило різне.

Казали, що тут юди. Що в Жмеринці й Житомирі вже було. І тут буде. Володимир закрив блокнот.

II.2. ПОВСТАННЯ

Ріжок виколов усі вуха.

Підйом! Негайно!

Загрюкали чоботи. Козаки схопилися миттєво. Хтось вправляв ремінь, вибігаючи надвір, хтось застібав шинелю. Хтось забув шапку.

Лише там Володя почув, що сталося.

У Проскурові почалося повстання. Два полки з напучення більшовиків підняли заколот.

Коменданта залоги, старшину Ківерчука, витягли з ліжка, зв’язали. Били. Домагалися, щоб зрадив. Погрожували стратою. Показово. На площі.

Наказ простий: відбити вокзал. Рейки.

Вберегти залізничний вузол за Україною.

Як більшовики переріжуть колії, фронт лишиться без постачання. А там уже посиплеться вся Українська держава.

Добігли швидко. Над коліями стояв дим. Лунали постріли.

Гайдамаки пішли в атаку.

Аж раптом з боку заколотників залунало:

— Уже вмерла Україна… вмерла і смердиииить…

Співали голосно.

Наволоч знущалася.

Опір зламали швидко: зрадники не мали волі до боротьби. Ні за Україну, ні за червоних.

Полки роззброїли. Ватажків повбивали.

Проте ті, хто керував повстанням, зникли. Казали, подалися на єврейські квартали. У нижнє місто.

А Ківерчука знайшли. Побитого. Закривавленого. Зв’язаного.

Звільнили. Дали води.

— Хто це зробив? — спитав хтось.

Старшина мовчав кілька секунд.

— Комуністи.

Виплюнув кров:

— Юди.

II.3. КУЛЕМЕТИ

На вокзал притягли двох єврейських крамарів. Затримали ще під час бою. Цілі. Не биті. Погодилися вказати, де засіли втікачі.

Гайдамаки рушили за ними.

Адрес було дві. Нижнє місто. Юдейські квартали.

У першому будинку двері вже були вибиті. У кімнаті, просто на ліжку, лежали чоловік і жінка. Обоє в нічному. Вбиті ще досвіта.

Біля вікна сиділи старий із старою.

За фіранкою стояв кулемет.

— Де вони?

Старий мовчав.

— Хто приходив?

Тиша.

Стара тільки міцніше стиснула край хустки. Своїх вони не здали.

Їх розстріляли на подвір'ї.

Кулемет забрали.

Друга адреса виглядала майже так само. Трупи ще з ночі і зброя.

Глянули в сусідній двір. Про всяк випадок. Те саме.

Майже всі будинки кварталу пороззявляли пащі. Вибиті двері стукали від вітру.

Вбити і втекти — ось що робили червоні.

Ті, хто лишився, відмовлялися говорити.

До вокзалу саме прибув отаман Семесенко. Сірий як попіл.

Один старшина зі своїм куренем одразу відмовився виконувати подальші накази. Пригрозив особистим зв’язком з Петлюрою. Семесенко подивився в землю. Змовчав. Того старшину вислали за місто разом з його людьми.

Володимир стояв нерухомо. Поруч усі його товариші.

Перед шеренгою винесли знамено.

Блакить з золотим шитвом.

Полк імені Головного отамана Симона Петлюри.

Взяли присягу.

Кожен цілував шовк і присягав: не брати чужого, не ґвалтувати, не чіпати дітей.

Поділилися на групи.

Наказ:

знайти комісарів і їх посібників.

Привести живими.

У верхнє місто ні ногою.

Руш!

II.4. ЗАЧИСТКА

Він геть не відчував пальців.

Від ранку в роті ні крихти, хіба що два ковтки горілки ще там, у казармі. Шлунок скрутився вузликом. Сісти би десь, навіть просто в багно. Заплющити очі і покемарити. Хоча б годинку.

Володя видихнув.

На ношах поруч Степан. Ще вранці спав через дві нари. Тепер козак дивився в небо скляними очима. Зачепило під час штурму.

Володя приклався до стяга. Вишиті літери. Золоті китиці.

Стиснув флягу. Холодна. Горілка обпекла горло, але тепліше не стало.

Старшина махнув:

— Не совайся.

Двері довелося вибити. Посеред кімнати зібгана верета.

Льох.

Старшина підчепив кришку багнетом.

— Вилазьте, гниди.

Знизу долинув жіночий плач.

— Маєте хвилину.

Мовчання.

Один із козаків опустив рушницю в темний отвір. Постріл в підлогу.

Зойк. Розривний.

Жіночий.

Дитячий галас.

Стукнули по дошках. В шафі задзвенів посуд.

Першим піднявся чоловік.

За ним двоє хлопчаків.

Почали витягати жінку.

Вона затискала руками ґелево.

Із дзюрки в сукні сочилася кров.

Чоловік несамовито загорлав:

— Rivke! Loyf!

(їд. Рівко, біжи!)

Виявилося, вона весь час сиділа за піччю.

Сунулася.

Козак збив її прикладом. Вона впала на долівку. Більше не рухалася.

Чоловік кинувся до неї.

Черга пострілів.

Тіло гепнулося в метрі від дівчинки.

Володимир глянув на Рівку. Вона лежала на боці. З рота червона пляма.

За кілька кроків від неї, спиною догори, лежав батько. Двоє менших хлопчаків стояли біля відкритого льоху.

Володя виходив останнім. Мовчки поклав одному малому долоню на плече. Легенько штовхнув униз. В льох.

Потім другого.

— Тихо сіли.

Зачинив кришку.

І вийшов із хати.

З речей не взяли нічого.

Надворі хтось голосив.

Дорогою біг православний священник.

Отець Климентій Качуровський.

Без шапки. Без пальта. З розхристаною рясою.

— Що ви робите, іроди?! Схаменіться! Там же люди! Живі душі!

Він простягнув руки до гайдамаків.

Схопив одного за комір.

Відсахнувся.

Постріл.

Отець зробив кілька кроків уперед. Впав обличчям на бруківку. Пальці розтислися. Хрест зісковзнув у багно.

Старшина кинув:

— Далі.

П'ятірка рушила.

На бруківці перед ґанком білила калюжа розлитого молока.

Володимир переступив через неї й мовчки зайшов до сусідньої хати.

III. ЗЕЛЬДА

Зельда влетіла у горницю, мов навіжена. Порожньо.

Льох. Чужі.

“Мест нет”.

Під ліжком скам’янілі малі Удель і Сіма. Залізла в самий куток. Затягла їх з собою. Притисла до себе.

Тиша.

Раптом кришка пішла ходором. Відкинулася. З льоху якесь борсання.

Мама!

Її виштовхали назовні.

Зельда сіпнулась. Мати була гола. Тіло бліде. В червоних саднах. Пасма клоччям. Вона опустилася на коліна і хотіла сісти. Та не виходило. Відтак підсунулась до стіни. Напівсидячи. Ноги роз’їхались вбоки. Між стегон були якісь подряпини. Зельда не хотіла туди вдивлятися.

Вона не знала, скільки мамі (Нахімі) років, але зараз та виглядала як стара баба.

— Mamele… (їд. Мамусю) — голос Зельди ледь-ледь жеврів.

Нахіма не зважала. Дивилася наче крізь підлогу.

— Mamele... Vu iz Khayim? — Зельда давилася слізьми. — Мамусю... Де Хаїм?

Ніздрі жінки розширилися. Рукою взялася за стегно. Губи рухалися без звуку. Пальці стискали шкіру до білого.

Зельда так і не зрозуміла.

Де ж він?

Двері луснули.

Чорні чоботи. По дошках тяглося болото. Один мисок був у молоці. Потягло холодом.

Гайдамаки.

Кожухи. Шаблі. Гвинтівки з багнетами.

Зельда ледь дихала. Удель тряслася в її руках, з носа почало крапати.

Глянули на голу жінку під стіною.

Один сплюнув.

Не чіпали.

Рядно на підлозі. Зібгано.

Люк. Відкрили.

Коротка черга в темряву.

Щурі почали вилазити.

Брудні, ноги хиталися, із піднятими руками. В одного бовтався штоф у кишені. Понесло спиртом.

П’яні.

Всі.

Один обосцаний в блювотинні.

Зате з револьвером.

Нахіму затрусило.

Губи зашепотіли:

— Neveyles… (їд. Падли)

Підсунулася на ліктях. Підповзла до люка. Глянула вниз. Завмерла, вдивляючись в темряву. Сіпнулася. Почала квилити.

— Mame, ні… — прошепотіла дівчинка.

Козак, що стояв найближче, грубо схопив її за коси.

— Куди, курво?

Нахіма заголосила. Звук ішов десь із самого нутра. Низький. Страшний.

Козак скривився.

Харкнув вбік. Витер вуса. Тупнув. А далі прикладом вдарив жінку по спині. Між лопаток. І ще раз. У голову. Нахіма розпласталася по підлозі. З рота йшла кров. Він мовчки вхопив її за плече і просто виштовхнув у отвір люка.

Без драбини.

Тіло гупнуло, як мішок бараболі.

Інший дивився мовчки. Глянув всередину.

— Тут ще… щось, — крикнув він униз, наче повідомляв про погоду.

Нахилився.

— Чортове байстря. Затоптане.

Зельді стало зле. Притисла малих. Сіма почала схлипувати.

Червоних вивели надвір.

Один під час виходу вивернувся і втік. Постріли його не зупинили.

Зельда виповзла з-під ліжка. Її нудило. Ледь трималася.

Малі лишилися там, гримнула, щоб не рухалися.

Треба подивитися.

Мама. Там мама. І братик.

Підповзла до краю.

У слабкому світлі виднілися обриси. Мати лежала на земляній підлозі льоху. Голова неприродньо відгорнута.

А поруч невиразна пляма.

Хаїм.

Три місяці.

Він тільки вчора навчився посміхатися мамі.

Зельда закричала.

Так, що затрусилися фіранки. Здалося, зараз впаде герань з підвіконня.

З сіней донеслися кроки.

Два козаки.

Огрядний, з вусами. І молодий. Чорнявий. Тонкий.

Товстий підійшов до того самого ліжка.

Задер ковдру.

Нахилився. На мить завмер. Примружився.

Підкрутив вуса й кивнув молодшому:

— Іди, Володю. Буде про що твої дурні вірші складати.

Чорнявий мовчки підніс до рота пляшку, сьорбнув, витерся рукавом. Глянув на багнет. Стиснув руків’я ґвинтівки. І підійшов до Зельди.

Вона скам’яніла.

> СОСЮРА ВОЛОДИМИР,

“Третя рота”:

А тоді гімназистці застромили між ноги багнета… Вона вмерла в калюжі.

> ДЕРЖ. АРХІВ ХМЕЛЬН. ОБЛ.

Список жертв Проскурівського погрому.

Номера 903-907.

Проскурів, вул. Соборна

Шмуклер Нахіма, 30 р.

Шмуклер Зельда, 11 р.

Шмуклер Сіма, 8 р.

Шмуклер Удель, 6 р.

Шмуклер Хаїм, 3 міс.

IV. ПОЛІФОНІЯ

Д-р Осип Назарук.

Керівник пресової служби УНР

4 дні по погрому

“Навіть для самооборони як превентивний, то такий погром є злочином і злочинці мають бути покарані після воєнного ладу. А чи не можна було інакшим способом запобігти повстанцю?”

К. Лесюк, Спогади, Нью-Йорк.

“Як я тоді бачив, згинуло від 200 до 300 євреїв у проскурівському погромі; я бачив також між забитими кілька жінок, але не бачив ані одної дитини. Верхнє місто ніхто не чіпав. Слово дотримали.”

Гусєв-Оренбургський.

Білий офіцер.

Про 16.02.

“С утра направлялись к еврейскому кладбищу. Оказалось более тысячи трупов. На кладбище появились мародеры, которые подходили к трупам, ощупывали и грабили. Находили женщин с отрезанными на руках пальцами, на которых, очевидно, были кольца. Мародеры тоже были из евреев.”

Михайло Шадрін, підполковник УНР

“Більшість жіночих трупів була в нічному і під перинами. Очевидно, їх забито вночі. Все це зроблено для очернення гайдамаків. Нараховано не більше 200 жертв погрому.

Серед гайдамаків був єврей Рахман, який по-їхньому просив відчинити.”

Сергійчук В.

“Одразу по прибуттю Назарука була організована комісія з Кам’янця. Семесенко був відсторонений, але він втік у Галичину, прикриваючись необхідністю лікування (венерична хвороба). В подальшому його знайшли і стратили. Уряд виділив виплати всім жертвам.

На сьогодні прийнято кількість жертв погрому в інтервалі 1300-1500, з яких 1200 вбито і 300 померли пізніше в шпиталі від травм.”

> ПРИМІТКА.

В. Сосюра єдиний гайдамака, що лишив спогади про той день. Мешканець сумнозвісного будинку “Слово”. В 1934 репресований — поміщений у психлікарню. Роман “Третя рота” зі спогадами побачив світ аж в 90ті рр.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 10 КЛАС:

Не додав цю тему в програму. Дітям таке не можна.

V. ВИТОКИ

V.1. ЗАКОНОПРОЄКТ

20 листопада 1917 р.

Київ, Центр. Рада

Кабінет М. Грушевського

У професора завжди порядок, фоліанти і гарячий чай в шклянках з черненим сріблом. На дошці шпильками закріплена свіженька мапа Української республіки. Газети — і ті охайно зшиті в шкіряній теці.

Грушевський на чолі столу.

Попереду димчасті троянди в кришталі. Допомагають сховатися.

Обабіч двоє заступників: Винниченко і Єфремов. Перший до того ж ще й очільник уряду.

Володя крутив олівець, обводив заголовки в газеті, привезеній з москви.

Єфремов мовчки гортав якісь папери.

Симон навпроти.

Треба доповідати. І треба, щоб почули.

— Минулого тижня я приймав єврейську делеґацію на чолі зі Шехтманом.

Поклав перед присутніми кілька аркушів.

— Делеґація просить надати офіційний дозвіл на створення єврейських загонів самооборони. Для охорони громад під час безладів, червоних провокацій і …

Видихнув.

—… панове. Ви ж чудово знаєте, хто буде крайній, раптом що.

Запала тиша. Чутно тільки дзенькіт професорської ложечки по шклу.

Симон продовжив.

— Маю законопроєкт. Добровольчі загони. Під моїм контролем яко міністра війни. З чітко прописаними повноваженнями.

Зшиток покладено на стіл.

Грушевський повільно відклав окуляри.

Переглянув кілька сторінок.

— Симоне Васильовичу... Народ… прості люди… цього не сприймуть.

Петлюра нічого не відповів.

Винниченко навіть не ворухнувся.

— Взагалі не розумію, навіщо нам давати комусь зброю. Ми йдемо до соціалізму. З ким нам воювати?

Симон повернув голову.

— Погроми з нами не погоджуватимуть.

Винниченко знизав плечима.

— Значить, треба виховувати народ. Видати серію публікацій. Навести приклад. В мене он жінка-єврейка.

Єфремов мовчав.

Грушевський перевів погляд на нього.

Довелося дістати язика.

— Вважаю, це зараз не на часі.

Грушевський глянув на троянди.

Посунув аркуші назад до Петлюри.

— Поки що відкладемо.

Симон мовчки забрав законопроєкт.

Більше це питання не підіймалося.

V.2. ОДЕСЬКИЙ ЛИСТОК

Літо 1904

Одеса

Вул. Ланжеронівська, 8

Редакція “Одеського листка”

(*Щоденне російськомовне видання)

Спека нестерпна.

Електричний вентилятор крутився дзиґою на стелі.

Новинка. З Німеччини.

Ганяв редакцією запах друкарської фарби, паперу й цигарок.

Максим Славінський, головний редактор кількох видань, відклав коректуру. Розстібнув комір. Закотив рукави майже до ліктів. Жилет уже кілька хвилин бовтався на спинці крісла.

Сорочка липла.

Поряд запотівав високий келих із лимонадом. На дні два шматочки льоду. Він зробив ковток і невдоволено видихнув.

Завтра — призовний пункт.

Якби не редакція, він давно сидів би десь по пояс у найближчій діжці з холодною водою.

Двері прочинилися.

— Можно?

Максим підвів очі. Чуб вкладений воском. Смугастий костюм. Цигарка.

Жабó. Власною персоною.

Той усміхнувся.

Потиснули руки.

Максим примружився. Цей вже щось задумав.

— А ты, смотрю, возмужал. Сколько тебе?

Жабо засміявся.

— Достаточно. Чтоб тебе тексты подавать.

З-за спини витяг товсту теку, підняв її і випустив на стіл. Від несподіванки всі папери підстрибнули.

Здійнялася курява.

Макс з’їхав в українську.

— Що…?

Жабо розплився широкою посмішкою.

Вправив окуляри.

— Цикл статей.

Ткнув пальцем на склянку.

Максим кивнув.

Жабо висьорбав все до решти. Навіть лід язиком дістав і ковнув.

— Про то, что будет после Кишинева.

Максим перестав усміхатися. Кишинівський єврейський погром стався минулого року, а газети досі не заспокоїлись. Раз по раз шпальти рясніли статтями про сіоністів, світову змову й кровь убієнних хрещоних младєнців.

— Жабо. Не томи. И так уже мозг плавится.

— Колонку. На постоянной основе. Подпиши.

Максим уважно придивився. Не відповів.

Жабо махнув рукою на вентилятор:

— Будешь первым в империи. Кто не всрался.

Максим розв'язав мотузку.

На першій сторінці великими літерами:

"Умирает ли малорусский язык?"

Пирхнув.

— Ты это серьезно?

Перегорнув.

Очі побігли рядками.

"...едучи вдоль Днепра, я прислушался к языку крестьян..."

Ще сторінка. Ще.

— Это откуда взялось?

Жабо знизав плечима.

— Из вагона третьего класса.

Постукав пальцем по рукопису.

— Какого черта здесь украинский язык? Ты ж про Кишинев собрался писать.

Жабо всміхнувся.

— Языки тоже умирают.

Максим відкинувся на спинку крісла.

— И поэтому ты говоришь по-русски.

— А ты?

Жабо сперся долонями на стіл.

— Я еврей. А ты украинец. И мы сейчас говорим на языке царских жандармов.

Максим відклав рукопис.

— Допустим. Мова. А еще?

Жабо помовчав.

— Народ. Умирает язык, а за ним исчезает народ.

Максим пирхнув.

— Такого, как в Кишеневе, больше не будет.

Жабо перейшов на шепіт.

— Не только будет. Уже. Есть. И потому дай мне колонку.

Максим мовчав. Чого він мусить підставлятися і ризикувати всім.

— Значит, про погром?

Жабо захитав головою.

— Про самооборону. Еврейскую.

Максим мовчав.

— Я подпишу. Но завтра — на фронт. Придет цензура, некому будет тебя отмазывать.

Жабо скривився.

— В царскую армию?

— Поки що іншої армії нема.

Жабо підійшов до вікна.

— Вот потому и нет. И не появится.

Повернувся.

— Ты когда видел справжнюю Украину? С борщом и галушками?

Жабо вирішив вдарити Максима мовною мішанкою.

Той зареготав.

— Три дня назад. Вернулся. Из Полтавы. Нашел такого же, как ты, ненормального.

Жабо промовчав. Подивився у вікно.

— Макс, я понял одну вещь. Нет армии, значит нет государства. Нет государства, значит, нет народа.

Повернувся. Вклонився.

— Дякую, господин редактор.

І вийшов.

Макс ще кілька секунд сидів нерухомо. А тоді поліз у кишеню.

Дістав ключ.

Від київської квартири.

Треба відправити Миколі. В Харків.

Щоб той полтавський не тинявся Києвом. Поки він служитиме.

> ПРИМІТКА.

Юдофобія в імперії досягла апогею за Миколи II. Цар прийняв звання почесного члена “Союза русского народа”, відомого як “чорна сотня”, і виділив понад 12 млн. рублів на друк та розповсюдження антисемітської літератури. Це спрямовано передавали в райони “смуги осілості”, тобто в Україну, Білорусь та Литву.

1903 р. відбувся єврейський погром в Кишиневі, де приводом послужила вигадка про кров невинної дитини, яку пили іудеї. Справжнім вбивцею був рідний дядько.

В подальшому аналогічні махінації повторилися під час т.зв. “Справи Бейліса” в Києві. Тоді дитину вбили родичі як небажаного свідка, а звинуватили рандомного працівника цегляного заводу, що жив поруч із місцем знайдення тіла.

> ЖАБОТИНСЬКИЙ В. ЗЕЄВ:

Так на моїй могилі і напишіть: “це той єврей, що підписав договір з Петлюрою”.

(В 1921 р. Жаботинський підписав з Україною через дипл. місію М. Славінського договір про співпрацю. Через окупацію червоними він не був втілений в життя).

V.3. ШТУКА

Березень 1912 р

Москва,

Квартира С. Петлюри

Вечір.

Стеля раз по раз тремтіла. Здавалося, якийсь із цих клятих трамваїв зараз проїде прямо по голові. Але ні. Вони просто ковзали по рейках над їхньою тісною квартирою, втопленою цоколем у гнилу московську землю.

Кухня завмерла на рівні тротуару, а далі вростала в землю.

Невисоке півкругле вікно дивилося на чоботи, калюжі та брудний весняний сніг, який хлюпав із коліс екіпажів.

На столі горіла гасова лампа.

Симон сидів із Лесею на руках.

Малій виповнилося чотири з половиною місяці — ще шість тижнів і можна здавати в ясла.

Вона сонно смоктала рожеву французьку пляшечку. На склі золотими літерами виведено: Ma Bébé.

Це французьке диво привіз Максим.

Симон сперся на стіл ліктем. Поруч стояв малий слоїк зі зцідженим молоком. Праворуч на дошці лежав скляний молоковідсмоктувач із гумовою грушею.

Симон підозріло глянув. Як ця штука працює, він досі не розумів. Зате Оля була задоволена. Казала, що вся його українська справа тримається на цій французькій вигадці.

Десь так і було. На сто п'ятдесят мільйонів підданих царя знайшовся лише один, який видавав газету про Україну. А тримався оцей він тому, що працювала його жінка.

Взяв. Покрутив. Відклав назад.

Олі ще не було: вела приватні уроки.

Поки чоловік намагався вигризти Україні майбутнє, у неї щодня своя битва. За гроші на молоко, дрова й оренду цієї сирої напівпідвальної квартири.

На столі лежав нерозпечатаний конверт.

Симон відклав пляшечку, обережно притримуючи Лесю плечем, і розірвав край.

Спершу випало кілька кредитових білетів. І банкноти.

Видихнув. Значить, ще протягне.

Далі машинопис: “Про необходимость украинской школы”

Десять сторінок. Чому царизм має дозволити українські школи.

Владимир Жаботинский.

Жабо.

Зеєв.

А далі коротший аркуш, складений вчетверо. Розгорнув.

“Симон, благодарю Вас за то, что всегда находите место для меня. Убежден, что украинцы и евреи имеют общую проблему, империю. Угнетенные народы должны держаться вместе.

Жабо

Mazl un gezunt der kleyner.

(їд. Щастя і здоров'я малечі.)”

Леся невдоволено пискнула. Ця не чекатиме.

Відклав листа.

Підняв доньку вище на плече. Притиснув до себе.

Тихенько пройшовся кухнею.

Над головою прогуркотів черговий залізний монстр.

За хвилину дитя знову заснуло.

Сховав гроші в шухляду.

Листа залишив на столі.

Перечитав ще раз.

Підтягнув до чистий аркуш.

Угорі швидко написав:

“Максим Горький і єврейський вопрос”.

Занурив перо в чорнило.

“Господин Горький слишком часто превращает еврея из человека в жалкую карикатурную маску. А маска удобна лишь тем, кто заранее решил ненавидеть лицо.”

Перо йшло нескінченною ниткою.

> ПРИМІТКА.

Володимир Зеєв Жаботинський (на рік молодший від С. Петлюри) — один із лідерів сіоністського руху, творець Єврейського легіону, в якому воював під час 1 св.війни; творець в Єрусалимі перших єврейських загонів самооборони і глава Хагани в підмандатній Палестині.

Від 1933 виступав за цілковитий бойкот гітлерівського режиму, за що був критикований європейськими лідерами.

Особистий ворог А. Гітлера.

Написав цикл статей про Т. Шевченка. Вважав його першим, хто взагалі гуманістично відобразив погром (Гайдамаки в Умані) у 1768 р.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, 8 КЛАС:

Про погром у XVIII ст. тим більше діткам не можна. Як і про ті, що були за часів Хмельниччини.

VI. 1905: ЗАНУРЕННЯ

(Симон)

Червень 1905

VI.1.ДЗВІНОЧОК

СПб, 7-а лінія Васильєвського острова, будинок 10

Науковий квартал

Дзень.

Ні. Я ще хочу спати.

Дзень.

Та що ж таке…

Згадую.

Лігво академіка. Точно. Не наснилося.

В мене вийшло!

Торкаюся хрестика. Цілую його й усміхаюся. Дякую, Боже.

Дзень.

Та встаю вже.

Сідаю на ліжку. Я голий.

Мабуть пом’ятий.

Веду рукою по животу. Порожньо. За вчора тільки одна карамеля в буфеті: не міг їсти. Нервував перед “зустріччю сторіччя”.

Зупиняю долоню.

Дурнувате місто. Кволе світло. Не розбереш, чи то вже ранок, чи ще ніч. Як вони тут живуть?

Підводжу голову.

У дверях стоїть Євдокія. В білому ковпаку. Спокійна, кам’яна що той петро-перший. Дивиться на мене.

Посміхаюся.

Ну так.

Я ж бачу, на чому твої очі.

Так-так.

Хрестик, хрестик чудовий. Стоїть.

Вона киває.

— Доброе утро, молодой человек.

Кладе на стілець білу сорочку.

— Алексей Александрович велел передать. Чистая.

Коротко киває на сорочку. Це такий порядок в пітерських домах у аристократів.

— Не мешкайте. Вас ждут.

Озираюся.

Кімнатка-собача буда. Мабуть, як для кухарки. Другий поверх.

Ліжко. Стілець. Вузька поличка. Порожня. Наче тут ніхто й не жив.

Над бильцем ікона.

Щоб не грішити.

Фарба на вікні лущиться по кутках.

За шибкою променад.

Нічого. У Максима я теж спершу вселився в комору.

Вдягаюся у вчорашнє і цю чужу сорочку. Трохи заширока.

VI.2. СВИНЯЧІ ВУХА

Спускаюся сходами.

Їдальня виявляється майже порожньою.

За столом сама лише Софі.

Зачесана. Темно-синя сукенка. Бант.

Мабуть, голодна, бо вже тримає ложку догори. Всміхається до мене.

Я церемонно вклоняюся.

— Bonjour, Votre Altesse. Avez-vous bien dormi ?

(фр. Добрий ранок, Ваша Високосте. Чи добре ви спали?)

Вона серйозно киває.

— Parfait ! Я каталась на пони во сне.

Наче це державна справа.

Потім озирається на двері.

— А когда будет Алекс?

Я вже відкриваю рота...

Але звідки мені знати?

Сам тут уперше.

За спиною лунають кроки.

— Доброе утро.

Заходить Шахматов.

З-під пахви стирчить кілька газет.

Кладе їх на стіл. І тільки тепер до мене доходить. Софі теж тут уперше.

Євдокія заносить важку тацю.

Кавник. Тарілки. Хліб.

І... щось.

Високе.

У три яруси.

Певно, я зависаю довше, ніж годиться.

Вона пояснює:

— Греча с творогом. И жареные в кляре свиные ушки.

Дивлюся на Софі.

Софі дивиться на мене.

Повільно киваю.

Треба їсти.

Господи… грєча і свинячі вуха.

Шахматов розгортає газету. Кадетську, звичайно. Кілька секунд мовчки читає. Потім фиркає.

— Никуда не годится. Государь пошёл на поводу у толпы.

Я відкладаю ложку. Він продовжує.

— Закрыли комиссию. По январским событиям. Николай Шидловский, родственник по жене, был назначен возглавить расследование.

Перегортає сторінку.

— Теперь всё замнут, бунтовщикам все сойдет с рук.

Я уточнюю.

— А як, по-вашому, треба було вчинити?

Він піднімає очі від газети. Фіксує, що я перейшов на рідну.

Раптом усміхається.

— Найти их всех. И вздернуть.

Сьорбає каву.

— Или в Сибирь на рудники.

Знову дивиться в газету.

Ковтаю цю гидоту.

Ну з гречки ж можна нормальну їжу зробити. Хоча б лемішку. Чи академіки недотумкали?

Один з “цих” сидить просто перед тобою.

Бачу ту крижану площу в трупах, дівчинку в крові біля мертвої матері. Нашу з Донцовим добу на мерзлому запиленому горищі. Пара бубликів.

Жандарми в бушлатах. Кайданки.

Камера в Крєстах.

І Максим. Який примчав з-за кордону і викупив мене.

Софі обережно колупає ложкою цю смакоту.

Морщиться.

Академік далі читає газету.

Я беру ложку. Принцеса змогла, то й я виживу.

Софі раптом підводить на мене очі.

— А вы откуда?

Вона явно ніколи не чула мови. Кажу:

— Из Полтавы.

Шахматов не відривається від газети.

— Софи, это большое село, о котором писал Пушкин.

Я мовчу. Ще слово… І на кухні Євдокії до свинячих вух додадуться академічні.

Шахматов гортає далі.

— Государь распорядился выделить деньги пострадавшим в Кишинёве и оплатить университет их детям.

Я підводжу голову.

— Евреям?

Академік дивиться, наче я поїхав дахом.

— Нет. Нашим людям.

Я кажу.

— Шестьдесят убитых евреев в Кишиневе.

Шахматов зітхає.

— Молодой человек… Жандармы пострадали. Пять семей остались без кормильцев.

Бачу, він машинально штовхає чашку.

Кава ледь не хлюпає через край.

Академік затримує на ній погляд.

Помічає, що нервує.

Обережно відсуває чашку.

Згортає газету.

— Sofia!

Вона одразу підводить голову.

— Lo prendi come paggio?

(іт. Візьмеш його собі за пажа?)

Ах ти ж падло. Я не знаю цієї мови. І не гавкну.

Після керівництва виданням саме час попрацювати нянькою. Молодець, Симоне. Чудова кар’єра.

А далі повертається до мене.

— Симон, вам придется подождать. Главный проект несколько откладывается. Деньги и прочее выдаст Евдокия. Вещи перевозите.

Якби я тільки знав, куди мене записали, і що це за главний проєкт.

Omnia mea mecum porto.

Речі мої в шафі в Києві. Я ж не знав, чи щось вийде з цим индиком. Тут лише валіза.

VI.3. МУХОМОР

СПб

вул. Галерна, 20

Редакція журналу “Вестник Европы”

Чудово.

Я все ще не знаю, що це за головний проєкт.

Другий день бавлю дитину. Ким вона є академіку — я не відаю.

Я паж. Тепер офіційно.

Добре, хоч костюм не змусили вдягти.

Спершу ми каталися на каруселях.

Далі пішли в зоосад.

Бачили слона і білого ведмедя.

Насправді, головна тварина в клітці — я.

Потім стали щасливими власниками величезного мухомора з пап'є-маше.

А нині йдемо в редакцію до Максима.

Він почне валувати, як завжди: “Курва. Чого ти приперся, ввечері ж побачимося”

Але мені треба. Негайно.

Я вже скучив.

Хочу його.

Крокуємо.

Я в шахматівській сорочці.

Весь в запаху того будинку.

Раптом я Максиму вже не потрібен? Я ж уже живу там. З академіком.

Подякує. Скаже: "Було чудово, Симоне. Але досить."

Уявляю себе за дверима. З цим грибом.

Бажано, ще й під дощем.

Але ні. Небо чисте.

Поруч принцеса Софі.

Перехожим здається, що гриб пливе самостійно.

Вкотре перечіпляється. Ледь встигаю зловити.

Відчиняю їй двері. Кажу:

— Держите его впереди. Вот все удивятся.

Вона серйозно киває.

І виставляє гриба, як щит. Тільки бант стирчить.

В редакції гамір. Хтось кудись несеться. Метушня. Пахне свіжими літерами.

Зшитки в пилюці.

Більша, ніж була у мене в Києві. Набагато більша.

Я тут вперше. Це добре: ніхто не впізнає.

У Макса двері відчинені. Сидить за столом. Щось швидко підписує. Окуляри трохи сповзли на ніс.

Манжети закочені. Золота обручка.

Боже…Оці його руки. Трохи бронзові. Пух на пальцях посвітлішав. В Одесі був, вчора повернувся. Завів мене в той театр.

— Ее Высочество, принцесса Софи...

Роблю урочисту паузу.

— ...Шахматова.

Максим підводить очі. Спершу на мене.

Потім на гриб. Мружиться.

Мухомор повільно від'їжджає вбік.

З-за нього визирає незнайома дівчинка.

Потім він знову дивиться на мене.

Ніздрі розширюються. Кусає губу скраю, криво.

На лиці одне:

"Що ти вже учворив?"

Той самий вираз, як того дня, коли я привіз йому ратицю з Харкова.

Софі ділова принцеса: мухомора поставила, реверанс зробила.

Стає біля Максима.

І простягає руку.

Той видихає. Знімає окуляри. Відкладає їх на стіл. Підводиться. На ньому світлий костюм.

Розшаркується.

Цілує маленьку долоньку.

— Максим Антонович Славинский. Редактор. И немного адвокат.

Ледь усміхається.

— Мне повезло! Я встретил настоящую принцессу.

Софі серйозно хитає головою.

— Алекс говорит, что я княжна. Но вы ему не верьте.

Показує на мене пальчиком.

— Voici mon page. Il vous plaît ?

(фр. Ось мій паж. Він вам подобається?)

Пауза.

— Симон.

Я чемно вклоняюся, притримую краватку рукою.

Звичайно, подобаюся. Я — краще, що сталося в його нудному житті.

Максим ще мить дивиться то на мене, то на Софі. Мовчки дістає портмоне. Махає комусь рукою.

— Ваня.

З сусідньої кімнати визирає хлопчина.

Максим простягає йому кілька банкнот.

— За Фёдором Евгеньевичем. Немедленно.

Хлопець дивиться на гроші.

Потім на мене.

На мухомор.

Зникає.

Максим усміхається.

— Votre Altesse… окажете честь моей редакции?

Софі киває. Ледь не забула. Хапає ніжку гриба обома руками. Тримає його парасолею.

Максим відчиняє двері. Виходять.

Я лишаюся в кабінеті.

Чую тільки голоси.

— Господа...

Гамір стихає.

— Позвольте представить вам Ее Высочество. Принцессу Софи.

Кілька людей сміються. Потім дитячий голосок:

— А я вчера царя видела. В театре.

Хтось здивовано:

— Неужели?

Мить тиші.

— Но пони лучше.

Редакція вибухає сміхом. Хтось питає про поні. Хтось пропонує чай.

Софі щось серйозно пояснює.

Максим вертається.

Довго дивиться на мене.

Причиняє двері. Лишається шпарина.

На щоці, там, де підрівнює бороду, тонка свіжа подряпина.

Знову нервував.

— Курва! Чого ти приперся? Не міг потерпіти…?

Хоче ще щось додати. Але завмирає на вдиху.

Хапається за спинку крісла аж пальці білішають. Хотів мене тріснути по баняку.

Тільки б не стільцем.

Роблю крок до нього. Мене аж заносить.

Він беззвучно показує на шпарину в дверях. Хитає головою.

І тут я все псую.

— Нічого не було.

Він не кліпає.

Я роблю ще гірше:

— Це ж задача…

Він без звуку підіймає кулак.

Щоб я стулився.

Нащо я це бовкаю?

Я ж просто зараз хочу його.

Аж ниє всередині.

Не відштовхнув.

Зайду за валізою: мої речі у нього.

Вже чую як він стогнатиме. І матюкатиметься. Своєю польською.

VI.4. ОРІЄНТАЛІСТ

Стукіт металевих набойок по паркету: влітає Софі.

А далі знову цей гриб. І трохи Корш.

— Regardez ! J'ai un nouvel ami !

(фр. Дивіться! У мене новий друг!)

Апетити її високості зростають.

Від редактора до академіка.

Корш бурчить, не розібравшись:

— Если это не про конец света, я сейчас же ухожу.

Я, вказую рукою:

— Шахматова. Софі.

Очі Федора стають удвічі більші.

Тим часом принцеса вже сидить у Максима на колінах. Блискучі черевички, білі шкарпеточки ходять вбоки. Мені аж рябіти починає.

Вона вигадала, як пофарбувати білого ведмедя в рожевий.

Знаєте, як?

Свьоклой. Тобто бурячком.

Краще б переконала кухарку Алекса приготувати щось людське.

Тим часом цей дурень, мій чоловік, уже поплив: усміхається ширше, ніж треба. Шию чухає.

Навіть у кутику ока щось блискає.

Колись і в мене буде. З бантом.

Своя.

Ну все.

Годі.

Я дістаю з кишені мідного ключа від своєї буди.

Підіймаю вказівний.

Надіваю ключа на пальця.

Кручу. Мідь блискає.

Софі гордо:

— Мой паж живет с нами.

Максим заплющує очі, тепер він знає.

— Ваше Высочество… Нас ждут карусели.

Та йдіть уже, польська шляхто.

Софі радісно хапає його за долоню.

— И пломбир?

Стрибає, і разом зі своїми бебехами зникає за дверима.

Виходять.

VI.5. ТАРАС

Лишаємося вдвох. Я і академік.

Цього разу Корш.

Звітую:

— Він мене поселив. Взяв на якийсь головний проєкт. Вам щось про це відомо?

Федір дивиться, ніби я несповна розуму.

Та я в житті бачив тільки двох академіків. А ні. Вже трьох. Разом з Алексісом. Звідки мені знати, які в них проєкти?

І раптом він переходить на українську.

— Дитина… Все-таки правда…

Видихає.

— Господи... Та ти скажено везучий малорос.

Дивиться на ключ.

Потім мені просто в очі.

— Його відправили познайомитися. Лишити враження…

Замовк. Глянув на мене.

— А этот Золушка уже вселился во дворец!

Та бачив би ти, старий хрін, ту комору.

Подрочити затісно.

Це мій дід так казав.

Він замовкає.

— Никакой подписи от него уже не требуется.

В сенсі?

Корш зітхає.

— Документ уже у царя. Я глава комиссии. Алекс подписал. Давно.

(*рос. Комиссия по снятию ограничений с укр.языка)

— Ты удивлен? Он за едино-неделимую, монархист, но за права и свободы. А еще он очень близок к короне. И не только российской. Ему пишет каждый второй кайзер Европы.

Я дивлюся на нього.

Корш усміхається самим кутиком губ.

— Так вот. Царь. Однажды он спросит Академию. Что они думают по вопросу мовы.

Він дивиться мені просто в очі.

— Члены в орденах сразу онемеют. Язики в сраку. А тогда что будет, знаешь?

Ні. Не уявляю.

— Я царя не волную. Немец да и вообще... Император вызовет Алекса. С подачи Михаила. Только его и слушает.

Замовкає. Міхаіл. Знову. Хто це?

— Само существование твоей мовы зависит от того, что же скажет наш профессор, гений-лингвист и самый молодой главный академик в истории россии, Алексей Алексаныч.

Не розумію.

— А я що?

Корш зітхає.

— А ти ідіот.

Професоре, ваші жарти повторюються.

— Єдине, що матиме значення: чи вистачить у Шахматова духу повторити в очі царю те, що він підписав.

Я мовчу.

— Stell dir vor. (нім. Уяви.)

Він буде сам-один. Проти всіх: міністрів, чорносотенців. Всіх.

Корш дивиться мені просто в очі.

— Он может не устоять. Нужна опора. Внутренний стержень, прости господи.

Наша пісня гарна й нова!

Вуса Корша закругляються в криву посмішку.

— Знаєш який, чи пошукаєш у штанях?

Питаю:

— Має жінку. І четверо дітей. Він сам сказав. У нього опор більше, ніж у табуретки.

Корш довго дивиться на мене.

Бере цигарку.

— Прекрати паясничать!

Слухи были. И только. Никто ее не видел. Окружил себя… Студенты, аспиранты. Ein Blumenbeet voller männlicher Glieder.

(нім. Клумба з членів)

Він потер лоба.

— Розумієш… в Імператорській Академії правило. Для будь-якої посади треба жінка і діти. Чим більше, тим краще.

Посміхається.

— Виходить, Алекс план перевиконав. Kinderreicher Familienvater. (нім. Багатодітний батько)

Корш зітхає.

— Микола відмазав одного хлопця. Татарина. Їх було багато. Але завжди те саме.

Nur Bibliotheken und Restaurants. Tiefer lässt er keinen.

(нім. Тільки бібліотеки й ресторани. Глибше нікого не пускає.)

Замовкає.

— А ти за вечір пробив фортецю!

Запалив. Дим вийшов рівно.

— Ми тебе довго шукали. Він хоче неможливого. Молодого і наглухо безстрашного.

Відсувається. Обдивляється мене.

— Ich verstehe diese Perversion nicht. Du bist nicht einmal hübsch.

(нім. Я не розумію цієї збоченості. Ти ж навіть не гарний.)

Я криво всміхаюся.

— Я керував виданням. В Києві. У Чикаленка. І шість років групою. Підпілля.

Корш знизує плечима. Він дійсно не розуміє, яке щастя підвалило Алексу.

— То скажете, який головний проєкт?

— Его прожект. Тебя не касается. Російська мова.

Я аж кашляю.

— Що?

Корш незворушний.

— Реформа языка российского.

Я дивлюся на нього.

— Я Пушкіна підірвав. В Харкові. І двох жандармів. Покращив.

Корш киває.

— Perfekt.

Знову пішов дим.

Боже, я не знав, що в тебе такі дотепні жарти. Але я не втримуюсь:

— А чого ви взагалі за українців?

Корш усміхається.

— Ага. Немец по фамилии… Тобі офіційно? Чи чесно?

— Спершу офіційно.

— Мій батько дружив із Шевченком.

Я мовчу.

— Дійсно. У нас удома досі його картини. Рукописи. Листи до батька.

Він мав маєток в Херсонській губернії.

Ледь усміхається.

— Знав українську. Був ліберал.

Пауза.

— Я навіть вірші писав.

Дивиться кудись повз мене.

— Підписувався… Хведір Корж.

Я обдумую. Шевченко.

Ще один. Микола теж їм марить. Так і мене за нього викинули з семінарії.

— А чесно...

Він замовкає.

Довго мовчить.

— Мене виховала жінка. Я не знаю, ким вона була.

Відводить погляд.

— Її виписали з батькового маєтка. Кріпачка. Дали вольну в день мого народження.

Пауза.

— Батько казав: тепер ти вільна.

Ледь усміхається.

— Батько Корш. Мати в метриці — Зеггер. Німці обидва.

Я перша дитина.

От тільки та кріпачка, з вольною, все одно лишилася.

Довга тиша.

— Навчила мене говорити. Я тільки її пам'ятаю, коли хворів. Менінгіт. А коли мене відправили в гімназію, вона повісилася.

— Співала мені. Казки розповідала.

Стишився.

Ледве чутно.

— Я схожий на неї.

Пауза.

— Коли я виріс, зрозумів одну дивну річ. Я думаю німецькою. Лекції читаю російською.

Ледь усміхається.

— А дихаю українською.

Він різко махає рукою.

— Genug. (нім. Все). Забудь.

Зітхає.

— Краще думай про Шевченка. Так простіше. Він мене поцілував. Коли я народився. Це батько казав.

> ПРИМІТКА.

В 1905 ак. А. Шахматов і Ф. Корш підписали доповідну записку “Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго пѣчатнаго слова”

Ось один аргументи з того документа:

“На важность популяризации сельско-хозяйственных знаний указывалъ извѣстный авторъ брошюръ по сельскому хозяйству на малорусскомъ языкѣ Чикаленко.”

Саме так. Чикаленко був обґрунтуванням, чому селянам потрібна українська мова видань. (На 1905 роботодавець С. Петлюри)

В розділі про народну освіту наводяться аргументи від С. Русової.

> ПРИМІТКА.

В рік народження Ф.Корша (1843) Шевченко був в СПб. Вмирає Основ’яненко.

За присвяту якому (Б’ють пороги) С. Петлюру і вигнали з семінарії.